Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Це все відбувається тоді, коли Ковпак розбив Січ, СБ знов робить нагінку на селян. Я повернувся до Порицького р-ну до села Яновичі, де СБ вбило районового члена ОУН Мудринця і хотіли зловити одну зв'язкову з села Тишковичі. Зайшли СБ-істи до хати батьків зв'язкової і коли не застали її, то сказали її батькам, що вони хочуть, щоб вона була на слідуючу неділю вдома, а коли її не буде, то буде біда з нею і з вами. Пройшов тиждень і у хаті батьків з'являється СБ й питає, де є Олександра? Коли батьки сказали, що вона пішла до знайомих в сусіднє село, тоді вони звернулися до її батька, щоб він підвіз їх пару кілометрів. Господар каже, що він уже старий, до того інвалід без ноги і не можу їхати, тепер такий сніг і мороз. СБ до нього дуже приязно звернулося: „Ми самі коні запряжемо, а ви сідайте і підвезете нас пару км і то все." Батько Сяньки дуже не радо, але мусів везти, старий інвалід, бо так вимагали від нього члени СБ. Жінка довго чекала чоловіка, одначе, не дочекавшись, лягла спати. Встала рано і жахнулась, коли побачила коні коло воріт без чоловіка. Жінка з сусідами поїхала шукати, може десь заснув і випав із саней, хоч би не замерз, а може бодай на якийсь слід нападуть — це було після Водохрещення, але ніде ні сліду не знайшла, наче у воду впав і пропав, ніхто ніякої чутки про нього не мав.

У Чернякові був панський фільварок, який упісти раніш спалили, там була й криниця, але воно усе і всей той фільварок стояв пусткою. Десь у половині травня 1944 р. один чоловік переходив через фільварок і його скортіло заглянути в ту криницю. Вода в ній трохи впала і він побачив, що там пливає людина. Покликав людей і почали витягати уже не до пізнання вісім трупів, вісім людей. Тих, кого не пізнали місцеві люди, їх поховали у Новій Лішні на цвинтарі. Між тими жертвами есбістів, Олександра пізнала свого батька-інваліда по дерев'яній нозі, який у січні підвіз СБ пару кілометрів. Батько-інвалід своїм життям врятував життя своєї дочки. Таких і подібних випадків по цілій Волині безліч. Бандерівці не є проти членів ОУН, вони є проти всіх, чи то людей, чи установ, які не підпорядковуються їх наказам, не визнають їх, як авторитет, а мають свої погляди — таких людей вони нищили.

Одначе на еміграції є такі люди, які боронять бандерівців перед їх бандитизмом і пробують бандитизм перевернути у „геройство". Я їм пробую сказати, чи й вони хочуть взяти ту невинну кров на свої руки і ріки пролитих материнських сліз за своїми дітьми чи чоловіками? Я вірю, що всі ці сльози впадуть на покоління Бандери, Лебедя й Стецька. Стецьків порожній бубон гуде на еміграції, що він робив революцію на Волині, але нехай каже правду, яку він робив революцію. Я готовий стати перед українською спільнотою на свідчення і сказати де поділась інтелігенція Волині, де поділись чесні селяни, духовенство, де подівся Владика Мануїл?

Ще згадую про один випадок, де родина заплатила життям за сина, це було в селі Менчичах. Мій друг Петро був дуже відважний і зовсім не звертав уваги на погрози бандерівські і не виконував того, що від нього СБ вимагало — наказувало. Одного разу есбісти приїхали до хати його батьків і питаються за Петром, батьки не підозріваючи нічого сказали, що він кудись пішов, хоч Петро із сестрою були у клуні, ховались від СБ. Без жодних пояснень виводять решту родини з хати і таки там під хатою розстрілюють усіх. Петро із сестрою це бачили, але у Петра не було зброї і він нічого не міг зробити, вони обидвоє утікли в друге село і врятувались. Петро залишився в живих із невимовним болем в серці за своєю родиною, живе ще й сьогодні — це та „революція", яку сьогодні бандерівці пробують назвати „визвольними змаганнями". Незчисленні могили із села до села залишили бандерівські герої невинних людей, за які відповідають перед Богом і своїм власним сумлінням, як його мають, та перед ріднею своїх жертв.