|
Важливим аспектом порушеної Віктором
Поліщуком проблеми є широке представництво
національно-визвольного руху по всій
українській землі, а не в одному західньому
реґіоні. Бо, постійно плекаючи ідею відродження
своєї державности, українські націоналісти
ставили собі за мету побудову Української
Самостійної Соборної Держави на всіх наших
власних етнічних землях — від Сяну до Дону. А
тому невипадково, що провідники ОУН, плануючи
проголошення української влади після приходу
німецьких військ, особливу увагу звертали на ту
частину України, яка після 1920 року була в складі
УССР.
Звичайно, існування тут зовсім іншого
соціально-економічного та політичного ладу
протягом двох десятків років відповідним чином
відбилося і на свідомості широких мас. Тут,
зокрема, вже значною мірою були придушені
поривання населення до створення власної
національно-демократичної держави, не існувало
такого скоординованого антисовєтського
підпілля, як це було в Галичині та на Волині.
Своєрідним імпульсом, який мав би оживити і
підштовхнути українське життя на
східньоукраїнських землях, стали похідні групи
ОУН. Вони в прискореному темпі повинні були
опанувати організаційно і пропаґандивно
східньоукраїнські землі та створити і
використати там усі можливі обставини для
побудови української державности.
Зрозуміло, що в часи комуністичного
тоталітарного режиму ні совєтська преса, ні
совєтська історична наука і словом не згадували
про діяльність оунівського підпілля на сході та
півдні України, в тому числі і про похідні групи
ОУН. Відкриті нині спецхрани дають можливість
заповнити цю прогалину в історії визвольних
змагань нашого народу, віддавши данину шани тим
українським патріотам, які в умовах фашистської
окупації мужньо боролися з ворогом на цих
теренах. Особливо важливими для нас є документи
самої ОУН, які зберігаються в Центральному
державному архіві вищих органів влади та
управління України (ЦДАВОВУ). Так, звіт «ОУН на
СУЗ від 1941 до 1943 р.» дає нам досить детальну
характеристику обставин, у яких формувалися і
рушали на схід похідні групи, умов, у яких їм
доводилося працювати там, (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1.
Спр. 210. Арк. 2-10).
Рушили Похідні групи в червні 1941 р., будучи
організовані головним чином в еміґрації.
Посилалися вони нелеґально або напівлеґально,
використовуючи справжні чи фальшиві німецькі
документи. На західньо-українських землях
(Галичина, Волинь) групи були частково
переорганізовані та доповнені. 3 Буковини,
наприклад, вислано окрему групу, що прибула на
Вінниччину і там залишилася. 3 самого початку
вони були розподілені на краї та області,
просувалися одразу ж за лінією фронту, вели в
селах і містах широку самостійницьку пропаґанду,
підшукуючи на СУЗ організаційні кадри. Прибувши
на призначені місця, займались організацією
адміністрації, господарського управління, а
найперше — створенням організаційної мережі з
місцевого елементу. Кадри на місцях жили
легально, працюючи в установах окупаційної влади
чи нелегально. А до місць призначення члени
похідних груп добиралися пішки, велосипедом,
кінно, підводами, автами, поїздами; в основному
користувалися підводами. Організовано обминаючи
великі міста і німецькі поліційні центри, групи
на третій місяць дійшли до лінії Дніпра. (Там
само: Спр. 210. Арк. 6).
Архівні фонди зберегли, зокрема, звіти
провідника третьої групи Тимка Семчишина, в яких
детально викладається питання з вирушенням
оунівців на схід, наводиться поіменний реєстр
кожного роя з вказівкою на те місто східньої чи
південної України, де вони мали в майбутньому
дислокуватися, а також перші інформаційні
повідомлення з походу (Там само: Спр. 14. Арк. 10-73).
Можна сказати, що німці спочатку не звернули
достатньої уваги на похідні групи українських
націоналістів, по суті не знаючи про їхню
справжню мету, коли ж усвідомили собі їх роботу,
почали арешти, розстріли, а в пресі пропаганду
проти самостійницького руху (Там же: спр. 210. Арк.
7).
До речі, цей факт підтверджується і донесеннями
аґентури НКВД, яка повідомляла восени 1941 року:
«Німецькі розвідувальні органи з метою покласти
край агресивним намірам українських
націоналістів звернулися до командування армії
з проханням дозволити їм „прибрати цих людей до
рук"». (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 75. Арк. 3).
За повідомленням тоді виконуючого обов'язки
наркома внутрішніх справ УССР Савченка, «в січні
1942 р. гестапівці провели масові арешти серед
українських націоналістів. Частину арештованих
було розстріляно...» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 179. Арк.
130). До них, до речі, належать і такі відомі члени
ОУН, як Олена Теліга, Іван Рогач, Іван Ірлявський,
сестри Суховерські та багато інших, яких фашисти
знищили в Бабиному Яру в Києві.
Документи НКВД УССР свідчать, що на початку 1942
р. «у м. Вінниці і на периферії з'явилися
націоналістичні листівки», в яких повідомлялося:
«німці розпустили ОУН, арештували в Києві до 60
осіб активних діячів ОУН...» У зв'язку з цим
українське населення закликалося до боротьби з
німцями та до організації підпільної роботи.
Причому після цього в листівках вказувалося, що
Німеччина є вічним ворогом українців (ЦДАГОУ: Ф.
62. Оп. 1. Спр. 253. Арк. 51).
А в документі гітлерівської служби безпеки від
7.08.1942 р. стверджується: «У Вінниці знову
поширилися написані від руки листівки
Українського руху опору. Більш точних свідчень
про зловмисників поки що немає. В Харкові
арештовано ще 3 службовців з української поліції.
Арештовані підбурювали інших міліціонерів до
дезертирства, яких удалося затримати (34 особи)»
(ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 77. Арк. 34).
Діяльність ОУН на східньоукраїнських землях
під час німецької окупації можна розділити на
два етапи: підготовчий, який тривав до весни 1942
року, що включав період походу груп ОУН на схід і
вивчення цього терену; підпільно-революційний.
Основна робота підготовчого етапу спиралася на
кадри, що прийшли із ЗУЗ. Дехто з них жив
нелеґально, більшість працювали леґально. В цей
період націоналістичні кадри усвідомили собі
справжню мету німців щодо України. Утвердилася
свідомість тільки революційної підпільної
боротьби, виключаючи леґальну форму, німців
трактовано як окупантів. В кадрах, що їх тоді
організовано на СУЗ, були колишні «націонали»,
переважно люди старшого чи середнього віку, в
малій кількості молодь. В цьому періоді,
виражаючись мовою оунівських документів,
наступила селекція кадрів: нездібні до
революційної боротьби відпали, деякі, що
походили із ЗУЗ, повернулися назад, частина
злеґалізувалась. Боротьбу продовжували справжні
революціонери.
Вони і продовжили логічно другий етап
націоналістичної діяльности —
підпільно-революційний. ОУН перейшла в повне
підпілля, оскільки ґебітскомісаріяти і СД
одержали інструкцію знищувати безоглядно
українських націоналістів, у першу чергу
бандерівців, застосовуючи до них гостріші
заходи, ніж до комуністів. Організаційна робота
на цьому етапі опиралася на
підпільників-революціонерів, які жили з
фальшивими документами на нелеґальному
становищі. В цей час починається усталення
організаційної мережі на районному рівні людьми,
які жили леґально. Обласну мережу, зв'язки з
Проводом, різні важливі організаційні доручення
виконували, як правило, підпільники, що на
практиці оберігало від провалів. Також у цей
період з'являються підпільники з місцевого
елементу, що займали різні посади в
організаційній мережі на різних рівнях. 3
місцевих середовищ уже виростають у цей час
тверді й відважні націоналісти. Крім чоловіків,
до підпільної націоналістичної боротьби
починають прилучатися жінки. Організація
охоплює села, міста, заводи, адміністрацію,
пронизуючи дуже глибоко все громадське життя.
Ідеєю роботи була ідея української
самостійности, що випливала з клича «Воля
народам, воля людині!», який став генеральним
кличем української революції. І цим Україна на
тлі зудару двох імперіалістичних ідей вийшла на
перше місце як носій нового суспільного ладу,
нових прогресивних ідей (ЦДАВОВУ: Ф. 3833 Оп. 1.
Спр. 210. Арк. 7-8).
Необхідно зазначити, що большевицькі документи
підкріплюють таку оцінку діяльности підпільної
ОУН в східніх областях. Так, у донесенні наркома
держбезпеки УССР Савченка на ім'я начальника
Українського штабу партизанського руху Строкача
від 24 травня 1943 року повідомлялося: «Ряд джерел і
захоплених нами документів свідчать про те, що,
незважаючи на масові репресії німців серед
оунівців, зокрема серед прихильників Бандери,
останні не тільки не згорнули своєї роботи, а
навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили
її.
Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на
всю окуповану територію України. В усі області
УССР ОУН направляє своїх емісарів, створює
підпільні організації, центри і леґіони,
закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні;
готує кадри для збройної боротьби.
Про діяльність ОУН у східніх областях України
відомо, що в ряді пунктів Київської,
Житомирської, Полтавської, Запорізької,
Кіровоградської, Дніпропетровської, Сумської,
Харківської, Одеської та інш. областей оунівці
заклали свої підпільні організації, керовані
націоналістами-нелеґалами, які прибули із
західніх областей України.
У звітній доповіді ґестапо м. Харкова за
грудень 1942 року, захопленому нами, повідомлялося:
«Дії українських націоналістів посилились, про
що повідомляють з усіх сторін. Їхній клич —
«Свобода без Совєтів і без німців» нині у
багатьох на язиці». (ЦДАГОУ: Фонд 62. Оп. 1. Спр. 227.
Арк. 22-24).
Старший помічник начальника політичного
відділу Центрального штабу партизанського руху
полковник Конкін 30 жовтня 1943 року засвідчував:
«Протягом трьох місяців ідуть арешти членів ОУН.
Арештовано до 3.000 осіб, з них у Сумській області —
до 280 осіб. Серед арештованих багато вчителів.
У Сумській області арештовані керівники ОУН:
заступник Сумського бургомістра Седененко,
бургомістр Краснопільського району
Мірошниченко — колишній головний бухгалтер
Краснопільського млина, головний інспектор
школи — Сасунін, Поґляділов і Сонуля, які в
Західній Україні організували повстання проти
Красної армії. Арештовано 4 перекладачі
Краснопільського і Сумського комендантів з
Української поліції». (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 182.
Арк. 114).
Детальніше про діяльність українських
націоналістів проти гітлерівських загарбників
розповідають спеціальні донесення органів
державної безпеки УССР з Харкова (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп.
1. Спр. 227. Арк. 1-21), Донбасу (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 227.
Арк. 75-85), Полтави (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 23. Спр. 572. Арк. 8-12),
Кіровограду (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 253. Арк. 49),
Вінниці (Там само: Арк. 51), Дніпропетровська (Там
само: Арк. 55-56) тощо.
Самі ж гітлерівці діяльність, яку вели проти
них на окупованій території України оунівці, в
серпні 1942 р. оцінювали так: «Під головним
керівництвом ОУНівського бандерівського руху
перебувають дві групи, а саме: одна у Волинському
генерал-губернаторстві, а друга — в Східній
Україні. Остання охоплює Київську, Харківську
області й Південну Україну. Ряд областей і
Південна Україна в організаційному відношенні
ще значно відстають від Київської области, де вже
нараховується близько 1000 осіб.
ОУНівські мельниківські групи створюють
враження більш поміркованого націоналістичного
руху, але в дійсності стосовно пропаганди і
методів здійснення цілей їх можна порівняти з
бандерівським рухом. Якщо врахувати ту
обставину, що вони намагаються бути лояльними, то
фактично вони є більш небезпечними, аніж
бандерівський рух, який з самого початку
виступає відкрито проти Німеччини. Останнім
часом і мельниківський рух також почав вести
відкриту пропаганду проти Німеччини» (ЦДАГОУ: Ф.
1. Оп. 22. Спр. 77. Арк. 52-53).
Щодо військової роботи ОУН на СУЗ, то вона
фактично не була організована зовсім у першому
періоді. Тільки в другому, коли на СУЗ зросла і
зміцніла організаційна мережа, виникає потреба
цієї справи, тим більше, що німці посилили
репресії. Перешкодою сильному розвиткові цієї
ділянки були брак зброї, командирів, а з початку
1943 року і наступ Червоної армії. Однак улітку 1943
року вдалося організувати перші боївки на
Київщині, Вінниччині, Полтавщині,
Дніпропетровщині. Щоправда, довго вони не
проіснували через брак кадрів з місцевого
населення до національної партизанки —
застрашував багатьох ріст большевицьких
партизанських загонів перед приходом Червоної
армії.
Але творення військової сили на СУЗ зовсім не
припинилося, особливо після того, як здійснили
сюди свої пропаґандивні рейди відділи УПА із ЗУЗ.
Під осінь 1943 року появилися боївки ОУН під Уманню
та в Холодному Яру, розпочалася акція в цьому
плані на Одещині. Та в розпалі розгортання
військової роботи на СУЗ довелося припинити її —
перешкодив довести справу до кінця швидкий
наступ большевиків. Збройні відділи УПА на сході,
які нараховували до сотні бійців, розпалися, крім
тих, що до кінця 1944 року діяли на Уманщині та
Холодноярщині (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 210. Арк. 8-9).
Таким чином, про військову збройну боротьбу на
СУЗ ми можемо говорити як про початкову і
підготовчу. Але вона також вплинула
пропаґандивно на населення цього реґіону в
справі національного самоусвідомлення. Зрештою,
діяльність ОУН на СУЗ під час німецької окупації
залишила глибокий слід у свідомості жителів
цього реґіону, вона допомогла їм зробити в 1991
році правильний вибір, голосуючи за незалежність
України. А тому повна правда про націоналістичне
підпілля на східньоукраїнських землях, його
жертви від рук фашистів сприятиме утвердженню
нашої державности на цих теренах, які политі
кров'ю і потом українців.
Так, дуже багатьом сьогодні ще важко усвідомити
все це з огляду на ту шалену пропаґанду
комуністичного режиму, яка протягом півстоліття
монопольно подавала спеціально спрепаровану,
тенденційну інформацію про українських
націоналістів.
І цей спотворений образ українського патріота,
підсилений час від часу гучно організованими
процесами над бандерівцями, так глибоко
вкарбований у суспільній пам'яті, особливо
старшого покоління, що доведеться ще довго
відновлювати справжнє обличчя ОУН-УПА.
|
