Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

У літній час, коли стодола наповняється свіжим запашним сіном, мій брат і я ішли у нього спати, ще й сьогодні чую його запах. Тієї неділі ми також спали на сіні і раптом мій брат каже до мене: „Ти чуєш, мабуть буде буря, бо гримить?" Я почав прислухатись і кажу:„Це не буря, грім зовсім інакше гуде — це війна." Ми вийшли з клуні, а наш брат уже ходить по дорозі і сам до себе говорить: „Ой, це війна і знов війна!" Ми підійшли до нього й питаємо: „Що є?" „Мабуть, війна", — він каже.

Надворі ще темно, перед світанком, але небо чисте, зоряне, як розвидниться, то буде краще видно, — так ми рішили.

Зі сторони Устилуг-Володимир, що йшла головна дорога весь час гримить, а за якийсь час було чути постріли совєтської артилерії з-під Володимира за Буг. Це потвердило наш здогад — це таки війна і ми виходимо на дорогу, а з нашого 49-го участка уже деякі політруки втікають у бік Володимира. Військо, що стояло в нашому лісі, також іде в напрямку Володимира, все залишило, тільки зброю забрали з собою. Аж тут летить німецький літак дуже низько з великим спущеним ланцюгом, а на кінці гак і ним зачепляє за телефонічні дроти, їх рве, а то й стовпи ломає. Сонечко засвітило своїми ласкавими проміннями день і ніч, віщує на краще його майбутнє.

У 49 участку почалась паніка, все втікає на стрімголов, залишають, що мають. Деякі політруки, перебравшись в цивільне, уже втікали. Ми стоїмо і на все те дивимося, бо ж учора вечором говорили, що ми будемо бити врага на його території, а сьогодні уже нема часу ні взутись ні вдягнутись.

Раптом бачимо летить 15 совстських літаків у сторону Буга. „Ого, це вже летять на Берлін", каже мій брат, глянувши на мене. Ще далеко було до Буга, як наче з-під землі взявся один німецький літак штукас і летить вгору поміж совєтські літаки. Побачивши німецького штукаса совєтські літаки викидають усі бомби недолітаючи до Буга на чисте поле й вертаються назад. Поки вони повернули, то два літаки вже загорілись і падають на землю. Решта літаків летить на схід, але німецький спускає на них вогняні язики і тільки той язик доторкається літака, так він і йде на землю. За короткий час усі 15 літаків були знищені одним штукасом, який закінчив свою роботу й повернувся за Буг. Отак під границею в перших наступах показалась нам війна. Паніка поміж партійцями, багато їх втікає, тільки дехто залишається. Німці прорвали лінію в Устилузі і головна дорога Володимир-Луцьк чиста. Гарний соняшний день, народ виходить на дорогу, щоб подивитись і зустріти нового „визволителя". Правда, німецьке військо виглядало чисте, гарно, акуратно вдягнене, рукави позакочувані, з боку пляшка рому і йдуть немов у гості до совєтів, хоч військо було дуже рухливе, то було видно залізну дисципліну. Уже того самого дня Володимир упав, а там було найбільше війська і під вечір уже не було чути бою, видно вони пішли далеко вглиб, а в нас цілковита була тишина.

Так пройшов один тиждень, а тоді відкрилось пекло. Бункри, що вже були готові і до них були приділені військові частини, там було дуже багато зброї й амуніції та всякого військового приладдя, залишилися взаді, бо німці пішли на схід. По кількох днях те військо почало виходити й вести пропаганду, що німцям вдалося прорвати лінію в кількох місцях, але ми їх уже зупинили, а то й в деяких місцях Червона Армія відіпхнула назад. Тоді все замовкло і чекають, що то тепер буде. Така ситуація тривала один тиждень, а тоді німецька артилерія окружила ті бункри і давай по них бити.

Ті бункри не були викінчені, в стінах не було води і коли тяжкий снаряд вдарить у бункер, то він давав такий звук, що хто був у середині, то зразу глух або просто непритомнів. Бій тривав з ранку до години четвертої по-обіді і німці очистили всі бункри. Решту бункрів, які були не доступні, зірвали амоналом. Під вечір дуже багато забрали червоноармійців у полон, а забитих лишили у бункрах і всю зброю, тільки позабивали чи позамуровували усі отвори, щоб ніхто не міг зайти чи залізти в середину. Німці час до часу перевіряли ті бункри, а крім того пограничники, що стояли з другої сторони Буга, слідкували, а то й перевіряли, чи ніхто не відкривав. Зразу, як тільки перейшов фронт, ніхто тими бункрами не цікавився, люди були зайняті господарськими справами. Уже майже в кожному селі у нас були колгоспи — народом прокляті і селяни розбирали свої речі з тих колгоспів, бо усе мусіли були здати, навіть худобу. Бідні й багаті забирали з колгоспів та носили до дому, бо то уже було перед жнивами й усього було потрібно. Народ поспішає, щоб зібрати хліб з поля, бо війна, то хто зна, як то воно буде. Хліб — це була наша основа життя, з того й ми жили.

Жнива закінчились щасливо, але зараз по жнивах німці наложили величезні контингенти і селяни мусіли майже весь хліб — все збіжжя як обозом багато разів везти до Володимира з усіх сторін, не лиш збіжжя, але й м'ясо, а то й просто везли свині та гнали корови. Скільки давали, то для них мало, так як за совєтів. Тільки совєти все забрали до колгоспів. Навіть солому й сіно треба було віддати, бо їм усього бракує.

Тільки кольори поневолювача міняються і може тактика, але політика та сама, мало того, що грабують нас, але ще й фізично нищать-вбивають.

Нашими людьми потрясло те, що у Володимирі є коло 27,000 полонених, це були майже всі українці, які тепер вмирають із голоду. На Холмщині теж був дуже великий табір полонених — його звали табором смерти. Деяким одчайдухам вдалося втікти і вони ходять по поліських лісах, як партизани, але не організовано. Це були молоді гарні хлопці, вони ще не могли вертатись на східні українські землі, бо там ще був фронт, а тут блукають голодні і жебрають крихітку хліба. Народ побачив, що німці з нами зовсім не числяться, що нас мають за ніщо. Народ хотів помогти полоненим, але німці не дозволили і до полонених відносилися як не до людей. Коли напівумираючий полонений кинеться до воза на якому селянин везе контингент картоплі німакам, а німак його тут відразу на очах людей вбиває і всі ми разом були безрадні, не було у нас людей на такому поземі, щоб звернутись до Червоного Хреста чи ще до якихось міжнародних інституцій, бо ж існує якесь право, а для німців не було жодного. І так гинули у першій лінії ті, яким остогидла радянська влада, то їх німак 1941-42 рр. нищив голодовою смертю, як совєти у 1932-33 рр.

Одного разу мені довелося везти контингент з соломи до Володимира, там було може коло 10,000 полонених і майже всі українці з центральних українських земель і багато з них були старшини. Вони мене обступили і просили, щоб люди їх рятували, а ні, то вони усі помруть з голоду, кого німці не застрілять — а стріляють кожного дня. Це було десь у половині жовтня 1941 року. Я їм віддав свій полудень. Один з них старшина запитав мене: „Що є з тою Україною, що була проголошена у Львові?" Я подивився на нього та й кажу: „Ніхто й словом за Україну не говорить, ні за проголошення, тільки обкладають людей великими контингентами то й усе." До нас підступило ще двох старшин і кажуть: „То напевно був німецький трик, щоб загнати нас всіх в полон та голодом і холодом вимордувати всіх". Тоді я їх запитав, чи вони знали про те проголошення? Так, весь командний склад знав, тільки одні були такі, що казали: „це німецький обман", але більшість вірила, що там щось мусить бути, там щось робиться. Ми теж повірили, що у Львові твориться щось велике і ми добровільно пішли у полон, вірячи, що будемо разом з тими, що у Львові творити Українську Державу. Тепер ми проклинаємо те проголошення, яке затягнуло нас у цю неволю і ми тут вмираємо з голоду й холоду, як мухи восени. Скажіть людям доброї волі, щоб помогли нам хоч харчами — бо нам тут могила всім."

Я повернувся додому ні живий ні мертвий і розказую всім братам і мамі.

Моя мама була доброї вдачі, вона гірко заплакала й каже: „Десь там вдома не одна мати й батько чекають на сина, не одна жінка чекає на свого чоловіка, а діти на батька, а вони тут з голоду вмирають без кусочка хліба. От яка химерна доля нашого народу, всі вороги однакові поляки, москалі, а тепер німці прийшли до нас, усе грабують та ще й хочуть вимордувати всіх."

Одного дня селянин із нашого села завіз повну фіру картоплі у табір, полонені накинулись на ту картоплю і почали її сирою їсти, німці побачивши те, почали стріляти і застрілили понад десять осіб на моїх очах за ту нещасну картоплину. Коли я подивився на тих людей, як вони виглядають, то мене страх огорнув, то не були люди, а кістяки обтягнені шкірою, а деякі мали наче дикий погляд, вони були напівпритомні. Із болем розповідав безрадний селянин.

І ми безрадно пожурились цілою родиною, за що ті бідні полонені в таких умовах гинуть? Ті полонені, то був переважно цвіт наших СТЕПІВ, то був український цвіт, який хотів будувати самостійне життя свойому народові, хотів будувати Україну.

Те страхіття, яке я бачив у таборі смерти у Володимирі мені залишиться немов ніж у грудях на ціле моє життя.

Того самого дня, що війна вибухла, все село слідкувало за тим, що де робиться. Я теж вийшов на дорогу, али уже аж по обіді, щоб подивитись, що робиться і почути які є новини. Коли бачу йде Степан Янюк. Степан був штунда, але його посадили до в'язниці не за те, що він був штунда, а за те, що він був куркулем. Я підійшов до нього і з здивованням запитав: „Де ви тут взялися?" А він мені відповів: „Упав з неба", тоді почав розказувати, як сам Бог спас його від смерти. Незадовго люди обступили його і почали засипати різними питаннями, а він почав розказувати крізь сльози: „Може пройшло півгодини, від часу, як ми почули гарматні стріли й снаряди почали рватися, як раптом до в'язниці почали з'їжджатися енкаведисти і почали розстрілювати усіх за порядком. Кров річкою пливла по всіх коридорах і кругом лежали гори трупів. Нас було приблизно 500 чоловік, але не знаю чи осталось у живих двадцять. То були невинні люди, як і я. Вони нас назвали куркулями і за те вбивали, а ми так тяжко працювали, щоб щось мати, навіть і їх годували. Мені вдалося врятуватися тим, що я був за дверима і двох забитих було на мені. Спочатку я лежав непритомний десь до години одинадцятої і не знав що робиться. Коли уже зовсім стало тихо, я піднявся на ноги і побачив, що так багато було крови, що не можна було йти. Я перелазив через тих побитих людей і так добився на двір. Під тюрмою було також багато побитих, може яких, коло сто осіб. Я ще не бачив такого страхіття у своєму житті як у володимирській тюрмі. Сам Бог мене спас і оце живим я вертаюсь додому.

Коли я вийшов з тюрми, то я був цілий у крові, уже навіть німці були коло в'язниці, вони бачили гори трупів, щось говорили між собою, тих, що залишились живими, не зачіпали вони, могли йти до дому.

Так то руські розправлялися із господарями-кулаками. Правда, днів два перед війною, совєти вивезли 600 осіб, але ніхто не знав, де вони їх поділи, що з ними зробили, може навіть і побили.

Перед початком того людського звірства, хтось кричав „стрєлять всєх поголовно, ето нє надьожний елемент" і почалась стрілянина з автоматів, було як на фронті і щойно коло дванадцятої години затихло. Хто остався живим, той вилазив з-під трупів цілий у крові і чим скоріше втікав додому. Боже мій, Боже, такого страхіття ніколи не забуду. Скільки то наших чесних працьовитих господарів там загинуло."

Два дні хоронили ті всі жертви, дехто брав у своє село, щоб там похоронити, а тих, що були здалека і ніхто їх не пізнавав, хоронила громада у Володимирі на цвинтарі у братській могилі.

У Володимирській в'язниці переважаюча скількість в'язнів були куркулі, політичних в'язнів відносно було мало. З нашого села дві родини кулаків чи куркулів вивезли в Сибір, а цього Степана, що остався живим, ув'язнили. Всіх, хто не міг виконати ними визначеного податку, їх відразу судили, як ненадійний елемент. Куркулями вони називали отих тяжко працюючих чесних господарів, які насправді утримували державу, даючи їй хліб, м'ясо, молоко, мед і т.д. і т.д. Коли совєти знищили куркулів, то вони знищили всі продукти, всі запаси, що хлібороб у поті чола їх збирав і віддавав державі, бо ледарі і злодії не мали що давати, тому і не було їх за що карати, а чесні хлібороби гинули на засланні або у в'язниці, нещасна доля нашого народу.