Данило Шумук
За східнім обрієм

20 серпня ми сіли в поїзд « Москва-Лена ». Поїзд рушив, і на душі стало легко-легко. Приємно залишати землю тяжких мук і страждань. Приємно віддалятись від місць принижень і знущань. Колеса вагонів, вистукуючи стики рейок, відзначали віддалення від тих страшних місць ганьби людського роду, які лягли чорною плямою на ту систему, яка створила ту безкінечну мережу, зіткану з колючих дротів та наглядницьких вишок. На світанку я пробудився і глянув у вікно. Поїзд притишив ходу. Це була зупинка Чума. Жінки товпилися біля вагонів із всякими продуктами своїх грядок. Я вийшов з вагона і купив собі за 3 карбованці сухої вареної картоплі і пучечок зеленої цибулі. Мені приємним тоді був сам акт купівлі і продажу та вільний доступ до вільних людей. Смачною для мене тоді була і та пісна картопля. Смачним було і свіже вільне вранішне повітря. Весь світ був якимсь святковим, немов оновленим.

Кожна пережита година і доба наближала нас до рідного краю. У дорозі з Віхоровки до Москви пасажири у вагоні мінялися. Їхали з нами прості трудівники, їхали чиновники, їхали студенти, їхали і молоді дівчатка, тікаючи з цілинних земель. Прості трудівники лаяли Сталіна. Студенти сміялися і оповідали анекдоти про сталінців. Тікаючі з цілинних земель лаяли всіх підряд. Лише чиновники, боляче відмовчуючись, перекидалися один з одним ляконічно : « Это не продлится долго », « Да, беспорядки долго длиться не могут ». Вони тужили за минулим і з притамованою погрозою дивилися на грядуще.

« Як довго не заплямують ганьбою всіх взагалі і кожного зокрема, хто організовував голод у тридцять третьому році і хто віднімав хліб від тих, що його виростили, і хто в 1937-му році і пізніше арештовував, знущався по тюрмах і лагерах та розстрілював ні в чому невинних інтеліґентів і чесних трударів міста і села, так довго існуватиме небезпека відновлення тиранії. Величезна армія неназваних злочинців пляномірно розставлена верховним тираном від верху до низу, лише причаїлася в очікуванні сприятливої миті, щоб знову стати на весь свій зріст і продовжувати свою чорну справу. Одне тільки обнародування кожного злочинця і заплямування їх на місцях доконаних ними злочинів унеможливить їм повернутись на свої старі місця для продовження своєї чорної справи», — думав собі я.

— Да, так быстро забыл народ о тех, кто отсталую полуфеодальную Россию превратил в передовую индустриальную страну, кто построил Кузбасс, Магнитогорск, Беломор и Москва-Волга каналы, кто разгромил фашизм и расширил государство России аж за Карпаты и в Пруссию, за Кенигсберг, — з болем у серці напівголосно промовив чиновник до свого сусіда по вагоні.

— Да, об хорошем народ быстро забывает, а помнит только пустяк, мелочь, — із сумом відповів йому сусіда.

— Страшна смерть від голоду мільйонів трударів села, в яких відняли хліб, ними самими вирощений, — це не пустяки і не « мелочь », це потворний зверхантилюдяний злочин. Масові репресії, страшні тортури і розстріли, голод, холод і каторжанська праця на далекому Заполяр'ї, в царстві вічних морозів це також не « мелочь » і не « пустяк » для тих, що це все пережили, і їх гонимих і голодних рідниx. Ті жахливі злочини пустяками називають тільки кровожадні нелюди, — підвищеним тоном сказав я.

Чиновник дивився на мене розширеними переляканими і одночасно погрозливими очима і мовчав. Із сусідного проходу, вислухавши нашу розмову, підійшов до нас якийсь здоровий років п'ятдесяти чоловік і, простягнувши свої могутні руки, сказав до них :

— Не ви, сталінське плем'я, побудували Кузбас, Магнітку і Біломор, Москва-Волга канали, а ми, викинуті вами із наших рідних хат Полтавщини, Київщини і всіх інших областей України і насильно вивезені вами на ті « стройки », голодні, босі і обірвані побудували все це, чим ви зараз хвастаєтеся перед усім світом. Не ви, а наші сини, сини-трударі розгромили фашизм. Виновником того, що фашисти захопили всю Україну, Білорусію і підійшли під Москву і Ленінґрад, був Сталін і все його плем'я, а заслуга за розгром фашистської Німеччини належить народові, а не Сталінові. Я репресований, гонений і голодний, викинутий із своєї рідної хати на Полтавщині, побудував Кузбас, а мої брати будували Біломор і Москва-Волга канали, а наші сини брали Берлін, — сказав бувший трудівник з хутора на Полтавщині, а пізніше будівничий Кузбасу.

Чиновники з огидою і страхом відхилялися від жестів дужих рук широкоплечого полтавця і мовчали. Студенти з молодечою веселою цікавістю прислухалися до тієї бесіди.

А я снував роздуми над тим, що людству дала, раніше ідеалізована мною, Жовтнева революція : « Хто був нічим, той стане всім, а хто був усім, став нічим ». Формально, то це насправді так і було, але по суті то така заміна місцями нічого надзвичайного людству не дала. Гнані стали гонителями, а гонителі — гнаними. Суть не змінилась, лише збільшилася нетерпимість і жорстокість. Ленін, брат незвершеного царевбивці, виношуючи ідеї Жовтневої революції, відбував покарання в Шушено. Цей найзатишніший клаптик Сибіру, Мікусинську долину Ленін назвав Сибірською Швайцарією. У тій « Швайцарії » Ленін студіював марксизм, вивчав англійську мову, ходив на полювання, займався лижним спортом, ходив на ковзанах по Єнісею. А ми, прості трударі села і міста, знемагали від холоду, голоду і тяжкої каторжанської праці у підземеллях вічних мерзлот у далекому Заполяр'ї. Нас били, ображали і знущались у найжорстокіший спосіб, називали фашистами і буржуазними націоналістами, не в царській, а в « звільненій від усякого гніту і безправ'я » Росії.

Коли б насправді Жовтнева революція розв'язала всі наболілі питання народів Російської імперії, то в другу світову війну німці не могли б, майже без бою, захопити Україну, Білорусію, Прибалтику і підійти під Москву, Ленінґрад і Царицин. І Власов не зміг би з військовополонених створити цілу армію, яка воювала проти Росії із значно більшою завзятістю від найдобірніших фашистських військ. У першу світову війну не фашистам, а просто німцям не вдалося з руських військовополонених створити армію і кинути її проти царської Росії. А з англійців, американців та французів німці, ані в першу, ані в другу світову війну не створили ані одного батальйону, який би спрямував свою зброю проти своєї матірної армії. Це трапилось тільки з росіянами. Одні лише радянські військовополонені взяли до рук німецьку зброю і з повною рішучістю повернули її проти Радянської Армії. Наявність РОА (Российской Освободительной Армии) і національних батальйонів з кавказьких, середнєазійських і прибалтійських народів та української СС дивізії по стороні Німеччини найкрасномовніше свідчить про те, що в Радянському Союзі не все гаразд, що основні питання, заради яких народи Росії піднялись на революцію, залишились нерозв'язаними. Росіян в РОА, які з повною відданістю билися проти Радянської Армії навіть ще й після капітуляції німецької армії, було в декілька разів більше від усіх українців в СС дивізії, воюючої проти Радянської Армії, і тих, що були в УПА і воювали як проти німців, так і проти карних батальйонів ЧК. Однак у лагерах, на Заполяр'ї власовців було дуже мало, їх судили тільки за індивідуальне вбивство. У лагерах осуджених їх було у декільканадцять разів менше, ніж українців, їх було менше навіть і від естонців, з чого видно, що караюча машина підійшла до них згідно старої російської мудрости : « Свои люди — сочтёмся ». РОА ж також за « єдіную недєлімую ».

Про боротьбу власовців проти Радянської Армії і їх звірства не видають брошур, не пишуть в журналах і газетах. Про Власова та власовців тепер уже ніхто ніде і не згадує. А про бандерівців і українських « буржуазних націоналістів » ще й досі не перестали видавати великим тиражем десятки брошур і книг та чорнити у всіх журналах і газетах. Караюча машина не думає про те, що навіть число осуджених і репресованих українців за націоналізм красномовно свідчить про наступ російського великодержавного шовінізму на національні інтереси українського народу і його духовну культуру.

Хто говорить чи пише у Польщі про польський націоналізм, чи в Румунії — про румунський, чи у Венгрії — про венгерський, чи, нарешті, в Росії — про російський націоналізм ? Ніхто !!! Чому ж там про це не пишуть і не говорять ? Чому у тих країнах нікого не судять за націоналізм ? Тільки тому, що там у тих країнах не існує національного питання. Варшава розмовляє й пише своєю рідною польською мовою. Усі установи і підприємства у Польщі працюють на своїй рідній польській мові. Усі школи початкові, середні і вищі проводять навчання польською мовою. Так само і в Румунії та Угорщині. Ті держави зв'язані з Радянським Союзом політичними та військовими пактами та економічними договорами. Ті пакти і договори обмежують їх у зовнішній політиці і торгівлі. Але, все ж таки, ті народи мають свою державу, свою національну армію і свій емісійний банк. Держава без своєї національної армії, і без свого емісійного банку — це не держава. У такій « державі » не може бути й мови про суверенність. У такій « державі » говорити про це, що я оце пишу, іменують буржуазним українським націоналізмом і судять на довгі роки неволі. А в неволі, далеко за межами рідного краю, тяжкою працею, голодом і всякого роду приниженням « перевиховують ». Ось така-то « суверенність » меншого брата. І як довго цей « брат » у старовинному Києві буде вважати тебе хохлом і молодшим братом, так довго « старший брат » і його мова буде панувати у хаті « меншого брата ».

Найменший опір проти духовної інвазії « старшого брата», яка проникає разом з його мовою, кваліфікується антиінтернаціональним, антирадянським націоналістичним виступом і за це жорстоко переслідують або й судять.

Словом, національне питання у Радянському Союзі стоїть найгостріше від усіх інших питань. І Росія ніколи цього питання не розв'яже на такому рівні, як це у свій час зробила Швеція. Низька духовна культура і експансивний дух не дозволять росіянам дати можливість відокремитись Україні, так як висококультурні шведи дали можливість відокремитись Норвегії. А яничари українського походження допоможуть « старшому » братові нескорених тримати в узді.

Будучи марксистом ще до приєднання західніх земель до Радянської України, я не знав про те, що національне питання так і залишилось нерозв'язаним. Тоді я більше думав над суттю марксистсько-ленінської термінології та її практичних застосувань у житті. Ось, наприклад, я не міг збагнути терміну « диктатура пролетаріята ». Цей термін, придуманий наймогутнішими умами, завжди видавався мені нонсенсом. На мою думку, то, по-перше, цей термін є абстрактно-фігурним поняттям, а, по-друге, то якщо підневільна кляса в результаті клясових боїв переможе панівну і заволодіє всіма її багатствами і владою, то в ту ж мить вона перетворюеться з підневільної кляси у панівну, а панівна перетворюеться у підневільну.

Але ж якщо пролетарій став господарем і управляючим державою, то в ту ж саму мить він перестав бути пролетарієм і інтереси його та відношення до виробництва у корені змінилися. Будучи робітником, той пролетарій був зацікавлений, щоб на виробництві якнайменше витратити своеї енерґії і якнайбільше заробити грошей за робочий день, себто, якнайменше дати і якнайбільше взяти. А ставши директором того ж самого заводу, інтереси його в ту ж саму мить змінюються рівно у протилежному напрямку. Він з усіх сил починає старатися, щоб з кожного робітника витиснути максимум робочої енерґії в користь виробництва і мінімум йому заплатити за ту витрачену ним енерґію. Отже, по суті все стає на свої місця, так як було й раніше. Без додаткової вартости не може бути ніякого поступу у суспільстві, а визначує величину додаткової вартости і віднімає її від продуцента і розпоряджається ним завжди провідна кляса. Експлуатація робочої сили була, є і буде завжди. Боротьба за справедливий розподіл національних прибутків велася завжди і всюди. Але в демократичних країнах така боротьба не інкримінується антидержавним виступом, а в тоталітарних — такі виступи інкримінуються як антидержавні і за них судять.

На п'яту добу ми вже були у Москві. На Ярославському вокзалі нас зустрів якийсь московський жулік і почав пропонувати нам свої « услуги », особливо хватався за наші валізи і брався супроводити нас на Київський вокзал. Довелося його просвітити.

— Знаєш що, парень, шукай собі других клієнтів, бо у нас тобі нічого не вдасться викроїти. Зрозуміло ? — досить переконливим тоном сказав йому один з наших, молодий і здоровий хлопець.

— Я понял, — сказав жулік і відстав від нас. На Київському вокзалі ми розташувались всі разом. Нас було більше 30 людей. До нас прилучилась ще маленька група з Норильська. Серед норильчан було троє дівчат, звільнених комісією. Одна з них була дуже красивою.

— Скільки вам років було, як вас арештували ? — запитав я тієї красуні.

— Сімнадцять.

— За що ж вас судили ?

— Зв'язківцем була. 3 поштою затримали.

— Де ж вас допитували ?

— У Львові.

— І вас били ?

— О, ще й як били. У Львові в КҐБ є такий пірат Виноградов. Ото він закручував свою лапу у мої коси і бив моєю головою об стіну так сильно, що кров бризкала по стінах, — із сльозами в очах відповіла красуня.

— Із дівчат ще більше знущалися, ніж з хлопців, — додала її подруга.

« Боже, Боже, коли ж тому всьому прийде кінець », — думав собі я. Нас звільнили, але як довго виноградови будуть сидіти у Львові, Станіславові, Луцьку і Києві, так довго нам не прийдеться спокійно жити, трудитися і відпочивати на своїй рідній землі. Вони ж і прийшли на наші землі зумисне для того, щоб при допомозі наших яничарів винищити всіх тих, у кого хоча трішечки пробудилась національна свідомість. Власовці виноградових не хвилюють і вони їх бандитами не обзивають, бо по суті вони заодно, за « единую и неделимую ». Їх хвилюють оті сімнадцятилітні дівчатка, їх хвилює безмежна любов тих дівчаток до рідного краю, до свого народу, до рідної мови, рідних звичаїв, до краси Карпатських гір, до краси родючих ланів Поділля. Їх хвилює все те, що дише не їх духом, що має свою неповторну красу, не ними нам дану.

На вокзалі у нашому розташуванні також появився якийсь московський жулік і почав тертися біля наших шустріших і молодших хлопців, розпитуючи їх, хто вони такі і звідкіля та куди їдуть. Приставання того жуліка нас насторожило. Всім було ясно, що він прийшов сюди до нас не з цікавости. Ми зі сторони слідкували за його рухами очима. Ждати довелося недовго. Жулік, виждавши, поки наші сусіди, розташовані напроти нас, пішли до буфету залишивши зі своїми валізами малих дітей і старушку, схопив дві валізи і хутко почав віддалятись. Нам було ясно, що він робить це під наш адрес; але в ту ж мить два наших хлопці догнали його і так змасакрували, що на тому місці залишилась тільки мокра червона пляма, а жуліка, стратившого свідомість санітари в білих халатах забрали на носилки і понесли. В момент того ексцесу раптово піднялись на ноги всі пасажири на вокзалі, але ніхто не промовив жодного слова і не рушився з місця. Незабаром прийшов капітан залізничної міліції і, звернувшись до мене, сказав :

— Пойдём к нам, напишем протокол обо всём, что здесь произошло.

— Я нікуди не піду і ніяких показів давати не буду.

Капітан міліції усміxнувся. До нас підступило ще два наших xлопців. Капітан з тим самим словом звернувся і до них, але вони також відмовились давати покази по тій справі.

І так капітанові прийшлося шукати свідків з приводу того ексцесу серед сторонніх пасажирів.

У міжчасі появились і господарі тих валіз. Сторонні люди оповіли їм про це все, що трапилось. Господарі валіз підійшли до нас і подякували нам за те, що ми не дозволили тому жулікові вкрасти їх валізи. Пасажири, сусідуючі з нами у вокзалі, після того ексцесу не спускали з нас очей, показували на нас одні одним і щось оповідали про те, що трапилось.

Пізніше появилася на вокзалі молоденька, років дванадцяти, дівчинка і тихенько, переходячи від пасажира до пасажира, пропонувала пасажирам купляти в неї хрестики. Пасажири радо купували ті хрестики. Купували і ми. Аж раптом міліція почала ловити ту дівчину. А дівчина, тікаючи між пасажирами, прибігла до нас і тут же її наздогнала міліція. Наші хлопці заступилися за дівчинку і не віддали її.

— Ви краще дивилися б за тими, що тягнуть у людей валізи, і ловили їх, ніж маєте бігати за тією дівчинкою. Вона ж не краде, а лише продає ті хрестики, — сказав я. Наші хлопці підтримали мене. І міліціонер, не сперечаючись з нами, відійшов. Міліція до нас відносилась дуже увічливо, видно було, що їм був даний спеціяльний наказ по відношенню до нас. Квитки на поїзд Москва-Київ нам закомпостували без черги і ввечері ми виїжджали на Київ. Їдучи до Києва, я снував роздуми про зустріч з донькою, про сина, який народився і виріс без мене, про своє рідне село, та про свої чудові гаї, луки, поля і болота, в яких народився і виріс, в яких починав думати про прийдешній свій тернистий шлях у пошуках тієї принадливої примари, яку назвали люди Істиною. У вічних пошуках тієї ненаглядної красуні люди знемагають і вмирають, а вона, окаянна, принаджує все нових і нових шукачів. 3 кожного покоління виділяються безстрашні шукачі, які, не зважаючи на невдачі своїх попередників, сміло пускаються у пошуки тієї королеви всіх красот, добра і правди і в пошуках, так як і їх попередники, загибають, не осягнувши мети. Всі вони на своєму шляху потрапляють у тенета « сатани », який, переодягшись у принадне плаття добра і правди, видавав себе за істину.

17 років тяжкої неволі польської, німецької і російської мене втомили і мені хотілося відпочити. Я мріяв про « тиху пристань », про мирне і спокійне життя. А насамперед я мріяв про зустріч з рідним краєм і донечкою. А поїзд все мчав і мчав. Мої товариші по неволі жадібно питали один одного : « Коли ж ми вже ступимо на землю своєї батьківщини, на землю України ? Де і від якої станції починається Україна ??? »

— Від станції Михайлівський хутір починаеться Україна. Ось проїдем Брянськ і Брянські ліси, а там уже й будемо виглядати Україну, — відповів я.

На станції Михайлівський хутір, миттю всі ми вибігли з вагона і кинулись купувати помідори, молоду цибулю і огірки. У всіх очі світилися безмежною радістю. Купуючи ту всячину українських полів, наші хлопці більше дивилися на червонощоку продавщицю, розмовляючу полтавським діялектом, ніж на те, що вони купують. Ця мила жінка своїм гумором, дотепом і полтавською м'якою вимовою просто зачарувала всіх. 3 радости — і здачі хлопці відмовилися брати.

— Так, це вже Україна, тут земля, вода, і навіть трава пахне чимсь рідним, близьким і милим серцю, — сказав старий Прокіп.

У Конотопі в наш вагон сіли дві молоді дівчини і розташувались у нашому проході. Вони їхали до Тернополя. Наші хлопці з тими дівчатами розмовляли, жартували, сміялись і співали українських народних пісень. Всім було дуже приємно і весело. Це були медички із середньою освітою. Вони працювали в Тернополі в лікарні.

— А чи ви, дівчатка, знаєте, хто ми такі ? — у ході розмови і жартів я запитав їx.

— Ні, не знаємо, — відповіли обидві разом.

— А ви там у Тернополі чули розмови про бандерівців ?

— О, чули. Після призначення нас туди на роботу, нам читали лекції про бандерівців, це страшні бандити, вони вбивали безневинних людей, — відповіли наперехопки одна перед одною дівчата.

— Оце ж ми всі тут і є бандерівцями. Оце нас звільнили із неволі і ми їдемо додому, — сказав я.

— Це неправда, ви обманюєте нас, ви не вбивці, ви не могли вбивати людей.

— Ми ж не говорили вам, що ми вбивали людей. Мене судили за націоналістичну діяльність, — сказав я.

— Але ж це правда, що бандерівці — бандити ?

— Бандити є бандитами всюди, куди б вони не попали, чи то у бандерівці, чи то у червону партизанку, чи то в польську АК, чи в Людову Армію, тільки не всюди мають однакову можливість бандитничати. А хороші люди, без огляду на те, куди їх доля закинула, вони завжди і всюди залишаться хорошими. Так що це неправда, що бандерівці всі бандити, а червоні партизани всі благородні. Всюди трапляються всякі люди, хороші й погані, — відповів я.

Під обід наш поїзд прибув у Дарницю, а звідтам рушив у напрямку Дніпра. За Дніпром завиднілись київські гори, вкриті чудовим кучерявим лісом. На вершинах гір красувались золотоверхі церкви. Через міст на Дніпрі поїзд йшов тихо. Всі мої товариші по неволі мовчки у глибокій задумі дивилися на Дніпро, гори, ліс, церкви і на величавий пам'ятник Володимира Великого.

— Один Володимир насильно охрестив нашу прадавню поганську Русь, а другий перехрестив її на комуністичну. Християнська віра прийшла до нас з висококультурного, на той час, півдня і принесла нам письменність, культуру, яку наші предки засвоїли на свій лад. А що прийшло до нас з комуністичною вірою, принесеною нам з відсталої півночі ? — думав собі я, дивлячись на Володимира з хрестом, стоявшого на горі над Дніпром.

У Києві ми піхотою пішли до Володимирського собору, а звідтам до університету. Подивились на той будинок, в якому 1918 році засідала Центральна Рада на чолі з професором Грушевським. Поклонилися перед пам'ятником Шевченка і вернулись назад на станцію у Києві. На станції наші дороги розійшлись. Одні поїхали до Львова, другі до Станіславова, треті до Дрогобича, а я з декількома хлопцями поїхав на Полісся, на станцію Ковель.

Уява розвивалася все більше й більше. Рідне село, дорогі мому серцю куточки нашого прекрасного Полісся, березові гаї, зарослі лозою, черемхою і калиною болота, пахучі луки і поля, барвистими образами випливали з моєї уяви і переносили мене у світ мого дитинства і юности. Переноситись у сні уяв і милих серцю спогадів інколи буває дуже приємно.

А донечки дорослою я так і не міг собі уявити. Мені завжди ввижалося, що це п'ятирічне дуже миле, веселе і красиве дівчатко безжурно стрибає по квітучій картоплі, граючись у схованки з моєю мамою.

Від Ковеля до залізничої зупинки Підгородне було всього 36 кілометрів. Цей клаптик дороги був мені із самого дитинства дуже близьким і знайомим. 26 травня 1939 року, після відбуття 5 з половиною років неволі, тією ж самою дорогою я повертався додому з польскої тюрми. Тоді мені було 25 років. Я повертався добре вишколеним, віруючим комуністом. А зараз, думав собі я, мені вже 42 роки. Я відбув 11 з половиною років тяжкої неволі в далекому Заполяр'ї, на каторжних роботах за націоналістичну діяльність. Слідство, суд і польська тяжка тюрма не зломили мене, я вийшов з того всього ще більше загартованим і вишколеним, а радянська дійсність, та страшна дійсність 1933-37 років, язви якої ще не зажили і понині, відвернула мене від комунізму і, в силу обставин, я попав у протилежний табір, у табір націоналізму. І ось зараз я знову повертаюся у своє рідне село давно вже зневіреним у комунізм і з недовір'ям до ОУНівського націоналізму. Я рішив, наскільки мені дозволить моє знання і досвід, глибинно осмислити все своє минуле і минуле свого народу та й всього людства. А поскільки моє минуле, від п'ятнадцяти років мого життя, було тісно зв'язане з курсуючими на наших землях ідеями, то треба строго критично осмислити і ті ідеї. На наших землях перехрещувалися дві антагоністичних одна одній ідеології. Одну підживлювала Москва, а другу Берлін. На мою долю випало так, що перехрещення тих двох, нетерпимих одна одній ідеологій, пройшло через мене, отож я повинен безпристрасно осмислити, як одну так і другу, бо саме мені прийшлося дуже тяжко і довго страждати як за одну, так і за другу. Дати глибинний теоретичний і практичний аналіз тих двох течій не легко, а тим більше мені у моїх умовинах, але все те, що у моїх силах, я постараюся зробити. Оце з такими думками я повертався на волю.

У рідному селі затримуватись довго не думав. 3 дружиною мене зв'язували тільки двоє дітей і більш нічого. Духовно ми були чужі одне одному. Дружина мене не розуміла і не могла зрозуміти. Крім того, у 1950 році вона, без мене, прижила собі ще одну дочку. У рідне село мене тягнуло нестримне бажання побачити і побути зі своїми рідними дітьми. А напостійно жити я думав влаштуватись десь в іншій області.