Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Акція Фондбаха розпочалася десь від Луцька, Горохова і він перейшов через Буг аж на Холмщину, на Полісся не пішов. Хто ж був у тій Армії Фондбаха? Були німецькі старшини, руські і козаки, вони зібрали півтора рази більше, як зібрали у 1942 р. Недалеко від Горохова німці окружили Загоровський манастир і майже все зруйнували, при тому манастирі була одна сотня партизанів і тільки декому пощастило утікти. Біля манастира були будинки і їх у 43 р. зайняла УПА і звідтіль вони робили напади навколо того манастиря. Там була майже сотня людей і її командиром був Гриць з Бужанки псевдо Князенко — це той, що був командиром першого партизанського відділу ОУН на Володимирщині, який розлетівся, тоді Гриць із досади пішов до бандерівців. Недалечко від манастиря була велика польська кольонія називалась Домінопільська кольонія. Бандерівці, фактично СБ, ту кольонію знищили. Правда, багато поляків повтікало до Горохова. Перед німцями з того манастиря зробили твердиню недоступну. Німці стягнули коло півтори сотні людей, три літаки, десяток танок і почали її окружувати, але поки вони окружили, то Князенко утік з того манастиря у Коротницький ліс, а там була сотня упістів і він долучився до неї.

Німці манастир розбили, знищили цілком, побили дуже багато партизан, хоч правда німці також понесли втрати і пішли на Коротницький ліс, танки, літаки і в той час долучився до них ген. Фондбах. Коротницький ліс не є великий, отже вся партизанка його залишає і йде до Завидова. У завидівській гаївці було більше сотні партизан і з Коротницького лісу прийшло більше сотки. У Завидові командиром був курінний Голуб, а Славко як політичний провідник, тут був і Брова і Горбенко, одним словом тут була вся верхушка. На початку творення партизанки Завидівський ліс була столиця й твердиня бандерівська, всі зарядження, всі накази і всі закони виходили із Завидівського ліса. Завидівський ліс був розділений на дві частини — великий і малий. Хоч і не великий простір їх розділяє, але він був. Ми довідались, що великий ліс є окружений німцями, там є усього якихось дві сотні партизан а то все цивільне населення, яке втікало від німців і шукало сховища у лісі і тут їх окружили.

Андрія Гайворонського і мене СБ арештувало у селі Литовижі і везе нас до Завидова на суд до Голуба, Славка, Брови і Горбенка та Ворона. (Це той Ворон, що розброював наш відділ у Литовижі чи Заболотцях. Ворон довго не оперував, він був забитий у Завидові, в тій акції Фондбаха). Бандерівці цілий час називають, що вони проголосили Українську Державу Актом 30-го червня 1941 р., то коли німці виповіли війну тій „проголошеній державі"? Чому уряд Стецька не домагається відшкодовання від німців за інвалідів, вбитих, та за знищене майно? Як далеко сягали кордони тієї української „держави", хто на себе бере відповідальність за ті фатальні для нашого народу бандерівські потягнення? Напевно майбутній історик, проаналізувавши те все, дасть відповідну оцінку і поставить таких „патріотів" у належну рубрику. А тим часом прийдеться розказати, як німці ловили мирне населення і вивозили до Німеччини у задротованих вагонах і садили у конц. табори. Ті невинні жертви проклинали Бандеру, Лебедя, Стецька та інших верховод, що вони втопили Волинь у морі невинної крови, їм на Волинь не буде повороту. Мені про всі ті жахіття розказав мій брат, бо його німці зловили, він їхав тими вагонами, і сидів у концтаборі.

Бандерівці арештовують Андрія Гайворонського і мене у Литовижі. Вертаємось ми з Андрієм з Галичини. Тільки-тільки сонечко зійшло, як ми перейшли Буг, Андрій до мене каже: „Зайдім відвідаємо мою наречену у Литовижі" — донька священника. Я звертаю Андрієві увагу, що то небезпечно, бо вони напевно слідкують за нами, але Андрій настирливо упрямився, щоб зайти і ми зайшли. Не пройшло і півгодини як хата була окружена і нас обох арештовує місцеве СБ. Нам тільки що приготовили сніданок, ми ще не встигли його зачепити, як наказ „поїхали." Священник просить: „Та нехай бодай поснідають". На це впала тверда відповідь: „їстимуть у відділі у Біличах, а нам зараз нема часу". Фіра нас уже чекала, ми сіли і їдемо. Бідна дівчина біжить за фірою із плачем, але на це ніхто не звертає жодної уваги.

У Біличах у відділі ми зустріли Похмурого і мали пару хвилин, щоб перекинутись словами. Він був дуже здивований нас бачити і сказав, що СБ і ВПЖ зараз зовсім дуріє. Підходить до нас один есбіст і каже нам: „Ідіть до кухні, візьміть собі щось їсти, бо їдемо до Завидова." Ми йдемо до кухні, а Похмурий нам каже втікай, а то нам обом пахне те саме, що Тарасевичеві. Я іду з цілим відділом до Завидова, каже Похмурий, бо німці наступають з Горохова і все палять, — каже Похмурий.

Нам СБ каже, що ми маємо зустрітися з Бровою, Горбенком і Славком, хто зна що вони хочуть від нас, але їдемо до Завидова. Похмурий до нас: „Утікайте, якщо вам вдасться, поки вас не забрало ВПЖ". Він тільки те сказав, як заходить їх чотири особи і кажуть, що ми їдемо у сторону Завидова. Похмурий спустив голову, а двома пальцями показав хреста, їдемо до Завидова під охороною ВПЖ.

Один з них звертається до нас і каже: „Я думав, що вже тих мельниківських панів нема, а вони ще вештаються по кутках." Ми перемовчали. Хоч нам волосся стає дубом все таки страшно, але нічого не вдієш. Андрій трохи нарікає на себе, але то запізно, зате у Завидові побачимо всіх бандерівських ватажків. Під'їжджаємо ми під перший малий Завидівський ліс, аж тут два німецькі літаки літають над лісом і час до часу пускають серії зі скорострілів, а де то й скидають малі бомби.

Ми під'їхали під одну хату і нам кажуть заходити в ту хату і зачекати деякийсь час, то ми й зробили. Раз від разу виглядаємо з хати і чекаємо, а на що то й самі не знаємо. Великий рух, маса народу і все втікає на захід до Порицька. Літаки ввесь час обстрілюють цілий ліс. Аж зовсім над вечір один хлопець приніс нам вістку, що Славко і Голуб застрілилися...

Не могли ми вийти з дива, хто то був той хлопець - а то був Гриць Князенко, наш колишній приятель. Ми з Гайворонським питаємо, що то сталося? Гриць нам розказує, що німці окружили ліс, стали бомбити з двох літаків і побили дуже багато цивільного населення. Козаки і руські пішли в ліс з одної сторони і стали бити з мінометів, народ хотів прорватись і втікати на Володимирщину, а там німці й козаки і майже всіх вибили. Там було два відділи партизанів, їх розбили в пух, а третього, який прийшов з Володимирщини, теж розбили. Тих, хто залишився в живих, зганяють разом цивільних і партизан і женуть до Горохова, що з ними зроблять невідомо. Мені пощастило вирватись із того пекла і ще три хлопці зі мною. Князенко нам каже, що Славко і Голуб забиті, він добре знає, але не знає, що сталося з Горбенком і Бровою. Князенко каже до нас: „Берім фіру та втікаймо на Володимирщину, бо тут уже кінець усьому". Із трьох відділів партизанів мало що залишилось, усіх поранених німці з козаками стягають до однієї купи та везуть до Горохова, продовжував Князенко, а Горбенко та Брова втікли в Галичину.

Ось з'явилось дві дівчини, зв'язкові, які втікають у сторону Порицька, Князенко з ними почав говорити і ми підійшли до них, уже як рівні не арештовані. Всі СБ-істи і ВПЖ давно дало ногам знати так, що їх уже й близько нема. Все втікає настрім голов у сторону Порицька з плачем і криком, всіх побили — всіх побили німці з рускими й козаками. Найбільше загинуло цивільного населення, яке через витворені обставини покинуло свої хати і шукало захисту в Завидівськім великім лісі, бо там була бандерівська столиця „Української Держави" з 30-го червня 1941 р. Німці за пару годин знищили все, а при тім невинних людей, які зовсім не поділяли такої масівки партизанщини, старших осіб і дітей.

Ми з Андрієм долучились до недобитків і разом з ними втікаємо, паніка охоплює утікаючих і витворюється великий непорядок. За один тиждень Фондбах очистив усю Горохівщину аж до Завидова і переходить на Володимирщину. З появою частин Фондбаха на Володимирщині Адам під селом Великі Бискупичі пробував їм дати відсіч, але відразу побачив, що не встоїть із своїми повстанцями і пішов на Полісся. Відступаючи, Адам чубками із снарядів замінував дороги, якими ішло військо Фондбаха і тим висадив у повітря декілька машин, одну біля Зимного, одну біля Хотичева і третю біля Русова, у машинах напевно були якісь люди, але скільки і чи були, то тільки німці знають, але це уможливило Адамові відійти на Полісся. Він помандрував коло Січі і на Колки. В Колках він забрав родину лікаря Січі, яка боялася, щоб і з ними не зробили те саме, що з лікарем, до свого Легіону.

У Колках Адам веде розмову з Клим Савуром і при тому є прок. Ступницький, а крім того він ще запросив чот. Юркевича. Слюсар, який був командиром Січі, приїхав день пізніше і коли появився Митла з Чупринкою, Слюсар їх гостро заатакував, що СБ у Порицькому р-ні робить недопустимі речі над членами ОУН, східняками і часто над штундами.

Тоді Охрим встає і заявляє, що він уже пару тижнів сказав Горбенкові: „Вам обом (Горбенкові) і Рубанові звітів здавати не буду і від нашої політики зовсім відходжу". За ним і полк. Ступницький каже: Я тієї вашої політики не поділяв, а тепер цілком засуджую". Охрим та полк. Ступницький зовсім відступились від політики Рубана та Митли і засудили, як шкідливу. Слюсар поїхав на Січ, Адам оселився у с. Міщанка недалеко Білина, а з ним залишився і чот. Юркевич, бо вони обидва часто ведуть боротьбу з поляками, очоленими Мухою.

На Січі Слюсар і Похмурий тримають усю команду у своїх руках, але в теренах СБ та ВПЖ веде дальше свою брудну роботу, переводять усякі чистки. Славко і Голуб, які мали нас судити, але Бог врятував нас, а вони у тому хаосі були побиті, бо вони повбивали багато без міри й щоту людей. Їдемо ми із Завидова на одній фірі Андрій, Князенко і я, і Князенко почав нам розказувати за свої подвиги в УПА, за манастир у Загородові, як він оперував у тих околицях, які він мав бої. Андрій запитав його, з ким він мав ті бої, він відповів, що з поляками. Андрій до нього каже: „Коли б ти зводив бої з німцями або з червоними, то я розумію, а бої з поляками, то я засуджую, бо ти їх вигнав до Горохова, а вони до спілки з німцями спалили, зруйнували манастир, виїжджають у глиб і палять наші села, то це такі твої подвиги?" Я Андрієві перебив і сказав дати йому висловитися і Андрій замовк, але й Гриць замовк. Я був на Андрія трохи сердитий за те, що він на Князенка так напався, але він так повівся, як до односельчана.

Князенко у своїй обороні сказав, що Митла його хвалив, що з Горбенком вони багато справ рішали разом. Я те все так уважно слухав, як добру проповідь. І так ми доїхали уже недалеко до Порицька. Кругом повно втікачів і то все мирне населення. Бідні наші дядьки і самі не знають, що їм робити, де їм шукати захисту, або притулку. Ось до чого нерозсудна бандерівська пропаганда довела наш народ, залишилась без даху над головою, без майна тяжким трудом прибраного щастя, якщо всі члени родини є живі. Тим часом німецькі літаки кружляють над головами настрашених втікаючих людей і наче з насолодою пускають серія за серією.

Німці в „Українській державі" почуваються, як в себе вдома, вони виїжджають з козаками й рускими по селах і виловлюють молодих людей, які могли б бути партизанами. Таких ловлених везуть у спеціяльно приготовлені табори, один такий табір коло Порицька в Іваничах, а другий у Володимирі. Вони зловили мойого брата Сергія, спочатку він був в Іваничах, а потім перевезли до Володимира. З Володимира товаровими вагонами немов худобу у задротованих вагонах повезли до Німеччини у концентраційний табір, їх там було коло двох тисяч людей. Ніхто не знав, що з ними сталося і де вони поділися. З Німеччини яких 500 осіб завезли до Фінляндії рубати ліс, працювати в тартаках, різати дошки, бруси, бальки на мости для німців, і мій брат попав до Фінляндії. При капітуляції Фінляндії мій брат та ще з десяток хлопців втікли до Норвегії і попалися до Англійців. Ця частина залишилася у Норвегії, живуть там і до нині, але мій брат та ще пару осіб виїхали до Канади.

Коли я у 1954 р. відвідав брата в Канаді, то він мені при Барщевському говорив, що дуже багато наших хлопців повмирало із голоду у тому таборі коло Ґданська, то були всі наші хлопці, наші партизани з Володимирщини, Горохівщини, колись повні енергії, молоді і життєрадісні, сьогодні із голоду й холоду, як мухи вмирали, проклинаючи всіх, що їх до того було спровоковано, так само вмирали і в Фінляндії від тяжкої роботи.

Мій брат теж чуть не вмер, він мав чверть цаля води поза шкірою, але його врятував наш станичний із Зимна, друг Барщевський. Тому він зараз навіть говорити не хоче про те все, він відказався від усього. Йому той концентраційний табір так вдався у знаки, що коли він видужав то й згадувати більш про минуле не хоче, а до мене казав: „сиди й мовчи, нам досить того клопоту, що ми мали". Він боїться, що ця книжка може пошкодити нашим. За бандерівців він і згадувати не хоче і каже: „Нехай за них пишуть ті, хто нас завів у сліпий кут. Весь час нам казали, що не можна нічого їм казати, бо вони безпорадні і можуть вбити, а бандерівці казали, ми горою, бо нас всі бояться, зате під Ґданськом вони покликали Бандеру, цілий уряд з 30-го червня 41 року та все СБ."

На закінчення хочу сказати, як він дістався до Канади з Норвегії, їх совєти хотіли забрати, але Норвезький уряд сказав, що коли вони хочуть, можуть вертатись на родіну, а коли не хочуть, то вони можуть залишитись у Норвегії. Після того совєти їм дали спокій і вони залишились і працювали по господарях. У 1946 р. мій брат подав оголошення у канадській газеті „Новий Шлях", що шукає односельчан у Канаді, а сам він живе у Норвегії. Я в той час був в Італії і цілий час переглядав всі газети, я уже й переписувсвся з нашими односельчанами в Канаді. Одного разу була приємна несподіванка. Бачу оголошення, що мій брат шукає людей, з якими я вже переписувався. Я цілий час думав, що його німці розстріляли, а тут вістка, що він є живий. Я мав адреси до Канади і подав їх братові, і ми з братом почали переписуватись. Одначе коли я з ним стрінувся у 1955 р., я зовсім його не впізнав, не то що він змінив свої погляди, а просто він сам змінився. Той концтабір так на нього поділав, що він нічим більше не хоче цікавитися — той концентраційний табір називався Бухенвальд Райху. Я слідкував за пресою, але ніде, ні в якій пресі, я нічого не знайшов за Бухенвальд Райх. Під претекстом „партизани" Фондбахт ловив усіх без перебору, хто тільки їм в руки попався, тих, що підтримували політику бандерівську і тих, що не підтримували, але то була добра нагода очистити терен і знищити молоде покоління.

Із тієї чистоти повтікали усі „герої бандерівської верхушки", повтікало багато членів СБ та ВПЖ, а де ж партизани? Скільки із 40-чної Армії, членами якої була переважно волинська молодь, залишилося в живих і опинилося за кордоном? Вони разом у Бухенвальд Райхському таборі смерти разом терпіли зневагу, знущання, голод, разом молились, всі їх політичні різниці зникли в обличчі грізної дійсности у яку їх загнала бандерівська політика. Там вони склали своє молоде буйне життя, приниженими, упослідженими і до того забутими, які їх на те виставляли.

Бандерівські „революціонери" те й роблять, що кричать про геройську 100-ню УПА, а п. Прокоп знизився до 40ої, але соромляться, а може бояться признатися, як трагічно вона вигинула у Фінляндії і Німеччині. Я взиваю тодішню бандерівську владу, яка насолоджується життям, яка спекулює отією кров'ю, щоб дала відповідь перед українським суспільством у розсіянні за свої вчинки і цього повинна від них вимагати вся українська спільнота.

З одного боку совєти ще й сьогодні небажаних їм осіб називають упістами і винищують на протязі сорок років, а з другої сторони німці після надхнення Акту 30-го червня 1941 р. нищили, окрім того боротьба внутрі, СБ і ВПЖ все „очищували" терени від мельниківців, штундів і східняків. На Волині винищено інтелігенцію, духовенство, укр. прав. церкви, Волинь обезголовлено на багато років. За те все відповідають політики Бандери.