|
На жаль, претендуючи на об'єктивність, Віктор
Поліщук нічого цього не зрозумів. Свідомо чи
несвідомо. Але, обійшовши причини виникнення та
розпалювання українсько-польського конфлікту на
Волині, що витворилися зусиллями німців і
большевиків, автор «сповіді українця» не згадав
і про другу форму польської боротьби проти
українського народу. Поруч з вислуговуванням
німцям і большевикам, уважали українські
націоналісти, — «це безпосередній терор
польських боївок супроти українського
населення, здійснюваний на українських землях,
цебто на землях з переважною українською
більшістю. Польським шовіністам неважно, що,
напр., у Галичині живе три і півмільйона
українців, а поляків біля 900 тис. Вони до тошноти
співають свою про креси «всходнє» і скріплюють
свій терор над українським населенням, при цьому
треба ствердити, що вся так зв. ославлена
боротьба польських організацій проти німців
ведеться на ЗУЗ на практиці єдино і тільки проти
українців. Ми маємо документальні дані —
інструкції і вказівки польських підпільних
організацій, які безсумнівно стверджують цей
факт.
Що торкається терору польських боївок на
українських землях, то треба зараз зазначити, що
в сучасній війні він є дуже застарілої дати. Це
треба підкреслити в ім'я історичної правди та з
огляду на польські намагання перекинути
відповідальність за польський терор на
українців. Отже, масові знищення провідних
українців почали поляки на Холмщині вже в квітні
1942 р., цебто дослівно тоді, коли з українського
боку на II Конференції ОУН було стверджено право
польського народу на власну державу та було
стремління до порозуміння з поляками. У списку
помордованих поляками на Холмщині передовиків
нашого організованого життя начислено за 1942-43 рр.
394 особи. При тому треба зазначити, що сюди
входять тільки визначні постаті нашого
громадського життя, цебто провідники народу,
проти яких планово був направлений терор
польських терористів...» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 3. Спр.
2. Арк. 163 зв.).
Треба визнати, що застереження польського
делеґата на Волині стосовно большевицької
ідеологічної акції проти українського
національно-визвольного руху — щоб наприкінці
війни слово «українець» було рівнозначним зі
словом «убивця» — на жаль, ствердилося. В
середовищі польського населення ця пропаґанда
мала успіх, у зв'язку з чим поширювався ґеноцид
українців у Закерзонні. Керівництво УПА змушене
було видати спеціальну відозву до польського
населення:
«Польська преса, керована інструкціями й
наказами большевицької пропаганди, дуже часто
подає статті й інформації, повні наклепів на УПА
і взагалі на український визвольний рух.
Найбільш заяложена брехня большевицької
пропаганди в польській пресі зводить наклепи на
українських повстанців такими вигадками:
1. Нібито український визвольний рух є
фашистський;
2. Нібито він був зорієнтований на гітлерівську
Німеччину та співпрацю з нею;
3. Нібито теперішніми військовими операціями
УПА керують німецькі старшини;
4. Нібито українці помагали придушувати
варшавське повстання;
5. Нібито українські повстанці вбивають
поляків, палять польські села, гноблять польське
цивільне населення.
Хто знає ближче нашу діяльність і політичну
літературу, для того справа ясна. Одначе не всі
читачі польської преси знають дійсний стан
речей, тому, дозвольте, дати такі короткі
вияснення:
1. Український визвольний рух у формах
діяльності УПА і репрезентований УГВР
(Українською Головною Визвольною Радою), не є і
ніколи не був рухом фашистівського типу. Він у
своїй ідеології, політичній і соціальній
структурі, у своїй діяльності є
національно-визвольним рухом, соціально
прогресивним, антиімперіалістичним,
протидиктаторським і з цих причин
протибольшевицьким. УПА бореться в першу чергу:
проти імперіалістичної політики Москви, проти її
зажерливості, проти невільництва диктатури,
тиранії, експлуатації, нужди, терору, — за волю
для України і всіх інших червоним імперіалізмом
поневолених націй, за волю народів і людини, за
рівність і соціальну справедливість.
Це все є демократичні антифашистські гасла, що
висловлюють найкращі людські ідеали. А в
большевизмі бачимо російський
націоналістично-фашистський, імперіалістичний,
диктаторський, тоталітарний,
соціально-реакційний рух, що без уваги на свої
заклики до соціального прогресу, приносить у
практиці нужду і невільництво широких народніх
мас.
2. Український визвольний рух ніколи не
орієнтувався на гітлерівську Німеччину. Від
початку німецької окупації України він боровся
проти гітлеризму. Вже 30 червня 1941 р. український
визвольний рух прокламував відновлення
Української Незалежної держави та утворив уряд з
п. Я. Стецьком на чолі. Це був ясний
протинімецький акт, що розпочав трирічну
героїчну боротьбу українського народу проти
німецької окупації. Саме в цій боротьбі виросла й
організувалась у поважну силу Українська
Повстанча Армія (УПА). Вона зліквідувала десятки
тисяч гітлерівських окупантів і визволила
цілком з-під німців декілька областей України.
Німецькі окупанти, в свою чергу, криваво
переслідували український визвольний рух.
Найвизначнішого його керівника С. Бандеру
ув'язнили німці у концтаборі, а його двох братів
замордували в концтаборі Освєнцім, вони
розстріляли десятки тисяч українських
патріотів. У всіх селах і містах України висіли
плакати з повідомленнями про розстріли за
приналежність до УПА, до „збройних банд", до
українського руху спротиву. Десятки тисяч інших
українців згинули в німецьких концтаборах.
Гітлерівська пропаганда запевняла під час війни,
що український визвольний рух — це замаскований,
підтримуваний Москвою комуністичний рух.
Сьогодні большевицька, а з нею і варшавська
пропаганди говорять, що український визвольний
рух був зв'язаний з німцями. В обох випадках це
велика брехня, бо він був і є зовсім незалежний
від яких-будь зовнішніх впливів, не орієнтується
на жодну зовнішню потугу, але є висловом найвищої
волі української нації, що позитивно бореться
проти всіх загарбників. Так було під час
німецької окупації, так є сьогодні під
совєтською кормигою.
Питання українців-„колаборантів", що
співпрацювали з німцями, є зовсім відсепароване
й не має нічого спільного з УПА і взагалі з
українським визвольним рухом. Були такі
українці, але їх було менше як між росіянами,
поляками чи французами, де вони перебували в
постатях т. зв. фольксдойчів. Український
визвольний рух плямував їх і поборював як
національних зрадників так, як сьогодні поборює
нових зрадників — большевицьких коляборантів.
3. Не відповідають правді й вістки
большевицької пропаганди, що, мовляв, німецькі
старшини керують ще тепер частинами УПА. Жодний
німецький старшина не був і не є командиром
будь-якого відділу УПА. Большевицьким, як і
деяким польським чинникам соромно, що в боях
проти УПА зазнають неславних поразок, тому й
намагаються виправдати свої невдачі видуманою
наявністю добре вишколених німецьких старшин у
рядах УПА.
4. Версія про здогадну участь українського
відділу в придушенні варшавського повстання —
не відповідає реальним фактам і не спирається на
конкретні докази. Український народ уважає таке
твердження за одну з найбільш злостивих брехень.
Нікому з українських політичних діячів невідомо
про яку-небудь участь українців у цій соромній
акції. В пресі появилося звідомлення головного
винищувача і погромника Варшави ген. Фон дем Баха
та інших. Всі вони стверджують недвозначно:
Варшаву знищили німецькі відділи СС, кримінальні
і власівсько-російські з'єднання на німецькій
службі. Ніде досі, одначе, не було конкретної
згадки про українців. Принциповим у цій справі є:
український визвольний рух, жорстоко
винищуваний німцями, мусів зустріти симпатіями
варшавське повстання. Ми не знаємо українців, що
допомагали б німцям у пацифікації Варшави. Коли б
однак були такі, то це поодинокі звичайні
німецькі агенти й служаки, подібні до польських
фольксдойчів або теперішніх Осубка-Моравских чи
інших зрадників. У серпні й вересні 1944 р., коли
Варшава кривавилась у повстанні (метою якого
було також завдати політичного удару совєтській
окупації), УПА майже в цілості вже боролася поза
совєтським фронтом проти цього нового, тепер уже
червоного окупанта. Місце щирих українських
патріотів було там, на власній землі, серед
борців за волю рідного краю, а не у Варшаві чи
деінде на німецькій службі.
5. Найбільш поширеною большевицькою брехнею є
вістки совєтської пропаганди, нібито українські
повстанці палять польські села, вбивають
цивільне населення, навіть жінок і дітей. Такі,
нібито конкретні, інформації приносить майже
щоденно польська преса. В цьому ні крихти правди.
УПА, хоча є формацією повстанського характеру,
старається придержуватись точно всіх приписів
людського ведення війни як щодо ворожих збройних
сил, так і до цивільного населення. Тому УПА
звільняє усіх полонених вояків Червоної армії,
Польського Війська, на яких індивідуально не
тяжать обвинувачення за вчинені акти насильства
або вбивства. УПА в першу чергу поборює
большевицьку партію і її терористичні поліційні
формації (НКВД, НКҐБ, УБП тощо). Що ж до цивільного
населення, то УПА застосовує принципи найбільшої
толерантності та гуманності, дарма що в деяких
випадках воно ставиться вороже до УПА. Бо всі
наші цілі, за які ми боремось, уся наша ідеологія
спирається на загальнолюдські гасла й
прогресивні гуманні ідеали, що в основі
противляться всякому теророві. Тому й ніде і
ніколи не застосовуємо терору, бо самі боремося
проти большевицького насильства, як боролись і
проти гітлерівського.
Основною точкою зору УПА є спільна боротьба
поневолених Москвою націй. Стоячи консеквентно
на такому становищі спільного
протибольшевицького фронту, УПА не тільки не
тероризує польського населення, але ще й входить
з ним в контакт на польсько-українському
пограниччі та шукає з польською нацією
можливостей порозуміння для цілей спільної
боротьби проти спільного ворога. У більшості
випадків вдається їй досягти цього. 3'єднання УПА
дуже часто при потребі квартирують у польських
селах, де польське населення радо відкриває
двері своїх домів і сердець для українських
повстанців, а перед большевиками і своїми
червоними втікають у ліси. В багатьох випадках
польські партизанські відділи і незалежницькі
організації співпрацюють з УПА. Таким чином, всі
обвинувачення большевицької пропаганди є
безпідставні і фальшиві.
Нема сумніву, що під час боїв з УБП,
большевиками, червоною міліцією деколи й
цивільне населення, як польське так і українське
зазнає втрати. Це неумисні, а самозрозумілі
наслідки боротьби, що їх неможливо обминути.
Бували випадки, що наші відділи карали деяких
осіб або й місцевості за бандитизм, грабежі, чи
вбивства українського населення. В деяких
околицях польське населення допомагало червоним
плюндрувати і вбивати українців. У таких
випадках були застосовані оборонні заходи і
після попередження і вичерпання інших способів
запобігання протиукраїнському теророві —
винуватців карано. Одначе це були виняткові
випадки, коли особи чи села піддавалися
большевицькій цькованій агітації та брали
участь у масових грабежах і вбивствах українців.
Але і в цих випадках не йшлося про протипольську
акцію, а про оборонні дії проти большевиків. Саме
з цієї причини большевицько-варшавська
адміністрація в пресі підносить голос, бо наші
удари звернені проти большевиків і їх
вислужників.
Між українським і польським народами були в
минулому численні непорозуміння, і вив'язувалась
важка боротьба загарбницької політики Польщі
супроти України. Сьогодні перед лицем спільного
ворога, московського імперіалізму у його
скрайній большевицькій формі,
польсько-український конфлікт мусить відійти на
дальший план, а згодом зовсім зчезнути. Ми —
українські повстанці — провадимо послідовно
політику порозуміння й співпраці з польським
народом на платформі спільної визвольної
боротьби. Віримо, що й серед польської
громадськості така політика найде зрозуміння, бо
московське поневолення Польщі й большевицький
терор буде постійно зростати. Тяжкий досвід,
здобутий Польщею в останній війні, і теперішнє
політичне становище спонукають усіх польських
патріотів змінити дотеперішній курс польської
політики. Зміна в напрямі визнання природніх
прав українського й інших нароДів Східньої
Европи на політичну незалежність уможливлювала
б нашим народам співпрацю з порозумінням, до
якого щиро прямуємо.
Отже, всі обвинувачення, що український
визвольний рух веде антипольську політику, є
большевицькою роботою для своїх цілей. Всі
політично свідомі українці й поляки повинні
протиставитись такій практиці большевицької
пропаганди.
Цій пропаганді треба приписати названня
українських повстанців «бульбівцями»,
«власівцями», із закидами антисемітизму включно.
Напевно немає в цілій Україні й сліду по
«бульбівцях» чи інших подібних окремих
отаманських групах, але напевно є тільки
Українська Повстанська Армія (УПА) під
керівництвом найвищого політичного органу
українського народу Української Головної
Визвольної Ради (УГВР).
3 групами «власівців» український визвольний
рух не мав і не має нічого спільного. «Власівці» є
російським політичним рухом, що співпрацював з
німцями і досі не спрецизував свого позитивного
ставлення до питання самостійності України та
інших поневолених Москвою народів. Ми ж щодо
російського народу займаємо позитивне і приязне
становище, але з умовою визнання наших
безспірних прав до волі і незалежності в
етнічних межах. Боремося проти імперіалізму і
зажерливості Росії, а не проти російського
народу.
Ніколи й ніде українські повстанці не брали
участі в протижидівській акції. В українській
підпільній пресі, що появлялася цілими десятками
органів під німецькою окупацією і сьогодні
виходить в умовах большевицької дійсноти — нема
слова, спрямованого проти жидів. Народ, що веде
визвольну боротьбу, не може ставити до своєї
ідеології шалені гітлерівські расистські
теорії. Загально відомий факт, що за німецької
окупації в рядах УПА боролися поруч українців і
жиди, в більшості лікарі.
Ворог, проти якого боремося сьогодні, це —
терористична большевицька кліка, репрезентант і
організатор російського грабіжницького
імперіалізму.
Ми боремося за прогресивні ідеали гуманності,
за свободу для всіх народів і кожної людини».
До слова, порозуміння шукали й представники
польського національно-визвольного руху, які ще
в 1943 році проголошували: «Поляки поважають
устремління українців до незалежності. Вони не
хочуть і не мають підстав виступати проти цих
стремлінь і ослаблювати їx. 3 чесними
українськими організаціями ми завжди готові
співпрацювати найтіснішим братерським чином»
(ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 75. Арк. 111).
І це порозуміння, як відомо, було досягнуто 18
травня 1946 року, коли підпільні
національно-визвольні організації українців і
поляків підписали угоду про боротьбу проти
спільного ворога — окупаційного комуністичного
режиму.
У книжці Віктора Поліщука звертає увагу
підрахунок жертв польського населення на Волині
від рук українських націоналістів, як він пише.
Але те, що він лише повторює твердження
недобросовісних дослідників, і викриває його,
оскільки голими гаслами серйозної аналізи не
можна замінити. Це може зробити тільки спільна
українсько-польська комісія незалежних
істориків на основі ретельного вивчення
документів, які враховують і депортації
большевицької влади напередодні нападу Гітлера
на Совєтський Союз, і кількість поляків, знищених
фашистами та червоними партизанами, і примусово
вивезених у 1944-1946 роках як у східні райони СССР
так і до Польщі.
До речі, не українці виганяли поляків на захід,
а польський комуністичний уряд просив СССР
прискорити переселення їх навіть суворої зими 1946
року, аби встигнути засіяти німецькі землі на
Помор'ї та в Східній Прусії. (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 23. Спр.
2615. Арк. 10).
Намагаючись представити українських
націоналістів перед світом як різунів, Віктор
Поліщук навіть не обмовився й словом про їхні
втрати в боротьбі за волю України. Якщо його
болить душа за поляків, то чому не згадує і про
втрати українців? А такі дані сьогодні вже
відкриваються. Так, якщо комуністична пропаґанда
оголошує, що від рук ОУН-УПА в 1944-1955 роках впали 23
тисячі совєтських громадян (довгий час ця цифра
замовчувалася), то треба сказати, як писав 1956 року
тодішній перший секретар ЦК КП України Микола
Підгорний, що «у результаті вжитих заходів по
розгрому збройного підпілля було убито понад 150
тисяч бандитів, арештовано 103.828 учасників ОУН та
іншого націоналістичного елементу і, крім того, в
порядку відповіді на бандитські прояви, виселено
на спецпоселення 65 тисяч сімей (203 662 особи)
націоналістів та їхніх посібників» (ЦДАГОУ: Ф. 1.
Оп. 24. Спр. 4297. Арк. 4).
Наведені факти, на мою думку, переконливо
засвідчують, чи були бандитами українські
націоналісти. Їхня кров — на своїй землі.
3 цього приводу дуже правильно сказав свого
часу поет Олесь Доріченко у вірші, який
комуністична цензура заховала до спецхранів
(ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 25. Спр. 17. Арк. 87):
Чи той бандит, хто край свій захищає,
Хто за свободу гине у бою,
Хто кулаками ворога стрічає
Урідній хижці, рідному гаю?
Чи той бандит, хто любить батьківщину,
Той, хто колін в покорі не згина,
Той, хто боронить неньку та дитину,
Скажіть мені, яка його вина?
Ні, не бандитами були ви! — Хай долоні
Стискала аж до крові чесна лють,
Бандити ж ті — грабіжники законні,
Яких визвольниками інколи ще зовуть.
Киів, 1996
|
