Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Треба сказати, що між нашим відділом і відділом Ворона наче була співпраця, була спільна кличка і їх команда часом приїжджала до нас, а наша мабуть їздила до них, коли була потреба. І того дня до нашого відділу приїхала бандерівська верхівка і на місці привітання вони сказали: „Здавайтесь, бо ви окружені, а ваша вишкільна сотня уже роззброєна." Хоч не багато було людей на подвір'ї, то і з тих зробилась велика метушня. Одні бігли до зброї, інші їх пробували зупиняти, а ще інші стояли, як укопані і пробували зрозуміти, що робиться. І так стримували тих, що бігли до кулеметних гнізд, щоб пустити пару серій. „Не стріляйте на братів, не беріть гріха на себе, не проливайте нашої крови!" — і багато інших прохань. На подвір'я вийшов обл. Грізний і заступник Білого, Огник з Крем'янеччини і вони дали наказ: „Зложити зброю — не вживайте її на своїх!"

Усім опали руки. Партизани почували себе, як орел з підрізаними крилами. Віддати зброю — це значить капітулювати, йти у полон і бути полоненим у своїх братів. Хто є ці люди? Хіба вони брати? Чи їх можна так назвати? Вони ішли з наставленням стріляти на нас, як ми скажем, що зброї не здаєм. Сьогодні вони стали чужинцями-агресорами, а не братами. Якби було можливо знати думку кожного партизана, який віддавав зброю так званим „своїм братам" і записати її сюди у цей спогад, щойно тоді був би точний опис, а так залишаю читачеві.

Тих, які казали не здавати зброї і бігли до своїх кулеметів, наші „брати" відразу їх відокремили, так би могли арештували, а для решти був даний наказ збиратись на Січ до Свинарова. Саму здачу зброї і збирання до Свинарова теж лишаю читачеві, як рівнож почуття гордости, відваги і досягнення і перемоги тих, що ми їх називаєм братами, вони здобули без одного стрілу масу зброї, амуніції, ну і доволі харчових запасів. Про це все мені розповіли ті, які утікли, яких бандерівці охрестили дезертирами.

Секретарка — Олександра покінчила самогубством, коли у 1945 році большевики її арештували. Надю забрали до Свинарова. Вони обидві були свідками тієї трагедії. Наді пощастило пережити усю ту епопею і вона тепер живе в Америці.

Тим часом бандерівці у відділі порядкують, на очах наших партизан забирають усі запаси і ладують на фіри, забирають усі кулемети-максими умонтовані на малих возиках, гармату та всі канцелярійні припаси. І врешті СБ і ВПЖ провадить наших хлопців до Свинарова. Так німці у Володимирі вели полонених Червоної Армії.

Під покровом ночі багатьом хлопцям вдалося втікти, а декому навіть пощастило забрати зброю із собою. За такими СБ дуже полювало, то ж дезертири.

У Свинарові на наших партизан із відділу Білого уже чекали слідуючі бандерівські ватажки: Голуб, Славко, Горбенко-Ростислав Волошин, Брова та інші. Присутніми були також Сосенко і Похмурий, але вони стояли без жодного захоплення — мовчки, а може навіть з острахом або пониженням. Голуб із Завидова і Славко прочитали новий дуже строгий закон. Закон був більш менш такого змісту: „Від сьогодні на Володимирщині і в цілій Україні є одна організація, один провід, один провідник і один закон, одна релігія і один наказ. А наказ, то святе діло." Мій товариш який стояв і все те слухав, то йому від того всього почало у голові шуміти.

Після такого грімкого привіту і прийняття, розділили своїх підвладних так: частину було долучено до майора Солом'яного, у нього був кап. Чубатий і Адам. Другу частину до Слюсара, а третю найменшу, майже усі вони були з Крем'янеччини, до Сосенка.

Треба сказати, що і Ростислав Волошин-Горбенко також забирав слово у привітанні і таке сказав до присутніх: „Ми об'єднали усі партизанські сили на Володимирщині, маємо багато тяжкої зброї, скорострілів, маємо багато амуніції, навіть одну гарматку маєм. Тепер можем розпочинати акції проти німців, поляків, а навіть червоних."

Як уже було згадано, що наказ — то святе діло. Прийшов наказ, що має бути сувора дисципліна і що за найменше непогодження з наказом, — польовий суд мав право засудити таку людину на смерть-розстріл, чи що вони уважатимуть.

Славко і Голуб із Завидова, вони були бандерівські ватажки. Вони організують по селах СБ і ВПЖ з бандерівських недоуків і примітивів і починається на Володимирщині кривавий танець.

В першу чергу пробують знищити решту організаційної сітки ОУН за всяку ціну.

В другу чергу — приділяли велику увагу східнякам, бо з поміж них є велика частина комуністи і вони мають зв'язки з большевиками.

І врешті у третю чергу треба розрахуватись із штундами, вони мусять брати участь у всіх акціях, як кожний партизан, а коли вони будуть відмовлятись, то ми застосуємо до них усіх міри.

Із роззброєнням нашого відділу, який містився у трикутнику між селами Литовиж, Заболотці і Ждар над річкою Бугом, справа пішла вперед швидко. СБ мав багато роботи виловлювати мельниківських партизан, наче то підозрілий елемент з яким конче треба розправитись. Пішли по селах не тільки шомполи, але й пута. СБ і ВПЖ старається виконати наказ Горбенка і Брови якнайкраще і якнайскорше. Хочу ствердити, що для всіх нас гірш не могло бути, як було після роззброєння нашого Загону, бо в дійсності стали утікачами на своїй землі, і від кого ми ховались, утікали від „своїх братів".

У нас на Володимирщині багато більша частина населення зовсім не поділяла бандерівської думки, а тим більш їх роботи.

Ми, всі ті, що не пішли до Свинарова до бандерівців, у перших днях по роззброєнні чекали, що от-от поверне зі Львова Білий і всі наші хлопці знов зійдуться. Така надія всіх нас тримала.

Бандерівці зовсім інакше повелися — вони посилюють по селах свою поліційну владу і свої права. Населення стає невільниками тієї влади, ніхто у селі не сміє нічого робити без дозволу СБ чи ВПЖ. Роблять зібрання селян і дають їм свої накази, а коли ті накази хто критикує, або відважиться не виконати того наказу, тоді вони говорять шомполами або путом. Це все робиться по селах далеко від міст, бо по містах є багато німців і польської поліції, яка у свою чергу також мордує наше населення і воно утікає дальше від міст з надією знайти там захист. А по селах СБ хоче знати всі прояви, що селяни роблять і поволі мирне населення переходить під поліційну владу СБ, яка має право арештувати, простити, або просто змести з лиця землі. Таку „свою владу" наш народ скоро зненавидів, бо вона скоро в'їлась людям у печінки.

СБ зовсім не цікавиться тим, що з кожним днем збільшується втікачів, що вони не мають даху над головою, а вони слідкують, хто що скаже проти бандерівців, а може ще де є партизан-мельниківець, і це була справа число один, а не турбота про втікачів чи їм допомога. Народ-селяни затихли, оніміли так, як за совєтів і мовчки слідкують, що буде далі.