Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

Коли большевики почали відступати із Холмщини, то між людьми стала велика паніка. Народ натерпівся під поляками і повірив у совєтську пропаганду, лишає все, бере родину і те, що влізе на віз і відступають разом з совєтами. Дехто веде корову, а дехто й дві і якісь ще й поросята, та шукають кращого спокійнішого місця, але де, вони самі не знали.

Ніхто не бере під увагу, що відступаючі совєти грабують фільварки, забирають всі машини, худобу, женуть їх цілими табунами, забирають все з міст. Майже цілий місяць все перевозили на Волинь, а на останку почали забирати снопи із збіжжям. Коли німці повернулись назад під Буг, то були злі до краю. Бо коли німці відступали з-під Луцька, то нічого не зачинили, хоч дещо купували.

Більша половина того майна змарнувалася, зогнила, залізо зіржавіло. Цивільного населення повно і по селах і у Володимирі. Границя на Бузі починає помалу замикатись, стоїть сторожа, яка ловить тих, що хочуть перейти. У місті справа стає серйозна, всі вулиці забруджені, повно різного сміття, бо ж дехто й худобу тримає біля озера, а крім того місто порожніє від харчів і всякого рода продуктів. В склепах порожньо, уже нічого не можна купити. Совєти привозять корішки, сірники, сіль, нафту і часто горілку.

Народ почав кричати і то переважно бідні, бо бідні не мали ніякого запасу. Відкрився чорний ринок, там можна все купити, але треба було платити великі гроші.

Перша проблема із втікачами із-за Бугу. Наші комуністи ведуть пропаганду, щоб вони їхали в Донбас, бо там є багато роботи, є засоби всіх примістити на фабриках, копальнях, там є роботи скільки хочеш. Велика частина холомщан поїхала, частинно роз'їхались по селах і так, як декому вдалося приміститись, так і жив.

Вертаються наші холмщани назад з Донбасу, — дехто перед, а дехто після Різдва. На запитання: „як там?", відповідають „поїдьте самі, то побачите... а ми хочемо назад додому, на Холмщину". На східніх областях України велика біда, там голод, холод і воші. Перейти Буг це не зовсім легка справа, пограничники стріляють, стріляють на все. Я теж мав багато приятелів холмщан, думаю що й вони в Донбасі. Видко, мусіли добре влаштуватись, коли ні одного нема назад. Незадовго по нашій розмові гульк — мої приятелі холмщани завітали у нашу хату. Я до них відразу з мокрим рядном: „Я думав, що всі хлопці рухливі, добре влаштувались та й про мене вже забули." Моя мама зробила добрий обід і після того ми почали засипати їх питаннями. На всі питання була одна відповідь: „Чорна біда!" Склепи порожні, а як і є якийсь матеріял, то дуже дрантивий і за тим черга від год. третьої ночі. Народ наче глухий і німий, ніхто нічого не скаже, а живуть так бідно, що й кусника хліба не мають, щоб комусь дати.

„Ми уже були два дні у Володимирі, а сьогодні рішили прийти до тебе, як до старого приятеля просити, як би то нам дістатись назад на Холмщину і залишити цей „рай?" Залишити цей „рай" і вернутись на Холмщину не велика штука, але треба підготовитись до того, бо то уже не так, як було тоді, коли ми приходили купатись, тепер треба переходити границю."

За пару день усе було приготоване, мій товариш, який жив над самим Бугом погодився їх перевезти. Коли уже все було готове, я їм сказав: „Сьогодні вечором підете за Буг, але пам'ятайте, як справа у нас погіршає, то може я з братом, або й ще хто прийдемо до вас, щоб ви нам допомогли, як буде потреба." Вони всі три радо погодились.

Ніч була тиха і зірки освітлювали уже добре замерзлу землю. Снігу не було і від замерзлої землі відбивався звук чобіт. Я допоміг їм пообмотувати чоботи старими ганчірками, щоб не було чути їхньої ходи, бо до Буга було два кілометри.

Прощаючись поблагословили один одного, побажали веселих свят Різдва Христового і Щасливого Нового Року, обнімали один одного і з сльозами в очах розійшлися з надією, що ще стрінемось. Вони пішли до Буга, а я ще довго стояв із страхом, чи не буде стрілянини, або чи не випустять ракети, яка освітить і їх. Було все тихо, слава Богу, мабуть і вони і я були щасливими і я пішов до дому. Довго не міг спати, різні думки перебігали. А що, коли Буг ще не замерз і вони мусять переходити через крижано-холодну воду, але тоді потішав себе, що ми ж Буг добре знаємо, вони дадуть собі раду.

На слідуючий вечір зайшов я до свого приятеля, який уможливив їм перехід, він також потвердив, що стрілянини не було все було спокійно, значить, перехід удався. Він знав багато прикрих історій, але мовчав.

У Володимирі тяжка ситуація, повно холмщан, які напівхворі повертались із Донбасу і не можуть вернутись на Холмщину, бо кордон закритий. До Володимира приїхала німецька комісія, яка в першу чергу забирає німців до Німеччини, бо було багато німецьких колоній навколо міста. Німці, члени комісії, чисті, акуратні, гарно вдягнені, ходять по місті й роблять знимки із засмічених, переповнених людьми вулиць. Холмщани старались приписатись до німців наче якась родина, щоб лишень виїхати за Буг.

У місті з кожним днем ставало гірше, бо навіть корішків не можна було купити не то одягу, харчів чи медикаментів. В той самий час по селах іде пропаганда, що „у нас все безплатно, як лікарі так і медицина". Коли ж бідні добивались за чимсь, то їм казали: Ще не направили залізниці, як тільки направлять, всі склепи будуть заповнені." Коли ж хтось твердіше добивався, нарікаючи, тому відразу пришивали, що він є підбурений кулаками й робить підривну роботу, проти робочої кляси. Поволі-поволі народ почав затихати, бачучи свою безрадність.