Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Англійці оголосили, що 23-го травня ми від'їжджаємо до Італії і правда, приїхали грузові машини, нас усіх погрузили і повезли. І знов серце стиснулось, бо ми віддаляємось від нашої рідної Землі, від нашого кореня і духовної поживи. Нам сказано, що ми будемо якийсь час в полоні в Італії, поки наша справа не вирішиться. В Італії італійські комуністи нам показують, що нам капут, що будуть нам відрізувати голови. Коли ми сиділи на тій сіножаті і чекали, що з нами буде дальше, то наші легіонери себе взаїмно відшукали і нам було веселіше, вже що буде то й буде, але хоч будемо разом.

Хоч італійські комуністи і показують, що нам буде капут, то на нас це не впливало так негативно, чи то молодість, чи патріотизм, чи просто саме життя підказувало вперед, і ми переїжджаючи тими чудовими автострадами, наче цілий світ нам виспівували українських пісень. Так ми доїхали до річки По, а на ній нема моста, а лише понтон. Обережно спускаються наші машини і помаленьку перепливаємо. Вода у річці дуже прудка. Вона спливає із гір і здається, що й нашу машину понесе туди, куди вона хоче. Мимоволі я порівняв це з нашим життям, оце так пхає проти нашої волі чи то наша доля чи то обставини світові.

Врешті ми приїхали на якесь місце і куди глянеш, то повно німецьких полонених і нам тут сказали висідати — це були поля із посівами, але була і трава. Наші хлопці не чекали довго, а почали собі робити матраси хто з чого, одні з трави, інші зривали пшеницю і перетомлені і виснажені фронтом багато спали. Харчі нам давали. Один боханець хліба на вісім людей та по чотири сухарі, харчі такі, що будеш жити, але робити нічого не хочеться. Не було можливости на зміну білизни, навіть і помитися добре не було як, від поту і бруду у нас завелися воші і то не був жарт, але із цієї ситуації робили жарт і казали: „Війна ще й досі не закінчилась, тільки цим разом з вошима б'ємося."

Уже пройшло пару місяців і до нас причепилася репатріяційна Комісія і закликає нас вертатися на „родіну". І то спочатку їм вдалася штука, бо, думаю, яких коло 500 осіб зголосилися, а решта сидять і ні чечірк. Тоді прибув до нас генерал Голіков від самого Сталіна і почав до нас промовляти, як то там добре і нам нічого не буде. Коли він закінчив, ми його висвистали, а врешті почали його випроваджати усякими, навіть нецензурними словами. Він тоді звертається до англійської військової Адміністрації, що це тому так поводяться військовики, що старшини їх тримають і вони є під їх впливом. Англійці, щоб переконатись, відділили від нас усіх старшин і у таборі знов з'являється Юда Голіков. Ми його не хочемо пустити до табору, у таборі крик, свист, англійцям великий клопіт, особливо тим, що тримають варту. Голіков ще гірше злий, бо ніхто не зголошувався їхати на „родіну". Він побачив, що старшини чи без старшин ніхто не поїде. Зв'язок між відокремленими старшинами і нами тримали священики, їх були один православний і чотири католицькі і вони ходили служити Служби Божі і інформували наших старшин, що робиться у нас у таборі.

Якось одного разу з'явився у нас польський полковник і сказав: „Хто тут є поляк, то ми радо заберем до польського Корпусу". Мені здається, що виступило якихось три особи і він їх забрав із собою, решта стояла мовчки. Він тоді продовжує: „Я знаю, що всі ви є польськими горожанами і всі ви маєте право бути у польському Корпусі без ріжниці чи ви поляки чи ні." Тоді один з наших, уже старший чоловік, запитав у нього: „Чи ми, українці, при Корпусі будемо мати окремий відділ?" — Відповідь полковника була: „Це є польський Корпус". На тому був кінець діла, хоч правда він ще додав, таким способом ви уникнете репатріяції, але більш уже ніхто нічого не питав і нічого не сказав. З того було видно, що як совєти так і поляки хотіли наш табір зліквідувати.

Фізичного клопоту поляки нам не робили, але вони наговорювали перед англійцями на нас, як на непевний елемент, або навіть як на злочинців. Одного разу уже і я налякався, раптом ні з цього ні з того совєтські танки обступили наш табір і так простояли всю ніч, ми всі думали, що це нам усім буде кінець, але на ранок танки відійшли і нічого не було. Одного разу чи то було в тому правда, чи то просто була качка, але вона всіх нас насторожила, сказали, що англійці перестануть давати нам харчі, а даватимуть совєти. Ми страшенно запротестували і сказали, що виповімо голодівку, а совєтських харчів не хочемо. То був кінець справи.

У Ріміні табір був багато кращий, бо він був приспособлений до зими хоч та нещаслива репатріяційна Комісія ще нам якийсь час докучала. У рімінському таборі наші старшини почали організувати різні курси, школу, та почали ходити на роботу, так що майже всі були чимось зайняті, і їм давали за їх роботу додаткові харчі. Совєти побачили, що нічого їм з нами не вийде, залишили нас у спокої. Тоді уже й нам легше зітхнулось і життя пішло наче нормальним руслом...

Відразу знайшлися у нас і підприємці, пішла у рух торгівля, у вечірніх годинах можна було все купити і все продати. Почали нас відвідувати такі люди як Єпископ Іван Бучко, і інші священики з Риму та о. д-р. Кушнір з Канади, як рівно ж капітан Паньчук. Раптом звідкілясь пішли слухи, що скоро розпочнеться знов війна і ми всі знов підемо до війська, а тоді ясна справа, з перемогою вертаємось до дому. Хоч я ходжу до школи і є зайнятий, то мені все одно перед очима мій рідний Край і я там все роблю, всім займаюсь.

Одного дня в часі шкільної перерви підходить до мене один галичан і питає мене: „Ти певно знаєш Лебедя?" На його питання я поставив питання йому: „А що є з Лебедем?" „Він є в нашому таборі і хоче зорганізувати наших хлопців, щоб ішли до дому." Я усміхнувся і кажу до нього: „Чому Стецько сам не йде, він залишив Україну ще у кінці 43 року, а тут шукає наївних людей і знов хоче організувати бандерівську державу?" На тому наша розмова закінчилась, одначе я подумав, що ми є в полоні виснажені й голодні і навряд чи хтось буде тим захоплений.

Час проходив скоро, одного вечора я пішов до кухні, щоб пообривати папір з консерв, щоб було на чім писати, бо таборова команда видно, не мала паперу, а ми самі мусіли про нього дбати. І уже обдер консерв мабуть 20, коли бачу, що йде до мене Семен А., я думав, що і він хоче паперу, бо і він ходив до школи. Я йому на випередки кажу: „Бачиш, тут є ще багато консерв, хватить і для тебе, обдирай". Він відповів, що він не за паперами прийшов, він має до мене інше діло і я питаюся яке.