Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Ми з Юрком увесь час думали, як то нам залишитись за фронтом і вести підпільну боротьбу із червоними. Ми надумались іти слідами Адама, іти за фронт, бо там наче усі наші сили діють разом, большевики об'єднали всіх. Треба переконатись, то значить, треба йти у глиб поліських лісів, а там побачим. За три дні ми досить далеко зайшли, уже стали самі багна й болота, ростуть тільки вільхи й черниці, перебиратись цією частиною ліса можна тільки пішки. З нами було двох поліщуків, ми так помучились і зайшли так, що й вийти не знаєм як. На щастя побачили, що люди збирають черниці і ми в них почали розпитувати де ми є, як далеко до Володимира, до Сарн чи до Ковеля, щойно тоді ми приблизно знали, де ми є. Ми дальше в них питаємо, чи є у вас німці? Ми чули, що німці воюють, але ми їх не бачили. Чи совєти є тут? Були, але пішли в сторону Володимира. Як далеко фронт? А Бог його знає, відповів нам поліщук. Ми рішили вертатися назад у напрямку Володимира, але беремо напрямок більш на схід і ми в дійсності зовсім збилися з дороги і уже не знаємо куди рушити. Раптом ми якось попали де є більше сухих піль, ліс уже великий і в нас уже була надія, що скоро доб'ємося до якогось села. Поліські села дуже маленькі, 20-30 хат, то вже й село. Аж бачимо, йде чоловік, от наш поліщук гукає: „Гей, дядьку, зачекайте". Він зачекав і ми з ним стали говорити. Він сказав, що в селі є червоні. Ми підходимо до села, знов зустрічаємо людей і їх теж питаємо, чи є у них руські. „Ой є, забирають молодих хлопців до армії. А що ви тут робите?" „Ми повтікали, нас тут ще є пару хлопців." Ми зійшлися з ними всіма разом, вони розказали, що робиться в селі, як большевики переслідують. Большевики цим разом застосовують цілком інші методи до партизан, дуже тяжко ховатись, бо землянки малі, треба йти про себе, тоді годі всидіти, сморід, воші, короста. Вийти із землянки - військо має наказ стріляти, хто у цивільному одязі, а час до часу енкаведисти танками їздять по дорогах. Що мали робити, багато молодих пішло в Червону Армію.

„Чи тут де близько є партизани?" — питаємо ми. „Були, але пішли у напрямку Сарнів." „Чи німці ще є близько?" „Уже нема, самі червоні, як день такі ніч усюди ганяють за партизанами." „Що ви думаєте робити?" „Що ж, ще день два і теж підемо до армії." Тоді один дядько питає нас, хто ми? Ми йому сказали, що ми є українські партизани, дядько похитав головою і додав: „Трудний шлях є для нас всіх".

Ми бачимо, що нам треба вертатись і то скоро, щоб долучитись до Легіону і разом з ними будем відступати. На тому закінчилась наша мова з поліщуками і бажання залишитись за фронтом. Ми за чотири дні були назад і якраз ще застали Легіон, який уже вибирався у Карпати. Ми тут довідались, що багато наших хлопців іде до Леґіону, щоб разом відступати. Десь тоді із Володимира виїхав Володимир Дишкант і його польська партизанка забила коло Грубешова, там він і похований, родом із села Литовиж.

В год. 10 рано, 17-го липня попрощався із своєю мамою. Вона поблагословила мене в дорогу і побажала, щоб я переможно вернувся назад. Нас коло 20 хлопців та декілька дівчат рушили услід за Легіоном і щойно під Краковом я вступив до Легіону. Дивне почуття мене огорнуло, коли мені довелося вперше вбрати німецьку уніформу, тяжко поєднати - українського вояка і німецька уніформа. І раптом чую мамині слова: „Бажаю тобі переможно повернутися." Хоч боляче, що я не в українській уніформі, але уніформа душі не міняє, яких ще уніформ не носили українські патріоти і хто знає ще, які будуть носити, поки здобудемо свою державу і будем носити свої уніформи. Я себе заспокоїв і мундур, якого накладав кожного дня, уже був тільки мундуром. І не зогляділись, як уже перейшли Віслу, а тут довідуємось, що навколо Кракова є польська червона партизанка Маслянка, хоч була й АКА.

Десь у місяці вересні нас дві сотні виїхало під Лопатів на фронт, то не далеко від Варшави. Там я і втратив свого вірного друга Юрка Гайворонського, там його й поховали, він був забитий відразу, куля поцілила його у брову. Я теж був ранений двома кулями у ногу, а осколком у плечко і той осколок сидить там до сьогодні.

Коли я побачив раненого Юрка, то я взяв його на руки і переносив у інший окоп, мені здалося, що Юрко до мене каже втікати, але він тільки сказав „вті" — то було його останні слова до мене і замовк навіки. Скрізь був страшний дим з гранатометів, що нічого не було видно декілька метрів. Коли я поклав Юрка на землю, то він уже був не живий, весь череп взаду був вирваний. Мені серце стиснулося, я хотів кричати, так щоб було чути на цілий світ. Мій друг і його уже нема. Юрко був моїм справжнім другом, ми разом від 1941 року ходили, разом виконували різні накази, допомагали один одному у тяжких і небезпечних хвилинах, на Володимирщині поборювали всі труднощі в тяжких умовах - все те я говорив над моїм уже неживим другом, не знаю до нього, чи сам до себе. Всі товариші відійшли і я залишився сам. Коли дивлюся, а з мого черевика кров біжить, щойно тоді я почув, що я ранений, але поки не бачив крови на собі, не чув жодного болю. Там ми розійшлись, мій друг пішов у могилу, а я до шпиталю. Я довго не міг погодитися, що його уже нема, що ми уже на цьому світі ніколи не побачимось, здавалось, що ось і Юрко буде тут. Жаль мені також знимок, які я мав у кишені ще з партизанки та важні документи і листівки, які були пошкоджені кулею і я все втратив у шпиталі у Равличі. При цій нагоді, я хочу подякувати нашій мед. сестрі Галці, яка нас кількох забрала з того шпиталю РОА і привезла нас до Легіону, то був Олійник, він правдоподібно є в Торонто і Острий, здається, що ще пару хлопців залишилось, бо були тяжко поранені.