Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Коли більша частина української поліції пішла в ліс, яку бандерівці підступно, наче наказ Тарасевича, щоб поліція долучилась до нього, то німці просто шаліли. Вони без жодних причин арештовували зовсім мирне населення, а вже й мови нема про тих, які їм були підозрілі. Вони розстріляли Костюка із Заріччя, арештували М. Мисечко та багато-багато інших. Утеча української поліції була дуже на руку полякам і вони відразу заповнили місця нашої поліції. Це було на руку й німцям, бо вони добре знали, що польська поліція допильнує все, що тільки німцям треба буде. Спочатку почали тероризувати українську інтелігенцію, яка почала втікати на села, а потім і міщани почали втікати. Села також були загрожені, але хоч був великий простір, було куди ховатись і погані обставини стали ще гіршими. Після арешту М. Мисечко, його сестра втікла до нас на село, вона десь живе в Америці.

Бачим, як мусимо щось робити, мусимо творити якийсь партизанський відділ, чи бодай якісь боївки, бо треба обороняти наші села від польсько-німецької сваволі, а зброї в нас є доволі. Скликали ми збори, було нас 8 осіб і обласний провідник Грізний. При розмові ми ствердили, що є багато нашої молоді у підпіллі, вона і є партизанами, але їм треба дати зброю, а саме основне треба мати доброго військового провідника і відділ готовий. Андрій Гайворонський сказав, що він знає одного молодого хлопця, який був у німецькому війську, то він напевно трохи є ознайомлений з військовим ділом — це був Гриць з Бужанки.

Отже, рішили зорганізувати відділ у Іваницькім р-ні, тому, що там бандерівці тероризують нашу організаційну сітку. Так постав перший партизанський відділ на Володимирщині у числі коло 30 осіб. Військові вправи з нами переходив чоловік із села Мищева, він був сержантом у польськім війську і знав військове ремесло.

Наш перший бій був з поляками й німцями під селом Бубновом. Там ми втратили одного нашого бойовика із села Менчичі. Видно, що поляки не сподівались зустріти опору, а почали грабувати людське майно, коли почався бій та вони не встигли забрати награбоване, але спалили 5-ть господарств. Нам не було відомо чи вони мали втрату в людях чи ні.

Акцією провадив сержант, бо наш командир Гриць любив заглядати у пляшку, тому він не завше мав час дивитись за відділом. Такий стан нас дуже турбував, ми не маємо доброго командира, а як можна йти в бій без нього? Ми також мали санітарний пункт при відділі, яким завідувала сестра милосердя Тамара, вона, як ми всі, турбувалась долею відділу, бо без доброго військового провідника будемо мати багато жертв, казала. „Ось бачиш, — кажу я до Тамари, — бандерівці підступно забрали до себе Сосенка, а він як добрий провідник відразу вирізнився і зробили з нього коменданта Січі у Свинарові, також і Похмурий стоїть під Біличами із сотнею бандерівців. Вони обидва добрі командири, обидва заприсяжені члени ОУН і їх обидвох підступно із поліцією разом забрали бандерівці, а ми разом складали присягу."

Наш відділ проіснував дуже коротко і десь з кінцем квітня чи може на початку травня 43 р. усіх розпустили додому. Зброю я знов заховав і чекаємо, але на що, то ніхто з нас не мав ясної уяви. Бандерівці це використовують проти нас і у своїх летючках пишуть: „бачите, мельниківські пани не хочуть сидіти у лісі, то небезпека, а повтікали додому" і т.д. Вони знов почулись панами ситуації і в Порицькому р-ні почали тероризувати організаційну сітку, до смерти побили районового Кошлатого із села Мишова, а їх хату діхтярами й крісами подіравили так, що виглядала, як сито.

Я зайшов до станичного, а його жінка з двома дітьми плаче і просить, щоб я більше до них не приходив: „Дивись, — каже вона, — що вони зробили з нашої хати. Ні вікон, ні дверей, ми лежали на землі наче мертві, коли вони стріляли. Коли уже увійшли у хату то загрозили, що коли ще раз будеш мати зв'язки з мельниківцями, то зробим з тобою те саме, що зробили з Тарасевичем. Я їх запевнила, що більш нікуди не пущу чоловіка, то прошу, не приходь більш до нас."

Попрощався я з нею і наче приголомшений іду додому, але по дорозі вступаю до Гайворонських, вони ті, що поки що не бояться нікого і розказав їм про трагедію Кошлатих. З такою новиною ми всі три йдем до Обласного-Грізного і розказуємо йому, що сталося у Мишові з Кошлатим, у Заболотця із зв'язковою, її побили так, що вона лежить хвора. Наш Обласний вислухав те все, а тоді каже: „То є чистий бандитизм". „То що ми маємо робити з тим бандитизмом?" — питаю його. Він каже: „Нічого".

Відповідь Грізного нас трохи здивувала, як то так нічого? Тоді ми самі рішили, що ми мусим щось зробити, побачимо, як буде завтра. Юрко Гайворонський, я і ще кілька боєвиків, виїхали в Порицький район, там розброїли кілька їх боївок, і сказали їм, щоб вони переказали, що якщо ще бодай один випадок трапиться такий, як з Кошлатим, тоді буде не один випадок розброєння, а без кінця. Після того бандерівці припинили свій бандитизм.

Коли ми повернулися з Порицького району, раптом кличе нас до себе наш Обласний і з великим обуренням звернув нам увагу, що ми не підпорядкувались йому, а поїхали в Порицький район на свою власну руку робити авантуру. Ми були здивовані, від кого він довідався, що ми виїжджали в терен, але йому ще раз пробували вказати на те, що роблять бандерівці. Знов його відповідь була: „Ми не бандерівці". Від тоді, між нами й Грізним починаються непорозуміння, бо він твердить: „Те, що роблять бандерівці, то їх справа, а ми не маємо права робити жодного насильства." Ми стараємось Грізному пояснити, що ми не нападаємо ні на кого, ми лиш стаєм у своїй власній обороні, ми роззброїли їх боївки і загрозили їм. Хіба можна толерувати такий бандитизм, хіба то не гріх? Наша розмова закінчилась у дуже натягній атмосфері і ми так розійшлись. Ми робимо збори нашого Пропагандивного сектора, у який входили обидва Гайворонські, Русін, Войтович, Горун і я, перед нами одно єдине питання, що нам робити? З однієї сторони бандерівці нападають на нас, вбивають, тероризують, а з другої наш організаційний обласний нам забороняє боронитись і тому у такому хаосі багато наших членів замовкло, а частина просто капітулює перед бандерівцями.

Мене висилають на зв'язок до Галичини, там маю здати звіт з того, що робиться в нас і дістати якісь інструкції, що ми маємо робити дальше. У Ставгороді у станичного уже чекав на мене лист-грипс. У ґрипсі повідомляється нас, що на Володимирщину має прийти з Кремянеччини добрий командир з групою партизан у силі 30 осіб. Вони у нас повинні бути десь у половині травня, може у другій половині. Цей ґрипс треба передати обласному. Ми усі нетерпеливо чекаємо не так на хлопців, як на командира, бо у грипсі є, що командир є добрим військовиком — це якраз те, що нам потрібно.

Бандерівці використовують цю якусь невиразну нерішучість і між менш свідомими розпускають неправдиві історії як наприклад: „Ось бачите, німці з поляками палять наші села, а мельниківські патріоти сидять вдома". Одначе вони не кажуть, хто провокує на ті напади. Бували такі випадки, то було на початку, що німці приїжджали до села на торгівлю. Вони привозили каву, нитки, або мило, а їм давали яйця, масло чи там ще якийсь продукт. У міжчасі хтось із мудрих бандерівських героїв зловить того німця й заб'є, то на другий день німці таке село спалять, а людей виб'ють і тоді уже нікому боронити. Народ утікає і кричить, що німці село палять, але нікому сказати, за що вони його палять.