Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Коли Адам рішився, що він вертається через Брянські ліси назад під Київ, то він нам сказав таке: „Хочу вам вияснити своє становище, що до бандерівців я не мав довір'я з перших днів війни. Я був, можна сказати, у першій лінії Червоної Армії і ми чули через гучномовці всі проголошення, всі заклики, вони два дні те саме надавали зі Львова від 30-го червня 41 р. до 2-го липня 41 р. Заклик звучав: „Брати українці, здавайтесь в полон і ставайте в лави українського війська і будем разом бити нашого відвічного ворога Москву!" Нас під Києвом було чотири дивізії українського цвіту і ми пішли на той гачок, здались щоб разом бити спільного ворога, але нас повезли під Холм у табори смерти. Ми там конали з голоду, як наші брати й сестри у 1932-33 роках. До нас відносились не як до людей, ми уже й не виглядали на них. Чи ж не краще було вмерти на полі бою від кулі, чим у полоні від голоду? Поки нас ще свідомість і сили тримали, нас 30 осіб рішили втікати, я був один з них, що пощастило остатись в живих, може навіть на те, щоб розповісти про тих, що вже ніколи не зможуть розказати про себе. Якийсь час я ховався у волинських лісах, а потім долучився до бандерівців на Володимирщині. Спочатку я приглядався їх роботі і вона подібна до роботи совєтських комісарів, їх основна ціль була знищити українську провідну верству, бо з червоними вони бою не мали. Ковпак розбив їх твердиню — Січ, за одну годину забрав усе, що можна було брати, а решту знищив. Де ж був легендарний генерал Чупринка із своїми полками? Що СБ і ВПЖ робить? Шукає ворогів у себе вдома і кричить про патріотизм, тероризуючи селян. Я із своїм Легіоном мав 15 боїв із Ковпаком на Володимирщині, навіть деколи дав йому по колінах, хоч і мені приходилось утікати, вірніше відступити, щоб не датись, що нас розіб'є. Я уже давно мав замір порвати з бандерівцями, мене вразило до краю те, що бандерівські провідники висилали, щоб полагоджувати свої природні потреби на могилі Василя Приступи-Степового, а не класти вінки, бо його забили за те, що він мав іншу думку. То є ганьба нам усім за таких виродків. Я маю однакову ненависть як до німців так і до бандерівців, їх ідеологія зовсім не відповідає для нас на східних землях України, бо вона така сама, як гітлерівська. Я певний, що день 30-го червня 41 р. впаде великою плямою на бандерівську організацію і відповідальністю за ті всі жертви по „таборах смерти". Ми довідались, що німецька воєнна розвідка обманула Бандеру і його однодумців, але про це ми довідались уже будучи в таборах смерті. Проти наших ворогів вони не мають ні сили, ні вміння, тому багато легше воювати з мельниківцями, східняками і бідними штундами, а навіть і з своїми членами, як наприклад із братами Слюсарами — вони ж були у пропагандивній ділянці, з головнокомандуючим УПА Північ Клим Савуром — Охрім виявив своє непогодження тим, що перестав звітувати М. Рубану — Миколі Лебедеві заплатили своїм життям. А що зробили з Сосенком? Майором Солом'яним, капітаном Чубатим і доктором Січі? Скільки маю клопоту з його родиною, що їх усіх доглядаю. — Це все мене вражає до краю. Я також знаю багато польських криниць, які закидані людьми, рано чи пізно те все вийде на поверх, тоді і на нас падатиме вина за ту чорну роботу, бо і ми беремо участь у цій нещасній революції. Мене ввесь час посилали в бій, бо в моєму Легіоні є справжні вояки, добре озброєні і є здібні до бою. Одначе коли я залишу Володимирщину і піду на Схід, то я нікому не скажу, що я мав з бандерівцями щось до діла, чи був їх спільником у деяких акціях. Моя вся увага тепер добратись до Києва.

Чомусь вони не бились із совєтами, як ті прийшли, а все залишили для них, харчі, одяг і зброю, а самі втікли — було показати свою силу там, а не на безборонному населенню. Тепер мені буде легше після цієї сповіді вертатись назад", на тому Адам закінчив свою довгу сповідь на нашій зустрічі в селі Стіжиричах.

Пару слів про Адама — перш за все був патріотом, добре вишколеним військовиком, а подекуди й політиком. Може йому помогло те, що бандерівці боялись його Інтернаціонального Легіону, щоб не виступив проти них і дозволили по смерті майора Солом'яного Адамові його очолити. Бандерівцям Легіону було потрібно і тому правдоподібно вони йшли на всякі вимоги Адамові, його відділу не тільки що не контролювало СБ і ВПЖ, але їх просто у нього не було, вся контроля була в Адамових руках. Він не міг простити і того бандерівцям, що вони силою забирали людей із східніх земель і хотіли силою їх зробити своїми партійцями. „ — Ми не мали вибору, нас силою вписували до комсомолу. Я в них уже довший час, я уже мусів би дещо присвоїти від них, а мене їх нечесна робота відштовхує, як старшині, то навіть сором дивитись на їх роботу," говорив Адам.

Прощаючись він сказав: „В першу чергу дякую вам за амуніцію і харчі, а друге — за зв'язки, що дали мені. Мені жаль цих невинних людей, яким совєти будуть пришивати бандерівство, як прийдуть сюди і під цією назвою будуть робити чистку всіх їм небажаних людей. Тяжкі роботи, заслання, в'язниці і все, що можна й не можна придумати. Ті, кого треба судити, напевно повтікають за кордон і свистатимуть на все."

З Адамового Легіону залишилося якихось коло 60 хлопців на чолі із Юркевичом, який злучився із Слюсаром і до них долучився сотник Похмурий. Разом вони нараховали коло дві тисячі людей. Там були партизани із Володимирського загону, що не хотіли ховатися або утікати на Холмщину. Усіх тих, що були у Партизанському Загоні Білого і після роззброєння не пішли до стьопків, їх ті ж стьопки називали дизертирами.

Коли ми з Юрком поверталися з Полісся і довідались, що обставини за фронтом не так, як дехто говорив, що от перечекаєм, а там карні відділи увесь час у погоні за партизанами, отже переховуватись буде майже не можливо. Ми знов зібрались і радимось, що нам треба робити? Слюсар, Юркевич і Похмурий категорично казали, що вони на еміграцію не підуть, а з відділом відходять на Полісся. „Що буде, те буде — каже Слюсар, — але буде вдома, на своїй землі." Ми з Юрком уже мали зв'язки з Легіоном Самооборони, а Легіон мав надію залишитись у Карпатах. Уже багато наших хлопців є в Легіоні, які переховувались від СБ і ВПЖ і ми рішили долучитись і в останній хвилині.

Звертається до мене мій друг Барвінок, з яким ми разом забирали зброю із бункерів: „Ти йдеш у Легіон і хто знає, що з тобою станеться, а ми може будем потребувати амуніції, а я не знаю, де вона є." Слюсар, Юркевич і Похмурий теж звертаються: „Якщо ви маєте зброю або амуніцію, то дайте до нашої диспозиції, ми зостаємося вдома, вона нам буде потрібна." Легіон залишиться в Карпатах, то ми напевно з вами зустрінемось і пробігла думка то і я тієї зброї буду потребувати. Барвінок допевняється: „Тут секрету нема, та амуніція така твоя, як і моя, ми разом забирали із бункерів і мене чекало те саме що й тебе." Я не мав що казати і ми з Юрком рішили дати їм 100 тисяч амуніції, котра була захована на цвинтарі, як покійник. Слюсар відразу всміхнувся і каже: „Я зброю маю, але амуніції замало, а тепер сто тисяч то нам вистарчить на довгий час." Ми з Юрком і Слюсар з Юркевичом поїхали на цвинтар, відкрили ту амуніцію, а Слюсар всміхнувся і каже: „Я аж тепер повірив, як побачив, що це амуніція, а то я думав будем відкопувати небіжчика". Вони взяли тільки двадцять тисяч, а решту залишили на тому самому місці.

З того місця ми розходились у різні кінці, ми йшли до Легіону з тим, що повернем, а вони у напрямі до свого відділу. Прощаючись потиснули собі руки, мимоволі очі наповнились слізьми, одні одним бажали успіху у боротьбі та з надією, що зустрінемось вкоротці. За останній рік пройшли ми багато, багато пережили, різні думки як рій снувались, але з вірою, що скоро зустрінемось, розійшлись. Юрко не живе, я в Англії, а вони хто зна чи є у живих, але зостались на Володимирщині, як командири Володимирських партизанських загонів.