Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Перше всього було зорганізовано актив, котрий має вести всю громадську роботу в селі. В першу чергу має зорганізувати колгосп, тоді має вишукувати ворогів народу, куркулів та різних запроданців. До цього запрягають наших комуністів, щоб вони це все робили. Деякі наші комуністи на те не годяться, їх викинули з посади, а деяких ще гірше засудили, як судили поляки. Із села Хотичів за комунізм поляки ув'язнили на шість років, а совєти його посадили на десять років і сказали, що йому тільки там треба сидіти.

Машина комуністичної пропаганди працює на повну пару — „Ми маємо під самим носом великого ворога, і він не сьогодні, то завтра схоче напасти на нас, тому ми мусим бити його на його власній території", — така пропаганда була проти німців.

У місяці березні 1940 р. усі села з-під Буга виселили на ті німецькі та чеські колонії, що їх мешканці поїхали перед Різдвом 1939 р. до Німеччини. Тепер над Бугом ні живої душі, лиш пограничники зміцнили свої застави. Навіть на бузьків стріляли, коли ті відважувалися перелітати границю. У квітні пограничники викликали з кожної сільради по 12 плугів з кіньми та боронами. Наказали їм орати понад річку 12 скиб в один бік і 12 в другий, це й була погранична полоса, а потім її скородили рівнесенько, щоб було видно сліди втікачів. Але втікачі не дурні. Вони ту смугу йдуть задом і виходить, що вони не з совєтів, а до совєтів приходять. Очевидно, на ранок великий рух, бо у нас є німецькі шпигуни і їх треба ловити — скрізь рух. Аж привезли якогось шпигуна спеціяліста, який їм показав, що втікач ішов до Буга задом. На випадок дощу селяни мусіли наново переорювати й скородити навіть і тоді, коли дехто переходив по дошках і смуга була не рівна. Совєтська влада дуже боялась шпигунів.

Одного разу ми були недалеко від Буга і бачили, як корова перейшла через воду і підійшла до дротів біля села Міхаля. Вся застава, що там була, почала переганяти ту корову назад, щоб, бува, вона не розказала Гітлерові, як совєти будують укріплення. Буг у багатьох місцях був мілкий, вода була до коліна і особливо літом. Восени трохи глибше, зате на закрутах було глибоко.

Населення, яке жило близько до річки, було переслідуване НКВДм. Всім видали паспорти із заміткою „погранична полоса номер З". Крім того ті люди мусіли ходити на „мітінґи", на яких пропагандисти виступали не тільки проти німців, але проти цілого світа. Говорили між іншим, що вони будують другий Рим, а третьому не бути. Політрук завше кінчав свою промову тим: „Чи хтось має вопроси?". На початку люди ставили питання, але після того його кликали окремо до 49-го участка і питали, чому він питав ті питання, уже місцеве НКВД. І помалу народ перестав питатись — замовк. Я знав дві особи, одна з Крачева, а інша з Лазнічої, яких совєти за питання поділи так, що й ніхто не знає куди. На мітінґах, лиш час до часу треба було плескати руками поміж колінами і з похилою головою, на заклик: „хай живе товариш", яка уже там назва. Ми мусіли берегти границю, мусіли давати якнайбільші позики для держави на істребітелі (на літаки), бо наш сусід загрожує нам всім, а коли хочемо спокійно спати, то мусимо все віддати на них.

Один випадок у нашому селі Дорогиничах. Совєти мали великий страх перед німецькою розвідкою і у всьому її вбачали. Пишу про цей випадок, бо він відзеркалює той страх. У нашому лісі стояв робітничий військовий батальйон. Раптом алярм, у лісі є шпигун, був поміж шатрами, в яких військо було розташоване. Все військо розсипалося по лісі, по дозріваючих збіжжях, з крісами на поготівлі, шукають шпигуна, який зник з очей. В той час німий уже старший чоловік пас корови поміж збіжжям, побачив що на нього йде військо, він з переляку покинув корови, сам прибіг додому й заховався у клуні. Військо окружило хату, заарештувало всіх і витягнули з клуні переляканого німого. Все село зібрали, щоб при ньому зробити розправу з „шпигуном". Коли люди побачили, кого вони роблять шпигуном, то почали заперечувати і довго довелося всім селянам обороняти невинного німо-глухого чоловіка і щойно капітан, якого привезли з пограничної полоси, його звільнив. Сьогодні мені та подія є смішна, але тоді не тільки німий налякався, але й ми усі також, бо невинного німого чоловіка були б завезли на Сибір.

Границю все більше і більше замикають, потроїли пограничну охорону, проводять дроти, а то й мінують поля. До Буга не вільно підходити. Бували перестрілки з німцями і була чутка, наче німці пробували перебратись на цей бік, але справді ніхто не знає. Прийшов новий наказ до сільрад, усі мешканці знад Буга у промірі 7 км, мусять знищити голубів. А коли хтось не знищить, то пограничники хочуть знати, чому даний господар їх тримає і не хоче знищити. Голуби були знищені. Слідуючий прийшов наказ, що кожну незнайому людину, яка покажеться у селі, негайно зголошувати до начальства в сільраді, а ті до війська, якого було, як комах. Було багато політруків, і партійних комісарів, які за всім доглядали та тримали дисципліну. Правда по селах вони мали своїх комуністів — активістів. На превеликий жаль, в нас не бракує таких людей, які вміють добре вислуговуватися для кожного ворога України. Щастя, що в нашому селі стався той випадок із глухо-німим і все село стало в його обороні, а в іншому випадку хто знає, як би було.

Можливо, що та вся гостра перевірка була у зв'язку із укріпленням кордону, совєти хотіли його тримати у великому секреті. Одначе не тільки німці, але навіть мирне населення знало, що совєти будують укріплення.

Щораз то нові накази приходять. Цим разом прийшов слідуючий наказ: „Усі села може у віддалі 40 км мають вислати по одній особі з хати з лопатою на означений пункт". Із означеного пункту йдуть близько Буга і мають копати протитанкові рови п'ять метрів широкі і три метри глибокі. Як око сягає так не видно кінця тому людському ланцюгові, то були переважно молоді хлопці й дівчата. Вертались вечором малими групами по 10-15 осіб і всі мусіли співати і співали різних пісень, той спів відбивався і наче дзвони перелітав на другий бік Буга. Мешканці Холмщини підходили до Буга й гукали: „Що ви робите? Що ви копаєте? Скажіть моїй сестрі чи братові, хай завтра прийде в обід, а я приїду і хочу з ними поговорити, що нового у них?" Нам пограничники не тільки що говорити заборонили, вони нам навіть дивитись в той бік заборонили, бо там німці, а вони вороги нашого народу і до ворогів ми не смієм говорити. Така процедура відбувалася кожного дня, хоч як люди лаяли потихенько владу, то вечором мусіли співати.

Всі ті люди були на своїх харчах і коли комусь не хватало, то за ніч мусів поїхати до хати, взяти що треба і на ранок бути на роботі. Коли хтось не встиг, того судили в сільраді, бо харчі не були жодним оправданням.

Ще один клопіт, з яким зустрілись ті тисячі людей, які були на чистому полі без жодного санітарного обладнання. За короткий час довкола того рова був жахливий запах, уже не згадуючи, як те все сприймали молоді дівчата й жінки. Робота добігає до кінця і всі тішаться, що порозходяться по хатах. Не так сталось, як бажалось. То був початок роботи. По закінченні копання протитанкового рова стало дві нові роботи. Одна проведення вузькоторівки, а друга роблять стіни у рові, щоб земля не осипалась. Народ все те робить задармо, ще й на власних харчах.

Знов народу повно, але уже з возами й кіньми. Розкопують горбочки, розвозять землю, висипають дорогу, та роблять станції в околиці Міхаля і Поромова. Уже по три рази денно тією залізницею привозять каміння різної величини, стовпи й дошки також різного розміру, дріт різної грубини й залізо. Все це треба було розгружувати по станціях. Частина людей їздила за Устилуг і привозили сосонки такі як ключина на стодолу і з них роблять стіни у протипанцерних ровах. Інші розбирають села з яких вивезли людей раніш і весь матеріял перевозять за протитанковий рів і скидають на купи і ніхто не знає, що робитимуть з тим матеріялом.

У нас над Бугом багато росло лози і люди з неї плели ліси, з яких робили стіни в стодолах, хлівах. Отже прийшов наказ, щоб з тими старими лісами обгороджувати такі частини між 300-400 метрів тоді в тій загорожі почали копати ями десять метрів на п'ятнадцять метрів і п'ять метрів глибокі і їх називали „об'єктами". Тоді стало усім зрозуміло, що совєти роблять укріплення над Бугом проти німців. Коли усі ями були викопані людськими руками і лопатами, там тисячі людей робило цілими днями без одного сотика винагороди. Правда платили тим, що привезли їх з центральної України чи з Росії. Ті ями пообкладали залізом, дошками, а потім позаливали цементом. Вздовж над Бугом виросло нове „місто" із „об'єктів" — бункерів, над якими була проведена електрика і освітлювала усе — було наче вдень, бо ж бункери один від одного були недалеко.

У гарні погідні дні німецькі літаки перелітали Буг зовсім низько над тими об'єктами і напевно фотографували, але ніхто до них не стріляв. Деколи вони летіли дуже низько, лиш звук кудись у глиб Совєтського Союзу, бо щойно по яких двох годинах верталися назад із своїм типовим звуком вом-вом-вом. Було зрозуміло, що німці роблять великі маневри, бо було чути гарматні стріли й кулеметні серії.

Тим часом совєти з великим поспіхом заливали цементом і викінчували свої „точки" бункери.

Земля у нас на Волині дуже м'яка і тяжетельні троки з цементом так її розмісили, що почали ломатись машини. Політруки лаяли шоферів, а ті пили самогонку й далі ладили, а цемент застигає, хоч правда багато шоферів пропало без відома.

У 1940 році уже починався клопіт на границі, німці почали стріляти у совєтських пограничників, забитих ховали у Міхалі на цвинтарі. Ще раз зібрали людей над Буг. Цим разом знов копали рови один метр широкі і один з половиною м. глибокі — це ними ходили від одного бункера до другого. Поки закінчили, то й війна почалась і ніхто ними не ходив. Німці прорвали лінію в Устилузі і щойно тиждень пізніше прийшла артилерія і порозбивали їх.

Коли народ працював біля бункерів, то сільрада призначала до кожної хати нічліжанів. До нас було приділено десять осіб, усі ми спали на підлозі на соломі, як оселедці. Кожна людина вечором хотіла собі щось зварити, бо на сухім хлібі й салі з цибулею наші люди не привикли, їм дай борщу, супу чи каші.

В той час я був молодим хлопцем. При тих роботах запізнався з Маньою Голод, вона також була з кулацької родини. Завше була сумною, а тяжка робота виснажувала молоду уродливу дівчину, що вона виглядала опущена, як осіння квітка, одначе для мене вона виглядала як троянда, а мої очі світились, коли я дивився за нею, як за зіркою. Я їздив до неї до Хвалиміч, де жила її родина. Хоч на початку 1943 р. ми з Маньою мали різні погляди, але про це буде пізніше. Перед моїм відходом у 1944 році я її ще раз відвідав, вона ще була не одружена і знов сумна як осінь, вона дуже побивалась за своїми братами — про них мова буде пізніше, що з ними сталося. Прощаючись у 1944 році я співчував їй і поділяв все її горе, як своїй рідній сестрі.

Як уже згадував, що усі села з-над Буга були вивезені на чеські і німецькі колонії, які тягнулись недалеко Горохова, Козацьких могил біля Берестечка, бо мешканці колоній ще у грудні 1939 р. виїхали до Німеччини і залишили усі свої маєтки. Коли виселювали наших людей, то вони могли взяти із собою тільки те, що влізе на фіру, залишали рідне село, рідний Буг, в якому купались, ловили рибу і тішились красою. Різали лозу, робили ліси на будову хлівів, стодол. Я мав родину в Гамбукові над Бугом і коли їх виселювали, я їм помагав виїжджати під Берестечко і був свідком того. За дві години мусіли виїхати усі з села, мусіли залишити свій рідний куточок, рідну землю на якій виростали батьки, діди і прадіди — особливо старшим було дуже тяжко відірватись від своєї земельки. На це ніхто не звертав уваги, лиш одно було чути „паскарєй-паскарєй!" Коли виїхала колона за село, люди, не передчуваючи нічого, запевняли уже порожні господарки, що вони до них ще повернуться, що повернуться у рідне село, а тепер прощавай!

Не довелось їм повернути у свої села, у свої хати, бо ворог розібрав їх на будову бункерів при кінці 1940 року. І уже в 1941 р. людям не було куди вертатись — ті всі села, то була одна руїна. Одначе люди осінню посіяли жито та пшеницю на зиму і все те треба зібрати. Мене назначили „бриґадіром" на два села Міхалі й Млиниська і я провадив списки, хто і скільки днів жав. То села були бідні, поля вузенькі, межі високі. Над Бугом позвозили усі і жниварки і молотілки із польських фільварків та й ті, що холмщани привезли були із собою, коли їхали на схід. Машинами було добре робити, коли вони йшли поздовж, а коли тільки попаде на межу так і по машині. Робітників давали нам голови сільради, по одній особі з родини. Одначе була велика проблема з межами — межі ломають жниварки і залишається тільки купа желіза. Довелось решту збіжжя збирати косами й серпами аби тільки зібрати, збирали і жито і пшеницю разом.

Старші люди жахались такими жнивами — вони ставали на коліна і молились Богу, бо машини їздили по збіжжі і дуже багато марнувалось. А вже коли почали молотити, то знов все разом, бо так разом його звезли. Тепер стали перед новою проблемою, куди готове зерно зсипати? Прийшов наказ зсипати на землю тобто поробити такі довгі копці, настелити на спід соломи, насипати збіжжя, а тоді накрити соломою зверха. Нарід не міг дивитись на таке марнотратство і тільки із страхом казали: „повмираємо з голоду, як так будемо марнувати святий хліб."

Ту всю роботу виконувала переважно молодь, хлопці й дівчата, вони знали, що нічого не змінять, тому робили як могли при тім жартуючи сміялись. Дівчата стояли на копицях збіжжя, а хлопці їм подавали збіжжя у мішочках. Викликало сміх у хлопців і те, що дівчата грузли у збіжжі, а вони їх ще й пхали, щоб вгрузали глибше. Нашим старшим людям доходило до плачу з такої мізерної роботи. Змолотили, понасипали довгі копиці, понакривали соломою і закінчили роботу.

Бриґадіри здали звіт з тієї роботи до сільради в район, скільки копців із збіжжям, та по скільки днів люди робили і просять, щоб людям заплатили за їх роботу. Я мав записано, хто скільки днів робив, зараз пригадую, що було понад 1,000 днів роботи і ми обробили два села Міхалі та Млиниська і я все те подав до рахунку. Я отримав відповідь з району, що ми забагато часу стратили на жнива, але район нам заплатить по одному рублеві на день.

У нас, як звичайно, зараз після жнив починають падати дощі і то тягнеться пару тижнів така слота. Пройшло пару місяців і ті всі копці зазеленіли, збіжжя поросло через солому, яких добрих пару цалів. Народ знає, але мовчить, бо що скаже, то все є проти держави, а проти держави виступають тільки „враги народа".

Дивлюся я, яку користь мала держава. В той час рубель не мав ніякої вартости. Народ зробив роботу даром, бо навіть не заробив на ті харчі, що за день з'їв. Всі жниварки побили і позалишали на полях, бо то панське, так воно у полі ржавіло й гнило.

Щойно за пару день перед Різдвом приїхали з району, щоб забрати те збіжжя і перевезти в магазини до Володимира, але то уже було запізно, бо всей той хліб, те збіжжя зрослося в одну велику купу і стало наче камінь, бо вже був мороз. Під збіжжям були сотки дір від мишей і щурів, мабуть прибігли з тих сіл з-над Буга. В багатьох місцях вода підійшла під ті копці і так воно там зросле зосталося. Голова з району придивився і сказав: „ну, що зробили, уже запізно, но в нас є много хліба". Люди потихенько говорили, щоб партійці не чули, які то були жнива, посіяли, зібрали, змолотили, машинерію побили, люди наробились, по рублеві за день заробили, все зерно зогнило — так виглядає совєтська влада. Подібно до жнив зібрали й сіно, частина погнила, частину вода забрала, восени, коли вийшла з корита і останки весняна вода понесла. Знаю добре, що за зібрання сіна совєти не платили нікому навіть зломаного сотика, а весняна вода Буга понесла копиці сіна до Балтицького моря.

Хочу сказати пару слів за річку Буг, бо я уважаю, що то моя річка, над нею я ріс, у ній купався і став молодим дорослим хлопцем. Буг познайомив мене з хлопцями й дівчатами з Холмщини. В літі вся молодь іде до Буга, одні купаються, інші ловлять рибу, а ще інші під верболозами розказують за своє добре минуле, та діляться сучасним злим. Над Бугом молодь пізнавала себе любуючись красою, вдихала запашне повітря, яке зроджувало любов до свого народу і до землі, яку використовував наш ворог, а вірніше наші вороги. Сам Буг — річка не дуже велика, хоч в кориті має коло тридцять метрів ширини, та вліті є багато місць, що можна перейти у брід, але на закрутах, чи як їх ще звали, колінах є 4-5 м глибини — це літом, а весною і восени то має добрих 10 м, а може й глибший. Коли весною розіллється, то заливає місцями до чотири км широко. Буг є річка небезпечна і багато людей кожного року топиться в ній, дехто навіть не називав річкою, а просто ровом, але той рів робив багато клопоту, забирав у свою глибінь багато людей наче данину. Було в Бузі багато риби і то різної, тому люди перед Різдвом ішли на лід і ловили, щоб була свіженька риба на Свят Вечір.

Прийшов 1941 рік. Весна 1941 року. По обох сторонах береги річки були заповнені військом. Політруки скликають кожного дня збори, на яких запевняють, що ворога битимуть на його території; вчать як треба видавати ворогів народу, то як розконспірувати шпигунів Совєтського Союзу. Хоч та пропаганда усім надокучила, але на зібрання треба було йти, бо актив дивиться за всіма і вишукує ворогів. Роблять чистку по всіх селах над Бугом і кожного дня везуть куркулів до Володимира на суд. Там їх засуджують на 5-10 років і десь дівають, здогадувались люди, що їх повезли білі ведмеді пасти. Почали цілі родини вивозити на Сибір і як тільки актив покаже на кого-небудь пальцем так та родина або особа відразу никне без відома. Особливо шукали за зброєю, тут знов актив (це місцеві комуністи) відігравав велику ролю, бо як показав на когось то все. Ще раз і останній 41 року зігнали людей і закінчили той протитанковий рів, бо він мав багато переїздів, якими перевозили матеріял, коли розбирали села над Бугом. Коли закінчили возити подокопували там, де ще треба було і уже не було доступу до річки, всі переїзди були зліквідовані.

Уже люди попробували, як то живеться у совєтському „раю", що за кожну річ треба стояти у черзі і то не завжди можна дістати. І коли комісари заставляли, щоб люди, вертаючись додому, співали як колись, то уже нікому спів не був у голові, бо за п'ять км щось привезли до крамниці і по роботі треба було бігти тих п'ять км, щоб скорше стати в чергу, а щоб співати треба було йти поволі. Багато жінок, що сподівались маленького, тратили у бігу або в черзі дітей. Народ цілковито був безрадний, — став невільником, мусів бути слухняний владі.

Моїх два товариші і я рішили втікти на Холмщину, але я щось захворів і ми відкладали з дня на день. Нас стримали наші родини — ми всі три були з кулацьких родин, отже довго не забере, бо побачили, що нас нема і наші родини замкнуть, їх вивезуть на Сибір. Ми будем ходити понад Бугом дивитись на порожні хати, а наші рідні не матимуть шматочка хліба у далекій тайзі. Я вже приготовив собі гранати й два пістолі, але передумавши добре, ми рішили не наражати наших родин. І сьогодні я можу сказати, що ми дуже добре робили, що не втікли за Буг.

Усім видно, що ось-ось війна буде. Щодня совєтські війська прибувають, уже їх повно у лісі над границею. Німці мають маневри і коли стріляють, то до нас добре чути. Уже совєтські пограничники ходять понад Бугом скрито, бо німці як тільки візьмуть на приціл так і пішов. Також німецькі літаки перелітають кордон і низенько летять над тими бункерами і тим ровом і напевно усе фотографують, а совєтські політруки лають і проклинають їх, „...Дивись німецькі фриці зовсім спускаються над землю і нічого не бояться, а нам нема приказу до них стріляти," і вживає політрук жахливих слів. Преса також мовчала за те, що літаки німецькі перелітають кордон, що німці вбивають пограничників — все те трималось у секреті. Навіть пропагандисти одні одних обдурювали, але то не диво, бо вся совєтська система побудована на неправді-брехні.