Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

З мельниківської сторони на Володимирщині уже не залишилось нікого, місцевий актив бандерівці винищили, а такі, як Грізний, Білий та інші повернулись до Галичини і ми були зовсім обезголовлені. Ті, які перейшли боєві хрещення, пережили терор СБ і ВПЖ, почали проявляти свою ініціативу, їх здоровий розсудок здобував авторитет між населенням і між їх друзями. Нас двох ще якось залишилось у живих і ми плентались по Володимирщині — це був Юрко Гайворонський — Палій і я — Кожум'яка. Як я уже згадував, що від березня місяця Слюсар з Адамом зупинили сваволю СБ і ВПЖ, вони при допомозі населення повитирали написи із людських хат, почали роззброювати есбістів і тим самим дали можливість трохи свобідніше дихнути для населення. Вони дуже старались зловити їх верхівку, але ті також повернулись до Галичини.

Одного травневого дня приносить нам бандерівська зв'язкова довжелезного листа на 4 сторінки, в якому говориться, що хочуть з нами говорити, щоб якось направити наші відношення та узгіднити спірні справи, як рівно ж встановити спільну кличку, щоб партизани могли вільно їздити по селах, не робити засідки одні на других і т.д. в тому дусі. Дальше говориться, що вони хочуть говорити з Палієм і мною, вони не хочуть говорити з Адамом чи Слюсаром, навіть не бажають, щоб вони були присутніми при такій зустрічі — це виключно відноситься до членів ОУН і їх, бандерівців. Листа підписали Мітла і Омелько. Видно, що вони ще не знали, що Адам уже помандрував на схід. Для зв'язкової ми сказали, що дамо відповідь за пару днів, чи ми будем переговорювати чи ні, коли вона хоче то може зголоситись до нас, а ні, то ми повідомимо її.

Перечитавши того листа більш як один раз, почали ставити питання, чому вони тоді, коли був наш відділ, так не думали як думають тепер? Чому вони не говорили тоді, коли була уся Екзекутива, а знищили її? Що їх заставляє з нами говорити сьогодні? Довго ми думали, а тоді рішили піти до п. Тарасевича — він учитель, старша людина респектований усіма, що він нам порадить. Коли ми їм сказали в чому справа, то мати Ореста Тарасевича відразу сказала: „Нехай вони віддадуть тіло нашого єдиного сина, щоб ми його поховали та щоб могли піти на могилу відвідати її". З цими словами цілковито був згідний і її чоловік п. Тарасевич. Тоді я пішов до Куницьких і їх поінформував про евентуальну зустріч з бандерівцями і запитав їх думку. Вони висловили те саме, що й Тарасевичі: „Ідіть і говоріть, але нехай віддадуть хоч кісточки, щоб ми їх поховали по християнському і знали, де вони спочивають."

Якось Слюсар довідався про те, що бандерівці хочуть мати зустріч з нами, він нас зустрів і просить, щоб йому сказали де вона буде, щоб він міг окружити і всіх зловити. Одначе ми йому сказали, що до переговорів ще дуже далеко.

Ми написали їм листа, у якому поставили, як передумову до переговорів, що вони, бандерівці, як вияв доброї волі повинні повернути тіла ними забитих Тарасевича, Куницького, Вороневича, Ріпаловського, Квасницького, Штокавку і накінець Мудренця, щоб ми могли їх повернути їхнім родинам, віддати кожній матері її сина, щойно тоді радо приймемо вашу пропозицію, щоб переговорити.

Дали листа зв'язковій і теж їй сказали наші вимоги, тоді вона до нас звертається і каже: „Дивіться, що робить Адам і Слюсар? Слюсар — це ваш сотник, він бандерівець, а його двох братів Білий і Ярмак були пропагандистами і робили бандерівську роботу, мабуть за те їх вкинули ваші есбісти у криницю, то не дивуйтесь, що Слюсар розганяє СБ, він цивільного населення не зачіпає, а те, що він у погоні за верхушками, то є його справа. Ми вам тепер не дозволимо на гуляйпільство та знущання над селянами, нарешті народ може спокійно спати, як Слюсар з Адамом прикрутили їм віжки." „Ідіть до Сокаля, — звертаємось ми до зв'язкової — і кажіть вашим бандерівським комісарам, що їх вбивства і насильства над населенням уже скінчилися на Володимирщині, уже ніхто більш не боїться вашого людьми проклятого СБ і ВПЖ." Із таким рішенням і заявами ми випровадили ту зв'язкову. Пройшло усього пару днів, як вона є назад і цей раз уже лише з ґрипсом, у якому жаліють за жертвами, але тому, що те все зробив Легенда, вони нічого не можуть вдіяти, бо нічого не знають, де є ті всі тіла.

Ми відповіли назад, що Легенда сам не міг усіх постріляти, що хтось був, що йому помагав. Легенда до нас прийшов з Луччини — він головний комісар і горлоріз на Волинь, хочем від нього почути, як він вбив Куца. Куц була людина з освітою всіма поважна, Мітла напевно знає про нього — він нам замів цілу Волинь.

З таким нашим рішенням вдруге вона знов пішла до своєї верхівки до Галичини і до нас вернулась аж за два тижні, але з тим самим, що нам треба договоритись, щоб ми могли вільно проїжджати по Володимирщині. На тому все закінчилось, до переговорів не дійшло. У міжчасі ми не були пов'язані з Проводом Організації, лише з цивільним населенням, яке виявляло до нас довір'я.

Населення обвинувачувало провід мельниківської організації, що дозволила до такого гуляйпілля й спустошення та руїни. Організація мала велику силу під кожним оглядом, інтелектуальним і фізичним, бандерівців на Волині не було, а тим зайдам, які прийшли, без жодного спротиву було дозволено поволі перебрати усе у свої руки і господарити на повні руки. Бандерівські загони на чолі із Тарасом Чупринкою наставляли цівки своїх крісів на свого брата, а сьогодні звеличається як безсмертний герой ХХ-го століття. Історія записана кров'ю невинних жертв ті події, як ганьбу, як страхіття бандерівської роботи за перебирання влади у свої руки у ХХ-у ст. Тому, що мельниківці у зародкові того зла не припинили, наче через гуманність, то вони відповідають також. Цілий світ тих, хто вбиває людей називають бандитами, а як їх називаємо ми?

Коли совєти насувались на захід, а німці утікали перед ними, то пограбували від селян і ту невелику решту, яка ще була залишилась у людей. Забрали коні, вози, все що можна було взяти. Народ залишився зовсім скривджений, але ніхто не дивиться на ту кривду. Всі нас б'ють, всі грабують і самі себе б'ємо, довго нам треба вчитися і не знаю чи навчимося, бо не державу будуємо, а партію і за неї нищим державу.

До приходу совєтів з лісів до нас Ковпак заглядав, приходили по харчі, а з ними не можна було уже воювати, бо вони були так озброєні, як регулярне військо, а вишколені, як партизани. Ми з Юрком конечно хотіли віднайти місця наших друзів до приходу большевиків, але нам не вдалося. Вони десь спочивають у Завидівськім лісі, може ті місця зрівнені із землею, а може поросла на них рута і там сотки їх друзів клонять голови перед їх останками. Народня приказка каже: „Неправдою світ пройдеш, але назад не повернешся, а правда ні в огні не згорить, ні у воді не втоне". Ми знаємо де є правда і будемо її боронити до кінця, уже не дамо зловити себе на безкорісний гачок.