Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Я довго вагався, чи згадати наречену с.п. Ореста Тарасевича чи просто її так залишити, але моя розповідь була б неповною, якби я про неї промовчав. Дня 20-го травня 1943 року на збірному пункті у Володимирі вона нас усіх запевняла, що Тарасевичеві нічого не станеться, що йому нічого не грозить, але додала: „Я за нього більш журюся, як ви всі." Вона у моїх очах є новітньою Кочубеїхою, яка смертельним поцілунком випровадила свого нареченого до Завидовського лісу на смерть, а до нас усміхнулась і сказала: „Вечором він повернеться."

Вороневич відразу сказав: „Вона бандерівка і я їй не вірю". Ми були безрадні, бо Тарасевич їй вірив і ми не могли його зупинити. Прийшов вечір, Тарасевича нема, ранок нема, ми чекали пообіді, а там забрали її Кочубеїху як закладницю. Я був одним із тих, що тримали дижур коло неї. У Володимирові паніка, бо товариші Тарасевича, члени Володимирської Екзекутиви ідуть наче по Тарасевичевих зв'язках і ніхто не вертає. Так пройшло два тижні і за тих два тижні зникли Куницький, Вороневич, Штукавка, Репаловський, а ми все її тримаємо в закладі. Бандерівці на те зовсім і не реагують, що вона є закладницею. Більша частина нас, що ще були в живих, кажемо, щоб її розстріляли, як криваву зрадницю, бідні матері, побиваючись за своїми синами уже її прокляли, а тепер чекаємо на вирок, що скаже батько Тарасевича, з великим нетерпінням очікуємо на нього. Ось прийшов Тарасевич старший, подивився на нас всіх і бачить, що ми всі чекаємо на її смерть, на смерть Кочубеїхи, почав плакати і каже: „Нехай їй Бог пам'ятає, що вона ту кров пролила, нехай та кров впаде на неї та на її покоління і на ту цілу організацію. Я кажу вам — пустіть її." Ми всі подивились на батька, зглянулись на себе і всі разом — „Пустити? Дивіться, скільки вже людей пропало, окрім Ореста!" Мудринець каже: „Хай вона своїм життям заплатить за них, помститься і то буде все." Старенький батько знов звертається до нас: „Діти мої, я вам усім кажу пустіть її, нехай вона живе." Ми всі опустили голови, серце закаменіло, зрадницю випустили, нехай іде, як і Юда пішов, бо його Христос помилував, а Кочубеїху помилував Тарасевич старший. Я думаю, що вона жиє до цього дня десь в Америці, от хотів би я її побачити і пригадати їй її слова, та крокодилячі сльози. Сьогодні нехай іде до церкви і помолиться за душу нареченого та за здоров'я його батька, який дарував їй життя і вона до сьогодні живе в Америці.

Щоб замилити очі, бандерівці пускали неправдиві чутки, наче Тарасевич є партизанським комендантом, то знов, що він пішов на Горохівщину у Загорів, то знов, що Тарасевич пішов на Полісся із своїм відділом і хто хоче його бачити, хай іде в партизанку, Тарасевич у Головній Команді аж над Стиром і багато інших. Були й такі, що Тарасевич був хворий і помер, а де тіло поділи?

Я в той час був наче прибитий, ходив мов не свій і рішив піти до Завидова, але не по зв'язках, а просто як жебрак, бо в нас тоді дуже багато жебраків ходило. Тоді у Галичині була чи повінь, чи град знищив усе і багато людей приходило шукало допомогу, то і я пішов по селах, як жебрак, але люди мовчали, може не знали і я довго проходив, але нічого не довідався, де поділи волинську інтелігенцію патріоти Бандери, Шухевича? Навіть могил не залишили, старались затерти слід та дарма, вони живуть у серцях багатьох, як світила, як смолоскип.