Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Мої зауваги від першого дня мого членства в Організації по день, коли мене виключено з неї. Я зложив присягу і з чистим серцем став членому Організації і таким був до часу виключення мене з неї 1955 р. Я виконував усі накази чесно, із повною відповідальністю, бо я їх робив для України й українського народу. Я не вагався виконувати найбільш небезпечні накази, бо вони були необхідні не тільки Організації, як складовій частині нашого народу, а таки просто нашому суспільству. Мене виключено з Організації не за зраду, або за невиконання наказу, мене виключено за мої погляди, за мої власні переконання і я певний у своїй справедливості. Я так розумію, що з противником треба битись, або він мене переможе,або я його.

Коли нас роззброїли і проголосили: „Тепер один вождь, одна партія, одна релігія, один наказ, а наказ то святе діло," то я уже тоді бачив, з ким ми маємо до діла. Я ходив по всіх районах, я бачив, скільки було невинних жертв, я тоді бачив, що ми маємо до діла з нечистою силою, що це люди, до яких треба застосовувати тих самих методів, яких уживають вони, щоб зупинити ту розхристану сваволю. Таку думку мав Юрко Гайворонський, таку думку мають багато інших друзів, мені не відомо, чи і їх виключено з Організації, чи може вони самі вийшли, бо люди у її проводі ведуть нас у блуд.

Коли у 44 році Слюсар з Адамом стукнулися з бандерівцями, вірніше із їх СБ і ВПЖ, то бандерівський провід приходив до нас із проханням, щоб мати переговори з нами. В той час ми були відірвані від нашого Проводу. Наша організаційна сітка була стероризована а місцевий наш Провід був винищений-вимордуваний. Ми ті, що пощастило нам лишитися в живих, показалися на світ Божий завдячуючи Слюсареві і Адамові, також населення Володимирщини було їм вдячне, хоч вони обидва довший час були з бандерівцями, вони добре знали як працює бандерівський апарат, вони знали як зупинити злочини і зупинили.

Багато народів є на світі, але не багато таких, як ми українці, такі Югославські комуністичні партизани були, що вбивали цивільне населення, вбивали четніків, такі в'єтнамці — вони побудували комунізм. Польська партизанка між собою не воювала, чеська партизанка не знущалась над своїм народом. Африканські народи куди розумніші від нас, ось хоч би Родезія чи Кенія, вони мали дві чи три партії, а з ворогом спільно воювали за незалежність не партії, а своєї держави. А уже не кажу про такий народ, як жидівський, вони не обвинувачують один одного, що говорять іншими мовами, бо вони говорять іншими мовами про те саме.

Між проводом ОУН і командуванням Бульби теж була повна співпраця та довір'я, аж поки не появились бандерівці, які назвали усіх зрадниками, злодіями, а коли не помагало, то вбивали і казали: „Ну що ж, мусіли, бо то злодій чи зрадник." Ще й зараз є люди, що вірять, що з ними можна співпрацювати, там співпраця проста, сиди, мовчи і похитуй головою, вони йдуть такою засадою, хто не з нами, той проти нас.

Я звертався до своїх краянів, щоб помогли мені з матеріялами із спогадами, але вони всі боягузи, кажуть, що краще мовчати і то все. Моє прохання до всіх Волиняків, які виїхали з України в 1944 р. пишіть, пишіть, як умієте, щоб залишити для майбутніх поколінь, щоб вони чи їх діти не зробили таких смертельних помилок і злочинів, як зробив бандерівський провід. Я не маю високої освіти, я не є письменник, я написав те, що пережив і написав його так, як мені підказувало моє серце і мій розум. Ще багато матеріялів є таких, які ще не можна друкувати, бо там є живі свідки, яким грозитиме Сибіром. Нам тут легко, ми можем писати, казати без страху перед владою, воно не так на рідних землях. Щоб був повний образ, то кожний з нас, що в тому часі переживав переслідування СБ чи ВПЖ, у яких обставинах і коли, повинен написати, це від нас вимагає не тільки кров наших друзів, але й історія, повинно бути так написано, як відбувалось, бо то не є любовна розповідь, або пригода у пустині. Я написав і відповідаю за все сказане. Я не хочу тут когось одного хвалити, а іншого ганити, я тільки хочу, щоб ми були свідомі і щоб не повторився такий час, що не тільки людина боялася людини, але й худоба подичавіла і бігала по лісі, як сотки літ тому.

Той період від 1941 р. до 1952 р. Ярослав Стецько називає як „Українська держава, що мала свою владу", але то була татарська влада насильства і морду. Ще будучи вдома, я думав, що ті всі лідери бандерівські, то люди з високою освітою, що вони є справжніми лідерами і щойно на еміграції довідався про тих „провідників" їх освіту і їх політичне знання, починаючи від Бандери, Лебедя, Стецька, Легенди, Охрима, Горбенка і Мітли, то ніхто з них не дорівнював нашої Володимирської провідної інтелігенції, яка була на відповідному інтелектуальному рівні, була гуманною, скромною, вірила в чесність і працю для свого народу.

Я не раз собі думаю, що якби була проіснувала царська Росія дотепер, то я напевно був би чимсь іншим, напевно був би тримав перо в руках, а не ціпа чи вила, бо наш батько мав можливість нас віддати до школи. А так ми виросли в селі Дорогиничах і не пам'ятаємо того доброго життя, як казав наш батько, а жили так, як усі люди в селі, але чи й тоді я мав би таке саме наставлення, як я маю сьогодні, чи може я був би російським яничаром, українським зрадником, а не патріотом?

Мій найстарший брат Сергій є у Канаді, колись ми разом з ним поділяли всі думки, коли я його відвідав в Канаді, то при зустрічі я чуть не плакав, як його знищив той німецький концентраційний табір у Фінляндії. Він став сумний як осінь, став чимось зовсім нерухомим, на все відповідав або не знаю або забув. Я залишив Канаду і повернувся до Европи, бо вона мене притягала, як весняне сонце, я цілий час мріяв, що прийде той день, коли я знов із піснею на устах увійду у своє рідне село Дорогиничі. Правда що уже нема Дорогинич, на них є місто Нововолинськ, а довкола міста багато копалень вугілля і дехто називає Волинським басейном шахтарів. Думаю, що моя околиця стала забруджена від вугільного пороху, колись там було чисто, там було повітря степове. Там було весною запах цвіту овочевих дерев, який наповняв усю Володимирщину різними пахощами, туди і є звернені мої очі, туди мене тягне цілий час. Дуже хотілося б побачити ті стежки, якими я бігав малим хлопцем, місця, де читав Кобзаря Шевченка, в якому він писав: „У своїй хаті, своя правда і сила і воля", золоті слова Франка: „Не пора москалеві й ляхові служить". От що в мене ввесь час на думці, але чи я дійсно мав би такий самий дух по закінченні російської школи, може я був би руским або їх яничаром, я є задоволений тим, чим я є і зовсім не жалію за тим, чим би я був, але згадав те, що часом приходить на думку.

Хочу також звернути увагу на те, що ОУН під проводом Мельника була готова все подарувати бандерівцям, якби тільки вони були прийняли те прощення, була готова мовчати про всі вбивства, щоб догодити бандерівцям, щоб вони повернулись до ОУН і знов співпрацювати разом. А за ті всі жертви, що впали з бандерівських рук, були б зложили вину на поляків, совєтів чи вже на кого будь, аби оправдати бандерівський провід і зробити їх чесними людьми, бо ж д-р Мацях, член Проводу, мені заявив: „Ми не можемо їх робити бандитами".