|
Сьогодні, коли ще раз засвідчується історична
правда про УПА як воюючу сторону проти
гітлерівських окупантів, стає незаперечним
фактом і те, що ця тривала боротьба стала
можливою саме завдяки матеріальній і моральній
підтримці нашого народу — скрізь, де він обсідав
свої прабатьківські землі. Саме на етнічних
українських територіях повстанці могли твердо
стояти на ногах, заявляючи водночас про своє
право зброєю боронити свою землю від усякого
поневолювача. Акт 30 червня 1941 року, яким у Львові
проголошено відновлення Української
державности, дав сильний поштовх до розвитку
цього процесу. І не тільки в межах УССР, але й
скрізь, де компактно жили наші кровні брати біля
кордонів Великої України.
Однією з таких прилеглих до матері-України
територій виявилася Берестейщина, яка, до речі,
згідно з Берестейським договором 1918 року,
входила до складу Української Народньої
Республіки.
Прихід німецьких військ на Берестейщину,
насильно приєднану Сталіном 1939 року до
Білорусії, дав поштовх до відродження тут
українства, усвідомлення поліщуками своєї
приналежности до українського етносу. Найбільш
свідомими були Кобринщина і Дорогоччина, де
заявила про себе ОУН. Активність ОУН у Кобринщині
пояснювалася тим, що ще перед початком
гітлерівського нападу на СССР тут діяла
підпільна націоналістична організація. Викриті
НКВД і кинуті до Берестейської тюрми, Григор
Шварко (с. Болото), Леонтій Кватерук (м. Кобрин),
Василь Пархотик (с. Здишів), Бойтик (с. Дивин) і
Юліян Шумінський (с. Табинка) витримали всі
знущання, а після звільнення німцями з цієї
катівні продовжили свою патріотичну працю.
На Берестейщині тоді ж починають утворюватися
Українські комітети. І так, у Бересті його
керівництво складалося з Олександра Гнатіва
(голова), Івана Микити (заступник) та Володимира
Криницького (секретар). Членами комітету були:
Іван Кобилко, Борис Олесіюк, Василь Яців, Петро
Шалунчук.
Крім того, Українські комітети виникають і в
інших містах ціеї етнічної української
території: Кобрині, Янові, Дорогочині, Пинську та
Столині. До Кобринського комітету входили: Йосиф
Сацевич (голова), Петро Рафалович (заступник),
Ярослав Жилавий (секретар), Василь Пархотик,
Кватерук, Володимир Магерта та Дмитро Рафалович
— члени.
Треба враховувати той момент, що на початку
війни Сталіна і Гітлера українське населення
Берестейщини і Пінщини значною мірою було
зденаціоналізоване внаслідок того, що в умовах
Польщі воно мало вільний доступ лише до
польської школи, а в 1939-41 роках навчання
здійснювалося лише російською і білоруською
мовами.
Українські школи відкрили лише за німців. І хоч
у них заборонялося викладати історію та
географію України, але ці навчальні заклади дали
багато для національного самоусвідомлення серед
української молоді цього реґіону.
Складність національного відродження полягала
ще і в тому, що місцева українська інтеліґенція в
містах послуговувалася в більшості російською
та польською мовами. Але, попри все це,
український національний рух поволі набирав
сили.
Свідчення про діяльність ОУН-УПА на
Берестейщині та Пинщині до речі підтверджується
німецькими документами. Так, 23 березня 1943 року
служба безпеки в Столині провела акцію проти
прибічників Бандери в селі Теребежеві. Як
виявилося, керівником українського
націоналістичного руху тут був місцевий
староста Олексій Ярошевич.
Під час обшуку в нього були знайдені листівки, а
також списки інших прихильників Бандери.
Ярошевич пробував утекти, але під час цього був
убитий (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 23. Спр. 528. Арк. 3).
Необхідно зазначити, що українське населення
цього терену симпатизувало УПА і хоч жило бідно,
але радо давало матеріальну допомогу, зокрема на
всі райони, контрольовані УПА, а також під час
рейдів відділів останньої.
Українські повстанці намагалися в силу своїх
можливостей захищати поліщуків від нападів
гітлерівців і червоних партизанів та поляків, що
тероризували мирне населення. Інформативний
звіт УПА зафіксував ось такі операції окремих
боївок на терені Берестейщини 1943 року: «На
Кобринщині група повстанців наскочила на відділ
СС, що провадив пограбовану в селі худобу.
Розпочався бій. Убито 15 німців, 10 важко поранено.
Повстанці відбили біля 100 шт. худоби, здобули
зброю та амуніцію. ССівці в паніці розбіглися.
Між Карпелівкою і Лєнчином (Полісся) розбив
відділ УПА 14.VІ.1939 табір червоних, спалив бараки,
взяв у полон большевицький штаб, здобув зброю,
амуніцію та кільканадцять підвід з майном,
награбованим у селян. Большевиків впало понад 60,
а поранено коло 30.
15 і 16.VІ.1939 подібну несподіванку зробила
большевицьким партизанам група УПА в селі
Вечовці (Пінщина). Тут убито біля 80 червоних,
здобуто аптеку, радіо, 4 ґранатомети, захоплено
канцелярію штабу, де були списки свідомих
українців з околиці. Багато большевиків попало в
полон» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 191. Арк. 4).
Незважаючи на терор німецький, а з 1944 р. НКВД,
українство Берестейщини і Пінщини підтримувало
боївки УПА і в повоєнний час. А їх присутність
тут, очевидно, підтримувала його, бо воно
(українство) навіть ставило питання про
відкриття українських шкіл у «Совєтській
Білорусії». Але такі патріоти потрапляли в
лабети сталінської каральної машини.
Саме завдяки «нечисленним, свідомим і повним
запалу одиницям», як зазначається у звіті ОУН, з
1941 року і в Криму почало відроджуватися
українське національне життя. Зокрема, 2 червня
1942 року в Сімферополі новостворений Український
музично-драматичний театр під керівництвом
Петренка показав оперу «3апорожець за Дунаєм».
На той час у Сімферополі працювала вже
українська початкова школа, планувалося
заснування українських початкової і жіночої
гімназій та кількох народніх шкіл (ЦДАВОВУ: Ф. 3833.
Оп. 3. Спр. 2. Арк. 85).
Досить промовистий і той факт, що за рік часу в
Сімферополі 4000 українців, записаних росіянами,
повернулися до рідної національности. І це
незважаючи на те, що прибулі до Криму російські
еміґранти з Німеччини розгорнули шалену
аґітацію за відродження «єдиної і неділимої»,
поєднуючи це з махровим антиукраїнством.
В таких обставинах українці об'єднали свої
зусилля з місцевими патріотами. Між іншим, саме
під впливом українців кримські татари почали
боротися проти російщення (Там само: Арк. 85).
Звичайно, найбільш активно діяли ОУН-УПА на
Закерзонні, тобто на історичних українських
землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя.
Промовистим, на наш погляд, є той факт,
засвідчений документами, що «москалі і нацмени
неприємно, але з застановою дивувалися, що і в
Польщі «є також бандерівці» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1.
Спр. 131. Арк. 28). Цьому й не треба дивуватися,
оскільки політруки на політичних заняттях
розтлумачували червоноармійцям, що: «Бандерівці
— це банда, створена з українців, поляків, жидів»
(Там само: Арк. 28).
Що спонукало УПА вести активну боротьбу на
Закерзонню? Передусім проти німців, а також і
поляків, які намагалися витіснити українців з
цього реґіону.
Доводилося сходитися в збройних сутичках з
німцями, що не бажали допустити, щоб УПА зміцнила
свої позиції в цьому реґіоні. В боях з
гітлерівцями сотні Морозенка і Жовтівська
зазнали відчутних втрат.
Незважаючи одначе на це, відділи УПА
продовжували поширювати свій вплив на Холмщині.
В другій половині травня 1944 р. вони перейшли
річку Гучву і витіснили польські загони з сіл
Гостинне, Гонятички, Гонятичі, Черемно та ін. Слід
зазначити, що аж до наближення
совєтсько-німецького фронту до Холмщини, цей
терен по суті був під контролем УПА. Це дало
можливість зменшити терор польських боївок і
певною мірою заспокоїти українське населення.
Прихід Червоної армії в Польщу поставив перед
УПА нові завдання: захистити українське
населення, яке змушували до так званого
«добровільного» переселення в совєтську
Україну. Як воно відбувалося — свідчать численні
документи, що сьогодні стали доступними для
істориків.
Передусім необхідно зазначити, що українське
населення не хотіло покидати свої батьківські
землі на Лемківщині, Сяніччині, Холмщині та
Підляшші і рішуче виступало проти цієї
варварської акції. Оборонцем прав тутешнього
автохтонного українського населення виступила
УПА. Насамперед її відділи розладнували
комунікаційні системи, висаджували в повітря і
спалювали мости, знищували залізничне полотно і
телефонні лінії. Ліквідовувалися переселенські
комісії на чолі з енкаведистами і поборювалися
польські військові сили, залучені до насильного
переселення українців.
До найважливіших актів УПА на Закерзонні слід
віднести в цей час розгром залог у с. Тисовій,
Богатин, Кузьмин, Кристинопіль, здобуття і
знищення залізничних станцій із залогами в
Олешичах, Сокаль-3абужжі, Новій греблі і т. д.,
напади на Бірчу, Перемишль, рейди «Вовків» на
Підляшшя. На окрему згадку заслуговує знищення
сотнею командира Хріна віце-міністра оборони
Польщі Кароля Свєрчевського.
Незважаючи на те, що постійні бої і хвороби
десяткували вояків УПА, вони продовжували діяти
на терені польської держави, завдаючи великої
шкоди реґулярним армійським формуванням,
кинутим проти українських повстанців. «Наші
солдати, — визнає командир польського
стрілецького полку, — казали, що не можуть
вертатися додому, що війна для них триває. Ховали
забитих, скрегочучи зубами, відвозили до
шпиталів поранених, але потім знову робили все,
що могли, аби скінчити з бандами. Однак це не було
легко. Шукання такої банди в горах нагадує
приповідкове ловлення шпильки в стіжку сіна».
А там діяли відділи таких прославлених
командирів УПА, як Хрін, Стах, Бір та багатьох
інших. Окремо слід згадати і про командира цього
з'єднання, що воювало на Лемківщині, Рена. Це саме
завдяки цьому з'єднанню польсько-большевицьким
каральним загонам не вдалося здійснити
поголовного виселення українців з їхньої
батьківської землі. Незважаючи на те, що за
період 1944-1946 рр. вдалося виселити 482 тис.
українців, нинішня Південно-Східня Польща ще
надалі залишилася етнічною територією
українців.
Це добре розуміли в Москві й у Варшаві. І власне
тоді розроблено план нової підступної операції.
Акція «Вісла», що була спрямована на підрив
життєвої бази УПА, нічим не відрізнялася від
геноцидних актів совєтського уряду проти
народів СССР в 30-х і 40-х роках — виселення німців
з України і Поволжя, кримських татар, чеченців,
інґушів, кабардинців, калмиків. Виселення
української людности із Закерзоння, звичайно,
різко погіршило становище УПА. Відтепер гостро
постають проблеми харчування, а також здобуття
розвідувальної інформації. Ця обставина змушує
відділи УПА залишати густо политі їхньою кров'ю
землі Закерзоння: одні повертають в Україну,
другі пробують податися за вивезеним на західній
терен Польщі українським населенням. Деякі
загони пробилися через Чехо-Словаччину на Захід.
Усе це, а також спроби АК пробити так званий
Львівський коридор, розрізаючи етнічні землі
українців, змусило командування УПА прийти на
підмогу тим збройним відділам самооборони, які
ставили опір польським боївкам. У середині
березня 1944 року на терені Холмщини з'являються
перші відділи УПА («Галайда», «Тигри»). 3 половини
квітня з Волині було перекинуто загін УПА імені
Богуна (ком. Острійський), курінь командира
Наливайка, а з Карпат — «Сіроманців» командира
Яструба. Всі збройні сили були об'єднані
командуванням Холмського фронту під проводом
Степана Новицького. Починаючи з 28 березня 1944 р.,
ці відділи УПА повели наступ проти тих польських
сил, які були базою озброєних польських боївок.
Ідеться про Острів, Жанрики, Посадів, Стенятин.
15-20 квітня відділи УПА проводили бойові операції
в Південній Грубешівщині, де було очищено
території до річки Гучви. Саме під охороною
збройних відділів УПА тамтешні українські
селяни дістали можливість повернутися у свої
села і почати наново господарювати.
Треба відзначити, що ці дії УПА викликали
широкий відгук на Xолмщині. Наприкінці квітня 1944
р. в Холмі зібралися представники української
громади, які високо оцінили зусилля УПА щодо
захисту місцевих українців.
Але не тільки довелося УПА воювати на Холмщині
з польськими боївками і тими відділами АК, які
тероризували українське населення.
Аналізуючи діяльність УПА на теренах тодішньої
Польщі, слід згадати і про те, що саме звідси, з
Перемищини, передусім, організовувалися свого
роду пропаґандистські рейди українських
повстанців в інші країни.
Містком до цих широкомасштабних акцій
послужили контакти зі словацькими
прикордонниками. Зокрема в тих документах, які
мені довелося бачити в київських архівах, є звіт
про дві такі зустрічі: Районового провідника ОУН
«Соковика» про розмову з комендантом словацької
прикордонної застави 26 жовтня 1945 р., а також його
другу зустріч з ним 30 жовтня 1945 р., на якій були
присутні також командир Хрін, пор. Спартак,
кущовий Омелько і зв'язковий сотник Забіга
(ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 159. Арк. 2-3).
Але коли йдеться про антифашистську боротьбу
українських націоналістів поза межами УССР, то
мусимо вказати і на ті документи НКВД, які
підтверджують, що члени ОУН вели її і на
території Третього райху. Так, у вже згаданому
донесенні наркома Савченка зазначається: «У нас
є показання військовополоненого красноармійця
Маловика, котрий утік з Німеччини, де працював у
Лейпцігу на заводі „Адлер Верке", що свідчить
про здійснювану українськими націоналістами
активну роботу серед військовополонених
українців, вивезених до Німеччини. Маловик
показав, що українські націоналісти створюють у
таборах військовополонених підпільні
повстанські групи. Ці групи є в багатьох
українських таборах у Лейпцігу, пов'язані зі
собою і очолені націоналістами, які йменують
себе представниками „українського уряду".
Крім того, повстанські групи підтримують зв'язок
з підпільними організаціями у французьких
таборах» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 227. Арк. 31-32).
Цю інформацію НКВД УССР повністю підтверджують
матеріали гітлерівської служби безпеки від
20.11.1942 р.: «Після здійсненої у вересні минулого
року операції проти нелегальних бандерівських
груп, у результаті якої були арештовані, крім
провідника Степана Бандери, також майже всі
керівні діячі цієї організації, діяльність
бандерівських груп в імперській області майже
припинилась. Однак протягом останніх місяців
прихильники Бандери в імперії, залишившись без
керівництва, знову поступово збираються і
починають знову організовуватися. Окремі органи
гестапо все частіше й частіше повідомляли про те,
що відновлюється діяльність бандерівських груп
в імперії. Так, у вересні поточного року перш за
все гестапо Бравншвейгу і в жовтні гестапо
Дрездену вказували, що в їхніх округах виявлені
нелегальні бандерівські групи. Вказаним органам
гестапо було доручено арештувати ці
бандерівські групи, оскільки в гестапо було
цілком достатньо достовірних даних про
діяльність і склад цих груп. У результаті негайно
проведеної операції було арештовано в
Бравншвейґу 48, а в Дрездені 10 функціонерів та
інших членів нелегальних бандерівських груп. У
результаті допитів стало зрозумілим, що вони
підтримують зв'язок з центром, який знаходиться в
Берліні. Завдяки стеженню за зустрічами і явками
в Берліні вдалося затримати керівника
організації нелегальних бандерівських груп в
імперській області. Його прізвище Клим. Завдяки
розшифруванню записів, зроблених ним в одній
книзі, вдалося розкрити структуру всієї
бандерівської організації в імперії. Згідно цих
заміток, організація в імперії ділилася на 10
областей, а області в свою чергу — на райони, а ці
— на групи по 5 осіб. Відповідні органи гестапо
негайно провели арешт осіб, прізвища яких були
вказані, і розпочали допитувати їx. На даний час
арештовано понад 210 осіб у Лейпцигу, Берліні,
Ганновері, Гамбурзі, Гельдесгаймі та Потсдамі. На
черзі арешти в округах гестапо в Гамбурзі,
Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бресляві,
Познані, Данціґу, Франкфурті-над-Одерою,
Франкфурті-над-Майном, Бремені, Гемніці,
Дюссельдорфі, Касселі, Кельні, Кеніґсберзі,
Карльсруге, Нюрнберзі, Магдебурзі, Оппельні,
Райхенберзі, Штутґарті, Ваймарі і Вюрцбурзі.
В Берліні поліція безпеки, оточивши приміщення
(явочні квартири), арештувала 4 кур'єрів з
Галицької області. У них знаходилося багато
різноманітного матеріалу. Крім великої
кількості антинімецького друкованого матеріалу,
один з кур'єрів мав дуже багато фальшивих
перепусток, виданих начальником поліції міста
Берліну і ландратом у Ґаслері. Далі, в одного
прибулого зі Львова кур'єра виявлено фальшиві
бланки «Керівник Німецького інституту для
чужоземців при Берлінському університеті». Вони
заготовляли ці документи для мети: той, хто
вивчав мову в цьому інституті, одержавши
названий документ, міг пред'явити його контролі
на кордоні в якості дозволу на проїзд замість
посвідчення про відпуск.
Другий кур'єр мав явно фальшиві хлібні карточки
на 110 хлібів. Далі, гідним згадки є той факт, що в
одного з кур'єрів був документ української
таємної установи.
Гестапівський документ від 11.12.1942 р, називає й
конкретні імена арештованих українських
націоналістів, що діяли на терені третього райху:
Кузьма Качмар, Василь Сахнович, Василь Маняк,
Іван Комаринський, Федір Шпилькон, Федір
Кобельник, Іван Дутко, Микола Солонина, Антон
Сікорський (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 78. Арк. 27-28).
Повідомлення служби безпеки з Берліну від 23.12.1942
р, підкреслює, що в столиці «Третього райху»
затримано «українського студента Василя
Безхлібника, який керував у Німеччині
нелегальною бандитською групою і мав
безпосередній зв'язок з бандерівським центром у
Львові» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 81. Арк. 53).
Однак ці репресії не знищили оунівського
підпілля в Німеччині. 21.1.1943 чергове повідомлення
гітлерівських спецслужб засвідчує, що «в
результаті операції, проведеної гестапом
Бравншвейгу спільно з органами гестапо
Магдебургу і Готи проти нелегальних
бандерівських груп, арештовано ще 25 бандерівців.
Серед арештованих знаходиться районний керівник
у місті Ватештадті Йоган Федорус, народжений
13.9.1915 р, в Димитрові, районний керівник у Готі
Михайло Ступка, народжений 19.9.1916 р, в Черняхові, а
також українець Володимир Костик, народжений
31.1.1919 р. в Надвірній. У Бравншвейгському районі
(керівник) нелегальної бандерівської групи
Костик мав крамничку, де продавав сир. Крамничка
водночас служила місцем явки для зв'язківців.
Далі органами гестапо у Франкфурті-на-Майні
були затримані наступні особи: Осип
Котельницький, народився 16.4.1920 р, в Гаях, який
керував бандерівською групою у
Франкфурті-на-Майні і в прилеглих районах та
підтримував зв'язок з берлінським «шпигуном»
Михайлом Румещаком; Павло Леник, народжений 9.11.1920
в Дрищеві, який керував п'ятіркою; Степан
Ковалишин, народжений 16.5.1919 р, у Вощанцях, який
був також керівником п'ятірки.
Один з керівників п'ятірки, а саме Микола
Величко, народже-ний 23.3.1922 р. в Ойтулі, а також
керівник Політичної просвіти Володимир Леник,
народжений 14.6.1922 р. в Дрищеві, втекли. Гестапо
Праги затримало обласного керівника нелегальної
бандерівської групи Василя Іванчука,
народженого в Дюкюсні-Галла (США), а також п'ять
українських студентів, що проходили курс
навчання в німецькому Карловому університеті в
Празі. Ось прізвища цих студентів, які віддавна
були бандерівцями: Михайло Марунчак, Олександер
Лятишевський, Богдан Околот, Олександер Сидоряк,
Євген Кравчук. Розшуки продовжуються» (ЦДАГОУ: Ф.
1. Оп. 22. Спр. 81. Арк. 60-62).
Про розширення антигітлерівської діяльності
українських націоналістів у Німеччині свідчить
і ще один документ німецьких спецслужб від 12.2.1943
р.: «У ході операцій проти Організації
Українських Націоналістів бандерівської групи
органами гестапо в Берліні останнім часом
арештовано 136 осіб за підпільну діяльність.
Арешти продовжуються. Допити дали нові свідчення
про організацію, що діє в масштабі імперії
(ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 79. Арк. 32).
Цей документ зокрема інформує, що «розкрита
берлінська жіноча організація бандерівської
групи: 1. Вітюк Олена — кличка Дарка-Хмара,
народжена 8.5.1921 р. в Микалевичах, здогадно
керівник тієї жіночої групи бандерівського руху;
2. Укарма Лідія, народжена 1.4.1920 р. в Бартадемицях,
міжрайонний керівник і фінансовий референт; 3.
Білик Олена, народжена 31.8.1921 р. в Стрию, районний
керівник. (Там само: Арк. 33).
Зрештою, скрізь, де була можливість, українці в
роки Другої світової війни об'єднувалися для
боротьби проти гітлерівців. Зокрема про це
свідчить і організація в складі французького
руху опору українських куренів імені Івана
Богуна і Тараса Шевченка (Небелюк М. «Під чужими
прапорами», — Париж-Ліон, 1951. С. 113-192).
|
