Андрій Микулин
Концентраційні табори в Совєтському Союзі

За неписаним правилом в системі МВД, якщо слідчий не зумів підчас допитів примусити арештованого психологічним впливом признатися до контрреволюційної вини, він має право застосувати насильство та туртури.

Методи допиту були опрацьовані негайно після створення ВЧК. Вони є різні і вживають масово до всіх арештованих, як це було напр., в 1937-38 рр. за часів єжовщини, під час беріївщини, у другу світову війну та після неї, або ж застосовують лише до окремих осіб. Фізичні методи допиту застосовують в більшості до членів українського революційно-націоналістичного підпілля в Україні (ОУН), до вояків УПА та до всіх, кого МВД підозріває в приналежності до підпільного революційно-визвольного руху в Україні та інших неросійських народів поневолених Москвою.

Слідчі МВД, а також прокуратури застосовують підчас допитів звірські методи.

Як приклад наведемо один із зразків допиту слідчого.

Арештованого викликають на допит по 12 годині ночі. Слідчий в першу чергу запитує особисті дані: прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження і т. д., не згадуючи при цім за яку «провину» ув'язнено підслідчого. Потім слідчий пропонує йому розповісти власний життєпис (автобіографію), а підчас розповіді вдає, що не тільки слухає, але навіть дещо записує для пам'яті. По закінченні розповіді уповноважений МВД (слідчий) пропонує, щоб життєпис був написаний на папері. На тому перший допит закінчується. Якщо провина, в якій обвинувачується арештованого, не має юридичних підстав, або агентурно мало опрацьована, слідчий пропонує «признатися» до вини, заявляючи при цьому: «Ми все знаємо, нам залежить лише на тому, щоб Ви чесно самі зізнали свою провину, усвідомили її вагу, назвали співучасників, а тим самим виправдали б своєю працею і допомогою, довір'я влади до вас». Коли ж МВД вважає, що воно спіймало важливого злочинця, слідчий пропонує йому «зробити теж саме», але перед тим намагається «спіймати» арештованого в першу чергу на неправдивості його життєпису. Як правило, кожний арештований оповідаючи свій життєпис, оминає в своїй розповіді «небезпечні» місця життєпису, бо він усвідомлює собі, що перебуває в МВД.

По двох тижнях ув'язнення, МВД законно, і офіційно мусить оголосити затриманому причину арешту та за якою статтею арештованого обвинувачують. Але це правило майже завжди порушується. Велика кількість арештованих перебуває в МВД по декілька місяців або й років, не знаючи причин арешту. Лише з перебігу слідства арештант може здогадатись. Підчас масових репресій, слідчі в більшості викликали на допит один-два рази, не оголошували причину арешту, а формулювали коротко: «за контрреволюцію», оформлюючи справу навіть без власноручного підпису обвинуваченого і передавали її на розгляд «Особого Совєщанія». В концтаборі «Крутая», Ухто-Печорської системи був ув'язнений українець Вовчків, якого спіймано на вулиці міста, підчас конвоювання в м. Сухумі арештованих з НКВД до тюрми. Його заслано до концтаборів без слідства і без оголошення вини та вироку. Лише через 15 місяців йому оголошено в концтаборі, що він засуджений на 3 роки за «контрреволюційну агітацію».

Масові чистки та арешти органами МВД в СССР набувають таких велетенських розмірів, що напр., між емведистами існує навіть така приповідка: «Дайте мені людину, а справа на неї вже лежить в моїм бюрку». МВД вигадує стіліьки «контрреволюційних» справ, що не вистачає для них підсовєтського населення. В МВД підчас масових чисток не перевіряється чи справді та чи інша людина поповнила якийсь політичний злочин. Для нього важливим є, що арештований сам признається до вигаданої ним вини тому, лише щоби швидше скінчити своє перебування під арештом в МВД та бути спрямованим до концтаборів.*) Кожний, кого арештує МВД, наперед знає, що його засудять до ув'язнення в концтабори, лише не знає, на скільки років. Дуже часто арештовані не витримують фізичних та психічних методів допиту і вигадують на себе такі злочинства, з яких навіть слідчі сміються, але до протоколу зізнання їх записують. А. С. Вайсберґ в своїй книжці «Hexensabbath-Russland im Schmelztiegel der Säuberungen»» описує, напр., як велика група харківських студентів під впливом застосування моральних та фізичних тортур «призналася» до вини, що нібито готувала терористичний акт проти Станіслава Косіора. Студенти перебували дуже довго під слідством, а за той час і Косіора було вже оголошено ворогом народу. Тоді МВД запропонувало їм «признатися», що вони готували атентат не на Косіора, а на Кагановича. (A. Weisssberg «Hexensabbath-Russland im Schmelztiegel der Säuberungen»». Frankfurt a Main, 1951, стор. 461).

Підчас допитів слідчі застосовують до арештованих (чоловіків, жінок, неповнолітніх) напр. такі методи слідства: 1) погроза зброєю і побиттям; 2) фальшування протоколів з допитів свідків; 3) «голодний» приділ харчів, заборона курити, конфіскація тютюну; 4) пропонування посиленої їжі, тютюну, алькоголю; 5) ставка віч-навіч з фальшивими (підсуненими) свідками; 6) загроза репресувати родину; 7) харчування оселедцями та позбавлення води; 8) замкнення до карцеру на 2-10 діб при харчах 200 гр. хліба та 300 гр. води на день; 9) безперервний 48 годинний допит, при чім слідчі часто змінюються; 10) побиття ґумовими та дерев'яними канчуками, шкіряними поясами, дротяними батогами; 11) побиття п'ястуками в статеві органи, вибивання зубів, побиття по голові, спині і грудях; 12) побиття до втрати свідомости, потім знову, повторне побиття; 13) притискання дверима пальців на руках і ногах; 14) карцери-ізолятори; 15) замкнення до темної камери на декілька діб; 16) замкнення до «труни», у якій в'язень не має опертя для ніг; 17) стояння з руками догори; 18) спеціяльні допити протягом декількох годин, з яскравим освітлюванням (безперервно) обличчя арештованого; 19) замкнення до холодного кам'яного «мішка» напів-зодягненого, з босими ногами; 20) декілька годин стояння на «струнко»; 21) по команді «вставати і сідати» протягом довгих годин; 22) сидіння на ніжці стільця, перекиненого догори ногами; 23) 72 годинна стійка (під наглядом) з випростованими на боки руками і т. д.

Існує дуже багато емведівських способів, щоб змусити невинну жертву наговорити на себе та вигадати неіснуючий злочин. Очевидно, що не всі методи фізичних тортур застосовують слідчі до арештованих, бо одні з них заламлюються та «признаються» до вини скоріше, інші — довше, а дуже тверді характером навіть витримують всі тортури, або ж помирають від тортур в МВД. Незалежно від того, чи ув'язнений признався до вини чи не признався, МВД, за дуже малими вийнятками, не звільняє з-під арешту, а засуджує до ув'язнення в концтаборах, або на кару смерти. (Авторові цієї книжки слідчий МВД після закінчення допитів офіційно заявив: «Ми знаємо, що ви невинні, але сидіти будете». На запит: «Чому?» — він відповів: «Так потрібно совєтській владі».)

Дуже важкими тортурами буває замкнення до «цементової могили». Перед замкненням слідчий попереджує: «Не признаєтесь, я зроблю так, що признаєтесь!..» В присутності арештованого він наказує конвоїрам: «Замкнути до могили». Арештанта відводять до його камери, як правило в одиночку, і не дають декілька днів їжі. На останній день дають солону рибу, але пити води — не дають. Потім його замикають до «могили». «Могила» — це камера з розміром 2 — 1,5 метра з цементовими стінами, підлогою та стелею, з електричним освітленням. Вона часто буває наповнена солоною водою до 10 см глибини. За допомогою парового опалення в камері весь час буває велика температура (горяч). Підчас перебування в «могилі» арештант божеволіє і вже згідний підписати на себе навіть вирок смерти, аби позбавитися важких мук.

Подібні методи слідства приводять до того, що тортуровані люди називають гурт своїх знайомих, які нібито з ними належать разом до контрреволюційної організації; МВД їх арештує, а ті в свою чергу називають інших знайомих і т. д. Отже, коло весь час поширюється, а масові арешти відбуваються за принципом: «ліпше арештувати 100 осіб невинних і заслати їх до концтаборів, ніж залишити невиявленого і неарештованого одного контрреволюціонера».

Тому то такі масові арешти підсовєтського неросійського населення носять назву «чистки» або «очистки теренів».

*)	Про це знаходимо свідчення в книжці А. Безуглова «Запіскі адвоката», Видавництво «Правда», Москва, 1957 р.