У заможній родині в Устилузькому р-ні жила родина Козловських, а в них було трьох синів, трьох братів. Вони всі три належали до ОУН. Андрій був найстарший, по закінченні середньої школи, пішов до університету і записався на агрономічний відділ. В Організації займав місце районового провідника в Устилузькім р-ні. Середущий закінчив семиклясівку, а наймолодший ходив до педагогічної школи у Володимирі.
Андрій Козловський мав добрі зв'язки до партизанської школи, яка знаходилась над озером Пісочним, що там робиться, хто провадив вишкіл, скільки було студентів і скільки викладачів. І зрештою, він також знав, до кого той вишкільний табір належав, чи ним завідувала ОУН, чи от. Бульба, чи і ОУН і Бульба. Може ще хто є в живих, було б добре, якби відізвався. Андрій добре знав, що робилось у Ковелі, і Говодні та Колках. Був добрим бойовиком і дуже добрим провідником. Доля йому не судила пожити щоб своє життя і своє уміння віддати у розбудову незалежного життя свого народу. Поляки забрали йому життя і він не встиг залишити по собі доброї слави, бо все забрав із собою у могилу і наче не жив. Бодай цих пару рядків згадки про Андрія Козловського нехай залишиться по ньому.
Наймолодший з братів, Яків Козловський, мені здається, що він перебрав усі зв'язки по смерті свого брата Андрія, бо усі справи уже він полагоджував. Не дивлячись на те, що Яків був молодим, але був дуже зрівноваженим і розсудливим, одначе його спіткало велике нещастя. Яків був у партизанському загоні Білого. Був чудовий літній день 24 липня, день св. Ольги, тому, що то була неділя, наш партизанський загін поїхав до Литовежа до церкви на Св. Літургію.
По обіді Яків збирався кудись іти і взяв свою фінку на плечі і паском хотів піднести її вгору, як раптом немов хтось перерізав паска і фінка впала на землю з-заду його. Яків повернувся, щоб підняти її, як вона від удару у землю дає два постріли і обидві кулі смертельно ранять молодого воїна Якова і ще того самого дня він відійшов у вічність.
Яків Козловський став
жертвою своєї фінки в партизанському загоні в
селі Заболотці.
З великим болем і жалем попрощали приятеля і побратима по зброї, відпровадивши його на місце вічного спочинку. Я в той час не був у загоні, але мені про той нещасливий випадок розказали ті, які були на похороні. Я відвідав його могилу і поклав грудочку землі, нехай Господь милосердний оселить його в оселях святих.
Написав я цю згадку про Якова ще й тому, що він був одним з тих, що брав участь в акції проти гібіц комісара — про саму акцію буде мова пізніше.
Середущий з поміж братів Козловських був виїхав над озеро Пісочне на військовий вишкіл, як довго він там був, я не знаю, але знаю, що він закінчив і дістав рангу чотового. Коли повернувся додому, то застав невимовну трагедію, вся їх господарка була спалена, а батьки були вбиті і він залишився з цілої родини сам один. Його псевдо було Юркевич, він після такої трагедії часом попадав у відчай, плакав і казав, що навіть не хоче жити. Родину Козловських і родину Решетилів поляки застукали у клуні Решетилів. Юркевич почислив кістяки, які залишились на пожарищі, як свідки „цивілізації" 20-го століття. Мені здається, що ті дві родини були якась родина, бо Андрій Козловський казав до мене, що він німакам ніколи не подарує за смерть Юрка Решетила. Втрата Юрка, то так наче мені хто відрубав руку. Мені не відомо, що Юрко мав зробити із устилузькою жандармерією, чи зірвати будинок, чи виконати якийсь атентат, коли його німці зловили і засудили на смерть — але про його смерть буде згадка пізніше.
Юркевич був у спілці з Адамом, а пізніше із Слюсаром, навіть був його дорадником у партизанських справах, їх єднало ще й те, що обидва сумували за своїми родинами, своїми братами, тільки та різниця, що Юркевичеві родину постріляли поляки, а Слюсарових братів бандерівці. Юркевич залишився був на рідних землях, із сумом ми прощалися з ним, але тоді ще з надією, що ми повернем вкоротці і знов будем разом. Чи він живе, мені не відомо.
Таких, як Козловські, Решетило були тисячі на Волині, але нікому навіть їх імен згадати і вони будуть під ім'я Незнаного Воїна. Мені хочеться оцінити Козловських, як лицарів, патріотів, як ідейних з великою відповідальністю й посвятою, що без страху були готові виконувати найнебезпечніші призначення. Нехай ця скромна згадка про них буде вічним пам'ятником для майбутніх поколінь.