Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Спостерігаючи працю нашої спільноти на еміграції, треба сказати, що ми витратили пребагато енергії і часу у поборюванні одні одних, списано стоси паперу, щоб в часописах чи журналах показати політичного противника найгіршим. Якби та писанина не була основним завданням еміграції, то добре, нехай пишуть, бо ж наші наукові кола інформують і то правдиво інформують західній світ про Україну, її культуру, її страждання пробиває мур до західнього світу, вказуючи на московський терор і хижацькі зазіхання. Наші інші сусіди поляки, про них теж є що писати, але видно, що наші вороги не дають нам повернути наше вістря проти них, а ми його вживаємо самі проти себе. Я не маю на увазі, щоб ми про себе взагалі нічого не писали, ми повинні і про себе писати, бо ж то є єдиний свідок нашого існування, то історія людства. Жаль, що в нас ще ніхто не знайшовся авторитетний, щоб підняв, а народ щоб підтримав, „збудуймо державу раніше, а тоді будемо відбудовувати партії, але уже у своїй державі". У нас на превеликий жаль нема часу на державу. У нашій спільноті є багато різних більших і менших організацій, партій, товариств, які із собою більш чи менш або погоджуються, або ні, але співпрацюють, одні бандерівці з ніким не співпрацюють, а перебирають, називаючи „для добра української справи", консолідацією. У нас нема солідно опрацьованих видань чужими мовами, а хоч би українською, про Визвольні змагання, про голод в Україні, про окупацію німцями України у 1941-43 рр., про партизанські змагання, яка тоді була ситуація, та що спровокувало до спротиву проти німців? Нам більш як необхідним потрібно розбудувати шкільництво, українознавчі курси, школи, і вищі школи, утримувати наукові інституції, — це все вимагає максимум зусиль не тільки у фінансах, але й у людях. Нам потрібно рятувати нашу молодь від денаціоналізації, за цим усім мусіла б слідкувати уся свідома спільнота. Ми живемо у часі міжпланетарних дослідів, довкола нас проходять величезні політичні зміни — це все на нас не впливає, не вчить нас, а ми залишились у зачарованому колі роздору 1940-44 і довколо того танцюємо ще й сьогодні, нічого нас і західній світ не навчив.

Добігаючи до кінця, я тут хочу сказати, що від 1955 року я більш не належу до Організації, але коли я писав, я тоді ще був і писав за час, коли я був членом, та за роботу, яку я виконував. У нас на Володимирщині вся інтелігенція, яку я знав, молодшого покоління, мого покоління була як не членами Організації ОУН то бодай симпатиками. То була провідна верства, яка заслуговувала на пошану своєю відданістю, посвятою, розумом і завзяттям. Свідомість росла блискавицею, як я уже згадував на самому початку, а ворожі переслідування скріплювали її, споюючи у нерозривну суцільність, що називалось ОУН. У нас дуже мало було людей визвольних змагань і демократичний рух не був сильним, фактично він був до певної міри співзвучним з ОУН, судячи по відношенні Організації ОУН і от. Бульби Боровця. Про бандерівців у нас на Володимирщині ніхто не чув аж до часу провалу Нахтіґалю і Ройлянду, і то щойно було на початку 1943 р., як вони на повну пару почали брати взагалі усіх тих, яких ОУН не брала у свої ряди, бо багато з них були прокомуністичних поглядів і почали робити революцію на повну пару. Микола Лебедь писав, що розум був у Галичині у Львові, а повстання проти німців робили на Волині, а в Галичині творили Дивізію у співпраці із німцями і галицька молодь не пішла у ліс, а до Дивізії, тільки провідники з Галичини прийшли на Волинь. Аналізуючи усе, аналізуючи провід з обидвох сторін, я прийшов до такого висновку, що у нас на Володимирщині у проводі були люди прислані з Галичини, усім бандерівським рухом провадили теж галичани і коли бандерівський провід давав наказ роззброювати, чи вбивати, чи палити, то провід ОУН давав наказ не ставати в обороні, не боронитись бо буде пролиття крові. Коли бандерівці роззброїли наш відділ, коли ми, не дочекавшись Арійця-Білого, пішли до Галичини і нас було досить багато, ми там хотіли творити партизанський відділ, щоб спільно ми могли оборонитись від бандерівців, то нам було сказано обидвома сторонами, Проводом ОУН і бандерівським: „ні, ви тут партизанки не робіть, ви хочете спалити Галичину так, як спалили Волинь?" А хіба провід ОУН не знав, що бандерівці палять Волинь? То чому не зареаґував тоді? Це один факт, а другий, коли я написав про бандерівські звірства, бо їх інакше не можна назвати, то член Проводу д-р Мацях у Коляси у хаті, як поліцай мене допитував та обвинувачував, що ми дали зброю Слюсарові і що Слюсар з Адамом зробили засідку на провід бандерівського СБ і ВПЖ. Він з обуренням до мене сказав, чи ми знали, що Слюсар напав на високий штаб, там був Чупринка між ними? Таж ви робили замах на всей провід?! Так, це правда. Слюсар хотів зловити усіх тих високих душогубів, бо дрібних виконавців він карав тільки тим, що розброював їх, а за братів хотів помститись на тих, що давали наказ і тому Чупринка має щастя, що втік, бо був би у тій криниці, в якій були брати Слюсари.

Того дня у нас з д-р Мацяхом була велика сутичка, бо я хотів, щоб за всяку ціну ці матеріяли вийшли у світ, а він категорично сказав ні. Сказав, що Легенда є його добрим товаришем зі школи та є його сусідом ще з дому і завжди дуже боронив його. У мене зроджувалась ненависть і до д-р Мацяха і він у моїх очах теж робився Кочубейом. Тут я прийшов до висновку, що всей провід, а вірніше люди, які були у проводі, були галичани з обох сторін. Я свідомий, що нам всім великий сором, за те, що бандерівці накоїли стільки злочину, але мовчанкою ми того не знаємо і мовчанкою ми його не перевернемо у боротьбу за свій народ, бо бандерівська „революція" — це знищення волинської інтелігенції, це знищення провідного селянства, це фізичне знищення цілої Волині разом з Українською Православною Церквою, як назве майбутній історик то ми не знаємо, а я той час називаю „чорними днями Волині".

Я не шукаю ласки стати заслуженим у бандерівців, і не боюсь їх засуду чи нападу, а їх тиск мене робить більш відпорним. Два рази врятувався від бандерівської смерті, а третій раз на фронті, я вірю, що я живу на те, щоб міг сказати за тих, які уже не живуть.

Після такої дуже важливої і дуже тонкої розмови із д-р Мацяхом, а особливо після того, коли він мене виключив із членства ОУН, я вертався додому і перед моїми очима багато подій перейшло. Мені чомусь нагадалась розмова із Василем Дишкантом. Ми тоді були переконані, що якби Провід ОУН був відразу зареагував на бандерівські злочини у Житомирі і тоді були сплавили Рубана та Легенду, то було б тільки чотири особи жертвою обставин часу, а так подивімся, після Житомира став Київ, тільки уже більш обережно, бо вже вислали німців на розправу із Оленою Телігою та цілим Осередком, із Києва вернулись до Львова і там на дуже законспірованій квартирі німці знайшли Олега Ольжича, який утік із Києва. Привезли вони німців і на Волинь по генерала Капустяного, але тут уже їм не вдалося, бо генерала із організаційних засекречених сходин, поки німці увійшли, передними дверима задніми стійкові вивели і врятували, а інакше нарікали б на німців, що вони вбили. Дивно мене вражає, що Бандера знав, що Ольжича розстріляли і повідомив про смерть першим, чи він уже знав про смерть ще за життя Ольжичового? То знов пригадалось, як бандерівці у 44 році, коли совєти обстрілювали Володимир, хотіли з нами переговорити і ми були б з ними напевно склали якусь умову, були б говорили, якби вони повернули тіла тих, що побили. Ми сподівались, що вони повернуть, то ми уже плянували де поставим для них братську могилу чи у селі Куницького у Михалі, чи у селі Тарасевича у Рокитинці. Час пройшов, нас доля викинула поза межі батьківщини і ми ніде не висипали братської могили для бандерівських жертв ні у Михалі, ні у Рокитинці.

Цей мій спогад про них нехай буде вічним пам'ятником і нехай служить смолоскипом, який палитиме ганьбу минулого і освічуватиме шлях чесної боротьби у майбутньому для прийдешніх поколінь нашого народу.