|
Звичайно, відповідаючи Вікторові Поліщуку на
його паплюження ролі ОУН-УПА в історії
українського народу, мусимо розглянути й
проблему українсько-польського збройного
конфлікту в Західній Україні в роки Другої
світової війни, особливо на Волині, яку автор
узяв за формальний привід для написання своєї
книги. Але, розмахнувшись на висвітлення цього
болючого питання, автор, по суті, повторив
поверхові пропаґандивні тези польської сторони.
І замість того, аби дослідити глибокі коріння
українсько-польського непорозуміння, не кажучи
вже про уважне вивчення документів з архівних
сховищ, що безпосередньо стосуються, скажімо,
подій на Волині 1943 року, Віктор Поліщук повторює
з чужого голосу вимоги до українців про
вибачення за нібито скоєні ними злочини.
Доводиться тільки дивуватися з автора, який не
вважав за потрібне, взявшись давати рекомендації
українському народові про вибачення, заглянути в
підручники історії. А з них він міг би
елементарно довідатися, що Волинь і Галичина, як
і Надсяння, Холмщина та Підляшшя ще з часів
Київської Руси належали державі наших предків, і
українці ніколи не відмовлялися від своїх
етнічних земель, що їх поляки почали загарбувати
з 1349 року, користаючи з ослаблення
Галицько-Волинського Князівства.
Але за кожним разом, коли починала
відроджуватися власна держава, українська
суспільність, усвідомлюючи себе соборно,
обов'язково нагадувала світові про межі свого
етнічного розселення на заході. Так, у лютому 1649
року Богдан Хмельницький заявив польським
комісарам у Переяславі: «Виб'ю з лядської неволі
народ весь руський! Поможе мі то всяя чернь по
Люблін і Краків... А ставши на Віслі, скажу дальшим
ляхам: Сидіте і мовчіте, ляхи!» («Воссоединение
Украины с Россией», Москва, 1954. Т. 11. Ст. 118).
І через сім років гетьман пояснював
московському послові Василеві Кікіну, що
історичне розмежування між українцями і
поляками має бути таким, «як за давніх князів
руських». При цьому останньому роз'яснювалося, що
«від початку кордон у великих князів руських з
польськими королями був по саму Віслу й
угорський кордон» («Документи Богдана
Xмельницького». Київ, 1961. Ст. 502).
То що вже говорити про Волинь і Галичину, які
завжди залишалися в запіллі найзахідніших
реґіонів українського автохтонного розселення.
За даними професорів польського університету в
Кракові Крижановського і Куманецького
(«Статистика Польщі». Краків, 1915) етнографічний
склад населення Волині перед Першою світовою
війною був таким: 1. Ковельський повіт: поляків —
4,59%, росіян — 3,83, українців — 78,49, німців — 0,90,
жидів — 11,48, інших — 5,79; 2. Кременецький повіт:
поляків — 3%, росіян — 3,37, українців — 82,72, жидів —
12,23, інших — 0,68; 3. Луцький повіт: поляків — 9,7%,
росіян — 5,19, українців — 56,96, німців — 12, жидів —
14,13, інших — 2,02; 4. Острозький повіт: поляків — 6,61%,
росіян — 2,54, українців — 76,68, німців — 1,48, жидів —
10,80, інших — 1,89; 5. Рівненський повіт: поляків — 9,9%,
росіян — 3,48, українців — 60,48, німців — 8,94, жидів —
15,97, інших — 1,94; 6. Володимир-Волинський повіт:
поляків — 8,37%, росіян — 2,74, українців — 72,09,
німців — 5,66, жидів — 10,42, інших — 0,72; 7.
Дубнівський повіт: поляків — 6,51%, росіян — 4,46,
українців — 68,22, німців — 3,54, жидів — 11,48, інших —
5,79.
Якщо брати кількісний склад населення, то на
Ковельщині поляків нараховувалося лише 4.100 на
загальну кількість 279.900, на Крем'янеччині —
відповідно 9.800 на 288.200, на Луччині — 13.300 на 340.000, на
Острожчині — 15.500 на 224.900, на Рівненщині — 19.600 на
376.100, на Володимир-Волинщині — 22.000 на 365.900, на
Дубнівщині — 9.900 на 152.074 (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. Оп. 2. Спр.
322. Арк. 126 зв.).
Справа ж якраз у тому, що саме постійна аґресія
Речі Посполитої на схід не тільки витісняла
значною мірою український етнос із західніх
реґіонів, але й заполоняла польським осадницьким
елементом інші землі наших предків —
Берестейщину, Волинь, Галичину, Поділля, Полісся.
Тому хотілося б почути відповідь від Віктора
Поліщука: яка вина українців у розширенні
польсько-української міжусобиці, якщо історія не
називає нам фактів збройної боротьби цих двох
етносів за межами споконвічного розселення
нашого народу?
І чи треба було українцям Галичини просити в
поляків дозволу на створення на своїх землях
після розпаду Австро-Угорщини у 1918 році
Західньо-Української Народньої Республіки? Чому
поляки виступили збройно проти творення
державности українців на їхній землі, де їх
завжди було більше кількісно? Невже галичани
збиралися включити до складу ЗУНР Краків і
Познань?
А коли Польщі, зламавши дане Петлюрі слово,
вдалося шляхом політичних комбінацій з
большевиками та західніми країнами включити
Галичину і Волинь до свого складу, то чому ж
замість автономії українці одержали знищення
їхніх храмів і пацифікацію на початку 1930 років?
Хіба це могло пройти українцям безслідно, над
почуттями і споконвічним правом яких брутально
топталися у їхній же хаті?
Чомусь про все це забувають ті, хто став
джерелом «вигідної правди» про вину українців
для Віктора Поліщука.
Не хочеться їм згадувати і про ставлення
поляків західньоукраїнських земель до
відродження української державности влітку 1941
року в цьому терені.
А хіба українців не зачепило за живе, коли в
серпні 1941 року в околицях Львова поширювалися
підтримувані гітлерівцями польські листівки
антиукраїнського спрямування, і місцеві поляки,
зокрема в Гишках, поздирали синьо-жовті прапори з
приміщень української влади, вивісивши на їх
місце німецькі? Чи відомо Вікторові Поліщуку та
його ідейним надхненникам, як у ті дні у Вирнянах
Глинянського району також подерто українські
прапори, а на портреті Тараса Шевченка виколено
очі» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 15. Арк. 50)?
Як до подібного поставилися б поляки, коли б
українці ось так познущалися над їхніми
святинями і над портретом Адама Міцкевича?
Чи не з таких ось «дрібниць» і почав
розгорятися українсько-польський конфлікт у
роки війни? Я вже не кажу про польський терор над
українцями Холмщини з 1941 року, що вилився 1942 року
в масове фізичне винищення в першу чергу
свідомих провідників.
Я розумію, що мені відразу ж можуть нагадати:
мовляв, кровопролиття почалося не в Галичині, а
на Волині.
Так, і це має свою закономірність. І не тому, що
на Волинь поширили свою діяльність бандерівці,
як хоче переконати читачів Віктор Поліщук. А
тому, що там раніше почався збройний виступ
українців проти німецьких загарбників, і
фашистські окупанти зуміли зіштовхнути між
собою українців і поляків Волині після того, як
українська поліція за наказом ОУН перейшла в
підпілля і влилася в УПА.
3 цього приводу заступник командира
партизанського з'єднання в Житомирській области
Нирко доповідав у свій «Український штаб» 26.4.1943
року: «1. Всі шуцманські районні сільські
дільниці мали старших, що були членами
підпільної організації, які готували людей, щоб з
першого наказу бандерівського штабу піти у
визначені місця для формування національної
армії. 2. В 20 числах березня був одержаний наказ
Бандерівського штабу (із Закарпатської України):
Всім поліцаям залишити свої шуцманські дільниці
і піти на формування національної армії. 3.
Дізнавшись про те, німці негайно почали
арештувати всіх українських поліцаїв,
обеззброювати і розстрілювати. Але зробити це
(повністю) німцям не вдалося, тільки поліція с.
Повурії Маневицького району в складі 2
постерунків була арештована і розстріляна. При
спробі арештувати й обеззброїти поліцію міста
Ковеля остання вступила в бій з німцями. В
результаті вбито 18 німців, поліцією випущені всі
арештовані, а табори "трудової повинности"
розпущено». (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 192. Арк. 75-75 зв.).
Головним місцем формування української армії
мали стати Волоцькі і Свинарські ліси. Сюди,
стверджував Нирко, «справді рухалися всі поліцаї
і цивільні націоналісти західніх областей...
кожної ночі доводилося зустрічатися і ховатися
від сил шуцманів, що рухалися групами по 50-70, 100-150
і навіть до 400 осіб. Особливо це в Колківському і
Голобському районах (Там само: Арк. 75 зв.). І тоді
гітлерівці вирішили використати поляків для
боротьби з українською збройною силою, що
посилювала свій вплив в Україні, розгортаючи
бойові дії з окупантами.
Це також добре усвідомлювали большевики,
зафіксовуючи такий поворот політики фашистів у
Західній Україні. Зокрема Микита Хрущов,
аналізуючи в червні 1943 р. загострені
українсько-польські відносини на Волині, заявляв
чітко: «Моя думка, що все це — справа рук німців»
(ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 1287. Арк. 83).
А заступник командира партизанського з'єднання
Житомирської області Нирко зокрема доповідав
26.4.1943 року Тимофієві Строкачу: «В даний час
спостерігаються запеклі бої між бандерівцями і
німецькими військами, в результаті чого
Степанський район Рівенської області майже
повністю звільнений від німців, а в районі є до
3.000 осіб добре озброєних бандерівців.
Дуже характерний факт, вияснений нами, що...
основний їх ворог — Німеччина, яка в багато разів
своїм терором переважає совєтську владу, а тому
їх (нацистів — В. С.) треба бити в першу чергу.
Одночасно великі бої відбуваються між
польськими групами і націоналістами.
В даний час німці вирішили створити польську
народню армію і доручити їй вести боротьбу з
українськими націоналістами, попередньо добре
озброївши цю армію (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 192. Арк.
78-78 зв.).
Розвідувальне зведення партизанських загонів
Кам'янець-Подільської области (ч. 7 від 1.06.1943 р.)
засвідчує, що у Славуті гітлерівці мобілізують
поляків, котрих відправляють до Рівного, де,
переодягнувши в німецьку форму, навчають
військовій справі» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 239. Арк.
19).
Польська поліція, що перебуває на службі в
німців, спровокована виступити проти
націоналістів. У Корці польським поліцаям надано
право самостійного розстрілу мирних жителів (Там
само: Арк. 34).
На Костопільський кущ, скажімо, німці вислали
добре навчений і озброєний батальйон поляків
з-за Бугу, котрих призначили «для боротьби з
бандерівцями і бульбівцями» (Там само: Арк. 24).
3 донесень совєтських партизанів довідуємося,
що «багато поляків ідуть до німців добровільно,
вступають у поліцію і разом з німцями знищують
українські села і населення. Ведуть боротьбу з
націоналістами.
У місті Колки Волинської области вся поліція —
польська. В середині серпня на ст. Михневичі 150
поляків добровільно пішли в поліцію, з них уже 30
осіб одержали зброю. В поліцію німці приймають
поляків до 45-річного віку.
У Сарнах німці озброюють усіх
чоловіків-поляків від 16-річного віку, що там
перебувають, причому багатьох озброєних поляків
відправляють на Захід.
...В околицях міста Рівне поляки спільно з
німцями знищують українські села. Поляки спільно
з німцями повністю знищили село Парцеревичі
Степанського району, вбили багато українців,
котрі не мають ніякого відношення до
націоналістів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 254. Арк. 36).
І в той час, коли українське населення
північно-західніх земель, зокрема Волині,
доведене до краю німецькою окупаційною
політикою і терором большевицьких партизан,
перейшло до збройних форм самооборони, польська
шовіністична верхівка підбурила все своє
населення до боротьби проти тих, хто був
автохтоном у цьому краї, «В час, коли український
народ став до збройної охорони свого життя і
майна перед сталінсько-гітлерівськими
імперіалістами і коли кривавився в боротьбі за
вільне життя, — підкреслювалося в матеріалах
ОУН, — польські колоністи, що налізли на
українські землі й жили там як меншина, не то не
дали допомоги українському населенню, ані не
зберегли нейтралітету, а навпаки, взяли активну
участь у боротьбі — по стороні
сталінсько-гітлерівських бандитів. Разом з
німцями польські шуцмани пускали з димом цілі
українські села, визначуючись особливою
жорстокістю у вбивстві українських безборонних
жінок і дітей. Рівночасно польські колонії на
Волині стали головним осідком і прибіжищем для
большевицьких парашутистів і агентів, так що в
такій обстановці український народ, який виповів
нещадну боротьбу Сталіну й Гітлеру, мусів
боронитися також і перед їхніми вислужниками та
агентами» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 3. Спр. 2. Арк. 163 зв.).
Природньо, поляки, затягнені в большевицьку
партизанку, засуджували тих представників свого
народу, хто одягнув німецькі мундири. У
спеціальному зверненні до них командування
об'єднаного польського партизанського загону
заявляло: «В українського і польського народів
один кат: кривавий Гітлер. Хай же ніхто з вас не
заплямує чести поляка братовбивчою боротьбою в
ім'я інтересів нашого споконвічного ворога!
Зброю, яку ви дістали від німця, скеруйте в груди
німця» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 212. Арк. 91).
Однак далеко не всі поляки прислухалися до
цього. В архівних фондах зберігаються спеціальні
реєстри ганебного прислужництва гітлерівцям:
«Бережанщина
1) Добрувка Вінценти, працює в кріпо та є членом
польської організації. Він подав список 21
українця, яких розстріляно в Бережанах.
2) Петрикув Рудольф, працює в кріпо, є шефом
сітки конфідентів. Розстрілював сам українських
політичних в'язнів. Убив українця Заяця зі
Свистільник.
3) Клецор Станіслав, донощик кріпо. Видав німцям
Теренчука Василя з села Підвисоке.
Рогатинщина
Гольдштайн Ян, видав НКВД (до війни — В. С.)
Ониська Миколу, Штуцького Миколу із Зелібор і
Трохима Афтанаса з Кунова, тепер є донощиком
гестапо. На донос поляків німці арештували в с.
Людвиківка Фігурку Василя і по дорозі до
Рогатина розстріляли.
Підгаєччина
1) Біла Євгенія, полька з Новосілок, донощиця
жандармерії. Видала Кардаша Василя.
2) Мушинський Теофіл, агент кріпо і рівночасно
провідник польської місцевої організації.
Виготовив „чорний список" українців і дав на
гестапо.
3) Рац Густав, агент кріпо та член польської
організаци. Видав Крив'яка Дмитра з с. Шумлян.
4) Цівінський Адам і Новак Стефан з с. Боків,
донощики кріпо та члени польської організації.
На їх донос арештовано 2 українців у с. Бокові. Під
час арештів поляки Крупа Казімеж і Цєсля Ян
водили німців по хатах.
Таких фактів можна навести сотні.
А тепер про терор польських боївок: Дня 21.Х.43
польська боївка в числі 5 осіб вбила в с. Стриївці
(3бараж) двох свідомих українців: Крука і
Щербатюка.
Дня 6.1.43 польська боївка вбила в с. Чагарі
(3бараж) двох українців — Литвинчука і Бригідера
та спалила господарство Даниловича.
Дня 7.ІІ.43 польська боївка вбила в с. Чернихові
священика о. Василькова, а його жінку важко
ранила.
25.Х.43 польська боївка вбила в с. Деренівка
(Теребовля) Кліщуру Теодора і Сердечного Олексу.
19.ХІІ.43 польська боївка вбила двох синів
солтиса Луцького з с. Хатки (Теребовля).
19.ХІІ.43 польська банда в Переголовичах
(Грубешівщина) вбила 18 осіб, у тому числі 2 жінки.
Також на Грубешівщині поляки вбили в Старому
Селі цілу родину: Костянтина Мілевича — 56 р.,
Адама Мисика — 33 р., Євдокію Мисик — 30 р., Софію
Мисик — 2 р., Володимира Мисика — 6 р, і Ніну
Фукель.
Тут треба зазначити, що одна з польських банд,
що у весняних місяцях ц. р. виїхала з Варшави на
Грубешівщину в числі 350 осіб, знищила понад 500
українців. Пересилка банд з Польщі на ЗУЗ стала в
останньому часі системою польських організацій.
Для прикладу наведемо: на основі зізнань одного
з польських бандитів, затриманого органами ОУН,
стверджено, що на Зборівщину в березні ц. р.
приїхали з Варшави 600 бойовиків, з Волині — 400. До
них приділено ще 500 місцевих бандитів. Завдання
цієї групи було в першу чергу ліквідувати
українців у повіті» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 3. Спр. 2.
Арк. 164-164 зв.).
До речі, гітлерівці використовували поляків не
тільки проти українців, але й проти совєтських
партизанів. Так, за свідченням аґента
оперативно-чекістської групи 4 управління НКҐБ
УССР «Тучіна», ґестапо широко використовувало
арештованих поляків для масового засилання
своєї аґентури в партизанські загони. Скажімо,
«Люблінське ґестапо навесні 1944 року звільнило з
тюрми 257 арештованих, у більшості своїй поляків,
котрі попередньо пройшли спеціяльну підготовку
в розвідувальній школі.
Ця аґентура одержала спеціяльне завдання
ґестапо влитися в партизанські загони, що
оперують на Люблінщині, та підставляти їх під
удари німецьких каральних загонів.
В одязі кожного такого аґента зашитий
особистий поліцейський номер.
Направляється ця аґентура на виконання
завдання ґестапо невеликими групами під
виглядом учасників „Армії Крайової"». (ЦДАГОУ:
Ф. 62. Оп. 1. Спр. 285. Арк. 30-30 зв.).
Командир з'єднання совєтських партизанів
Шанґін доносив: «6.5.44 р. в м. Тарногруд німецький
капітан жандармерії вів переговори з
представниками польських збройних формувань з
питання боротьби з партизанами. Від польського
командування в переговорах брав участь поручник
під кличкою „Вар".
Згідно з заявою командира загону «БХ»
(батальйони хлопски) — «Сосни», у квітні 1944 р.
загони ПЗП (польскі звьонзек повстанчи) за
допомогою німців організували засідку на
партизанський загін "дяді Петі", в
результаті чого був убитий офіцер штабу
партизанського загону майор Фьодоров» (ЦДАГОУ: Ф.
62. Оп. 1. Спр. 274. Арк. 34-35).
Зрештою, і німецькі документи дистрикту Люблін
від 7.05.1944 р. засвідчують: «Польські бойові групи
вели себе за звітний період стримано.
За даними Ф. М., вони перебувають частково поза
округою, ведуть боротьбу з українськими бандами
чи знаходяться в окрузі в стані готовости
зайняти оборону проти українців чи українських
банд» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 297. Арк. 113).
За таких обставин большевицька влада вирішила
перетягнути поляків на свій бік, і використати їх
не тільки проти гітлерівців, але й проти
українських формувань. 3 цією метою комуністичні
керівники поставили завдання створити польські
партизанські загони на Волині. Для цього
дозволялося директивою від 5.05.1943 р.: «Дати поляка,
якщо немає, то, хто володіє польською мовою, —
назвати поляком» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 1281. Арк.
210). Ось таким чином створювалася «база»
польських червоних партизанів, а тому й не дивно,
що потрібним «керівним матеріалом» могли бути
лише ті, хто мав довіру з боку НКВД. Тож не
випадково, що один з таких керівних діячів,
Коханський, котрий «виховував доручену йому
головрозвідку в дусі мародерства, пияцтва і
національної ненависті до українців,
розстрілював невинних білорусів і українців без
розбору, в п'яному вигляді кричав публічно, що він
ставленик НКВД, має особливі повноваження і не
повинен підкорятися нікому» (Там само: Спр. 236.
Арк. 111).
Інший польський партизан — Стефан Антонович —
просив дружину Роберта Сатановського, котрий мав
велику довіру навіть з боку Хрущова, «не говорити
полякам на окупованій німцями території Польщі,
що він співпрацює в органах НКВД» (Там само: Спр.
261. Арк. 134).
На такі керівні кадри польського
партизанського руху й розраховували большевики.
Начальник Українського штабу партизанського
руху Тимофій Строкач 8.05.1943 р., маючи директиву від
ЦК КП(б)У, передав по радіо в ліси Волині:
«Польські загони організовувати можна, і чим
більше, тим краще». (Там само: Спр. 1282. Арк. 39).
А критикуючи командира рівненських партизанів
Бегму за недооцінку цієї справи, Хрущов вимагав
від нього 24.09.1943 р. «Всіляко сприяти організації
польських загонів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 1296. Арк.
114).
І ця робота здійснювалась усіма партизанськими
з'єднаннями. Так, командування партизанськими
загонами Кам'янець-Подільської области в
спеціально підготовленій для Москви 8.08.1943 р.
доповідній записці «Про настрої й дії польського
населення в районах Західної України», зокрема,
засвідчувало: «У районі нашої дислокації, тобто в
селі Стара Гута Людвипільського району
(Рівненщина — В. С.) нами організовано місцевий
партизанський загін ім. Дзержинського,
командиром якого призначений командир групи
партизанського загону ім. Кірова нашого
з'єднання тов. Ситайло, комісаром тов. Разуваєв і
заступником командира з розвідки тов. Осинський,
за національністю поляк, котрий працював до
війни з німцями співпрацівником УҐБ
Станіславського обл. управління НКВД, добре знає
польську мову та звичаї поляків» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп.
1. Спр. 239. Арк. 49).
Руками польських червоних партизанів
большевики вели боротьбу і з польським
національно-визвольним рухом. Скажімо, 6.11.1943 року
Строкач давав ось таку вказівку Сатановському:
«Від „Чорного" через слідство добийтесь
признання, (з) якою метою влився (у) Ваш загін.
Передайте по радіо можливості його вербування,
підстави польським націоналістам. Впроваджуйте
агентуру (в) польські націоналістичні загони
шляхом вербування надійних, наново прибуваючих з
вказаних загонів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 266. Арк. 8
зв.).
Наприклад, 28 березня 1944 р. за вказівкою Строкача
до групи «Чорного» було передано Домініка
Залєвського та Степана Залєвського (Там само:
Спр. 264. Арк. 49).
А 17 березня 1944 р. нова вказівка: «Організувати
агентуру (в) керівництво ТАП, ПСЗ, встановити їх
структуру, закордонні зв'язки, озброєння,
ставлення до ППР — „Гвардії Людової"» (Там
само: Спр. 264. Арк. 42).
17.03.1944 р. Сатановському «запропоновано негайно
вжити заходів для посилення військової та
агентурної розвідки в районах Забужжя. Вкорінити
агентуру в керівництво ТАП, ПСЗ, Санацію,
Стронництво людове. Встановити структуру цих
організацій, їх зв'язки, озброєння, кількість
озброєних людей, місця зберігання зброї, що
відійшли до ППР і гвардії Людової.
Запропоновано також організувати одержання
підпільних видань, документів, режиму» (ЦДАГОУ: Ф.
62. Оп. 1. Спр. 236. Арк. 110).
Особливо відзначало командування совєтських
партизанів поляка «Гострого», солтиса одного з
сіл Білгорайського повіту Люблінського
воєводства, котрий розробляв діяльність
польського націоналістичного руху. Зокрема, він
передав червоним партизанам: «а) списки
командного та політичного складу ПЗП і АК
Люблінського воєводства,
б) копії директив і вказівок лондонського
еміграційного польського уряду Соснковського
про проведення повстанської діяльності на
території СССР;
в) матеріали, що підтверджували факти надання
допомоги польськими націоналістами німцям у
справі ліквідації совєтських партизанських
загонів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 275. Арк. 29-30).
Доречним буде додати й таке: якщо хтось з
«червоних поляків» переставав влаштовувати
большевицьке командування, то його «прибирали».
Намагалися це зробити під виглядом
націоналістів (аби ще більше розпалити
українсько-польські суперечності) або німців.
Під виглядом останніх загін Мєдведєва убив
поляка Осецького, що викликало велике обурення
серед його друзів (Там само: Спр. 212. Арк. 76).
Справжнє обличчя совєтських захисників
польського населення в західніх областях
України досить яскраво змалював у своєму
зверненні від 28.07.1943 р. Волинський окружний
делеґат уряду Польської Республіки: «Большевики
приходять у польські села, пропонують допомогу в
самообороні і взамін забирають польську молодь у
свої партизанські загони. Якщо ж це їм не
вдається, вони сіють паніку серед населення,
крадуть у поляків, що обороняються, зброю і людей,
потихеньку втікають до лісу, а через кілька днів
їх можна вже бачити на чолі банд, які налітають на
те ж саме польське населення» (Там само: Ф.1. Оп. 22.
Спр. 75. Арк. 109).
У цьому ж документі зазначається, що «німець і
москаль... роздмухали антипольську пропаганду.
Вони множать, збільшують у стократ,
перебільшують до колосальних розмірів невеликі
непорозуміння і польсько-українські суперечки.
Нацькувати, роздразнити, спрямувати одного проти
іншого, створити духовний кордон між поляками й
українцями. Створити на довгі роки привід до
боротьби. Запрягли й використали найманих
злочинців і злочини. В поляках і українцях вони
зміцнюють почуття образи, розпалюють у їхніх
душах нанависть, жагу помсти і відпору. Тим самим
вони завдають удару по історичній польській ідеї
— ідеї дружнього, братнього співжиття з
сусідніми народами, і при тому руками українців
знищують польське населення. Одночасно і німці, і
москалі роблять клоунські жести, представляють,
що хочуть допомогти полякам, хочуть їх захистити.
Німці висилають у райони каральні експедиції,
які спалюють українські поселення, вбивають
жінок, дітей і невинних — справжніх же вбивць
вони навіть не намагаються спіймати, бо
справжній убивця потрібен їм і є їхнім
спільником» (Там само: Арк. 109).
А чи відомі Вікторові Поліщуку й інші рядки з
цитованого документу, автор якого, поляк, був
безпосереднім учасником подій. Скажімо, він
свідчить, що «большевики ... хочуть, щоб
наприкінці війни слово „українець" було
рівнозначним зі словом „убивця". Вони хочуть,
щоб наприкінці війни світ побачив замість
піднятих увись вільних українських знамен
дикунські, обагрені кров'ю невинних лапи
злочинця, призначені тільки для кайданів, щоб
замість солдатських лав, що б'ються за власну
вільність і вільність інших народів, по
затоптаній українській землі пройшли банди з
начепленими на коси, вила і сокири головками
по-звірячому вбитих дітей.
Вороги, розпалюючи жагу крови, вбивств,
насильств, підпалів і грабунків, хочуть подавити
в українському народі почуття любови,
братерства, свободи, людської гідности, хочуть
завдати оглушливого удару українському
народові, викреслити його з середовища народів,
що мають право на повний, вільний розвиток і
власне незалежне державне існування» (Там само:
Арк. 110).
Ось чому поляків закликалося «ні в якому разі
не сприяти німцям. Вступ до німецької поліції і
жандармерії є тяжким злочином стосовно
польського народу. Міліціонери-поляки, які
беруть участь у руйнуванні будинків, а також в
убивстві українських жінок і дітей, будуть
викинуті з рядів польського народу й суворо
покарані.
Співпраця з большевиками є таким же тяжким
злочином, як і співпраця з німцями. Вступ у
совєтські партизанські загони є злочином. Жоден
поляк не повинен там перебувати» (Там само: Арк.
111).
На жаль, до цього застереження не всі поляки
Волині прислухалися, На допомогу їм у боротьбі з
українцями німці перекидали «підкріплення» з
Польщі, а совєтські партизани робили глибокі
рейди аж за Буг.
Чи ж треба тоді дивуватися, що з боку українців
відбувалися відплатні акції, і в першу чергу на
ті польські села, що ставали базою
антиукраїнської війни на Волині. До речі, це
фіксувалося в документах ОУН-УПА. Ось один з них:
«Від 16-18.VII (1943 року — В. С.) зліквідовано
остаточно большевицькі гнізда, якими були
польські колонії в Степанському районі
(Костопільщина). Кілька тисяч повстанців з
гарматами, гранатометами окружили одної ночі
цілий ряд колоній (Мала і Велика Мельниця, Борок,
Вербче, Степанське, Седліско) і вибили всіх
большевицьких загарбників і їх прихвоснів,
польських зайд, яких зібралося тут понад 10.000. Три
дні горіли ці імперіалістичні кубла, що, мов
гнійні чиряки, дошкуляли довгі роки здоровому
українському організмові. При цій нагоді здорово
потерпіли й німецькі наїзники, що вирушили
захищати свої загрожені становища (Степань,
Малинськ). Повстанці з засідки наскочили на 2 авта
німців між Вількою й Яполоттю та, знищивши авта,
поклали трупом 19 німців, а кількох ранили, тільки
двом удалося втекти. Здобуто 3 кулемети, 16 крісів,
6 М.П., пістолі й 15 скринь амуніції. Така сама доля
зустріла і другий відділ німців, що їхав у
напрямі Степань з Рафалівки на допомогу німцям у
Степані.
Так то непереможні відділи УПА розправляються
з усіма голодними зайдами, що прийшли з півночі і
заходу. Вони очищують українські землі від
німецького, большевицького і польського
імперіалістичного сміття й на очищених теренах
заводять такий лад і порядок, якого давно вже
український народ собі бажає» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп.
1. Спр. 191. Арк. 5).
Звичайно, українські повстанці добре розуміли
підступність большевиків. Тим більше після того,
як УПА відмовилася вести переговори про
підпорядкування своєї збройної сили Москві в
боротьбі з фашистами. В одному зі своїх
документів УПА так оцінювала ситуацію:
«Сьогодні, коли слабне німецький окупант, коли
зближається розвал німецьких армій на сході,
знову в Україні підносять голови московські
агенти. Москва знову готується окупувати
Україну.
Інструментом большевицької політики в Україні
в сучасну пору є комуністична партія й
диверсійні відділи.
Завдання партії і т. зв. червоних партизан в
Україні зводиться в першу чергу до боротьби з
українською національною революцією...
Комуністична партія в Україні організовується,
отже, не так для боротьби з німцями, як у першу
чергу йде на боротьбу з визвольним рухом
українського народу.
Окрему ролю в цій роботі грають т. зв.
большевицькі партизани, диверсійна робота яких
розрахована на нищення населення німецькими
руками» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 252. Арк. 72-73).
Про те, що командування УПА не помилялося в
оцінці дій большевиків, засвідчують і документи
останніх. Так, про це чітко говориться у звіті
партизанського з'єднання Сабурова: «Ставлення
(до націоналістів — В. С.) партизанських загонів
нашого з'єднання визначалося, виходячи з
вказівок, одержаних від т. Хрущова. В листівках,
що видавалися редакцією газети «Партизанська
правда» керівники українських націоналістів
розвінчувалися як вороги українського народу і
як німецькі агенти.
Рядових учасників націоналістичних загонів
закликалися переходити до червоних партизанів
для боротьби за звільнення української землі від
німецьких загарбників.
У листівці націоналісти попереджувалися, що
хто буде продовжувати боротьбу з партизанами,
той буде знищений. За одного загиблого партизана
буде знищено 15 націоналістів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1.
Спр. 252. Арк. 73).
А ще 6.11.1942 р. головнокомандувач партизанським
рухом К. Ворошилов та начальник Центрального
штабу партизанського руху П. Пономаренко дали
ось таку директиву: «3дійснювати агентурні
комбінації з метою компрометації перед німцями
командного складу антисовєтських формувань,
добиваючись таким шляхом їх фізичного винищення.
Кожний випадок знищення німцями осіб
командного складу „добровольчих" загонів і
частин використовувати в наших
пропагандистських цілях» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр.
175. Арк. 11).
І все це большевикам вдалося.
|
