Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Треба сказати, що коли бандерівці спрямували всю увагу на перебирання національного руху у свої руки, то уже на Володимирщині були дуже натягнені відносини між ОУН і бандерівцями, хоч ОУН ніколи не нападали на бандерівців, не робили ніяких їм закидів, як це робили вони, але ворожнеча зростала з дня на день.

На тих важливих зборах було коло 20 осіб, на яких і я присутній. Збори відкрив Тарасевич і почав нас інформувати, що у Порицькому районі є клопіт з поліцією. Частина поліції є за тим, щоб іти у ліс, тобто у партизанку, інші є проти того, бо не бачать необхідности. Навпаки вони є за тим, щоб українська поліція залишилась так довго, як тільки можна, бо ж вона необхідна для наших людей, особливо для селян - це була перша річ, а друга, то те, що мене викликає бандерівський крайовий провідник Легенда на 21 березня на переговори до Завидова. Ми там маємо вияснити й полагодити спірні питання, а їх є багато.

Всі присутні були проти такої зустрічі у Завидові, вона нам виглядала дуже підозріла, але Тарасевич рішуче сказав, що він навіть з дідьком говоритиме, якби з того була користь нашим людям і тому він їде на зустріч з Легендою дня 21 березня 1943 року. Після такої рішучої заяви Тарасевича вив'язалась дуже жвава дискусія і різні факти на те, щоб Тарасевич не їхав, але то нічого не допомогло. Тільки тоді ще ніхто з нас не знав, хто то був той провідник — Легенда, який хоче говорити про непорозуміння, я певний, що коли б Тарасевич був знав, що то є той галицький спекулянт Іван Климків і він його викликає, то напевно був би не поїхав.

Прийшов день 21 березня 1943 р. — день переговорів. Перед від'їздом Тарасевича до Завидова, ми ще раз зібрались і пробували відмовити, щоб не їхав сам, але запевнення його нареченої, що йому нічого не трапиться, він їде і то їде сам. Ми із страхом дивились, як вона юдиним поцілунком випроваджала свого нареченого на страту, наче хотіла сама себе переконати, що йому нічого не станеться.

Поїхав Тарасович у „дипльоматичну місію" — переговори з Крайовим провідником Легендою. По короткому часі, приїжджає зв'язковий від Тарасевича і каже, Тарасевич просить, щоб до Завидова приїхав Куницький. Видно що там є якісь перетрактати, коли Тарасевич сам не хоче рішати, а прислав післанця по Куницького. Аж знов післанець, щоб цим разом поїхав Вороневич, а потім Штукавка, тоді Ріпаловський і на кінець Квасницький. Нікому з нас не прийшло до голови, що люди, які кричать, що будують Україну, можуть підступно кликати один з другим, як людей, які повинні бути при переговорах чи узгідненні справ, а вони кликали на смерть. Яким словом можна назвати такий ганебний вчинок, як зробили тоді бандерівці.

Я не можу собі уявити, як Провід ОУН міг те все легко сприйняти і давати наказ: „Ми не сміємо іти їх дорогою". Чому тоді відразу не винесли жодного прилюдного голосного засуду за знищення всієї екзекутиви ОУН Володимирського повіту, не вбивати, а просто видати лише сильний засуд. Смерть тих молодих патріотів то був жах, він наче землетрус стряснув не лише членами ОУН, але всім населенням. Ніхто не розумів, за що відібрано тим людям життя? їх могли б вбити німці, але ніколи свої. Питанням не було кінця, а тому що не було на те відповіді, людей огортав страх перед новим терором, який щораз більше відчували селяни на власній шкірі від бандерівських „визволителів", які кричали на все горло „воюєм за Україну"!

Від 21 березня до 10 квітня 1943 року було підступно знищено шість молодих університетських студентів, шість патріотів, які бажали жити й працювати для свого народу, бажали віддати усі свої зусилля на розбудову українського самостійного життя, а тут приступна рука Каїна простягнула їм жало смерти, забираючи їм життя, вириваючи їх із провідних кадрів Володимирського активу. Десь у Завидівськім лісі знайшли місце вічного спочинку, а їх так було потрібно тоді, сьогодні також потрібно їх розсудку і посвяти.

За що бандерівська рука їх знищила. Тільки за те, що вони були на сторожі порядку, були заборолом у безвідповідальних потягненнях і врешті найголовніше, що вони не визнавали своїми зверхниками бандерівських провідників, бо їх уважали розбивачами єдности, бунтарями, тим самим і загал не підтримував бандерівців і вони пішли на найгірше. По знищенні шість осіб Екзекутиви ОУН, дальше уводили у блуд і передавали накази у імени тих, кому забрали життя. І так приходить до Володимира наказ, що Тарасевич уже у партизанці і дає наказ, щоб уся Володимирська поліція йшла у ліс у партизанку, забравши із собою всю зброю. А вже ні Тарасевича, ані його інших п'ять друзів уже не живуть.

Маючи поліцію у лісі, бандерівці роблять перший напад на польські кольонії, ясно, що населення з кольоній втікло до Володимира. Німці на місце української поліції набрали поляків, які у співпраці з німцями виїжджали в глиб українських сіл і палили село за селом, хто пробував втікати із села, поляки ловили і вбивали, наче вони втікали у партизанку.

Бандерівці не задовільняються „успіхом" у Володимирі, а перекидаються на Горохівщину, там теж очищують терен від членів ОУН, нищать організаційну сітку і тим самим тероризують не лиш молодь, але й мирне населення. Люди з Горохівщини почали втікати до Володимира, але тут уже чистка пройшла і треба було бути обережному, щоб не напасти на бандерівців.

Андрій Гайворонський бере на себе відповідальність за провід і відразу повідомляє бандерівських „героїв", що коли вони не перестануть тероризувати людей, тим вони змушують нас до відплатної акції і буде війна не між нами і нашими ворогами, а між нами самими. Правда, що та заява якийсь час була помогла і вони терор припинили. Здається з початком травня приїхав до нас з Галичини обласний провідник псевдо Грізний. Я не був ним захоплений, але Степан Антонюк казав, що він дивиться на нього, як на провідника і крапка.

Ще коли Тарасевич жив, бандерівці хотіли творити партизанку на Володимирщині й Горохівщині і хотіли на це згоди від наших. Одначе наші Куницький, Вороневич і Тарасевич були проти творення партизанки у гущавині волинських сіл, вони можуть творити партизанку на Поліссі або у Карпатах. Вони також були проти того, щоб українська поліція йшла у ліс, нехай поліція буде на місцях, а партизанку творіть із тих, хто уже загрожений і мусить іти у підпілля, або їхати до Німеччини на роботу. Поліція нехай сидить на місцях так довго, як тільки зможе, бо її потребують наші селяни. Партизанку добре творити в таких місцях, де нема цивільного населення, тим самим збережуться тисячі невинних жертв.

Щойно після ліквідації Екзекутиви ОУН у Володимирі, бандерівська верхівка при допомозі СБ стала владою імущих і розправлялась з усіма для добра України, ніхто не смів не повинуватись їм, як хотів бачити світ.