Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук
Київ, 1996
Наші сусіди, зрештою, як і весь світ протягом
багатьох століть — після того, як упала могутня
Київська Русь — ніколи не були зацікавлені у
відродженні української державности. Бо
існування незалежної України не тільки
докорінно змінює вже призвичаєну для
імперіалістичних кіл геополітичну ситуацію в
переділеній ними Европі, але й впливає на
розвиток усієї світової цивілізації, ламаючи
насильно усталені традиції, повертаючи
споконвічні загальнолюдські права як
українському, так і десяткам інших народів.
Так було, зокрема, в середині ХVІІ ст., а особливо
ж на початку ХХ, коли за мовчазної згоди й
відвертого потурання тодішньої «демократії»
Заходу, а то й прямого заохочення Антанти до
відтворення «єдиної і неділимої» Росії, не
змогла утвердитися Українська Самостійна
Соборна Держава.
Але український народ ніколи не припиняв
боротьби за своє одвічне право бути господарем
на власній землі. Навіть тоді, коли большевиками
була збройно завойована Українська Народня
Республіка, і її законний уряд опинився на
чужині, кращі сини нашого народу продовжували
національно-визвольні змагання.
Особливого розмаху набули вони в роки Другої
світової війни, коли збройну боротьбу проти
большевицького і гітлерівського режимів очолили
Організація Українських Націоналістів і
створена нашим народом Українська Повстанська
Армія. Саме ОУН-УПА була єдиною політичною і
військовою силою, яка в той надзвичайно важкий
час продовжувала боротися за незалежність
України.
Справді, через десять років після розгрому
фашистської Німеччини збройний опір ОУН-УПА був
придушений. Але не припинялася боротьба за ту ж
високу мету, якщо кращі сини й дочки нашого
народу і далі йшли на сибірську каторгу з
готовністю покласти і своє життя на вівтар
свободи України: Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій
Литвин.
Ця їхня жертовність важила для українців і
представників інших народів, що живуть серед нас,
більше, аніж умовляння англійського прем'єра й
американського президента бути в Союзі,
відмовившись від незалежности. І віковічне
прагнення нашого народу до свободи, підтримуване
десятки років саме націоналістами, вилилося в
могутнє «Так!» на Всеукраїнському референдумі 1
грудня 1991 року.
Такий результат подивував і політиків, і тих,
хто на Заході і на Сході вперше почув про Україну
та її народ. Але його одностайність у виборі
своєї долі не тільки заскакувала відвертих
ворогів відродженої держави, але й противників
усього українського, особливо тих, хто багато
років переконував світ, що українці тільки й
думали постійно про возз'єднання зі «старшим
братом», бо ні нашим батькам, ні нам ніколи не
було притаманним прагнення мати власну державу,
а національно-визвольні змагання українців у
1940-50 роках оголошував виключно злочинними
акціями українських націоналістів, і то в першу
чергу проти свого народу.
Запеклих ворогів українства особливо
занепокоїло те, що в незалежну Україну
повертаються ті, хто боровся все життя за її
самостійність — чи зі зброєю в руках на
українській землі, чи політичними акціями в
еміґрації. Саме ті, хто завжди несхитно вірив у
відродження держави своїх предків на власній
землі, і хто наближав цей день. Ці патріоти,
пізнавши можливості демократичного світу,
готові допомогти рідному народові якомога
швидше увійти в коло вільних народів, а відтак
утвердити справді багату й незалежну Україну.
Чи могли з цим змиритися ті, ідеологія яких у
своїй суті не допускає права українському
народові на самостійне життя? Вони й почали
вживати відчайдушних зусиль, аби всіляко
паплюжити українських патріотів перед власним
народом, що опинився в складній економічній
ситуації через те, що через політичну
недосвідченість віддав владу в руки тим, хто і
вчора мав її. Кінцева мета цієї широкомаштабної
акції — підірвання основ української держави з
наступною її повною ліквідацією. А перший крок до
цього — відмежувати ОУН-УПА від українського
народу, знову, тепер уже за нових політичних
реалій, представити йому цю організацію
злочинною. А тоді й можна буде нав'язати
українському суспільству стару концепцію: ідея
самостійности України не має перспективи,
оскільки, мовляв, її носієм постійно виступала
«злочинна» ОУН-УПА.
І ще краще, за цим сценарієм, якщо українців у
цьому переконуватимуть самі українці. А таких
знайти, на жаль, поки що немає проблеми. Особливо
з тих, хто українцем себе заявляє тоді, коли це
вигідно і їм, і їхнім закулісним ідеологам.
Одним з таких виявився нібито українець з
Канади Віктор Поліщук, котрий торік своїм коштом
видав у Торонто-Варшаві-Києві книгу під
претенсійною назвою «Гірка правда. Злочинність
ОУН-УПА (сповідь українця)».
Присвятивши «пам'яті жертв ОУН-УПА труд цей»,
автор найперше попереджає читача: «Нехай ніхто,
хто почуває себе українським націоналістом, не
кидає в мене болотом, не прочитавши цієї книжки».
Я прочитав дуже уважно «сповідь українця», і
хоч не належу до націоналістичних організацій,
народився у повоєнний час на історичній
Київщині, але повинен відповідати Вікторові
Поліщуку: на відміну від нього, я не тільки
ознайомлений з писаннями ідейних противників
ОУН-УПА, але й переглянув велику кількість
документів з колишніх таємних арxівів. І саме це
змушує мене не мовчати у зв'язку з появою книги
Віктора Поліщука, який, не попрацювавши в тепер
відкритих учорашніх спецхранах (таку можливість
сьогодні мають усі дослідники), узявся з чужого
голосу «змити з українського народу пляму ганьби
за злочини ОУН-УПА», бо, мовляв, «існує потреба
правди. Це треба сказати. Бо гірка правда краще
лікує, ніж солодка брехня» (ст. 26).
І за оголення цієї «гіркої правди» автор
узявся, з усього видно, оскільки в Україні
«навіть найчесніші, як-от Олесь Гончар, не
наважуються на явне засудження націоналістичної
потвори» (ст. 22).
Справді, Олесь Гончар, якого і Віктор Поліщук
уважає совістю нації, мав зовсім іншу думку, ніж
він, і це чомусь не насторожило автора «Гіркої
правди», не змусило з усією відповідальністю
братися до висвітлення такої серйозної проблеми.
Віктор Поліщук гадає, що цю «гірку правду» зміг
би написати Михайло Стельмах, коли б жив: «Він,
мабуть, був би спроможний описати це, хоч серце
його обтікало б кров'ю, бо це ж про єдинокровних
братів треба було б писати. Але він вірив у
перемогу Добра над Злом, правди над кривдою» (ст.
12).
Я теж вірю, що Михайло Стельмах написав би
правдиво про ОУН-УПА. Він навіть пробував зробити
це свого часу, бодай і в жорстких рамках
ідеологічного завдання партії. Але йому не дали
можливости сказати хоч частинку правди про
ОУН-УПА. В цьому може переконатися й сам Віктор
Поліщук, коли ознайомиться з доповідною
начальника Головліту УССР К. Полонника
секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 р.:
«Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до
видання й повернув видавництву «Радянський
письменник» на переробку повість Михайла
Стельмаха „Над Черемошем".
Поставивши своєю метою показати процес
колективізації в селах станиславської Верховини
в 1948-1950 р.р., який відбувався в умовах
куркульського спротиву, Мих. Стельмах не зумів
надати цьому спротиву яскраво вираженого
класового характеру. Замість приречених
куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою
автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, т.
зв. бандерівці, які мають свою розгалужену
організацію, свій керівний центр, свою
„Українську головну військову раду", яка
навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів,
що відзначилися, орденами і медалями — на зразок
медалі „3а боротьбу в особливо важких умовах".
Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав
націоналістичному підпіллю характер великої і
грізної сили, здатної тримати в страху населення
і представників совєтської влади на значній
території, що політично нам не тільки не бажано,
але й дуже шкідливо» (Центральний державний
архів громадських об'єднань України — ЦДАГОУ: Ф.
1. Оп, 24. Спр. 1566. Арк. 144).
Але, як ми вже знаємо, Віктор Поліщук не знає, як
відчиняються двері архівів. Йому простіше
повторювати все те, що протягом принаймні
півстоліття писали недобросовісні історики,
вихоплюючи з документів лише відповідно вигідні
їм факти. А тому з-під пера заанґажованих і
оплачених за антиукраїнство й антиісторизм, з
дозволу сказати, вчених виходила потрібна «гірка
правда», як у «сповіді українця». Що ж можна
сказати про все це, коли є можливість
ознайомитися з корпусом совєтських, німецьких,
польських та українських документів у світлі
звинувачень Віктором Поліщуком ОУН-УПА?
Перш за все треба дати роз'яснення читачам, чи і
справді ідеологія ОУН-УПА була спрямована як
проти рідного, так і представників інших народів,
що проживали в Україні, шануючи право
українського корінного населення. І
красномовнішим тут буде документ Української
Повстанської Армії, поширений у роки війни:
«Українська Повстанча Армія бореться за
Українську Самостійну Соборну Державу і за те,
щоб кожна нація жила вільним життям у своїй
власній, самостійній державі- Знищення
національного поневолення та експлуатації нації
нацією, система вільних народів у власних,
самостійних державах, — це єдиний лад, який дасть
справедливу розв'язку національного і
соціального питання в цілому світі.
УПА бореться проти імперіалістів і імперій, бо
в них один пануючий народ поневолює культурно і
політично та визискує економічно інші народи,
Тому УПА бореться проти СССР і проти німецької
„нової Європи".
УПА з усією рішучістю бореться проти
інтернаціоналістичних і
фашистсько-націонал-соціалістичних програм та
політичних концепцій, бо вони є знаряддям
завойовницької політики імперіалістів. Тому ми
проти російського комуно-большевизму і проти
німецького націонал-соціалізму.
УПА проти того, щоб один народ, здійснюючи
імперіалістичні цілі, „визволяв", „брав під
охорону", під „опіку" інші народи, бо за цими
лукавими словами криється огидний зміст —
поневолення, насильство, грабунок. Тому УПА
бореться проти російсько-большевицьких і
німецьких загарбників, поки не очистить Україну
від усіх „опікунів" і „визволителів", поки
не здобуде Української Самостійної Соборної
Держави, в якій селянин, робітник і інтелігент
могтиме вільно, заможно і культурно жити та
розвиватися.
УПА за повне визволення українського народу
з-під московсько-большевицького ярма, за
побудову УССД без поміщиків, капіталістів та без
большевицьких комісарів, енкаведистів і
партійних паразитів.
В українській державі влада вважатиме за
найвищий свій обов'язок інтереси народу. Не маючи
загарбницьких цілей та поневолення країн і
пригноблених народів у своїй державі, народна
влада України не витрачатиме часу, енергії та
коштів на творення апарату гноблення, Українська
народна влада всі економічні ресурси та всю
людську енергію спрямує на побудову нового
державного порядку, справедливого соціального
ладу, на економічне будівництво країни та
культурне піднесення народу,
В лавах УПА борються українські селяни,
робітники та інтелігенти проти гнобителів, за
УССД, за національне і соціальне визволення, за
новий державний порядок та новий суспільний лад:
1. За знищення большевицької
експлуататорсько-кріпацької системи в
організації сільського господарства. Виходячи з
того, що земля є власністю народу, українська
народна влада не накидуватиме селянам однієї
форми користування землею. Тому в українській
державі допускатиметься індивідуальне та
колективне користування землею, в залежності від
волі селян.
2. а) За те, щоб велика промисловість була
національно-державною власністю, а дрібна —
кооперативно-громадською.
б) За участь робітників у керівництві заводами,
за фаховий, а не комісарсько-партійний принцип у
керівництві.
3. а) За загальний 8-годинний робочий день.
Понаднормова праця може бути тільки вільною, як і
кожна праця взагалі, і робітник отримуватиме за
неї окрему зарплату.
б) За справедливу оплату праці, за участь
робітників у прибуткових підприємстваx. Робітник
отримуватиме таку зарплату, яка потрібна для
забезпечення матеріальних і духовних потреб
цілої його сім'і. При річних підсумках
господарського стану підприємств кожний
робітник одержуватиме: у
господарсько-кооперативних підприємствах
дивіденд, а в національно-державних — премію.
в) За вільну працю, вільний вибір професії,
вільний вибір місця праці.
г) За свободу профспілок. За знищення
стахановщини, соцзмагань, підвищування норм та
інших способів експлуатації працюючих.
4. За вільне ремесло, за добровільне
об'єднування ремісників у артілі, за право
ремісника вийти з артілі та індивідуально
виконувати працю і вільно розпоряджатися своїм
заробітком.
5. За національно-державну організацію великої
торгівлі, за громадськокооперативну дрібну
торгівлю та за дрібну приватну торгівлю, за
вільні базари.
6. За повну рівність жінки з чоловіком у всіх
громадських правах і обов'язках, за вільний
доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за
першочергове право жінки на фізично легшу працю,
щоб жінка не шукала заробітку в шахтах, руднях чи
на інших важких промислах і внаслідок цього не
руйнувала свого здоров'я. За державну охорону
материнства. Батько сім'ї одержуватиме, крім
плати за свою працю, додаткову платню на
утримання жінки і неповнолітніх дітей. Лише в
таких умовинах жінка матиме змогу виконувати
свій важливий, почесний і відповідальний
обов'язок матері і виховательки молодого
покоління.
7. а) За обов'язкове середнє навчання. За
піднесення освіти і культури широкої народньої
маси шляхом поширення мережі шкіл, видавництв,
бібліотек, музеїв, кіно, театрів тощо.
б) За поширення вищого і фахового шкільництва,
за невпинний ріст висококваліфікованих кадрів
фахівців на всіх ділянках життя.
в) За вільний доступ молоді до всіх вищих
навчальних закладів. За забезпечення
студентства стипендіями, харчами, помешканнями
та навчальними приладдями.
г) За всебічний гармонійний розвиток молодого
покоління — моральний, розумовий та фізичний. За
вільний вступ до всіх наукових і культурних
надбань людства.
8. За пошану до праці інтелігенції. За створення
таких матеріальних основ праці, щоб інтелігент,
будучи цілком спокійним про завтрішній день та
про долю сім'ї, міг віддатися культурно-творчій
праці: мав потрібні умовини до праці над собою,
постійно збагачував свої знання та підвищував
свій розумово-культурний рівень.
9. а) За повне забезпечення всіх працюючих на
старість та на випадок хвороби чи каліцтва.
б) За широке запровадження охорони народного
здоров'я, за поширення сітки лікарень, санаторій,
курортів та будинків відпочинку. За збільшення
лікарських кадрів. За право працюючих на
безплатне користування всіма закладами охорони
здоров'я.
в) За особливу державну опіку над дітьми і
молоддю, за поширення сітки дитячих ясел та
садків, санаторій, таборів відпочинку, за
охоплення всієї дітвори та молоді державними
закладами опіки та виховання.
10. а) За свободу друку, слова, думки, переконань,
віри і світогляду. Проти офіційного насаджування
суспільності світоглядних доктрин і догм.
б) За вільне визнавання і виконування культів,
які не суперечать громадській моралі.
в) За відокремлення церковних організацій від
держави.
г) За культурні взаємини з другими народами, за
право виїзду громадян за кордон для навчання,
лікування та пізнавання життя і культурних
надбань других народів.
11. За повне право національних меншостей
плекати свою власну за формою і змістом
національну культуру.
12. За рівність усіх громадян України, незалежно
від їх національності, в державних та
громадських правах і обов'язках, за рівне право
на заробіток і відпочинок.
13. За вільну українську за формою і змістом
культуру, за героїчну духовність, високу мораль,
за громадську солідарність, дружбу та
дисципліну» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 111. Арк. 8).
Я тому повністю подаю цей документ, що
засвідчує програмові засади ОУН-УПА, оскільки
Віктор Поліщук, на жаль, цього не робить,
послуговуючись, як правило, чужими ідеологічними
гаслами. Особливо ж тоді, коли йдеться про так
званий український колябораціонізм з
гітлерівським фашизмом.
Тепер уже широко відомо, що в німецькому
ув'язненні вже в липні 1941 року опинилися Степан
Бандера та Ярослав Стецько. Згодом у концтаборі
Саксенгавзен до них приєднується і Андрій
Мельник. Що ж стосується сотень рядових оунівців,
то вони були розстріляні фашистами. Німецьке
командування в спеціяльно виданій інструкції
від 9.11.1941 р, поруч з вказівками про боротьбу з
партизанами, комуністами і військовиками
Красної армії визнало вважати «надалі
небажаними особами українських політичних
агентів руху Бандери (пропагандистський
матеріал і показання надсилати окремо у відділ А0
головного командування), за якими вести
спостереження і на випадок здійснення
політичної діяльності — арештувати» (ЦДАГОУ: Ф. 1.
Оп. 23. Спр. 115. Арк. 7).
Окупаційна влада, крім того, застерігала: «По
Україні роз'їжджають під виглядом артистів і
бандуристів групи людей, які проводять роботу,
спрямовану проти німецького командування, за
створення „Самостійної України", і що за
вказівкою районного німецького коменданта такі
люди підлягають затриманню і направленню в
комендатуру» (Там само: Арк. 10).
Якщо в наказі Сталіна (ч. 00189 від 5.09.1942 р.)
передбачалося «особливо підбирати людей,
здатних вести приховану розвідувальну роботу і
вкорінювати їх на службу в місцеві управління і
установи, створені німцями, на заводи, депо,
станції, пристані, телеграф, телефон, летовища,
бази і склади, в охорону німецьких посадових
осіб, в гестапо та його школи, а також в усі інші
установи й органи, що обслуговують армію чи
місцеву адміністрацію німецьких властей»
(ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 275. Арк. 3), то чому ОУН-УПА не
могли скористатися на власній землі такими ж
формами боротьби з окупантами, якими
послуговувався Кремль на насильно приєднаній
території України?
Тим більше, як це засвідчував партизанський
командир Сидір Ковпак 28.9.1943 р., коли «українське
населення винятково підтримує бандерівців,
Совєтську владу ненавидить» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1.
Спр. 248. Арк. 161).
Часто противники ОУН звинувачують її в тому, що
нібито вона сприяла вивезенню українського
населення до Німеччини. Але це не відповідає
дійсності, бо ось що свідчить документ ОУН,
перехоплений ґестапо: «Ніхто не повинен їхати до
Німеччини. Ніхто не повинен іти на організовані
німцями курси, оскільки там цих людей
переловлять і знищать. Ніхто не повинен іти на
військову службу. Ми не можемо боротися в рядах
чужої армії за чужі інтереси. Ми будемо вступати
тільки в українську армію, яка бореться за
суверенну українську державу. Всі, де б ви не
перебували, на яких постах і посадах, — всі на
службу України» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 77. Арк. 52).
Ще одне звинувачення українських
націоналістів у колябораціонізмі полягає в тому,
що їх, мовляв, озброювали німці.
Справді, в УПА було багато німецької зброї. Але
її українські повстанці здобували в бою з
фашистами або ж у ниx... вимінювали.
Так, у середині червня 1943 року, як стверджують
совєтські партизани, «німецькі солдати під
Рівним за сало і масло продали населенню 6 штук
гвинтівок з патронами. Таке ж становище було і в
Сарнах, коли солдати продали 4 гвинтівки з
набоями (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 254. Арк. 16).
До речі, тоді ж польське населення в Рафаловці
за 16 кілограмів сала купило у гітлерівців 2
ручних кулемети (Там само: Арк. 15).
Інший партизанський командир, Петро Вершигора,
в донесеннях (ч.ч. 1287, 1345/25 від 30.01.1944) засвідчував:
німці в обмін на продукти звільнили з тюрми
націоналістів (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 70. Спр. 899. Арк. 23).
Можна додати, що особливо багато зброї воїни
УПА вимінювали за продукти в угорських,
словацьких, румунських та інших національних
підрозділах, що були у складі вермахту і які
погано постачалися.
Перейшовши до рук українських повстанців, вона
спрямовувалася проти окупантів.
|
