Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Почало вечоріти і я почав вибиратися додому, лишив пістоля Юркові, а сам мав дві гранати і то мені вистачило. По дорозі зайшов до одного товариша, щоб перевірити, де повертається СБ та чи є щось нове. Мій товариш подивився на мене й каже: „Так, учора у Русичах СБ забило Прокопа таки у нього під хатою". Ще за Польщі Прокіп із своїм сусідом судилися за межу, а тепер сусідових двох синів є у партизанці і все село говорить, що то відплата за старі порахунки.

Де старі, а де нові, а все якісь порахунки і все СБ нищить цивільне невинне населення. Це мене ще більше насторожило і я підходжу до хати скрадаючись. Оглянувшись на всі боки ще раз і упевнившись, що нема нікого, я постукав у вікно. Двері відчиняються і я заходжу до хати, але мене зустрічає дуло фінки СБ, наставлене просто в голову. Це уже четверта ніч, як їх чотири особи ночують у нас у хаті.

„Руки вгору", я підніс, „що маєш?" — питає. „Дві гранати", кажу — „гранати давай сюди, а де є твій пістоль?" Я кажу їм, що віддав братові Сергієві, а його німці арештували і я не знаю, де пістоль, чи німці забрали, чи він де сховав. „Нащо ти носиш ці гранати?" — „Знаєте, який тепер час," кажу я, — „всяка нечисть коло нас переходить: поляки і червоні", а один з есбістів додає: „Ти також один з них, що до неї належиш", сказав піднесеним голосом. — „Ти арештований і їдеш з нами". Моя мама почала плакати і мені докоряти: „А я тебе просила, щоб ти нічим не займався, бо то тобі не потрібне, щоб сидів вдома, а то доходишся."

Я передягнувся в інше вбрання, мама дала чисту білизну і все мені пригадувала, що мене просила не ходити. Мене забирають, виводять надвір, а там уже чекала фіра і один з есбістів каже до фірмана: „їдемо в село Вирхнів". Станичний з Вирхнова спровадив нас до одного господаря і ми заїхали до нього на подвір'я. З хати вийшла уся родина і почали говорити з тими двома есбістами. До мене розмова долітає і я чую, як есбіст каже. „Ми хочемо його зоставити у вас у льохові, а завтра рано Омелько та Брова його заберуть". Господар із станичним були якоюсь родиною і господиня хати категорично заявила, що вона мене не хоче у своєму льохові. „Як хочете, то разом з ним і нас стріляйте, а його ми не хочем, він „мірошник", а їх тут багато, то везіть до якогось мірошника у льох". Коли рішалась моя доля, я стояв коло воза з одним вартовим, то до нас підійшов інший есбіст і заявив: „Якщо ти зробиш бодай один крок в один чи другий бік, вбиваю тебе без жодного слова на місці". Чую як господар настоює на своєму: „Беріть його куди хочете, я його тут не хочу". По довгій розмові підходять до мене й кажуть: „Сідай на віз і їдемо далі".

Посідали і їдем, але куди? Вони сміються, кепкують наді мною, признаюсь, що на мені волосся ставало дуба, я думав, що це уже кінець, хоч би лиш не мучили. Під'їхали під хату, застукали, по хвилині нас пускають до хати. Один з есбістів звернувся до господаря: „Ми хочемо зоставити його у вас у льохові, а завтра рано заберемо і то все". То були батьки Семена Антонюка, нашого станичного, якого СБ розстріляло і вони перелякані навіть говорити бояться. Есбіст продовжує: „Нехай він іде у льох, а ми двері підіпремо дрючком і то все." Самі поїхали ночувати до станичного.

Льох під хатою, а вхід до нього із сіней. Спускаюсь я у темноті у той льох, вони зачиняють за мною двері, підпирають їх і кажуть до господаря: „Як його хтось випустить, то вам усім буде те саме, що вашому синові." Невинні люди трусилися перед СБ і перед їх таким грізним наказом.

У льохові темно-темно, щастя, що я мав трохи сірників і попробував одного витерти по довгому часі будучи в льохові. Навіть курево мене не бере. Я побачив, що стоїть дві бочки, одна більша з капустою, а інша менша з огірками. Я підкотив ту бочку під двері, але побачив що вона не має кружка і не можна стати на неї. Я знов витер одного, другого сірника розглядаючись за чимось і раптом побачив, що з однієї сторони дошками відгороджена картопля від решти льоху. Не було часу про щось думати, я схватив ту дошку, а картопля так і посипалася кругом. Я затих на якийсь час перевірити, чи ніхто не почув. Навіть як і почув, то не виявив того, а тому що все було тихо, я поклав дошку на бочку, вилажу на неї і впираюся головою у двері, але бачу, що не маю стільки сили в голові, щоб нею зірвати двері. Злажу з бочки, знов витираю сірник й шукаю, може щось знайду, коли бачу є невеличка бочечка, я відразу беру її і ставлю на верх першої, кладу ще одну дошку і вилажу на верх, цим разом якраз добре можу плечима підважити двері, що я й зробив. Дручок зломився, двері відчинились, вилетіли і я опинився у сінях, зразу відчиняю двері надвір і опинився на дворі на волі. Тут уже я собі дам раду. Відразу вискочив із села й полями пустився йти в сторону дому, але не до своєї хати, а до хати сусіда заходжу, легенько стукаю у вікно і коли він мене побачив, то був дуже здивований, бо брат йому казав, що мене СБ арештувало. Я у того сусіда переховував свої гранати, їх там було ще десять, я взяв три із собою.

Сусід каже, що брат журився і казав, що не знає, що зо мною буде, а ти тут, як то все сталося? Я сказав сусідові, що поломав двері до льоху Антонюкові у Вирхнові і втік, скажіть моїй мамі, що я є живий і що я пішов на Холмщину. „Добре, — сусід каже, — я перекажу, а ти будь обережний!"

Попрощався я із своїм сусідом і відходжу на Холмщину. В голові гуде неначе там рій бджіл, а волосся чомусь як наелектризоване стає дуба. Що мені робити далі? Хто ті люди? То є нечиста сила, з якою треба вести боротьбу на життя і смерть. Перед моїми очима стоїть моя мама і з плачем дає мені білизну в останню дорогу, а есбісти з насолодою ходять по кухні і підганяють „поскарей". Знов моя думка повертається назад аж до Тарасевича, він також мав таку годину, таку годину мали всі мої друзі, які згинули з руки „свого брата". Для кого я так тягнув ту зброю із бункерів? Гарматку, після якої був три дні хворий. Всі ці думки не сходять з голови, я хотів би щоб щось інше прийшло на думку, але разом не є сили позбутись усього пережитого, тому картина за картиною, як на екрані перед моїми очима. Раптом чую слова Брови (він був ватажком СБ), які казав до мене на подвір'ї Трачуків: „Один крок в яку небудь сторону, то з усіх наших автоматів серії підуть у тебе. Ти не думай, що Горунові вдалося втікти, то й тобі вдасться, о ні, ми тебе в ліс не поведемо, щоб ти мав нагоду втікти". Ця думка викликала біль, куди йдуть наші зусилля думаю собі — це ми так будуємо Україну? Хто українською рукою вбиває українських патріотів, старших, чесних селян, наших добрих, прямолінійних дідусів? Котрий із ворогів тішиться такою боротьбою.

Дорогою до Антонюка, я запитався у Брови: „У чому я провинився, що ви дали такий строгий наказ? Ви до мене гірше ставитесь, як до якогось комуніста-злочинця. Що я зробив злого? Я хочу вам в очі сказати, що я більше зробив для України, як ви, бо та вся зброя, яку ви забрали при розброєнні Партизанського Загону, гармата, 20-ть кулеметів і амуніція, я її знайшов. Ви воюїте моєю зброєю, моєю гарматою здобули Колки, здобули Говодень, мої максими, які я витягнув із бункерів перевернули ваших упістів у автоматичні відділи, то скажіть мені, за що ви тримаєте чотири кулемети проти моїх очей, що я за ворог вам?"

„Ось чому, по-перше ти ще маєш зброю і тримаєш її проти нас, ти був у мельниківському загоні Білого, а після роззброєння ти не зголосився до нас на Січ і ще й по сьогодні утікаєш. По-друге: ти, як і інші не виконуєш наших наказів, а таких людей ми будемо ліквідувати, а ми маємо докази, що ти і на далі співпрацюєш з ОУН, з мельниківцями. Справа мельниківська вже давно вмерла і за неї треба забути." Вислухавши те все, я кажу до них: „Зброї я не добував для себе, я віддав її до відділу, а ви відділ роззброїли і зброю забрали, що я вам ще можу сказати?" „Завтра ти напевно говоритимеш з Мітлою, а може Горбенком, то їм розкажеш про все."

Ніч була темна, тільки зорі де-не-де світять, мені на думці мої товариші від Тарасевича починаючи і до Мудренця, мабуть я їх зустріну не задовго на другому світі і чомусь мороз пробігає по тілі, а волосся наче дріт робиться на голові. Тоді потішаю себе, що коли не вмерти, то треба, але не хотілося б згинути від руки Каїна. Ще питали мене за Юрка Палія, але я їм сказав, що не знаю навіть, де він є.

Так я усе передумував, вірніше переживав наново те, що тільки що пережив в дійсності. Багато людей утікало за Буг від большевиків, а я утікаю від бандерівців, дивне почуття, що приходиться їх порівнювати до большевиків. Часом приходить страх за родину Антонюків, що есбісти їм робитимуть, як рано прийдуть, щоб мене забрати і знайдуть поломані двері, чи вони їм повірять? На Холмщині зустрівся я з Юрком, переказав йому усе що сталося і відчув до бандерівців ненависть, як до ворогів. Вони нищать найкращий елемент тепер, коли його так потрібно, а що вони робили б, якби вони були при владі і почулися мені слова Брови: „Ми завше будем ліквідувати тих, що не виконуватимуть наших наказів" і підсвідомо ненависть поселилась, як до того, що мордує українську субстанцію.

За пару день я отримав записку від своєї родини, в ній вони просять, щоб я не показувався додому, бо за мною день і ніч слідкують есбісти. Прочитавши записку мені прийшло до голови, що з ними тільки одне можна робити, іти їх слідами.

Ось нам обов'язково треба сконтактуватись із Адамом або з Юркевичем і дати їм знати про польську партизанку, але як якщо за нами гоняться СБ. Моє бажання жити і працювати на користь свого народу, так як умію і як підказує мені моє серце і мій розум, а я мушу ховатись, щоб зберегти своє життя.

Ми цілком відірвані, навіть не знаєм, що робиться на Володимирщині, нічого не чули від Слюсаря, а він має великий клопіт з есбістами, ми наче відчуваєм, що буде біда між бандерівцями й Голодами. Ми дали знати до одного села до нашого станичного, що нам просто не можливо вернутися в наші околиці через переслідування нас бандерівцями. Нас повідомили, що ситуація змінилась, бо прийшов із Холмщини легіон Самооборони і отаборився у Бискупичах на Володимирщині і ми з ними пов'язались і то наші люди.

Ми прибули до Бубнова і там застали записку від Похмурого. Він хоче з нами зустрітись у Зимнім у братів Барщевських, але й сам не знає, коли у них буде. У записці пише, на випадок, якби вас СБ заатакувало, то ви бороніться і то так як слід, навіть якщо треба вживати зброю, то вживайте. Ми не можем збагнути, що то могло статися, бо всі розмови дотеперішні були „ми мусим зачекати, якось воно буде, воно зміниться", а тепер рішуче бороніться. Ми пішли до Іваницького р-ну, там зорганізували добру боївку, перечистили зброю, щоб була готова до вжитку, і вибираємось до Зимна, бо там є дуже важлива справа, що потребує скорої зустрічі.