Андрій Микулин
Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Якщо аналізувати, за які провини ув'язнюється підсовєтське населення до концтаборів, то треба всіх концтаборовиків за національністю поділити в першу чергу на дві категорії: перша, це росіяни, а друга — поневолені Москвою народи. Совєтська влада та російсько-комуністична партія з своїми розгалуженнями (компартіями) в «союзних» республіках СССР є для москалів своїми, рідними! Такої влади та компартії вони бажали ще за царського режиму і прямували до того. Совєтська влада, компартія і Росія для великоросів є одне поняття, вони рівнозначні, бо сам Ленін писав, що: «інтереси національної гордости великоросів збігаються з соціялістичними інтересами великоросійських пролетарів». Знаний російський філософ Бердяєв такими словами схарактеризував большевизм: «Большевизм, це третя форма російського імперіялізму. Большевизм, це чисто національний феномен; хто прагне знайти його глибину, той мусить відкрити його національні коріння та пояснити походження большевизму на основі російської історії». Ф. Бек і В. Годін, автори книжки «Русская чистка й получениє признаний», які перебували ув'язненими в совєтських концтаборах, на стор. 92 пишуть: «Більша частина росіян хоч і незадоволена окремими потягненнями совєтського режиму, але любить совєтську владу, як свою рідну матір і не бажає іншої». («Russian Purge and the Extraction of Confession, by F.Beck»). Тому арештовані росіяни сприймають своє засудження до концтаборів та в'язниць як самозрозумілу річ, на яку не можна ображатись, бо влада засуджує і карає їх, за їхнім переконанням, справедливо і заслужено. На компартію і совєтську владу взагалі росіяни не ображаються і не ставляться до них з ненавистю. Існуючий в Німеччині «Институт изучения СССР Национально-Трудового Союза» в своїх матеріялах пише так: «Автори мемуарів про стан громадян в СССР, як звичайно, добре розуміють моральну природу большевизму... часто недооцінюють його матеріяльні та психологічні можливості, доцільність совєтської системи ... глибину і силу її впливів на людину». («Вєстник института по изучєнию истории й культуры СССР» ч. 2, Мюнхен, 1952 р., стор. 142).

В своїй книжці „Das sind die Russen", von John Fisher, автор на стор. 123 пише про росіян таке: «Для більшости росіян поліційна система є настільки нормальне явище, що вони ледве чи можуть уявити собі іншу форму суспільства». Швед Р. Ессен у своїй праці „Die Russische Gleichung" написав, що «колективізм ... споконвічна російська дійсність», а далі він пише таке: «Оприччина Івана IV, охранка Миколи І та ҐПУ большевиків і Сталіна — все це є виключно і лише росіянам притаманні російські поліційні організації терору, схожі одна на одну так само, як одне яйце на інше». (R. Essen. „Die Russische Gleichung". Paul Last, Leipzig, 1943, стор. 17 та 27).

Автори названих книжок перебували довгі роки в Росії, вивчали її та на своїй шкірі «дізналися» про совєтські концтабори. Якщо їм, припустимо, можна не «вірити» через те, що вони чужинці, то те саме стверджують і самі росіяни в своїх рецензіях на згадані книжки. Росіянин проф. А. Філіпов з приводу такого твердження чужинцями пише в своїй рецензії на згадані книжки таке: «У всіх тих ствердженнях про зв'язок між большевизмом і старою дореволюційною Росією, розуміється, є деяке зерно правди: поперше, не можна заперечувати, що большевизм був підготований тим чи іншим станом дореволюційної Росії коли б було все добре в старій Росії — большевизм не міг би виникнути і, подруге, большевизм виник на ґрунті Росії, а тому не можна думати, що він нічого спільного немає ні з однією стороною російського питання; хоч не може бути неясним, що большевики свідомо, або несвідомо, рішуче відкинули багато дечого з російського минулого життя, а інше — відтворили, підкреслили і посилили, а також сполучили їх поміж собою... Дуже дивно бачити закономірність большевизму тільки в тому, що це є просте відтворення минулої російської історії. Історія не є лише повторення старого, але розвиток, еволюція, перехід до нового... Не можна заперечувати того, що запровадження соціялізму в Росії означає для неї нове психологічне життя... Що ж торкається політичної поліції при царі (а тепер при большевиках! — прим. автора), вона існувала так само, як і в інших демократичних державах... Так само і про совєтський імперіялізм який, за думкою авторів, є простим продовженням царського імперіялізму. Очевидно, що царській Росії був до революції притаманний імперіялізм. Але імперіялізм був властивий і іншим великим державам... бо завоювання взагалі є основним засобом збільшення територіяльних розмірів держави». («Вестник Иститута по изучєнию истории и культуры СССР» ч. 1, Мюнхен, 1951 р., стор. 148, 149).

З наведеного бачимо, що самі росіяни стверджують, що большевизм і Росія неподільні, політична поліція (ВЧК-ҐПУ-НКВД-МҐБ) теж від кол. царської Росії невід'ємні, а їхнє існування виправдується тими ж таки росіянами, які деклярують себе «фанатичними антибольшевиками».

Росіян арештують і ув'язнюють до концтаборів не за те, що вони принципово, психологічно, від самої природи, є противниками совєтської влади, компартії, соціялізму чи комунізму. Їх ув'язнюють як порушників державних законів совєтської влади. Лише є одна різниця: в демократичних державах людину ув'язнюють за такий доконаний державно-політичний злочин, який справді таки завдав державі велику шкоду (наприклад, шпигунство, викрадення атомової таємниці і передання її іншій, ворожій державі), а в СССР злочином вважається і політична дія, яка навіть в найменшій мірі порушує в середині держави існуючі її закони. Для росіян—Росія, компартія і совєтська влада, це їхня законна, ними створена і підтримана власність. Отже, цілком зрозуміло, що кожний росіян, який порушує всі ухвалені приписи ним же установленої влади, карається згідно з своїми законами. Немає нічого дивного і в тому, що російська компартія карає і засуджує, «винно чи невинно», власних членів, не звертаючи уваги на їхню національну приналежність. Кожний член партії в СССР є в першу чергу її членом і належить до КПСС, а не до якоїсь національности. Він мусить виконувати всі партійні приписи, інструкції та її статут і на ділі перепроваджувати в життя її програму. Тим більше, що комуністична партія СССР існує як єдина «керуюча» партія. І коли в компартії виникають якісь ухили, опозиції чи незгоди, то це є внутрішньо-партійна справа, і та чи інша партійна група, що має в середині самої партії керуюче становище, згідно з своїми приписами, може застосувати ті чи інші кари, включно до кари смерти і заслання до концтаборів членів компартії. Це є внутрішнє життя самої компартії СССР, яке не повинно мати нічого спільного з загальнодержавним життям та безпартійним населенням СССР. Колишні вожді компартії, або її інші члени, яких засуджено в СССР за ухил, не були ворогами власного большевизму, совєтської влади та компартії в Росії, або  аґентами закордонних розвідок. Їх поставлено перед судом за те, що вони боролися проти ЦК ВКП(б), його вождя Сталіна, за зміну зовнішньої або внутрішньої партійної політики. Це все належить до внутрішньої боротьби в партії.

Але, всі чистки, що заторкують і російську націю, плянувалися в першу чергу як спеціяльно наперед продумане масове нищення неросійських поневолених народів. А щоб заховати його від світу, обдурити пересічне населення в СССР, ввести в блуд опінію світу та послабити чи відтягнути увагу неросійського населення від власної протиросійської національної боротьби, улаштовувались показові державні судові процеси, вишукувалися різні ухили.

Наприклад, підчас єжовської чистки 1936-1933 рр. сотні тисяч українського пересічного робітництва та селянства обвинувачено в троцькізмі і засуджено до концтаборів, хоч ув'язнені були безпартійні і ніякої справи з Троцьким, правими чи лівими ухильниками в партії не мали і навіть тим не цікавились.

Росіянам немає причин скаржитись на несправедливість власної влади, якщо вони порушують її закони.

Цілком інакше виглядає справа засудження та ув'язнення до концтаборів поневолених Москвою неросійських народів. Неросійські народи, серед яких найчільніше місце належиться в СССР українцям, були загарбані і силою прилучені до Росії. Царський і совєтський режими свою владу на загарбаних ними землях тримають тільки силою: через поліцію, державні установи з російським керівництвом, членів компартії, пересічних росіян, переселених або присланих на неросійські землі, а в разі потреби і багнетами військ МВД та совєтської армії (для того виділюються або навіть комплектуються спеціяльні військові частини, у яких переважна кількість належиться росіянам) і т. д.

Для поневолених Росією народів, для їхніх законних державних теренів російсько-комуністична партія з її розгалуженнями та філіями, а також совєтська влада, є чужа, не природня їм, силою накинута влада. Неросійські поневолені народи в СССР, з часів загарбання їхніх державних теренів, ведуть непримиренну національно-визвольну боротьбу за своє національне визволення, за демократичне життя, за власні самостійні держави, з власним державним урядом. Національно-визвольна боротьба поневолених Москвою народів спрямована в першу чергу до здобуття власного державного життя у самостійних державах, до цілковитого відновлення національної відрубности, яку весь час нищить сучасна Росія, з її компартією та владою, та з власною денаціоналізаційною політикою та панславізмом.

Україна, що займає в загальній національно-визвольній протиросійській боротьбі найчільніше, передове місце, не припиняла своєї боротьби від часів поневолення її Московщиною. Ця боротьба знаходить свої активні і пасивні форми у всьому житті СССР, незалежно від місця перебування українців. Підпільні революційно-визвольні протиросійські націоналістичні організації, серед яких на передових позиціях стоїть більше 20 років Організація Українських Націоналістів (ОУН) під керівництвом Степана Бандери, УВО, СВУ, збройна підпільна українська сила — УПА, українські армії часів 1917-1921 років, повстання і бої в Україні підчас колективізації та в Другу світову війну, пасивний спротив загального пересічного українського населення від часів накинення Україні совєтської влади досьогодні, культурна протиросійська боротьба української наукової і технічної інтелігенції і т. д. і т. п., боротьба українського духовенства і народу за свободу релігії — все це взяте разом, було і є спротивом і боротьбою проти російського поневолення, денаціоналізаційної політики, русифікації з її шовінізмом, проти російсько-московської нелюдяности, масового народовбивства, боротьба, за християнську віру і українську Церкву. Це є боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу.

Таким чином, на поневолених Москвою неросійських теренах між собою зударяються головно дві сили: російсько-поневолююча сила з її комуністично-совєтською формою, за якою заховано для національно-визвольних рухів всі підступні і розкладницько-згубні методи і протилежна, спрямована проти неї — революційно-визвольна національна сила, змістом якої є людські правди і чесноти кожного народу, заповіджені Богом і наділені природою.

Тому всі закони і постанови, що ухвалюються в Москві чи її експозитурою для України й інших поневолених в СССР неросійських народів, спрямовані до того, щоб зламати, перебороти і цілковито знищити національну протиросійську боротьбу, звести нанівець і загладити всі національні прикмети, перетворити поневолені народи в один «совєтський» народ, серед якого провідна роля належала б «старшому братові» — російському народові.

Компартія СССР, совєтська влада, з її функціонерами, «великоросійська» нація, вважають і розглядають поневолені ними неросійські народи, в загальній масі, як активний протиросійський елемент, як носіїв систематичного антисовєтського, протикомуністичного спротиву.

Большевизм не народився в Україні, він її завоював і поневолив. Він прийшов в Україну з Московщини, тому він завжди підтримує тільки своє, російське. А таким є повна совєтизація загарбаної України, створення під облудним гаслом «соціялістичних націй» та паперової самостійности Української Совєтської Соціялістичної Республіки, як «невід'ємної, складової» частини СССР. Мета Москви — з українців, прилучивши їх до росіян, створити один совєтський нарід, асимілювати українців та «очистити» територію України.

Як відомо, асимілюється в більшости те, що найбільше споріднене, але коли є великі різниці, тоді прямують не до асиміляції, а до винищення.

Компактну народню масу, якою є українці, важко асимілювати, отже Москва йде двома шляхами поневолення неросійських народів. Перший шлях, це намагання частинно «очистити» їх від неподатливого елементу, застосовуючи т. зв. «очищення» територій. В першу чергу Москва старається «очистити» загарбані нею неросійські терени від активного національного протиросійського діючого елементу, разом з ним всіх, хто тим чи іншим чином з ними активно або пасивно пов'язаний. Другий шлях — «прочистити» інших винних чи невинних, хоч би за те, що вони, якщо сьогодні не винні, то наступного дня (за підозрою Москви) можуть бути активно-діючими проти влади і російсько-совєтської держави. Такі в загальному принципи, що їх дотримується Москва супроти поневолених нею неросійських народів, виарештовуючи і засилаючи їх до концтаборів. І те, що діялося чи діється тепер в Україні, цілком стверджує все попередньо сказане. Знищення Української Народної Республіки (УНР) та Західньої Української Народної Республіки (ЗУНР) скінчилося «очищенням» їхніх територій від української провідної верстви. «Очищення» (чистки) в Україні продовжуються від 1917 року до часів сучасного колективного керівництва включно. Масові депортації української молоді під виглядом «добровільного» переселення поза територію України, які масово перепроваджені в 1955 та в 1957 роках, найяскравіше стверджують нові методи «очищення» України від невигідного Москві елементу. Коли Москва хоче в першу чергу денаціоналізувати або «очистити» Україну від провідної української верстви, поруч із знищенням її, вона стосує також і «очистку» України від пересічної маси, бо український народ, засланий до концтаборів чи переселений до віддалених районів СССР, потрібний як фізична робоча сила. Якщо частина їх на окраїнах в жахливих умовах життя біологічно витримує і буде жити далі — їхнє «щастя», однак вони вже перебувають у місцях заселення під поліційною контролею і, своєю націоналістичною загрозою стають менше небезпечними Москві. Коли ж частина з них гине в концтаборах, для московсько-комуністичних поневолювачів, це самозрозуміле і навіть не протиставиться їхній логіці, бо росіяни мають цілком відмінні, їм лише властиві, заложення логіки.

Ще в перших днях жовтневого перевороту 1917 року Ленін визначив підстави російсько-большевицької логіки так: «Якщо наш ворог галасує і проклинає нас за несправедливість до нього, для нас це добре, бо це означає, що ми діємо справедливо для себе».

За таким розумінням «ленінської справедливости», доповненої Сталіном, працює в СССР МВД, обвинувачуючи українське та інше неросійське поневолене населення як «ворогів» народу (якого?) в політичних протидержавних злочинах. Ці злочини полягають в тому, що те населення бореться за свої людські права проти власного окупанта, за свою самостійну державу, за політичну свободу і демократію, за вільне властиве йому національне життя.