Востаннє я бачив Львів у вересні 1991 року. Ще існував Радянський Союз, хліб у магазинах продавався по 16 копійок, а перед Оперним театром тільки недавно знесли пам'ятник людині, яка довго вважали вождем всесвітнього пролетаріату...

Зустріч з Україною розпочалася з літака Українських Авіаліній, що летів з Франкфурта до Києва через Львів. Сніданок був смачніший, ніж пропонували на борту Air Canada, і - о радість! - можна було курити в салоні. Доброзичливі німці з сусіднього ряду подарували мені запальничку (свою я був змушений викинути у Монреалі - минуло лише п'ять днів після атентату 11 вересня і поліція у аеропорту Дорваль виконувала свої функції надзвичайно старанно).

Назагал сервіс в літаку справив дуже добре враження. То вже я сам винуватий, що дівчата перестали мені посміхатися - ну навіщо було ото весь час повторювати «Дякую» та «Будь ласка», я ж не депутат Верховної Ради, говорив би по «чєловєческі»... Так і не вдалось мені поспілкуватися з чарівними стюардесами українською мовою, що би там там не говорили у своїх виступах в Монреалі високошановні гості з України. Декларацію мені дали теж в російській мові. В українській, напевне, не знайшлося...

Львів зустрічав дрібним дощем. Здавалося, що будинок аеропорту втиснувся в землю щоб не змокнути. Через вікно було видно обшарпаний трактор, що тягнув такий самий обшарпаний причеп, на який мали повантажити наш багаж. Виходу з літака чекали хвилин двадцять - прикордонник у тамбурі літака перевіряв паспорти. Завантажились в автобус і за пару хвилин були вже в будинку. Знову паспортний контроль. Після велетенського аеропорту у Франкфурті здавалося, що ми знаходимося в клітці. Я стояв другим в черзі і спиною відчував, як кожному з присутніх кортить якнайшвидше вийти на волю.

Дівчина, яка знаходилась попереду, мала проблеми. Вона пробула 4 роки в Німеччині і її віза (та і паспорт, здається) не були вже дійсними. Черга понуро стояла. Всі мовчали. Тут звідкись з-за наших спин виринув лейтенант і прудко витягнув з черги двох своїх знайомих.

  – Пропусті іх пєрвимі. Ето свої, – звернувся він до прикордонника, що стояв у будці. «Своїх» почали пропускати. Німець, що стояв за мною, щось роздратовано сказав. В цю мить ззаду пропхався якийсь дядько з валізкою і попросив нас пропустити його, інакше він запізниться на останній автобус до Івано-Франківська. Я погодився. Поки пояснював ситуацію німцю, який знову щось пробурмотів, підійшла і моя черга. Паспорт перевірили досить швидко і видали картку посадки-висадки, яку треба було зберігати протягом всього перебування на Україні (я так і не зрозумів навіщо - може, щоб туристи не залишалися нелегально в Україні?).

Багаж був вже розставлений на підлозі. Дядьки-вантажники стояли біля нього, як матері біля колисок з немовлятами. Я взяв свою напівпорожню валізку і підійшов до митника. Той попросив мене показати гроші задекларовані в декларації. Про цю цікаву національну особливість мене попереджали усі мої монреальські друзі, особливо ті, що передавали через мене гроші своїм рідним на Західній Україні, отже я приготувався. Усі гроші були акуратно складені у п'ять пачок з купюрами однакової вартості і туго перетягнуті паперовою стрічкою. І рахувати легко, і цікавим, що скупчились в залі чекання аеропорту і спостерігали всю сцену крізь двері, не видно яка сума. Ще мене спиталися, чи моя родина живе у Львові. Так, моя родина живе у Львові. Після цього я був вільний. Пройшовши крізь двері, я побачив моїх батьків.
 

П'ятиповерховий будинок на околиці Львова, де ми жили, був побудований у 1976 році. Я не сподівався побачити його таким занедбаним. Розписані стіни, провалені сходи, попалені вимикачі, скривлені поруччя - цього і слід було чекати, ніякий ЖЕК не в змозі так доглянути будинок як це міг би його власник. При світлі дня околиці виглядали ще куди не йшло. Але коли зайшло сонце, стало по-справжньому моторошно - принаймні у перший вечір. Абсолютно темні вулиці - жодного ліхтаря, велетенські чорні силуети дерев, холодна болотяна сирість. Уночі я прокинувся. Першою думкою було, що мені ще сниться якийсь кошмар. Але це була реальність.

Ранок не приніс особливих сюрпризів. Графік подачі води по три години уранці і увечері був встановлений ще перед моїм від'їздом (беручи до уваги, що кожна сім'я набирає повну ванну води вранці і увечері, я не вважаю цей графік чимось дуже мудрим). Відсутність гарячої води (ще один не дуже дійовий засіб впливу на тих, хто не сплачує комунальних внесків і на їх сусідів) мене абсолютно не турбувала. Я звик обливатися ранком холодною водою і не уявляю собі житття без холодного ранкового душу. Лишилося тільки купити електрофен, щоб сушити волосся, що і було негайно зроблено. Тепер можна було «вибиратися до міста», як кажуть у нас мешканці житлових масивів на околицях Львова, збираючись у центр.

Кожен (без винятку) з моїх друзів питався мене, чи зауважив я, наскільки гарно відремонтували будинки у центрі міста. В їх голосах бриніло почуття гордості. Так, я зауважив. Мені дуже не хочеться розчаровувати моїх друзів-патріотів, але я зауважив також багато будинків помальованих тільки на рівні першого поверху, де знаходяться магазини, і з облупленим верхом. Це дуже кидається в очі, якщо прожити довгий час на Заході. Є дійсно дуже гарно відреставровані будинки. Один з них - будинок Львівської регіональної митниці (на фотографії зліва). Підозрюю, що будинок обласної податкової інспекції теж повинен бути гарно відремонтований, але, на жаль, його я не бачив. Другий гарно відреставрований будинок (на фотографії справа) ми зауважили, коли йшли в гості до моєї хресної мами. На ганку цього будинку стояла група дуже пристойних і гарно вдягнутих молодих людей. Я подумав, що це якийсь бізнес-центр або престижний коледж. Аж ні. Будинок належить секті мормонів і уся та молодь були віруючі. При нагоді відмічу, що різноманітні секти набувають популярності у Львові. Одна старенька так і сказала, мовляв, ці хоч поховають задурно.
 

Мені пощастило: через тиждень після мого приїзду до Львова відкрився Восьмий форум книговидавцІв, який тривав з 21 по 23 вересня. Форум відбувався в Палаці мистецтв, що знаходиться праворуч від колишнього Палацу одружень, що на вулиці Коперніка. Було представлено, по моїм найскромнішим підрахункам, більше як 200 видавництв. Признаюся, що такого скупчення людей біля прилавків з книгами я у Монреалі не бачив. Дійсно було ніде впасти яблуку. Приємною несподіванкою була зустріч з Лесем Танюком, який виступав у нас в Монреалі рік назад.

Ще приємніше було потрапити на презентацію незалежного культурологічного часопису "Ї". Часопис є унікальним явищем. Це громадська організація, яка об`єднує молодих львівських вчених, літераторів і перекладачів, громадських діячів. "Ї" проводить семінари і конференції (дивіться, наприклад, Україна: третє тисячоліття – в "третьому світі"?. Це їм присвячена стаття "ПОСТУПу" з дещо розкутим заголовком: Штовхати Україну в дупу...інтелектуально. Після презентації я мав нагоду сказати редактору часопису "Ї" Тарасу Возняку, що журнал з задоволенням читають і в Монреалі.

Часопис "Ї" був мені знайомий задовго перед моїм приїздом до Львова, завдяки Інтернету, а от з творчістю Василя Кожелянка я познайомився вже під час форуму. Біля одного з прилавків зібралось особливо багато молоді. Усі купували гарно оформлені готичним шрифтом книжки. Я взяв одну, розкрив. "Уранці першого листопада 1941 року львівський потяг поволі наближався до чернівецького двірця. Командир розвідувальної роти першого куреня бригади спеціяльного призначення Українського війська хорунжий Дмитро Левицький дивився у вагонне вікно на сильвети Чернівців, що виринали з ще нехолодного сивуватого туману. Три роки його товкла доля, і він не був удома. Три роки минуло від того теж осіннього, але холодного і мокрого вечора, коли аґенти сигуранци вдерлись до помешкання, де відбувалось ексклюзивне зібрання проводу студентського осередку ОУН. Шандарі та аґенти в цивільному фахово крутили хлопцям руки, одягали бранзулетки, били під дих і звично бубоніли стандартне румунське “футуз кручя...”". Це ж цікаво! Не читаючи вже далі, підійшов до автора, який сидів тут же і роздавав автографи. На жаль, як зразу ж виявилось, книга "Дефіляда в Москві" не була історичним дослідженням про ОУН, як я думав спочатку. Книга (до речі, переможець акції "Книжка року 2000") є скоріше фантастичним романом, у якому автор у жартівливому тоні описує, що могло би трапитися, якби в 1941 році Гітлер визнав уряд незалежної української держави, проголошений у Львові С.Бандерою. Від цього жартівливого тону трохи не по собі, особливо, якщо знати, що Гітлер планував винищити усіх слов'ян, а рештки перетворити на робочу худобу. В усякому разі книга користтувалась шаленим успіхом серед молоді, примірник з автографом автора стоїть тепер на полиці моєї книжкової шафи, а повний текст книги знаходиться на сервері "Весна".

Як і абсолютна більшість присутніх, я підписав звернення до уряду України з проханням покращити становище української книги і книговидавництва у суспільстві. Бо форум закінчився, а ятки на вулицях, заповнені на 80% російськомовними виданнями, залишилися.

Львівські кінотеатри, на жаль, майже всі зачинені. Виявилося, що про фільм "Нескорений", який фінансувався українцями Америки, з моїх знайомих мало хто чув, і ніхто не бачив, хоча були оголошення на радіо і фільм демонструвався безплатно (!). Це була досить прикра новина. "Нескорений" демонструвався у Монреалі на Фестивалі світових фільмів і я вважаю, що це один з найкращих фільмів, зроблених на незалежній Україні. Роль головнокомандуючого УПА генерала Тараса Чупринки (Романа Шухевича) виконував артист Григорій Гладій з Монреалю. Ім'я Романа Шухевича носить колишня вулиця Миру. На її початку встановлено меморіальну дошку (фотографія зліва). Трохи далі знаходиться будинок УНА-УНСО.

За останні роки у Львові встановлено чимало пам'ятників. Навпроти обласного управління внутрішніх справ встановлено величний пам'ятник співробітникам міліції, які загинули, виконуючи службовий обов`язок. Найсумніший пам'ятний знак встановлено на тому місці, де загинув наш сучасник - композитор Ігор Білозір. На фотографії нижче - кав'ярня "Цісарська кава", де почалася суперечка між композитором, який святкував свій день народження і двома здоровилами з кіл львівської "золотої молоді". А трагічна розв'язка трапилась майже перед дверима обласної прокуратури (див. нижче). Невдовзі після смерті композитора "Українська Правда" розмістила провокаційну статтю "Смерть Белозира запалила Львов" (/копія/). Ця стаття назавжди визначила моє ставлення до "Української Правди" і до її редактора Георгія Гонгадзе. При нагоді подякую вебмайстру "Українського міста" (нині вже не існуючого), на форумі якого я вперше довідався про ці події.

Дуже цікаво було перейтися по всіх вулицях і місцях, які не бачив 10 років. Мені казали, що не я впізнаю Львова. Я не помітив значних змін. Cтало більше кафе (особливо літніх), вибір страв (а також напоїв) у них став кращий, а ціни зросли. Культура обслуговування (пробачте, некультура обслуговування) лишилась та сама. Переважно продавці і офіціанти обслуговують Вас з таким виразом, наче Ви давно і безнадійно винні їм купу грошей (звичайно, якщо вони не Ваші друзі). Посмішка вважається чимось непристойним. У мене самого незабаром зникло бажання посміхатись. Але траплялися і приємні винятки. Дуже гарне враження справив заклад "Сан-Ремо" по вул. Зеленій, 14. Кажу заклад, бо це піцерія, дискотека, кафе і інтернет-кафе під одним дахом. Це одне з небагатьох місць, де дійсно відчуваєш себе в безпеці плюс добрий сервіс (недаремно вони отримали сертифікат ISO) за невисоку ціну. Інше гарне місце - невелике кафе на вулиці К.Левицького (колишня Маяковського), що знаходиться біля вул. О.Кониського (колишня Дем'яна Бідного). Звідти кілька кроків до комп'ютерного клубу (назва, здається, "Neo-Простір") по вул. К. Левицького, 3. Там мені завжди надавали можливість переглянути мою електронну пошту, хоча клуб завжди повен дітлахів, що бавляться у "Half-Life". Година користування Інтернетом коштувала на той час 5 гривень, тобто одного американського долара.

Для тих, хто прагне львівської "екзотики", порекомендую кафе "Лялька" на площі Данила Галицького (під Ляльковим театром). Загалом атмосфера нагадує Клуб творчої молоді 80-их років, хіба що більше парасольок. Я потрапив туди, спокушений оголошенням на Форумі книговидавців, що відбудеться вечір Інтернаціональної дружби, супроводжуваний конкурсом на ліпше знання іноземної мови. Але похизуватися знанням мов мені не вдалося, бо конкурсу не було. Просто на столиках лежали листочки з кількома питаннями в англійській та французькій мовах. Те ж саме трапилося і з оголошенням про перегляд фільмів - учасників кінофестивалю у Каннах в Львівському Університеті. Все звелося до того, що в невелику кімнату напхалося, крім мене з сином, ще десятки два студенток, щоб переглянути по відео чотири короткометражних стрічки. Одним словом, як і раніше, зберігається разюча невідповідність між словом і ділом.

Дуже змінився міський транспорт. Автобусів майже не лишилось (ЛАЗ зачинено), тролейбусний і трамвайний парк у дуже занедбаному стані. Замість автобусів існує мережа маршрутних таксі-мініавтобусів, які у народі звуть просто "пежо". Багато західних автомобілів, в тому числі й таких, що у Монреалі я не бачив. Дуже неприємний осад лишився від пішоходних переходів - жовтого світла практично не існує, а про чемність водіїв нема що і згадувати. Кілька раз, буквально вискочивши з-під колес, я згадував монреальські широчезні бетонні тротуари і світлофори.

Тією ж самою лишилась проблема, пробачте, громадських туалетів. Як і 10 років назад, їх усього три на увесь центр, і ті ж самі диференційовані ціни на два основних види послуг. Тому з-поміж всіх літніх кафе у Львові, я віддав перевагу тим, що розташовані поблизу учбових закладів. Найкраще пиво, на жаль не "Львівське", а "Оболонь", хоч як і хочеться бути патріотом. "Оболонь" набагато смачніше, ніж "Heineken", "Corona" чи "Budweiser".

Львівські дівчата стали носити більше косметики і чорних панчох, а хлопці таких же чорних шкіряних курток (в один суботній вечір в мене взагалі було би враження, ніби я присутній на панахиді - якби не густий російський мат, що линув над юрбою).

У кафе сидить багато молоді, хоча ціни там не нижчі, ніж в Монреалі. Старші люди займаються бізнесом. На усій ділянці вулиці Івана Франка від початку Зеленої і до Галицького ринку попід стінами стоять люди і продають: хто шкарпетки, хто гриби на розстеленій газеті. Але жебраків я не бачив, за винятком кількох професіоналів у центрі міста. Загалом, ситуація в дечому нагадувала Захід: люди, які мають гарну роботу чи власне підприємство, задоволені життям, ті, що не мають, почувають себе кепсько. Щоправда, переглядаючи оголошення, я порахував, що програміст (200 гривень у місяць), який захоче купити собі комп'ютер (5 000 гривень), змушений буде працювати на нього щонайменше 25 місяців.

Велике враження справив ринок Південний. Це справжнє місто у місті. Якщо при вході можна здивуватись незліченній кількості яток і прилавків, то пізніша його частина впевнено наближається за виглядом до північноамериканських shopping centers. Це заслуга його директора, який користується майже легендарною популярністю серед людей, які працюють на ринку. Директор рішуче вигнав з ринку кримінальний елемент, і за це у нього стріляли, але, на щастя, він вижив. Судячи з того, що мені розповідали про нього мої друзі, це дуже енергійна і порядна людина.

За два дні до мого від'їзду, на свято Покрови у неділю 14 жовтня на проспекті Свободи біля пам'ятника Т.Г.Шевченку відзначалися 59-і роковини від дня створення Української Повстанської Армії. Ветерани УПА пройшли по проспекту з прапорами. Їх привітав міський голова Львова Василь Куйбіда. На майдані майже не було молоді. Це зрозуміло: націоналізм зараз не в моді (дивіться капітальну статтю Костя Бондаренко Праві в Україні: запекла боротьба за марґінес на цю тему). Навіть незалежна українська держава все ніяк не може визнати УПА (дивіться статтю Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО «Гордіїв вузол» проблеми ОУН-УПА опубліковану газетою "День"). Зате через два тижні після того Президент України підписав указ "Про День партизанської слави": "на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу". І його можно зрозуміти: герої-партизани з дітьми, внуками і іншими героями - це ж електорат.

У вівторок 16 жовтня я відлітав зі Львова. Проблем на митниці і паспортному контролі не було. Підійшла жінка і попросила передати лист для людей в Монреалі. Я взяв, тим більше, що тих людей я знав. Вантажники подивились на мою валізку і натякнули, що треба щось дати, щоб чогось не трапилось. Я дав 5 доларів. Хотілося дати більше (останній раз даю в лапу!), але не було.

Лишалось хвилин сорок перед запланованим відбуттям, коли гучномовець оголосив, що літак з Києва затримується по причині льотних умов Львова. Оголошення було тільки в українській мові і німці (яких було більш ніж половина в залі очікування) почали непокоїтися, не розуміючи сказаного. Я сказав по-англійськи, що літак запізнюється. Вони не розуміли. Я не розумію німецької мови, тому попробував пояснити французькою. На щастя, двоє серед них знали французьку мову і переклали іншим. Німці спиталися, де можна випити кави, чекаючи літак. Виявилося, що випити кави можна були нагорі, у магазинчику duty free. Кава коштувала всього один американський долар, але купити її я так і не зміг. Українських грошей у мене вже не було, канадських металевих доларів не прийняли, а з паперових американських банкнот у непривітної дівчини-продавця не було здачі. Німці повитягували торби з цукерками і почали мене частувати. І так ми просиділи дві години, ласуючи цукерками і обмінюючись враженнями. Мої співрозмовники були, виявляється, вчителями французької мови. Вони вперше відвідали Україну і були приголомшені. Я старався їх заспокоїти, пояснюючи усе тяжкою совєтською спадщиною. Це мені не дуже вдалося, бо дуже хотілося кави.

Літак прилетів на дві години пізніше. Коли ми підлітали до Франкфурту, я вже знав, що не встигну на свій рейс до Торонто. Я знав, що якщо літак запізнюється, пасажирів, які роблять пересадку, повинен чекати представник авіакомпанії (в даному випадку - українських авіаліній), щоб забезпечити переоформлення квитків. Але у Франкфурті нас ніхто не чекав.

Жінка, яка виходила з літака перед мною, була в істериці. Її літак на Вашінгтон вилетів 20 хвилин назад і вона розмовляла тільки українською і російською мовою. На жаль, така ситуація трапилась зі мною вперше, і я не знав, що квитки повинні переоформлюватись компанією, по вині якої сталось запізнення. Тому ми кинулися шукати представників авікомпаній, на літаках яких ми повинні були летіти до американського континенту: "Air Canada" в моєму випадку, і "Luftganza" у випадку моєї співвітчизниці. Будинок аеропорту у Франкфурті настільки великий, що між терміналами 1 і 2 ходить невеликий електричний поїзд Sky Line, на зразок метро. Проблукавши хвилин двадцять (раджу всім, хто збирається летіти через Франкфурт, ознайомитися із схемою аеропорту перед відбуттям) по терміналу 1, ми сіли в поїзд і добралися до терміналу 2. Там я знайшов представників "Air Canada", які пояснили, що білети повинні переоформлюватись українськими авіалініями. Прийшлось знову сідати на поїзд і повертатися до терміналу 1.

Незабаром я знайшов віконце українських авіаліній. Симпатична німкеня швиденько виправила квиток, через двадцять хвилин я вже піднімався на літак, що прямував до Лондона, а ще через десять годин був дома у Монреалі. Серед багатьох інших речей, за які я щиро вдячний Канаді, не найостанніше місце займає можливість прогулятися увечері одному по залитій світлом і добре вимощеній вулиці.


Львів-Монреаль, жовтень 2001 р.