Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Нас приблизно 30 осіб, які не зложили перед бандерівцями зброї, отже добре озброєні чекаємо на поворот Білого. Коли прийшла сумна для нас вістка, що Білий не вертається, то огорнув великий сум. Коли б він був повернувся, то була б повна війна з бандерівцями.

Зібрались ми в стодолі і при такому стані почали виявляти всі свої незадоволення. Тут вийшло, що крем'янчуки знали про те, що їх загін ком. якого був Хрін, був роззброєний, а вони тримали в таємниці від нас, щоб не викликати паніки між нами. До нашого загону ту вістку приніс пор. Бористен, після чого ком. Білий покликав крем'янчуків і сказав їм про те, але просив їх, щоб вони не розповсюджували такої вістки, що бандерівці роззброїли наш Кременецький відділ. Так розказав Граб, Чалий і Яструб.

Я хочу сказати свою думку і думку Юрка, що коли б ми були знали про це наперед, то ми були б давали опір бандерівцям і були б не допустили до роззброєння. Мене і Палія було вислано у терен і ми не були при роззброєнні, а довідались, як уже було по всьому. У нашому відділі було стільки зброї, що ми могли всіх бандерівців по цілій Володимирщині роззброїти, але нам і в голову не приходили таке, щоб роззброювати своїх. Багато хлопців із загону Білого пішли на Холмщину в поліцію. Бандерівці були б раді витерти усі ті злочини, яких вони наробили якби вони могли, але невинно пролитої крови ніхто не витре.

Хочу сказати, що ми, ті яким вдалося втікти від бандерівського полону, рішили йти в Галичину. Озброєні ми добре, було нас коло 15 осіб і отаборились ми в одній гаївці під селом Вигреновим. Там посиділи пару днів, але нам не сидиться, ми мусим щось робити і рішили, що тут недалеко є два постерунки української поліції, один в селі Ходорів, а другий в селі Долобичів, їх треба роззброїти і зробити партизанський відділ. Яструб, Чалий та ще дехто ідуть в Ходорів роззброювати, але їм та справа не пощастила і вони повернулись без нічого. Юрко, я і ще деякі хлопці їдемо в Долюбичів. Під'їхали може один км до села Долюбичів, воза з кіньми поставили в лісі, одного хлопця залишили вартувати у лісі коней, у місцевого галичана розпитали дорогу до постерунку, і він залишився позаду трохи, а ми з Юрком обнялися, як хлопець із дівчиною і йдемо просто до поліцая. Ми бачим, що і поліцай стоїть з крісом, але не звертаємо уваги, а заглядаєм собі в очі. Коли уже були цілком близько до поліцая, тоді заатакували його з обох боків і він підніс руки вгору. Ми забрали від нього кріса і сказали йому, що ми є українські партизани, щоб він не кричав. Наш товариш галичанин підбігає до нас і ми заходимо на постерунок, вся поліція ще спить, ми забрали зброю і сказали їм щоб вони не боялися, бо ми укр. партизани, а ви укр. поліція. Ми хочем тут робити український партизанський відділ, а ви всі повинні нам в тім допомогти. Всі мовчали, тільки ком. поліції каже: „Я уже старий і на таке не надаюсь, я був в Українській армії у 1918-19 рр." Ми потиснули йому руку і від'їхали з поліцією у ліс до Вигринова.

За пару днів ми побачили, що та поліція не буде воювати разом з нами, а проти нас. За кілька днів приїхала поліція з Сокаля, з Грубешова й один баталійон німців, наступають на нас. До нас прибув один зв'язковий від мельниківців, а один від бандерівців і обидва нам відкрито кажуть: „Ідіть собі на Волинь, ми не хочем партизанів в Галичині, ми не хочем, щоб Галичина так згоріла, як Волинь і Холмщина, тому ми вас не підтримаєм у цій справі". Ми рішили ту поліцію пустити, але ще раз їх запитали, чи вони хочуть іти з нами на Волинь, коли вони сказали що ні, то ми їм сказали, що вони можуть іти додому. Ми ледве вискочили з того окруження німців і поліції.

Почали ми роздумувати над тим, що галичани не хочуть бачити спаленої Галичини, як ми спалили свою Волинь та Холмщину. Коли переїхали через Буг і зупинились у лісі біля Ждарова, у нас вив'язалась велика дискусія хто в дійсності спалив Волинь. Ми чи галичани, так звані бандерівці? Ми почали перечислювати всіх провідників у нашому проводі і якось було дивно, що вони всі були галичани, а ми ніколи перед тим того не помітили. Тоді у нас стало питання, де поділась наша волинська інтелігенція. Що сталося з нею? Волинську інтелігенцію і студіюючу молодь уже було вимордувано, а хто був живий то мусів ховатись перед всеімущим путом СБ і ВПЖ.

У Ждарові ми не могли довго затриматись, бо СБ було в погоні за нами і ми мусіли часто міняти місце нашого постою. Отже, Граб, Чалий та Яструб і ще дехто з ними, які не були при роззброєнні, вибираються до дому на Кремянеччину, вони добре вирядили тачанку, взяли під достатком зброї, попрощались, але з надією, що ще зустрінемось, їм побажали щасливої дороги і вони поїхали. Ми залишились на Володимирщині, дехто ховається від СБ вдома, дехто йде за Буг, а я з братами Гайворонськими пішли на Холмщину, бо я там мав багато приятелів. Сидимо у відносно безпечному місці і слідкуємо за подіями на Волині. Там зайшли великі зміни, селяни те й чують: „Дядьку, запрягай коні", „дядьку поганяй і то скоро", і т.д. Коли в село приїде СБ чи ВПЖ, то люди так бояться, як НКВД чи ґестапо, бо все є якісь накази — а наказ, то святе діло. От до чого довела бандерівська „влада", що народ ховається, бо боїться її.

Ми ніколи не довідались, чому Білий не повернувся до нас, будучи ще на Володимирщині, але я зустрів одного пана, який був в Дивізії „Галичина" і він бачився і говорив з Арійцем-Білим. Отже, коли Білий поїхав до Львова і там зустрівся з полк. Сушком, то полк. Сушко йому сказав, що партизанка немає жодних виглядів на виграну, вона мусить перетворитися у малі летючі відділи, а не робити масівки і тому Білий пішов до Дивізії „Галичина" і не повернувся назад на Волинь. Цей пан живе в Англії і мені казав більш як один раз точно те саме, можливо, що то й правда, тільки чому нас не було повідомлено про таке рішення, то цього я уже не знаю. Білий був добрим командиром, тому ми всі його шанували, як доброго військовика.