Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК

В наше місто прийшли „товариші" із всякого роду лозунгами і люди йдуть до Володимира, щоб їх побачити. Кажу я до свого брата, що я теж їду їх побачити. Брат лише всміхнувся і мовчить, я ще раз сказав, що їду, бо мене жодна робота зараз не цікавить. Я сів на ровер і тільки переїхав у друге село Бискупичі, а там повно людей на дорозі і чекають Червоної Армії, їх голос лунає по всій дорозі. Ось іде машина, два червоноармійці взаду і біля шофера одна особа. Вони зупинились біля нас, питаються, як, що. Ми їм розповідаємо, які поляки були жорстокі і як вони нищили нашу культуру. Вони нас запевняють, що ми відтепер будемо жити в сім'ї Радянського Союзу вільно й свобідно, бо нам уже відчинились двері до нього. Ми всі задоволено всміхнулись, це ж і є те, на що ми так чекали. Один із старших запитав у дівчини з гурту: „Чия, ти думаєш, є ця машина?" Дівчина каже: „Ваша". „Ні, так не можна говорити" — каже старшина, — „машина є наша!" Ми всі засміялися й сказали, що й ми можемо їхати нею. Старшина скрива поглянув на нас і сказав: „Як вам уряд дасть, то й ви можете, але ви раніш мусите заслужити перед урядом і партією."

За пару хвилин наближаються червоноармійці, виглядають наче вони українці, але дуже виснажені, худі, вибруджені. Німецьке військо було чисте, добре відживлене, здисципліноване. Один червоноармієць питає у нас: „Як далеко до Варшави?" Ми, сміючись, відповідаємо: „Як вийдете за село, то й буде видно Варшаву..."

Я сідаю на ровер і їду, бо таки хочу побачити, що робиться у Володимирі. Військо йде не лише дорогою, а скрізь полями, правда вони виловлювали польські недобитки і зганяли їх до Володимира. Майже під самим містом я запитав в одного: „Що з вами є, що ви всі наче вас у домовину поклали?" Він сказав, що їх виснажила дорога, бо вони йдуть 24 години. Німці виглядають впасені, як кабанці, п'ють ром, їдять чоколяду й курять добрі цигарки.

Я виймаю свої цигарки й частую ними своїх співбесідників. Розмова переходить на політичні теми, але я в той час на ній не дуже то розумівся. До нас підходить капраль, має дві гречки-відзначки на сорочці. Помітно було видно, мої бесідники зовсім перестали розмовляти. Я витягаю цигарки й частую того підстаршину, але він мені дякує за буржуазні видумки, з гордістю рве кавалок часопису, зкручує з корешків велику цигарку й курить. Цигарка займається, а він каже: „Ми є робітники і ми є проти панів і проти багачів." Я думав, що може він і правду каже. Залишив я їх, бо вже по-обіді, а я таки хочу побачити, що робиться в місті.

У Володимирі повно війська, танки патрулюють, скрізь повно народу дивиться на „визволителів". Радіо зі Львова проголосило, що рубель дорівнює злотому, та цілий день і ніч веде пропаганду за щасливе й радісне життя в Союзі.

В місті виглядає цілком відмінно від пропаганди через радіо. Кожний червоноармієць купує, що може 3-4 звої матеріялу, 3-4 костюми, 5 пар черевик, чобіт, взагалі, що лише захватять. На запит людей вони відповідали, що хотіли мати пам'ятку із західних земель, щоб там бачили, які є тут товари. Дехто з людей висловлюється — та це ж грабіж, а інші кажуть: „Хай беруть, цього барахла хватить і для нас і для них."

Наші комуністи дальше ведуть пропаганду, що тепер прийшов час вільно та спокійно жити, уже не буде ні бідних, ні багатих, всі будуть рівні і справа буде розв'язана для всіх. Кожного вечора відбуваються збори і кожного вечора говориться про те саме, про щасливе життя.

Раптом чутка — границя буде на Бузі, і що червоні вертаються з-під Люблина та ставатимуть понад Бугом. Робиться паніка, дехто втікає в Польщу, інші на Холмщину, Буг ще відкритий. Найбільше втікали поляки, німці й чехи, з поміж українців найбільше утікали інтелігенція. Якби наш батько був живий, то ми напевно були б втікли на Холмщину, а так ціла наша родина залишилась під самою границею. Якби совєти побули довше, то напевно нас, як кулаків, вивезли б на Сибір. У 1941 р. два рази НКВД робило трус і перший раз знайшли 10 польських набоїв у стрісі на хаті. Ніхто з нашої родини не знав про ті набої, тому я думаю, що вони самі їх туди поклали й самі знайшли. Старший лейтенант НКВД приготовив протокол і ми всі мусіли підписати, що вони знайшли у нас десять набоїв. Крім того він нам загрозив, щоб про це нікому нічого не згадувати, що вони у нас шукали за зброєю, бо нам усім пахнутимуть білі ведмеді. Щойно, коли вони втікли від нас, ми довідались, що у всіх кулаків вони шукали за зброєю, але всі як і ми мовчали.