Андрій Микулин
Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Закони, які офіційно схвалюють в Москві, на практиці не мають в СССР ніякого рішального значення. Вони служать лише середником російсько-комуністичної пропаганди для підсовєтського населення і західнього світу, що формально, хоча й фальшиво мусять стверджувати про законність та правопорядок в СССР.

Реґулятором правних відносин в СССР є не закони, а всі інструкції до них, ухвали та роз'яснення, які в самій основі грубо порушують зміст офіційних законів, а досить часто касують і саме їхнє значення. Інструкції, доповнення і поправки до законів частинно публікуються офіційно в пресі, а в більшості бувають таємні. Згідно з такими інструкціями і ухвалами діють всі судові та позасудові органи СССР.

1928 рік був роком швидкої ліквідації НЕП-у та переходом до приспішеної розбудови економічно-мілітарного потенціялу російсько-комуністичного імперіялізму, з прицілом на далеку мету, то зн. загарбати і поневолити весь світ. В зв'язку з цим 14-ий та 15-ий з'їзди компартії ухвалили швидкий перехід до: розбудови державної промисловости, колективізації селянства, швидкого знищення національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів, опанування для мілітарної мети віддалених російських районів, безоглядної русифікації підсовєтського населення шляхом виселення, переселення, заслання та вимішування, а все це діялося під керівною ролею «великоросіян».

Активне виконання ухвал 14-го, 15-го та інших наступних з'їздів компартії, переводили ОҐПУ, суд і прокуратура.

Свої вироки суди ухвалюють формально на підставі матеріялів та висновків прокуратури або органів міліції та ОҐПУ і лише тоді, коли ці органи передавали справу до суду. В більшості ж політичні справи розглядалися в позасудових органах, де й ухвалювався вирок.

У своїй доповіді на 16-му з'їзді ВКП(б), Сталін офіційно заявив про потребу репресій в СССР. (Й. Сталін, т. 12, стор. 302. Госполітіздат, Москва). На підставі вказівок Сталіна, прокуратура вже більше не дотримувалася норм кримінальних процесів. Напр., в слідчих справах прокуратури часто не було постанов про те, що підслідчий притягається до відповідальности за тією чи іншою статтею, не було постанови про потребу арешту обвинуваченого, протоколів закінчення попереднього слідства і т. п., а замість висновку про обвинувачення в справах знаходилась коротка постанова про притягнення арештованого до судової відповідальности. Досить часто у судовій справі не знаходились протоколи допиту обвинуваченого. Таке саме спрощення панувало і в судах. Свої засідання вони відбували наспіх без попередньої підготовки; свідків до розправи не кликали, суд обмежувався доказами свідків в некористь обвинуваченого, а єдина кара була — заслання до концтаборів (ув'язнення). Якщо на розправі були присутні оборонці (адвокати), то вони на ділі не мали оборонного слова, а прокурор мав право бути присутнім в кімнаті нарад суду. В ці часи беззаконности, ЦИК СССР ухвалив постанову з 7.8.1932 року «Об охранє социалистической собствєнности». За прямими вказівками ЦК ВКП(б), за цим законом були засуджені до концтаборів сотні тисяч населення, особливо в Україні, коли там шалів голод (1933 р.). Засуджували за найменшу провину, яку можна було розглянути адміністративним порядком. 22.8.1932 р. ухвалено закон про боротьбу з спекуляцією, а 8.12.1933 р. «Про відповідальність за псування виробничої продукції». Знову заслано до концтаборів сотні тисяч, яких обвинувачено в контрреволюції. Щойно за вказівками ЦК ВКП(б) 1934 року Верховний Суд та Прокуратура СССР скликали нараду своїх працівників, де було стверджено, що «в органах суду і прокуратури заіснували: величезні викривлення та помилки підчас застосування в житті законів з 7.8. та 8.12., запал до масових репресій, спрощення та іґнорування вимог процесу. Одначе в'язням, засудженим за тими законами раніше, від того не полегшало; їхні справи не переглянено і їх з таборів не звільнено. Навпаки, табори поповнились новими в'язнями, бо 13.5.1935 р. ЦК ВКП(б) створено спеціяльну партійну комісію безпеки для ліквідації «ворогів народу». До комісії увійшли: Сталін, Жданов, Єжов, Маленков, Вишинський та Шкірятов. 26. червня 1940 року ухвалено закон про заборону самовільного залишення праці на підприємствах та прогули. За новим законом стосували масові обвинувачення, арештували і засуджували до трьох років ув'язнення, а під час другої світової війни від 5-ти до 8-ми років. 10. серпня 1940 року ухвалено закон про відповідальність за дрібні крадіжки і хуліганство. 31.5.1941 року ухвалено указ про притягнення до судової відповідальности неповнолітніх. Під час війни ухвалено низку постанов, за порушення яких карали щонайменше 5-ма роками концтаборів, або замінювали призначенням покараного до карних військових батальйонів на передову лінію фронту. 15.11.1943 р. ухвалено закон «Про відповідальність за розголошення державної таємниці та втрату таємних документів». 4. червня 1947 року ухвалено указ про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та громадського майна, а також про посилення охорони приватної власности громадян, якої підсовєтське населення майже немає. 26.5.1947 року ухвалено указ про скасування в СССР кари смерти, а 12.1.1950 року знова його запроваджено для «зрадників батьківщини, шпигунів, диверсантів». Кару смерти, згідно з указом з 7.5.1954 р., стосується і до вбивців. Згідно з вказаними законами, засуджували до концтаборів від 5 років, і більше, замість декількох місяців, що практикувалися раніше. Крім перерахованих законів, в СССР існує Кримінальний кодекс з своїми додатками, згідно з яким засуджують підсовєтських громадян до різних в'язничних кар, концтаборів, на заслання, в спецколонії і т. д.

Всі судові органи СССР очолює Верховний суд, який має: а) колеґію для цивільних справ, б) колегію для кримінальних справ, в) залізничну колегію*), г) воднотранспортну колегію*), д) воєнну колегію. Йому підпорядковані республіканські Верховні суди, а цим — крайові і обласні суди з народними судами включно. У військових округах діють окружні військові трибунали, що підпорядковані окружним. Крім того існують воєнні трибунали МВД та воєнні трибунали воєнно-морської фльоти та інші суди з своїми розгалуженнями.

Характеристичним є те, що до війни кару смерти в СССР виконували тільки через розстріл, немов би з гуманістичних засад до смертника. Під час війни впроваджено виконання кари смерти і через повішення. Кару повішення впровадив сам Сталін. Він сказав на її виправдання: «Буржуазія західнього світу не застосовує гуманітарних засад до засуджених на смерть бійців-революціонерів, вішаючи їх, чому ми мусимо бути милосердними до буржуазії та її агентури?» Кара через повішення не скасована в СССР і дотепер. Крім офіційних судових органів, в СССР функціонують у широкому засязі органи т. зв. позасудової розправи. Початки її поклала Всеросійська чрезвичайна комісія (ВЧК), яку очолював Ф. Дзержинський. Протягом усього часу існування ВЧК, вона в своїх жорстокостях не мала меж, а особливо після ухвали ВЦИК і СНК РСФСР у 1918 році «Про червоний терор». Ця ухвала наділила ВЧК необмеженими правами, яка і навіть за відсутністю доказів обвинувачення мала право репресувати та ліквідувати кожну підсовєтську людину. Досить було слідчому ВЧК обвинуватити та записати у протоколі допиту: «розстріляти як ворога», як таку людину зараз каралося розстрілом. Однією з метод ВЧК було масове ухвалення вироків кари смерти за списком. До списку записувалися ув'язнені, яких ВЧК вважало за потрібне розстріляти; цей список затверджувала спеціяльна трійка, яка фактично списку не розглядала, а лише підписувала його та передавала комендантурі до виконання.

Найбільше жорстоко шалів червоний терор на поневолених Москвою неросійських землях. Російський народ не тільки з великим захопленням привітав нову совєтську владу та комуністичну партію, але активно ввімкнувся в її боротьбу за утримання влади та поновне поневолення неросійських народів. Перші частини червоної гвардії складалися виключно з росіян: Червона армія, що була організована на місце червоної гвардії, також складалася на 95% з росіян центральних губерній Московщини. Разом з Червоною армією на поневолені Москвою неросійські землі прибула і Всеросійська чрезвичайна комісія.

Сваволя, жорстокість і терор Чека на місцях досягли такої сили, що ВЦИК РСФСР влітку 1919 року навіть був змушений ухвалити спеціяльний декрет, в якому докладно перераховувалися злочини, що їх має право розглядати Чека. Той декрет не був скасований і залишився в силі для ОҐПУ, ГУДБ, НКВД, а тепер КДБ та МВД.

В Червоній армії був створений «Особий Отдел» — орган ВЧК, який залишився і до цього часу. Під час другої світової війни він називався «СМЕРШ». Особливий відділ ВЧК контролювався тільки «Реввоєнсовєтом» РСФСР і виконував лише його завдання. Начальник відділу належав до членів колегії ВЧК, а загальне керівництво працею Особливого відділу здійснювала ВЧК.

Особливий відділ є орган аґентурної розвідки і контррозвідки в совєтській армії і нічого спільного з військовою розвідкою не має. До його функцій належить також справа слідства і допитів та функції позасудової розправи в армії. В оперативній праці Особливий відділ пов'язаний з Військовим трибуналом, який має юридичне право давати вказівки в справі слідства, контролювати дотримування приписів ув'язнення арештованих, звільнити арештанта та повернути справу на дослідження. Але фактично Особливий відділ стоїть навіть над Військовим трибуналом, бо Військовий трибунал є лише суд, а Особливий відділ — орган Комітету державної безпеки (КДБ). Він втручається в судову діяльність Військового трибуналу (ВТ) та навіть впливає на вироки.

Рішенням 9-го з'їзду совєтів 6.2.1922 року ВЧК перетворено в ҐПУ. Але права колегії ҐПУ в позасудовій розправі не були обмежені. Для арештованого не було ніякої різниці, що ВЧК знищувала його без юридично-правного оформлення, а ҐПУ повинно було акт знищення чи репресії передати до судової колегії ҐПУ на формальний розгляд і затвердження, тобто дотримувалась правна юрисдикція. Але, як було заведено у ВЧК, так само розглядала присуди і колегія ҐПУ, тобто без участи обвинуваченого, свідків та адвокатів. Присутнім був тільки прокурор ҐПУ, який фактично з загальною совєтською прокуратурою нічого спільного не мав, підлягав їй формально і числився в постійному складі працівників ҐПУ. Він мав і спеціфічну назву: «прокурор ҐПУ». Його справою було підписати, не розглядаючи, протоколи обвинувачення та сприяти, щоб колегія ҐПУ ухвалила той вирок, який вимагає слідчий, або жорстокіший. ҐПУ не мало права також розглядати і загальнокримінальних злочинців, а слідство таких злочинців вела звичайна прокуратура та передавала їх на розгляд т. зв. народним судам. «Контрреволюційні» справи розглядало тільки ҐПУ, а в спеціяльних вийнятках — колегіями Верховного суду, або Військовим трибуналом тоді, коли ЦК ВКП(б) потрібно було надати справі пропагандивного розголосу.

Від 10.7.1934 року, коли ҐПУ стало належати до складу НКВД, як Головне управління державної безпеки (ҐУДБ-е), частину контрреволюційних справ розглядається військовими трибуналами округ, а також «Спецколегіями», зорганізованих при обласних судах та верховних судах СССР.

Таким чином, згідно постанови ЦК і СНК з 7.10.1934 року, найважливіші контрреволюційні справи повинні були б розглядатися судовими органами, а колегія ҐПУ, яку названо «Особим Совєщаніем», мале обмежені права і правосильна була розглядати тільки справи, за якими ухвалювався вирок до 5-ти років ув'язнення. Але такі обмеження прав ҐПУ залишилися на папері; «Особоє Совєщаніє» і далі виконувало позасудову розправу в найширшому обсязі, бо більшість судових справ вирішувалась в ГУДБ-е.

Під час другої світової війни органи НКВД-МҐБ цілком перебрали до своїх рук всі функції судових органів СССР, хоч юридичної такі існували весь час. Народні та обласні суди зліквідовано, а на їхнє місце створено військові трибунали запілля, функціями яких кермувало НКВД. Вони навіть формально не підпорядкувались міністерству юстиції. Кримінальне право СССР передбачає більше ніж дві десятки різних кар. Вони перераховані в постановах ЦИК СССР з 8.8.1936 року та з 19.4.1943 року, а також в 13 статті «Підставових норм кримінального законодавства СССР» (Збірник законів 1924 р. 1-24, стор 205). Ці кари такі: а) розстріл (а тепер і повішення); б) оголошення поза законом; в) тюремне ув'язнення; г) заслання до концтаборів; ґ) позбавлення свободи в місцях загального ув'язнення; д) заслання до призначених місцевостей на примусові праці; е) висилка; є) переселення; ж) позбавлення громадянських прав, з) конфіскація майна; і) заборона працювати на відповідальній посаді; к) приділення вояків до карних батальйонів; л) умовна примусова праця; м) стягнення частини заробітної платні протягом визначеного терміну; н) виселення за кордони СССР (не застосовується).

Перераховані кари застосовуються до підсовєтських громадян кожна зокрема, або враз з іншою. Загально визнаною і найбільше розповсюдженою карою в СССР є заслання до концтаборів, тюремне ув'язнення, виселення, переселення та кара смерти. Всі інші застосовуються дуже рідко, а деякі цілком не застосовуються. Кари, які не застосовуються, існують тільки для пропаґандивних цілей, що немов би мусять підтверджувати гуманізм совєтського суду. Заслання та виселення за межі місцевости постійного мешкання передбачені 36 статтею кримінального кодексу РСФСР, а заслання до концтаборів на поправно-примусові праці (ст. 30), яка, починаючи з часів створення совєтських концтаборів, застосовується масово.

Законний спротив поневолених народів чужій владі та її режимові, совєтсько-російські каральні органи підводять під один, або декілька пунктів 58 статті кримінального кодексу СССР, яка звучить так:

Стаття 58, пункт 1, окреслює взагалі що таке є т. зв. контрреволюційний злочин. Контрреволюційною дією, пишеться в статті (пункт 1), визначається всяка дія, яка спрямована до повалення, підривання або послаблення влади рад працюючих та вибраних ними, згідно з конституцією СССР і уряду СССР; або підривання або послаблення зовнішньої безпеки СССР та підставових господарських, політичних і національних завоювань пролетарської революції...»

Стаття 58, пункт 2, передбачає кару за збройні повстання на совєтських теренах, або вдертя на терени СССР збройних банд, захоплення влади в центрі та на місцях в тих же цілях, а також насильне відірвання від складу СССР якогось терену. За такі злочини винні караються тільки карою смерти, хоч пункт 2 передбачає також і таку кару, як оголошення «ворогом трудящих» та вигнання з СССР до чужих країн на постійно. Але такий присуд був застосований в СССР лише єдиний раз і до однієї людини, тобто до Троцького, якого потім аґентура МВД всеодно вбила.

Пункт 3 тієї ж статті, карає підсовєтське населення за контрреволюційні зв'язки з іншими державами або з її представниками.

Згідно з цим пунктом була засуджена численна кількість людей, що маючи за кордоном своїх рідних, листувалися з ними або одержували від них якусь матеріяльну допомогу. Так, 1931-33 рр. в СССР офіційно існували спеціяльні крамниці «Торгсін» (торгівля з чужинцями), у яких підсовєтське населення мало змогу купувати лише за золото та закордонну валюту різні товари в необмеженій кількості. Деяка частина населення України, маючи за кордоном (в США, Канаді та в Західній Европі) рідних, одержувала офіційно через совєтський банк закордонну валюту і набувала в крамницях «Торгсіну» потрібний крам. Банк реєстрував таких осіб, а потім списки передавав до ҐПУ. Всі зареєстровані в банку особи, або ті, хто купив у крамницях дещо, за свій шлюбний перстень, золотий нашийний хрестик, сережку чи навіть за свої золоті зуби, були потім арештовані, заслані чи ув'язнені в концтаборах, згідно з ст. 58, пункт 3.

Пункт 4 карає підсовєтських громадян за проявлення якої б то не було допомоги «тій міжнародній частині буржуазії», яка не визнаючи рівноправности комуністичної системи, прямує до її повалення.

Таким чином, якщо якась підсовєтська людина з власної ініціятиви (приватно) порадить закордонному туристові набути в крамницях СССР якусь річ, така людина може бути покарана концтаборами на термін не менше трьох років з конфіскацією майна, а за більш важких обставин — карою смерти.

І коли сучасні закордонні туристи, які їдуть до СССР на основі т. зв. «мирного» курсу Кремля, дивуються, чому з ними в СССР населення приватно не бажає говорити або не хоче зустрінутись десь цілком в приватному мешканні, як це буває на Заході, то немає чого дивуватися, бо такі розмови і приватні зустрічі караються згідно з ст. 58, п. 4.

Пункт 5 вже не існує, його скасовано, але його увімкнено до пункту 6. Пункт 5 передбачав відвідини контрреволюційних зборів з метою передавати таємні державні відомості.

Пункт 6, охоплюючи собою і 5, карає підсовєтське населення за шпигунство. Найменша кара — це 3 роки ув'язнення в концтаборах з конфіскацією майна, найвища — розстріл.

Після продажу КВЖД всі совєтські службовці залізниці включно до прибиральниць, що працювали за кордоном, в Манджурії, були арештовані і обвинувачені у вигаданому емведистами шпигунстві і засуджені до ув'язнення в концтаборах за п.6, на термін 5 років і більше.

Пункт 7, це так звана економічна контрреволюція або саботаж. Найменша кара передбачається від 15 до 25 років ув'язнення в концтаборах або розстріл.

1936 року в Україні в с. Верхня Лепетиха, Херсонської области, згоріла народня школа. Її сторож перед ранком напалив в клясних печах. Через те, що бовдур був зіпсутий (давно не ремонтувався), загорілися крокви, через що й сталася пожежа. Сторож школи був арештований прокуратурою і обвинувачений в недбальстві та недогляді. Найвища кара за таку вину передбачається 3 роки в'язниці. Але у справу вмішалося НКВД, перебрало її до власних рук, перекваліфікувало «злочин» за ст. 58, п. 7, як саботаж і сторожа було засуджено на 10 років до концтаборів.

Ст. 58, пункт 9, карає за диверсії (підпал, руйнування вибухами, інше пошкодження шляхів сполучення, громадських і державних будинків, колгоспів, підприємств). Найменша кара — 15-25 років ув'язнення або розстріл.

Масові арешти та засудження до концтаборів в СССР відбуваються за ст. 58 пп. 10 і 11. Десятий пункт карає за пропаганду і агітацію, яка немов би закликає населення до повалення, ослаблення або підірвання совєтської влади, а 11, це є різного роду організаційна діяльність, що спрямована до виконання контрреволюційних злочинів, передбачених ст. 58.

Під час єжовсько-беріївських чисток, а також по другій світовій війні, основна маса ув'язнених в концтаборах була засуджена «Особим совєщаніем» за пп. 10 та 11.

Судилося навіть за жарти (на 5 років). Відомо було, що найбільше антисовєтських жартів складали в самому Кремлі, а їх майстром був немов би Радек. Отже, існував такий жарт: Сталін говорить до Радека: «Час тобі вже перестати складати жарти про совєтську владу». Радек йому відповідає: «Складаю жарти про совєтську владу — це правда. Але, скажи, Йосипе Віссаріоновичу, чи совєтська влада взагалі не є жарт?» Якщо цей жарт передала одна особа другій, обох засуджували до 5 років ув'язнення в концтаборах. Коли підчас оповідання жарту було вже 3 присутніх, то це розглядали як «організацію», а згідно з пп. 10 і 11, таких засуджували від 5 до 10 років.

Пункт 12, передбачав фальсифікацію різних державних документів та облігації державної позики. Цей пункт тепер, як контрреволюційний злочин, скасований і розглядається тільки як кримінально-злодійський вчинок, за який розстрілом не карається.

Пункт 13, 58-ої статті, передбачає кари за службу в поліційних та інших карних органах за царських часів, або в громадянську війну. За цей «злочин» найменша кара — 10 років ув'язнення. В Україні ст. 58 має в кримінальному кодексі ч. 54, а чергування пунктів та їхній зміст такий саме як і в. ст. 58.

*)	В 1937 р. скасовані.
*)	В 1937 р. скасовані.