Я повернувся до відділу між 20-24 липня 43 р. з Устилузького району, і заледве побув пару днів, як кличе нас Юрка Гайворонського й мене, ком. Білий і обл. Грізний і повідомляють нас слідуюче: „Наш відділ уже завеликий на це місце, нам потрібно його розділити на три частини, одна залишиться тут, а для двох інших частин нам треба місце — це буде вашим завданням їх знайти. Одне біля Володимира, а друге на північ від Устилуга. Я, — каже Білий поїду до Львова до полк. Сушка, по дальші вказівки, що ми маєм робити." Ми погодились виконати нам дане завдання, попрощались і знов пішли в терен. На подвір'ї був рух, ще дехто з активу кудись відїжджав, але ніхто нікого не питав нічого, бо кожний мав своє завдання.
Я поїхав під Володимир до села Зимного, до нашого станичного Борщевського і при його допомозі знайшли досить відповідне місце на яких 60-70 осіб. Прощаючись із Борщевським прошу його, щоб він наглядав на те місце, поки прийдуть наші хлопці. Уже збираюсь відходити, як Борщевський питає, чи я чув, що бандерівці зробили з Єпископом Мануїлом? „Ні, нічого не чув — а що вони зробили?" — питаю. „Вони його повісили." „Як то, повісили, де, за що?" „А ось тут недалеко."
Скоренько прощаюсь з Борщевським і поспішаю до людей, до яких Єпископа СБ привезло заарештованого. Заходжу до тих людей і питаю, чи вони знають за що бандерівці вбили Владику. Господиня хати почала розказувати: „Вони його викрали з Володимира вечором і привезли до нашої хати. Наче їм хтось сказав, що Владика є капітаном, а їм у партизанці потрібно старшин, тому вони вкрали Владику, щоб він ішов у ліс і командував партизанами. Одначе Владика цілий час відмовлявся, що він не є військовиком і зовсім не знає військового діла. Хлопці Владиці не вірять і в одну душу питають, то де ти взяв цю рангу, хто тобі її дав? Владика знов їм каже, що кожний священик має рангу старшини, хоч він у військових справах зовсім нічого не знає. Одного вечора Владика чуть не плакав перед ними і просив їх усіх трьох, щоб вони його пустили, бо коли німці довідаються, що його нема вдома, то постріляють всю родину. Хлопці навіть уваги не звертали на його прохання. Видно тому Владика вирішив утікати до Володимира, але дуже невдачно, бо СБ разом з ВПЖ його впіймали, зробили над ним суд, як над дезертиром-зрадником. Спершу застрілили, а тоді повісили, он на тому дереві недалеко дороги. Все село плакало за Владикою, бо він був доброю людиною, всі його шанували. Він не раз служив Св. Літургію у Зимному в манастирі. Дивіться, наші хлопці його повісили" — сумно закінчила свою розповідь господиня хати, витираючи фартушком заплакані очі.
Вислухавши все те, стало моторошно, я був до краю обурений і зденервований, душа боліла за нашу убогість, гнів розривав серце таким бандерівським диким звірством. Як тільки хтось не погодився з їх наставленням, відразу стає зрадником, комуністом, дезертиром чи гестапівцем — це відносилося до всіх людей включно з Владикою. Раз не з ними, то значить вона проти них, а то означало зраду, означало вирок смерти. Випадок з Владикою не був першим, уже було багато таких випадків, що спершу обкидають людину сплетнями і то безперебірливими, а опісля вирок, видно, що так легше. Такою була бандерівська „політична тактика".
Що ж бандерівці пишуть у своїй пресі про Владику у журналі „Сурмач" Лондон 1971-72, Англія. Автор М-Г Перша старшинська школа УПА, спомин у 30-ти ліття повстання УПА пише: „У конфлікті із владою наприклад для сусіднього Ковельського Єпископа Мануїла скінчилася катастрофально. Польовий суд УПА доказав йому, що він був аґентом НКВД, псевдо його Ґром, а потім перейшов на службу на гестапо, і засудив його на кару смерти через повішення. Присуд був виконаний."
Я просто дивуюсь, як авторові не було страшно писати таку неправду! Можу сказати, хіба тільки на те, щоб неправдою змити гріх із своїх рук, ні, панове виконавці, того не станеться.
Я дивуюсь з наших релігійних провідників, що вони тут на еміграції мають до діла із тою терористичною групою, котра знищила всяку мораль релігійно-християнську, а також і політичну вільну думку. Політика тієї групи людей нічим не різниться від совєтської чи німецької. Та група найбільше вбила зовсім невинних людей, хоч у бандерівців ворогом число один були члени ОУН, за ними слідували східняки. Хоч у свій час вони східняків брали силою до себе і не дивились, кого беруть українців чи росіян, бо в той час було велике замішання, але брали й кричали: „Нас є багато!" А опісля чистка, тоді паніка серед східняків і утечі, знов більша чистка за дезертирство і так далі. Ніхто не знав, що робиться і ніхто не був певним, які з того будуть наслідки. Хто й коли поставить цих злочинців на осуд народу?
І врешті третіми з черги були штундисти, їх теж заставляли носити зброю і виконувати чорні діла. Наші штунди зразу відпиралися всіма силами, до часу, коли ж СБ вжило до них терору, то й штунди замовкли, тільки дуже обережно декому скаржились: „Дивіться, що з нами роблять, наша релігія нам на те не дозволяє, а вони нас заставляють та ще й б'ють, як худобу".
Я хочу про те все бодай кількома словами згадати, бо щоб описати як слід, то я на те маю замалу освіту, але я можу про те все розказати. Я дивуюсь нашим вченим, що вони не візьмуться за те діло, а особливо історикам і військовикам. Вони повинні провести студію, повинні висвітлити кожний злочин, щоб не повторилось у майбутньому, бо подібних випадків наша історія не мала.
Хочу також зазначити, що большевики висвітлили тільки те, що їх болить і вони згадали за всіх комуністів, а я собі думаю, що хто згадає за той добрий народ, що їм бандерівські партійні вожаки відібрали життя, за той народ, що був гуманним і совісним і він впав жертвою, тільки тому, що не хотів виконувати брудних наказів партійних бандерівських володарів. Моя думка, що уже найвищий час, щоб волинська інтелігенція віддала пошану невинним жертвам і висвітлила те все для публічного відома і для майбутнього історика, щоб щось подібне більше не повторилось.
Під дуже тяжким вражінням йду до станичного, щоб дістати фіру і їхати за Устилуг, аж бачу станичний біжить назустріч і не добігаючи метрів 10-ть кричить, що наш відділ роззброєний. „Хто тобі таке казав? Як ти знаєш?" — питаюсь його. „Як? Пару наших хлопців утікло й казали, що бандерівці сьогодні роззброїли наш відділ і повезли до Свинарова на Січ." „Чи був якийсь бій? Таж наші мають стільки зброї, то як вони дались, щоб їх роззброїти?" — це уже було завершенням і я уже не поїхав в Устилузький район, а назад на те місце, де стояв відділ. По дорозі до відділу зустрів наших хлопців, Граба, Чалого, Яструба, Любу, Шаблю, Барвінка та інших, але уже не пам'ятаю їх назв, в більшості актив. На другий день ми ще й інших хлопців зустріли, наших партизанів і почали радити, що ми маєм робити. Рішили почекати на ком. Білого, аж поки поверне зі Львова, а тоді знов буде все в порядку, він поїхав по директиви, що маємо робити дальше. Ще й тому не можем розійтись, бо коли поверне ком. Білий, то щоб його бандерівці не зловили.
Братська могила жертв большевицького терору у
в'язниці в
Володимирі-Волинському.
Тим часом бандерівці почули себе панами ситуації, вони забрали стільки людей озброєних без одного вистрілу, вони герої, то значить, що вони то сила. Їх СБ було в погоні за нами день і ніч і ми всі мусіли перейти до Галичини, там сидимо й чекаєм на Білого, бо коли він прийде, то справа буде розв'язана — маєм зброю і маєм людей.
Неправдиві перекази за Владику Мануїла все ще не втихали, особливо по селах. То робилося у секреті усе підшептами перед нашими бабусями, що наче Владика був зрадник, що він співпрацював з ворогами, що був проти України і т.д. і т.д. Видно, що соромились самі себе соромились сказати, що вони хотіли заставити його танцювати такої коломийки, яку танцює Рубан-Лебедь, Горбенко, чи Брова, а він відмовився і за те заплатив своїм життям.
На членів ОУН-мельниківців пробували наговорювати несотворені речі, якби не мельниківці, то була б самостійна Україна. Селяни перестали слухати такі нісенітниці, тоді бандерівський пропагандист бачить, що не має впливу, тоді відразу повертає, що „всі помиляються і ми цей раз помилились", і пробує затерти сліди за собою. Кожного дня і скрізь бандерівці робили повно усякого зла і те зло вони привезли із собою на еміграцію, яке тягнеться за ними до сьогодні.