Данило Шумук
За східнім обрієм

Проїжджаючи з Ковеля в Підгородне, я не зводив очей із прилягаючих до залізниці знайомих і близьких мому серцю гаїв, полів і луків. Але все це сприймалося зовсім не так, як у 1939 році. Від усього того віяло якоюсь незрозумілою відчуженістю, байдужістю і холодом. І тут же я подумав : « Хорол місто не те і Хорол річка не та ». Все було не те, що колись хвилювало мою душу і ніжно ласкало око. Одушевлена поезія перемінилася у бездушну безбарвну прозу. Я боляче відчув, що в тому краю мені вже не жити, що тут уже рідного для мене нічого не залишилось. « Болота висохли, гаї порубали, луки тракторами поорали. А люди, люди також вже стали, мабуть, не ті. Чи це вже й справді все так померкло, поблідніло і посіріло, чи може це я постарів і моє сприймання висохло », — думав я собі, і в тім часі поїзд зупинився на зупинці Підгородне. Я вийшов з вагону і подивився навкруг. Півстанка, колись давно побудованого з червоної цегли, не було, не було й того садочка, в якому він тулився. Не було і алеї з височенних старих беріз, крізь яку пробігала залізниця. На чистому полі стояв новопобудований оштукатурений півстаночок. Кругом було голо, сумно і незатишно. Люди також виглядали якимись порожніми, бездушними і байдужими до всього того, що їх оточувало. « Невже це настала якась духовна деґрадація людського роду, чи може, навпаки, я сам деґрадую », — думав я сам собі. Від півстанка Підгородне до Боремщини було кілометр дороги. Це була стежинка, яка колись вилася через струмок, захований в гущавині молодої вільшини, лози, калини, черемхи та розкішний березовий гай, а зараз всюди пусто і голо. Веселий струмочок, пропливаючий серед невгамовного пташиного співу, перетворився у сумний беззахисний потічок, а там, де був чарівний гай, розкинулись вивітрені поля, а на них розлилася туга, туга за зруйнованою красою. Ласкала моє око тільки та дорога, що бігла в село з півдня, вона протягувалася попід кронами кучерявих верб, посаджених ще при мені перед війною. Я йшов тією дорогою помалесеньку, придивляючись на все, що тільки траплялося мені. Не впізнавали мене діти, не впізнавали дівчата і хлопці, не впізнавали і старші — всі дивилися на мене як на чужака. І насправді, я був для них чужим. Мої інтереси, мої роздуми для них були недоступними, а їх інтереси для мене були байдужими. Між мною та моїми односельчанами утратився психологічний контакт і налагодити його вже неможливо.

Я йшов, а хвилювання зростало з кожним кроком. Ось уже те місце, де колись була саджавка, де плавали качки і гуси. Ось уже видно садибу мого сусіда і розлогого ясена над дорогою. А ось уже й моя усадьба. Моя, але не та. Колись тут був розкішний садочок, пасіка, а зараз голо і пусто. Залишилося тільки дві сухих груші і кучерявий зелений волоськкй горіх та декілька вишень. Над дорогою стояла маленька хатинка, побудована вже після війни, без мене. Я прискорив ходу. Серце калаталось все дужче і дужче. І нарешті я ввійшов до хати. На кухні не було нікого. Я постукав до кімнати.

— Прошу ! — почувся ніжний лагідний голос.

Я ввійшов.

Біля столу стояла в білому платтєчку молода, сповнена недоторкнутою свіжістю і красою ніжна дівчина.

— Доню ! — розкинувши руки, кинувся я до дочки.

— Тату ! — відкликнулась дочка і кинулась мені в обійми. Поцілувавшись, ми довго стояли в обіймах, пригортаючись одне до одного, і мовчали. Пізніше сіли на ліжко і знову пригортаючись одне до одного, мовчали. Ми не розмовляли, щоб не осквернити і не сполохати своїх невимовних почуттів. Пізніше прийшла дружина і, зобачивши нас в обіймах з дочкою, аж зжахнулась, а тоді з якоюсь неприродністю кинулась цілуватись. Незадовго прийшов і син. Він також поцілувався зі мною якось відчужено, наче під якимсь примусом. А Лідочка, бідна Лідочка, їй тоді було всього шість років, вона не знала нічого і горнулася до мене як до рідного.

По-справжньому моїм прибуттям раділа тільки моя донечка і обманута мамою її дочка. Дружина і син ставилися до мене неприхильно. На самоті, у відсутності дітей, дружина оповідала мені всякі небилиці з метою виправдати свій поступок, в результаті якого появилась на світ Ліда. Я слухав і мовчав. По тому поводу я їй ніколи не сказав жодного слова і нічого не питав.

Незабаром прийшли сусіди: Михальчук Федір і Власюк Нечипір, а пізніше прийшов ще й Власюк Василь. Сусіди почали оповідати про своє життя, про колгосп, одного голову колгоспу лаяли, а другого хвалили. Їх візит і розмови видалися мені дуже невчасними і недоречними. Мені хотілося побути у своїй хаті самому зі своїми дітьми і тому я сказав :

— Я вже давно тут не живу і тому мене зовсім не цікавлять ваші колгоспні справи. Зараз мене цікавить тільки моя дочка і син.

Перші дні мене навідували рідні, близькі і знайомі. У тих відвідинах більше проявлялося любознайство, ніж добросердечність. Всі знали мене палким, ідейним, відданим комуністом. Всі колись заслуховувались у мої палкі виступи на мітінґах. Ото ж всім було дуже цікаво знати, що ж це таке відвернуло мене від комунізму і повернуло у іншу сторону, але прямо ставити такі запитання ніхто не насмілювався. Всі нетерпляче ждали, поки я сам їм про це оповім. Ухилитись від того я не міг і не мав права. Казати неправду чи оповідати про все детально також не можна було. Тому я обмежився абстрактним з'ясуванням. Всім цікавим я говорив приблизно так :

« По суті, то я залишився вірним своїм ідеям, я шукав правди і думав, що вже її знайшов і іншим показував : ось вона, а виявилось, що в одежу правди переоділась брехня. Цей обман мене сильно обурив і я не міг собі того простити, бо це ж йшлося не тільки про мене, а й про тих, що я вів за собою, бо я ж був не тільки трибуном цих обманчивих ідей, а й організатором. Все, що я говорив і робив в ім'я тих ідей, я робив з глибокою вірою в серці, що це є вершиною добра і щастя людського роду, а виявилося навпаки. Отже раніш я страждав за ті ідеї, а пізніше страждав за те, що обманувся в них, що це були не ті ідеї, яких я шукав, а лише тільки тонка підкройка під них ».

Пізніше ті мої абстрактні з'ясовування люди сконкретизували, звульґаризували, перередаґували на свій лад і у формі доносу передали КҐБ. А для КҐБ тільки того й треба було. І так знову на мене завели справу. Але це настало пізніше. Я було заплянував побути з дітьми не більше одного місяця, але вийшло зовсім по-іншому. 3 кожним днем я все більше і більше привикав до дочки і не міг собі уявити, як я могтиму з нею розстатися. А дні і тижні, місяці проходили дуже швидко.

Кожного дня поштарка приносила мені по три, п'ять, а іноді й по сім листів. Бувші в'язні, які відбували покарання в Норильську, писали до мене із усіх кінців Радянського Союзу. 3 Польщі писав до мене Семенюк Степан і висилав мені польські журнали і газети. У Польщі звільнили з тюрми Ґомулку і Спихальського. Розпочався шостий пленум Польської Об'єднаної Робітничої Партії. У роботі пленуму взяв участь Ґомулка. 3 Польщі повіяло свіжим повітрям гуманізму і демократії. На пленумі гостро засуджували дотогочасну внутрішню політику партії. У Москві з того приводу забили в тривогу. Хрущов і Булґанін без запрошення приїхали до Варшави. Під польську границю день і ніч підтягували війська. Напруження зростало. Хрущов і Булґанін домагалися зустрічі з Охабом і Циренкевічем. Але пленум вирішив, щоб у переговорах з Хрущовим і Булґаніном, крім Охаба і Циренкевіча, взяв участь Ґомулка. Розмова відбулася у напружених обставинах. Першим секретарем ПОРП пленум вибрав Ґомулку. На незнайомого мені Зенона Валька нападали на пленумі за те, що він від імени Політбюро розпорядився, щоб преса описувала познанські події, як кривавий путч, організований із-зовні закордонною аґентурою. Ґомулка гостро засудив таку постановку Політбюро щодо познанських подій, висловивши по тому поводу таку фразу, що робітничий кляс без причин за зброю не хватається. Отож тими словами він реабілітував тих, що в Познані схопилися за зброю і чинно виступали проти політики уряду. Нерентабельні колгоспи Ґомулка розпустив. Припинилось цькування на індивідуальних господарів. Авторитет Ґомулки зростав не по днях, а по годинах. Ґомулка став любимцем всього народу. Його любили навіть і ті, що не поділяли комуністичних поглядів.

Ґомулка став найавторитетнішим чоловіком.

Я радів і тим, що тоді відбувалося у Польщі. Я гордився Ґомулкою. Коли б Ґомулка побув при владі 4-5 років, так як це робиться у насправді демократичних країнах, то цей період, мабуть, був би записаний в історії Польщі золотими буквами. Але сталося по-іншому. Ґомулка був при владі аж чотирнадцять років, а влада має таку змінну силу, що розкладає навіть найкращих і найблагородніших людей, адже вона, окаянна, розложила і насправді гуманного, простого, скромного і всім доступного Ґомулку.

Колись, ще перед другою світовою війною, за дорученням партії, Ґомулка займався профспілковою роботою, тоді він організував і керував страйками. У ті часи Ґомулка був насправді відданим борцем за справу трудового люду, за справу демократії, він тоді щиро боровся за підвищення добробуту трудящих і їх права у суспільно-громадському житті. Прийшовши до влади, він також намагався залишитися вірним своїм принципам служити трудовому люду і демократії, але тлінна сила влади зробила своє. Восени 1969 року, Ґомулка в жорстокий спосіб розгромлює виступи польської інтеліґенції, спрямовані проти наростаючої загрози диктатури. У тій крайньо антигуманній і антидемократичній реакції, Ґомулка вміло, завдяки своїй демагогії, мобілізував по своїй стороні робітничу клясу і підперся її підтримкою у своїй розправі з інтеліґенцією. А в грудні місяці 1970 року, Ґомулка, встановивши свою диктатуру у партії і уряді, робить наступ на життєві інтереси робочих, різко знижуючи їх життєвий рівень. Робітники всіх портових міст Польщі в знак протесту оголосили страйк і виступили на вулицях з протестами проти антидемократичної політики Ґомулки. А Ґомулка, той же самий Ґомулка, що перед війною піднімав робітників і організував їх до страйкової боротьби за підвищення зарплати, за демократію, і восени 1956 року по поводу познанських подій сказав, що робітнича кляса ніколи безпідставно за зброю не хватається, у грудні 1969 року дав команду поліції і війську стріляти по робітниках. Кривава розправа Ґомулки з робітничим клясом Польщі найкрасномовніше свідчить про те, що влада має у собі таку величезну змінну силу, перед якою не можуть устояти навіть і найкращі люди. Я забіг трохи наперед у своєму екскурсі по поводу подій у Польщі, Ґомулки і демократії, але щоб дати якнайчіткіший образ своїх міркувань по тому поводу, я інакше не міг того зробити.

Незадовго після унормування політичного положення у Польщі, у 1956 році виник гострий конфлікт на Суезькому каналі. Єгипет захопив Суезький канал. Англія і Франція виступили на захист своїх прав. Виникло сильне політичне напруження. Колгоспники на західніх землях України перестали працювати. Всі кинулися у магазини по сіль і мило. За два дні розібрали все. ЦК партії розпорядився у формі лекцій про міжнародне положення усім громадянам довести до відома, що конфлікт на Суезькому каналі у війну не розгориться, отже тому всім треба продовжувати трудитися на своїх місцяx. У наше село по тому поводу приїхав читати лекцію перший секретар райкому партії. На ту лекцію прийшов і я зі своєю дочкою. Говорив він гидким суржиком. Це була якась кострубата мішанина російської і української мови. А хід подій так переплутав, що коли б його виступ хтось записав на плівку і вислав у ЦК партії, то його в той же самий день зняли б з роботи. Але того ніхто не зробив і він залишився на своїй посаді.

Суезький конфлікт, зусиллям ООН, був налагоджений в користь Єгипту. Уряд Ідена в Англії подався до димісії. Новий кабінет міністрів за дорученям королевої сформував Мекміллен. Цей шотландець належав до тієї самої консервативної партії, що й Іден, але це не завадило йому бути іншої думки, ніж Іден, з приводу Суезького каналу і по цілому ряді інших питань. « Англійці роблять помилки так як і всі інші, але вони вміють їх виправляти краще від інших », — думав собі я.

Незабаром після Суезького конфлікту вибухло повстання в Будапешті, спрямоване проти диктатури Ракоші. До влади прийшов Імре Надь. Відлуння того повстання швидко покотилося і на наші землі. Колгоспники знову перестали працювати, а декотрі жінки почали навіть погрожувати зненавидженим ними бриґадирам і голові колгоспу. Тим разом ситуація заіснувала дуже складна. Напруження зростало з хвилини на хвилину. Бої у Будапешті і у всьому краї розвивалися у користь повстанців. Постала безпосередня небезпека виходу Угорщини з Варшавського пакту. Такий акт став би дуже небезпечним прецедентом для політики Радянського Союзу. І тому уряд Хрущова дав команду своїм військам, стаціонованим в Угорщині, придушити повстання. І повстання силою радянських військ було придушене.

Після тих кривавих подій в Угорщині, розпочався натиск на колишніх політв'язнів, звільнених з ув'язнення комісією. Нас почали всякими способами виганяти із західніх областей України. Від тоді місцеві власті почали явно вороже ставитись не тільки до мене, але й до моїх дітей. Витворилась дуже важка атмосфера. Біля хати була встановлена сліжка із завданням вислідити, чи до мене приїздять які чужі люди. Голова колгоспу почав налягати на мене, щоб я заходив у колгосп на роботу. Треба було кудись виїжджати. А куди саме їхати, то я й сам не знав. У Дніпропетровську жив один мій знайомий по комуністичному підпіллю, отож я й поїхав у Дніпропетровськ. Мій знайомий впізнав мене відразу з порога, хоча ми й не бачились сімнадцять років. Він був партійний, але прийняв мене дуже радо. Сім днів я шукав квартири і нарешті знайшов, але в пашпортному бюрі мені категорично відмовили прописку і дуже грубо і вороже відносились до мене. Цей безвихідний стан почав пригнічувати мене і відбирати охоту до життя.

На дев'ятий день я виїхав з Дніпропетровська. Їдучи назад на Волинь, я зупинився в Києві, у своєї племіниці Дусі, щоб оглянути Київ. Оце тоді перший раз я побачив Печерську Лавру, Софійський собор, Золоті ворота і Аскольдову могилу. Ті славні пам'ятники високої культури наших предків надихали мене вірою у свій народ. Колись Україна була залізним щитом в обороні европейської культури перед диким Сходом. Тоді з київськими князями дружили найсильніші королі Европи, не як зараз з нами, мізерними правнуками; про це нагадують тільки оті величаві залишки наших предків, великих духом, пам'ятники їх культури. « Може ще колись цей могутній дух наших славних прадідів княжої і козацької доби відкликнеться у крові своїх правнуків незрячих і просвітить розум та надихне мужністю », — думав собі я.

Удома мене зустріла пригнічена і обиджена донечка.

— Тату, зараз нам тут жити уже неможливо. Оце зараз вербують переселятися у Кримську, Дніпропетровську і Херсонську області. Давай завербуємося і поїдемо звідсіля усією сім'єю, — сказала донечка.

У мене такого пляну не було. Я знав, що з дружиною не зживуся. Нас лучила дуже тоненька ниточка, це діти. А як тільки діти поодружуються, то нас лучити не буде вже ніщо, а роз'єднуватиме все. Але відмовити дочці у тій прозьбі я не міг. І тому згодився переселятися разом із всією сім'єю.

Ввійти в контакт з жителями свого рідного села я вже не міг. Їх круг інтересів мені не підходив, а мене зрозуміти їм було не по силі. За період панування Радянської влади село змінило своє духовне обличчя. В загальному селяни забудувалися краще, ніж за Польщі. Число освічених людей значно збільшилося, але духовна культура села зменшилась. Затихли у селі старовинні народні пісні, затихли хвилюючі душу веснянки, затихли купальні і петрівчані пісні, замовкли і колядки. Все, що живило і скращувало людську душу, щезло. Увечері, замість веселого співу народніх пісень, роздавалися дикі крики п'яниць. Пили всі. Горілки випивали люди, в загальному беручи, за один день більше, ніж при Польщі за цілий місяць. Увечері люди замикали хати, щоб не всунувся якийсь п'яниця і не робив бешкету. Одного разу ввечері хтось постукав і до нас. Ми відчинили двері. До хати ввійшло двох незнайомих мужчин :

— Це тут живе Дубій ? — запитав старший віком.

— Ні, Дубій живе через дві садиби дальше, — показуючи рукою в сторону Дубія, сказав син.

Але гості не збиралися йти до Дубія і без припрошення присіли в нас і почали розпитувати, хто я такий та звідкіля і коли сюди прибув.

— А хто ж ви такі будете ? Ви ж ніби то шукали Дубія і раптом розпочали допит : хто я, звідкіля і чого, — запитав я.

Старший віком з відтінком хвалькуватости вийняв червону книжечку і подав мені. Розгорнувши той незвичайний документ, я довідався, що маю справу з капітаном КҐБ Крамським.

— Я сам родом з Росії, з Івановської области. Із жалю і співчуття до українського народу я приїхав сюди добровільно, щоб допомогти українському народові звільнитися від націоналістичних банд. Ми розбили на Волині банду Дубового, Рудого. Ви знаєте їх ? — раптовно запитав Крамський.

— Ні, я їх не знаю, так як не знаю і вас, — нежичливо відповів я.

— А кого ви знали з вожаків націоналістичних банд ? — знову запитав Крамський.

— Я з бандитами не знався і прошу більше таких питань не ставити, — з обуренням відповів я.

— Що ж, хоча ви до нас ставитеся неприхильно, однак нам ще прийдеться з вами зустрічатися, — з насмішкою сказав капітан Крамський і тут же піднялися обидва і вийшли.

Цей « візит » тих непроханих гостей мене схвилював, і я подумав сам собі : « Знову почалось ».

Через тижнів два, пізно ввечері, хтось по-поліцейському застукав у двері. Цей наглий стукіт викликав у мене обурення і я сказав синові не відкривати. Стукіт і крик наростав.

— Хто ви такі і чого вам треба ? — запитав я.

— Відкривай ! Ми з КҐБ, — кричав чийсь голос.

Я відкрив, у хату вскочило двоє незнайомих людей, але син в одному впізнав ветфельдшера, а в другому ветсанітара. Вони обидва були до безтями п'яні. Пізніше, внаслідок моєї строгої постави, вони спасували і освідчились, що прийшли купувати хату.

Ми записалися на переселення у Дніпропетровську область. Виїзд призначили на 17 березня 1957 року. Нас призначили у Межівський район, у село Слов'янка, у колгосп ім. Щорса. Рано вранці 17 березня ми завантажили свої речі на вантажну машину, а вікна і двері своєї хати навхрест забили дошками. Попрощавшись із сусідами, а властиво із своєю садибою, ми виїхали зі свого рідного подвір'я. Люди мовчки нежичливо провели нас очима. Шофер додав газу і через хвилин п'ять ми вже були за селом.

У Любомлі на станції з'їхалися переселенці з трьох районів. Для нас було виділено декілька чотириосних вагонів. У Дніпропетровську область їхали тільки одні ми, всі інші переселялись у Крим. Начальник по оргнабору і переселенню велів нам завантажуватись у той вагон, що був призначений до Криму.

— Так ми ж призначені в Дніпропетровську область, а не в Кримську, — говорив я йому.

— Від нас більше ніхто в Дніпропетровську область не їде, а дати для вас окремого чотириосного вагона я не можу. Сідайте до тих, що їдуть у Крим, а в Ковелі перевантажитесь у той ешелон, що йтиме у Дніпропетровську область, — сказав начальник по оргнабору і переселенню. Виходу не було. Ми змушені були завантажитись разом з кримчанами. Залізничне начальство відмовилось нас перевантажувати у дніпропетровський ешелон, як у Ковлі, так і в Ківерцях. І так, у силу обставин, ми поїхали в Крим.

У Ковелі сформувалося три ешелони переселенців, один направлявся в Крим, другий в Херсон, а третій у Дніпропетровську область.

Із станції Джанкой наш вагон направили по напрямку Керчі, в район Семіколодязів, на залізничну зупинку Петрова. На цій зупинці всіх з вагону розвантажили, залишились тільки ми. Кримська область нас не прийняла і відправити на місце призначення за свій рахунок також не хотіла. А залізничне начальство за простої вагона начисляло гроші. І так « безпризорними » ми стояли дві доби. На третю добу вранці я вислав телеграму до Києва начальникові по оргнабору і переселенню при Раді Міністрів, Могилі. У час дня з Києва прийшла команда негайно відправити наш вагон у Дніпропетровську область на станцію Межову, згідно нашого призначення. 25 березня ми вже були в селі Слов'янка.

Поселили нас у одної вдови, у маленьку кімнатку на 9 квадратних метрів. Через кілька днів я пішов у колгосп на роботу. Призначили мене прицепщиком на трактор. На цій роботі я простудився і захворів. Пізніше пішов у будівельну бриґаду.

Правління колгоспу виділило нам плян і ми викопали траншеї під хату. Через тижнів три дочка поступила на роботу у районну лікарню медсестрою. Син також почав ходити в колгосп на роботу.

Десь під кінець квітня приїхало з району начальство і скликало загальні збори. Йшлося про те, щоб колгосп ім. Щорса перевести в радгосп. У тому пляні виступав голова райвиконкому і голова колгоспу. На збори прийшли в основному колгоспниці і всі в один голос кричали : « Ми не хочемо переходити в радгосп. Ми ж колгосп самі організували, він для нас рідний і ми не хочемо ніякого радгоспу ».

Але начальство не відступало від свого. Розпочалися індивідуальні бесіди з найбільш упертими. Почулися навіть загрозливі натяки, як наприклад : « Прийдеться пошукати, хто це так каламутить воду » і так далі. І так нарешті проголосували за радгосп.

Для мене радгосп був більше сприйнятний, ніж колгосп. У радгоспі був восьмигодинний робочий день і з радгоспу легше можна було вирватись, ніж з колгоспу, а для мене мало це величезне значення, бо я весь час носився з думкою виїхати десь із села. Я хотів лише там побудувати хату. І ждав поки дочка поступить в інститут.

Але радгосп будувати хати не брався. Директор радгоспу говорив, що в них немає дозволу на будову хат для переселенців. А на квартирі жити далі було неможливо. Ми вибралися на виділений нам присадибний участок і там жили під відкритим небом. Там нас пекло сонце і мочив дощ. Нелегко нам було, але ми терпеливо переносили все. Однак таке існування ставало щораз більш нестерпним, треба було щось робити. Директор радгоспу побудував собі розкішний дім, і йому було байдуже, що ми живем під голим небом. Голова райвиконкому також такими справами не цікавився, йому потрібний був плян по здачі зерна державі, а про житла для людей йому голова не боліла. Про такі справи вони навіть і розмовляти не хотіли.

Про своє скрутне становище я написав у Дніпропетровськ начальникові по оргнабору і переселенню при Облвиконкомі, Левковцеву. Левковцев написав відповідне письмо райвиконкому і директорові радгоспу. Але ані директор радгоспу, ані голова райвиконкому це відношення Левковцева не взяли до уваги. Тоді я написав у Київ начальникові по оргнабору і переселенню при Раді Міністрів, Могилі. І лише внаслідок натиску Могили райвиконком відпустив мені необхідну кількість лісу і директор радгоспу дав необхідний транспорт для перевозки будівельних матеріялів на хату. За літо я хату побудував і тимчасово вкрив очеретом під листок, з розрахунком, що пізніше вкрию шифером. На шифер я написав заяву в дирекцію радгоспу.

На протязі восьми місяців мого проживання у Слов'янці я працював як віл від сходу сонця аж до темної ночі. За той період я нічого не читав і не писав. Переписку з друзями скоротив до мінімуму. Одного разу зовсім несподівано до мене приїхав Славко Пащак. Ми по-дружньому привітались, пообідали і почали розмовляти про свої особисті справи. Виявилося, що і в Славка положення було не краще від мого.

Він їхав з Одеси в Донецьку область шукати роботи. 3 Одеси його гонили. Тоді нашому братові, бувшим політв'язням, ніде не давали спокою. Мене наче б не рухали, але якийсь підозрілий тип часто приїздив до контори дирекції радгоспу та в наше правління і вивчаючо-допитливим поглядом приглядався до мене. Довголітнє переслідування поліцією всіх систем виробило в мене якесь органічне відчуття поліцейського ненависного ока. Тоді я навіть не уявляв, за що до мене можна придиратись, але переслідуючий погляд поліцейського ока відчував безперервно, воно ходило за мною як тінь. Павутину аґентури, обсновану навкола мами і дочки, також було явно помітно. Ту роботу поліцейської « машини » я відчував з кожним днем все більше й більше. Кільце змикалося.

18 листопада 1957 року підвечір, на наше подвір'я під'їхав легковою машиною директор радгоспу в товаристві ветеринара. Вискочивши з машини, дружньо привітавшись, директор сказав :

— Оце тільки що з Дніпропетровська дзвонив мені Левковцев з приводу шиферу. Шифер для вас на хату у нього вже є. Оце завтра удосвіта до Дніпропетровська буде йти наша вантажна машина на сільгоспоборудування для ферми і по дорозі забере вас, то може відразу привезете і шифер.

— Гаразд, я буду ждати вашої машини.

— Як я бачу, то ви уже хату майже закінчили.

— Та ось уже живем, хоча ще не оштукатурений потолок і немає підлоги.

— Якщо вже потолок одранкували, то і заштукатурите, а щодо підлоги, то зміряйте, скільки треба дощок і напишіть заяву, то вже якось викроїмо вам і підлогу, — сказав директор.

Словом, директор того разу був вийнятково увічливим і щедрим; це його обнадіювання мене аж здивувало. І насправді, другого дня, 19 листопада, ще вдосвіта біля хати зупинилась вантажна машина. Я відкрив двері і всіх з машини запросив до хати. Їх було шестеро : чотири мужчини і дві жінки. Зобачивши, що двох молодих непогано одягнених мужчин дуже пильно стежать за моїми рухами, у мене з'явилась підозра, і я на якусь мить подумав собі : « А може це з тим шифером зв'язана якась поліцейська затія ?! » Але зараз я ту свою підозру розвіяв, думаючи, якого їм біса треба від мене, я ж весь відданий будові хати, присадибній господарці і роботі в радгоспі. І насправді, вийшовши з лагера, я не займався і не думав займатися політичною діяльністю. Тоді для мене були вже далекими всі існуючі в нашому народі ідеології. Я зненавидів тоталітаризм у всіх його проявах, як у інтернаціональному, так і в націоналістичному, і тому рішив стати осторонь від громадсько-політичного життя. Однак, я вважав своїм обов'язком осмислити і проаналізувати всю свою попередню громадсько-політичну діяльність і рухи, в яких я діяв. Для тієї мети я всюди і вишукував відповідні матеріяли.

Головний механік радгоспу їхав у кабіні разом з шофером, а дві жінки і двоє мужчин їхали разом зі мною у кузові. У Дніпропетровську ми зупинилися перед будинком управління радгоспами. Механік пішов до правління, а ми сиділи в кузові. Будинок правління стояв метрів сімдесять від вулиці. Я нетерпляче чекав, коли ж нарешті повернеться механік, щоб домовитися з ним, де їх шукати після полагодження своїх справ по поводу шиферу. Але механік не спішив. А я з правління не зводив очей і всіх виходячих звідтам вивчаючо проводив очима. Всі заходили туди і виходили звідтам по-діловому, по-робочому, за вийнятком лише одного брюнета мого віку у довгому шкіряному пальто. Цей брюнет, який уже не раз оглядав мене на подвір'ї дирекції нашого радгоспу, йшов з обласного правління радгоспів зовсім не по-діловому, він помаленьку перевалювався з ноги на ногу, немов би вагався, чи йти далі, чи вертатися назад. Але все ж таки він ішов і, наче б байдуже, дивився на нас. Вийшовши на вулицю, він повернув ліворуч, і пройшовши метрів п'ятдесят, став за машиною « ЗІМ » і продовжував дивитись за нашою машиною. Цей тип всією своєю поведінкою знову навів на мене душевний неспокій. Але поскільки я не займався ніякою антирадянською діяльністю, то потому відігнав від себе і ту підозру.

Нарешті повернувся наш механік і ми під'їхали до держбанку. Механік пішов у держбанк, а я в облвиконком до облуповноваженого по оргнабору і переселенню Левковцева. І ось, коли я тільки простягнув руку до дверей облвиконкому, в ту ж мить десь взявся той же самий брюнет в шкіряному пальто і запитав :

— А ви до кого ?

— До обласного начальника по оргнабору і переселенню Левковцева, — сказав я.

— Нарешті ! А я їжджу по всьому городі за вами, я ж і є Левковцев, сідайте в машину, — радісно сказав брюнет у шкіряному пальто і показав на відкриті двері машини чорний « ЗІМ ». Я спокійно підійшов до машини. Два молодих хлопці вправно вскочили в машину, а тоді сів я і поряд біля мене цей же брюнет в шкіряному пальто. « ЗІМ » рушив і помчав. Всі мовчали. Я відразу зрозумів, до чиїх рук потрапив, але назовні того не виявляв. Поскільки я не займався ніякою політичною діяльністю, то в мене навіть і в гадці не було про те, що мене зможуть за щось звинуватити, тому я і був зовсім спокійний.

— Ви, Лаврентійович, ночуватимете в Дніпропетровську ? — запитав брюнет в шкіряному пальто.

— Я не знаю, чи механік сьогодні встигне полагодити всі свої справи і завантажити сільхозмашини, чи ні, якщо встигне, то поїдемо сьогодні.

— А в вас тут у Дніпропетровську є де ночувати ?

— Є.

— А де і в кого ? — спішно запитав брюнет.

— По вулиці Дімітрова у Маслянки Макара.

— А де він працює ? — знову дуже спішно запитав брюнет.

— На металюрґійному заводі імени Петровського.

Після тих запитань знову настала напружена мовчанка, а машина мчала все швидше та швидше. Попереду завиднілися залізні ворота і вартовий. Чергуючий, зобачивши « ЗІМ » із знайомими йому номерами, відкрив ворота і ми в'їхали на подвір'я із задньої сторони якогось масивного будинку, який мав вигляд підкови. « ЗІМ » підвіз нас під самі двері. Брюнет спішив якомога швидше доставити мене на місце « призначення ». Ми ввійшли в просторий вестибюль і відразу повернули на сходи. Один з моїх супутників пішов уперед, а двоє ішло з-заду, це вже явно свідчило про те, що зі мною поводяться так, як з заарештованим.

На четвертому поверсі брюнет відімкнув свій кабінет і жестом руки велів йти в кабінет. Кабінет був просторий, більше тридцяти квадратних метрів; майже посередині стояв великий письмовий стіл і напроти буквою « Т » стояв менший стіл. 3 лівого боку під стіною стояв великий масивний сейф, а з правого — диван.

— Роздягайтесь і сідайте, — розпорядився брюнет, а сам, роздягнувшись і повісивши пальто, швидко десь побіг. Зі мною залишився молодий хлопець. Він сів напроти мене за малим вузеньким столом і, наче б між іншим, став розпитувати, як мені подобається Дніпропетровськ та які ще я знаю міста. Питав, чи був я у Львові і Ужгороді. Зваживши ті питання, можна було думати, що мене підозрівають у справах переходу границі в Угорщину з метою участи в угорських подіях. У міжчасі ввійшов брюнет і безмовно дав мому співбесідникові якийсь сигнал і в ту ж мить знову десь пішов. Внаслідок того сигналу мій співбесідник попросив мене пред'явити документи. Я вийняв бумажник і хотів дати йому свій паспорт, але він жадібно вирвав від мене з рук весь бумажник і, поспішаючи, почав переглядати в бумажнику всі мої папери, але не знайшовши там ніякої крамоли, повернув мені все назад. Незабаром прийшов брюнет і велів мені йти за ним. Ми перейшли в другу, значно меншу кімнату. Там брюнет велів мені сісти зліва під стіною. Я мовчки сидів, а брюнет ходив по кабінеті і питливо з-під лоба поглядав на мене. Раптом, підкреслено владним кроком, наче б для утвердження своєї влади у тому страшному будинку, ввійшов у кабінет середнього зросту і середнього віку русявий чоловік.

— Добрий день, пане Шумук, — привітно глянувши на мене, сказав русявий.

— Добрий день, — відповів я. — Коли ж це ви ввели в себе таку форму звертання ?

— Вас же ваші друзі у листах величають так, — насмішкувато сказав русявий.

— Насамперед я повинеи знати, з ким я маю справу і по якому закону ви читали мої листи ? — запитав я.

— Зараз ви, пане Шумук, знаходитесь у контррозвідці, а контррозвідникам питань не ставлять, а навпаки, ми будемо ставити питання вам. Зрозуміло ?! — сказав русявий.

Брюнет, який відрекомендував себе Левковцевим, насправді був майор Гура. Тоді він займав в обласному КҐБ Дніпропетровської области посаду заступника начальника оперативного відділу. А русявий тоді був також майором, по прізвищу Свердлов. Він займав посаду у республіканському КҐБ, також заступника начальника оперативного відділу.

— Я не розумію, на якій підставі ви взяли мене сюди і чого ви від мене хочете ?

— Не спішіть, тут ви дізнаєтесь про все основне, щоб добре осмислити, куди ви попали і подумати про те, що благополучно звідсіля виходять тільки розумні і зговорчиві люди, — сказав Свердлов.

— У вас немає ніяких підстав мене арештовувати, і я на ніякий зговір з вами не піду, — сказав я.

— Якщо ви, пане Шумук, виявитесь незговорчивим, то це буде тільки для вас гірше і тоді нам доведеться пред'явити вам підстави на арешт. Подумайте, пане Шумук, подумайте добре, бо через своє безглузде упорство вам прийдеться туго сісти, дуже туго і надовго, я говорю вам це з повною відповідальністю за свої слова, — сказав Свердлов.

— Прошу не ображати мене, на змову з вами ідуть лише тільки підлі люди, які не поважають навіть і самі себе, в яких немає нічого святого. Я однаково зневажаю, як тих, що співпрацювали з польською дефензивою і німецьким ґестапом, так і тих, що співпрацюють з вами, всі вони одного покрою люди і дуже часто буває, що одні й ті самі служать всім.

— Що ж, тоді будемо говорити по справі, — сказав Свердлов і розкрив червону папку. У папці були фотокопії з моїх листів до Пащака Ярослава, Павлишина Луки і Семенюка Степана з Польщі. У тій папці були фотокопії і з їхніх листів до мене. У тій своїй переписці ми ніколи ніде й словом не згадували про радянський устрій чи про комунізм та про ставлення до нього. Навпаки, я у своїх листах коротенько писав про своє ставлення до некомуністичних політичних партій на західніх землях України і до всього того, що в останні роки мало місце в лагерах. До всього минулого, пережитого я підходив критично і строго об'єктивно. Але, на жаль, об'єктивного ставлення не терплять всі, як комуністи, так і націоналісти. Всі люблять витикати пальцями одні на других і всі в однаковій мірі не люблять слухати правди про самих себе. А я ж знаю в однаковій мірі як одних, так і других. І я зустрічав хороших людей, відданих моєму народові, в обох тих антагоністичних таборах, але на превеликий жаль, вони ніде не мали вирішального значення. На ведущі місця всюди пробивалися кар'єристи, жадні необмеженої влади і вкрай нетерплячі навіть і до найменших критичних зауважень. Скромних і хороших людей всюди відштовхують на другорядний плян. Ми ще не навчилися цінувати справжню скромність.

Свердлов зробив відповідну вибірку з фотокопій і ставив до мене питання по змісту окремих слів, речень і абзаців у моїх листах. На основі написаного мною у листах, він намагався витиснути з мене те, що йому не вистачало для підведення під ту саму статтю Уголовного кодекса. Свердлов з усіх сил намагався зліпити групову справу, а я боровся, щоб не допустити його до того злочину. Але хоча я й мав уже немалий досвід, однак мушу признатися до того, що і я у слідстві допустив помилку. Я боровся за те, щоб нікого не заплутати, але зате я заплутався сам. Мені ні в якому разі не треба було в жодний спосіб роз'яснювати чи виправдувати своїх листів. У таких випадках не треба давати ніяких відповідей і взагалі на слідстві не треба відповідати на закиди слідчим. Кожне питання редаґує слідча група на чолі з начальником слідчого відділу, отже ті питання є редаґовані з такою впередженістю і тенденційністю, що як би на них не відповідав, то однак у тих відповідях себе ставиш у позицію винуватого і рано чи пізно почнеш заплутуватися.

Ось, наприклад, слідчі органи в першу чергу люблять редаґувати і смакувати таке питання : « Когда и при каких обстоятельствах вы стали на путь борьбы с Советской властью, рассказывайте ? » Отже, така редакція питання відразу ставить піддопитного в положення винуватого. Вам ще не доведено ніякої вини, а таким питанням до вас звертаються вже як до винуватого, бо в питанні йдеться не про вашу вину, а про час її начала та обставини.

На таке питання ні в якому разі відповідати не можна. Можна лише відповісти в загальному в такій формі : « Ви мене арештували, так ви й доведіть мені мою вину, а я буду захищатися перед відкритим судом ». І такої позиції треба триматися до кінця. Але тоді я не зміг свою справу, якщо це взагалі можна було назвати справою, наставити на такий рівень. Я свої помилки на слідстві осмислив пізніше, але мені легко до них признаватись, бо від моїх помилок у слідстві ніхто не потерпів крім одного мене. Я не заплутав у свою справу жодної людини, моя помилка лежить у тому, що я все ж таки відповідав на їх питання, хоча і заперечливо, але відповідав, а тим самим визнавав їх за правомірних бути критерієм вини чи невинности. А насправді, як можуть визначати вину чи невинність ті органи, які за всю історію свого існування зробили в кільканадцять разів більше злочинів і страшніших перед своїм народом від усіх антикомуністичних організацій разом узятих. Самих лише справжніх комуністів в Радянському Союзі більше розстріляно і замучено в лагерах, ніж всіма антикомуністичними режимами в світі, разом узятими, а про простих трударів, то вже й говорити нічого — їх загинуло без найменшої вини мільйони.

На початку слідства прийшов начальник обласного КҐБ і всі його заступники. В першу чергу до мене застосували перехресний спосіб питань, який полягає на послідовності питань різними людьми з різних пунктів. Серед тих питань багато є зумисне чепуховних, а одне або два серйозних. Психолог у такій ситуації легко може вловити, як піддопитний реаґує на фіктивні закиди, і як на справжні. Берегтися від тієї ловушки дуже важко. В таких ситуаціях може допомогти тільки іґнорування всієї тієї затії і невідповідання на всі їх питання. А я не відповідав вибірливо лише на окремі питання.

Перших дві доби слідство вів Свердлов, а Гура писав протокол. Вони допитували мене майже безперервно дві доби, не випускаючи з кабінета. Першу добу мене допитували в основному по поводу моєї переписки. КҐБ намагалося всі незбагнені і неясні для них місця в нашій переписці з'ясувати на допиті, тобто « видушити » з мене роз'яснення листів у такій формі, яка б підпадала під дев'ятий чи одинадцятий пункт 54-1 статті карного кодексу.

Окремі місця з Пащакових і Семенюкових листів, писаних мені, вони вичитували і також вимагали пояснень. В одному з своїх листів Семенюк написав приблизно так : « Оце я їздив у відпуск у Татри, а повертаючись назад, відвідав Краків і Освєнцім. В Освєнцімі оглядав побудований німцями табір смерти. Все там зроблено по-німецькому, капітально і добротно, судячи по їх роботі, можна було думати, що вони там обосновувались назавжди. Оглядаючи печі, в яких німці палили людей, то мені чомусь аж не вірилось, що цей народ, який видав Бетховена, Штравса, Баха, Геґеля, Ґете і Шіллера, міг народити таких страшних катів, як Гітлер, Гімлер і їх криваве ґестапо. Рядом біля тих печей стоїть начорно покрашена шибениця, на якій був повішений перший начальник того лагера. Добре було б, коли б сюди приїхали начальники лагерів і тюрем Луцька, Львова, Дубна, Ровна, Вінниці, Норильська, Колими, Воркути і Караґанди і подивилися на цей експонат... » А пізніше додав : « Миру на світі не буде так довго, як довго буде існувати несправедливість ».

Прочитавши цього листа, Свердлов сказав :

— Його обурення по адресу німців ясне і зрозуміле, але вот скажіть, чого він сюди вплутує наших начальників тюрем і лагерів, чому їм, на його думку, треба їхати туди дивитись, на ту шибеницю.

— Питайте автора, чому він так написав, я ж тут ні при чому.

— Виявляється, що ви боягуз, боїтесь навіть сказати, про що тут йдеться, тут же ясно, що Семенюк має на увазі розстріли під час війни у наших тюрмах і розстріли в лагерах під час ваших бунтів. Ми розстрілювали і будемо розстрілювати. На випадок війни ніхто, ані один з вас, не уникне нашого зоркого ока і караючого меча, — заносчиво і злорадно сказав Свердлов.

— Я не сумніваюся в цьому, але у війну і ви нічим не ґарантовані і взагалі убивства смакують тільки нелюди, садисти, — відповів я.

— Ех шкода, що ти мені не попався хоча на десять років раніше. Взять би тебе у два шомполи, то тоді б ти по-іншому заговорив, — із жалем у душі і тугою за старими порядками сказав Свердлов.

Після тієї нашої перебранки з Свердловим піднявся майор Гура і, підійшовши до мене, сказав :

— Ми стараємося тебе спасти, вирвати з того спруту, який тебе засмоктує, а ти вперся як віл і сам собі петлю на шию закидуєш. Що, коли було, то було, але як уже попався сюди, то тут треба викладати сюди, от сюди на стіл усе, зрозуміло ?!

— Я не знав про те, що ви арештовуєте людей для того, щоб їх рятувати, а вони безталанні, відмовляються від вашої добродійности.

— Ви ще не арештовані, у вас є час ще подумати над тим, щоб більше не бути арештованим. Все у ваших руках, все залежить тільки від вас, — лагідно сказав Свердлов.

— Завтра ви маєте повернутися додому з шифером і ніхто ніколи навіть і не знатиме про те, що ви у нас були, а через декілька місяців зможете зайняти посаду управляючого вашого відділення радгоспу, — додав Гура.

— Це знову натяк на підлість ?!

— Якщо ми пропонуємо вам службу, на якій ви зможете принести найбільшу користь для свого народу, то це не є натяк на якусь там підлість, — сказав Свердлов.

— Ті, що весь час розмовляли з людьми шомполами, говорити про добро народу не мають права, це лицемірство, — відповів я.

— Ми розмовляли шомполами з бандитами, не з людьми ! — закричав Свердлов.

— Ваше визначення хто бандит, а хто не бандит, для мене не має ніякого значення.

— Добре. Зараз уже чотири години ранку, у вісім зустрінемося знову. Бажаю вам до восьмої години порозумнішати, — сказав Свердлов.

— Підем, — кивнувши головою, сказав Гура.

У кабінеті майора Гури двоє молодих хлопців грали в шахмати. На появу Гури вони в одну мить підірвалися на струнко. Гура рукою дав знак. Вони посідали на свої місця і пильно подивилися на мене.

— Оце тут на дивані ви, Лаврентійовичу, відпочивайте. Надіюсь, вам ці хлопці заважати не будуть, — сказав Гура і вийшов. « Хлопці » продовжували грати в шахмати, а я дрімав.

У вісім годин знову появився майор Гура і, привітавшись, увічливо запитав :

— Що вам, Лаврентійовичу, принести на сніданок ?

— Я хочу тільки пити. Принесіть чаю.

Мені принесли дві склянки чаю, хліба, ковбаси і масла. Після сніданку мене покликали в той же самий сусідній кабінет. Там на мене ждав уже Свердлов.

— Як же спалося, Даниле Лаврентійовичу ? Ви вже поснідали ?

— Так, поснідав.

— Надіюсь, що ви, Лаврентійовичу, вже порозумнішали, — сказав Свердлов.

— Це не суттєво і не серйозно ви починаєте. Ми мислимо зовсім іншими категоріями, те, що по-вашому називається розумним і добрим, то по-мойому — дурним і підлим.

І так знову почалася безглузда перепалка, громи і образи.

Свердлову захотілося разом зі мною у тому ж кабінеті створити підпільну націоналістичну організацію, але як я категорично відмовився від тієї його брудної затії, тоді він взявся піднімати справу норильського страйку. Свердлов хотів довести, що страйк у третьому каторжанському лагері в Норильську організували українські націоналісти. Що серед каторжан діяла мною організована ОУН із всіма референтурами, з яких особливо активно діяла пропаґандивна, фінансова і СБ. 3 метою, щоб довести мені про те, що йому відомо все про роботу придуманої ними ОУН в Норильську, він сказав, з якого і по яке число та в якій хамері я сидів у Володимирі в тюрмі і процитував один нібито сказаний мною вираз, який звучав так : « Всюди, де тільки живуть українці, там і діє організація українських націоналістів ».

Та цитата була мені відома. Її сказав в 1952 році у Норильську на цементному заводі Папчук Микола в розмові з Шевчуком Степаном. Це було сказано з наживною метою, а в опергрупу донесено, нібито це були мої слова. По тій фразі Свердлова мені було ясно, що він добре вивчив всю фіктивну інформацію лагерної аґентури в Норильську.

Але всі ті примітивні розмови до безтями самозакоханого Свердлова нічого йому не дали. Довести існування і діяння ОУН в Норильську на третьому каторжанському лагері нікому не вдалось тільки тому, що ОУН там не було, а тим більше СБ. Там діяла лише скромна, ні в чому не винувата, високогуманна « Самодопомогова організація » і діяла вона у всіх відношеннях блискуче. Свою діяльність у тій самодопомоговій організації я вважав вершиною всієї своєї громадської діяльности. Я горджуся нею як хорошим номером свого життя. Я горджуся і всією тою організацією взагалі і кожним її членом зокрема. Я горджуся всіма каторжанами третього лагеру. Вони мужньо і стійко боролись за свою гідність і життя, строго притримуючись високогуманних людяних норм.