Данило Шумук
За східнім обрієм

Під кінець січня 1956 року ми були знову у Тайшеті на пересилці н. 25. Тоді на тій пересилці було дуже багато людей всяких національностей і всіх ранґів. Найбільше було представників східніх народів : китайців, корейців і японців. Було декілька людей і з Югославії. Це було напередодні суцільного перегляду справ і масового звільнення з лагерів політв'язнів. На пересилці серед в'язнів точилися жваві розмови про зовнішню і внутрішню політику. Декотрі віщували великі зміни у внутрішній політиці Радянського Союзу в бік демократизації. Інші твердили, що як довго в уряді буде Суслов, Маленков, Булганін і Каганович, так довго радикальних змін у політиці не буде.

Днювальний барака помістив мене біля двох пожилих людей. Один був високий і дуже-дуже худий, а другий середнього зросту з розкішною довгою бородою. Цей худий оповідав своєму бородатому сусіді, як колись він у Ленінґраді був начальником порту, з якими великими людьми зустрічався. І як пізніше його, зовсім ні в чому не винного, арештували й посадили в « крести », а пізніше без суда вивезли сюди в Озерлаг.

— Да, в эти « кресты » сажали невинных християн и антихристов, — наче б сам до себе сказав бородач.

— Ты верил в Христа, а я в Ленина, а те, что посадили нас и держат здесь в этом аду, никогда ни во что не верили и не верят, — сказав колишній начальник порта.

— Но ты не обижайся на них, ведь ты же вместе с ними завоевал и создал зту власть, — сказав бородач.

— Да, это верно, я был вместе с ними и не знал их.

— Но они тебя знали, что ты верующий коммунист и потому посадили, им верующие не нужны, им нужны шкуродёры, которые ни во что не верят.

— Да, это верно, им нужны такие, что ни во что не верят.

— А как же вам здесь в Озерлаге жилось ? — запитав бородач.

— О, не спрашивай, я здесь за семнадцать лет хлебнул, брат, столько горя, что наверно, ни один мученик за Христа не выдержал бы.

— За верующих христиан то ты уж, брат, не говори, они все выдержат. Нам ведь вера святая помогает выдерживать самые страшные мучения.

— Меня держали под дулом винтовки раздетого догола в густых облаках кусающей мошки; меня держали раздетого на морозе, меня привязывали к лошади и по снегу таскали на работу. Страшнее от этого и все бесы в аду не придумают, — збайдужнілий до всього, сказав колишній начальник порта.

3 другої сторони молодий красивий хорват з Юґославії спечерався з корейцем, колишнім військовим атташе у Москві.

— В России нет никакого социализма, это государственный капитализм, а не социализм. Партия большевиков только подменила зксплуатацию рабочих частным капиталом в эксплуатацию ещё значительно большую государственным капиталом. Но против эксплуатации частным капиталом можно было вести борьбу, можно было бастовать, а против эксплуатации государственным капиталом нельзя даже и слова сказать, бо одразу запишут в чёрный список контриков и увезут сюда в тайгу кормить мошку и ещё в три раза больше работать на ту страшную систему государственного капитала, — сказав хорват.

— А вы думаете ещё, что ваш Тито придумает что-небудь умнее ? — запитав кореєць.

— Как жить югославским народам, будет решать не сам Тито, а весь народ. Как вырешит, так и будет хорошо, ибо это будет решение народа, а не какой-то небольшой кучки владельцев государственного капитала, — відповів хорват.

— А я считаю самой совершенной системой социализма китайскую систему, — сказав кореєць.

— Китайская система — это то же самое, что и российская, — сказав хорват,

— Нет, китайская система — это совсем другая система, и Китай ещё скажет своё твёрдое слово всему миру, и в том числе и Москве, — сказав кореєць.

— Нет, действительньій социализм строится только в Югославии.

Цілий місяць я тоді прислухався до всякого роду дискусій і полемік. Тайшетська пересилка тоді була схожа на дискусійний клюб.

Але мені тоді уже не було охоти включатися у ті дискусії чи будь-які інші лагерні справи. Мною заволоділа думка про дочку та сина. Я думав про них удень і вночі. Я думав про свій рідний край, про поліські болота, ліси, галявини, луки, річки та поля. Нервова система здала остаточно. Мені почали труситися руки і ноги, я вже не міг у руках навіть і пера втримати, а іноді й ложка з рук випадала. Серце також почало барахлити. Загрожувала небезпека паралічу. Я боявся, що мені відніме руки, і я не зможу написати про все, що бачив, чув і пережив.

Звідтам нас вивезли на 308 лагер строгого режиму. На воротях 308-го лагера мене зустрів Сахаров Юрко (шахматист з Києва) з групою каторжанів з Норильська. Там я весь час і жив з тими людьми. Сахаров, як людина, виявився дуже хороший чоловік, а це найважливіше. А що до поглядів, то я ніколи не вникав, які саме в нього погляди. В загальному знав, що він з націоналізмом нічого спільного не має, але в лагері пристосовується до колективу.

Я, особисто, сам у собі постановив твердо не вмішуватись ні в які лагерні групування. Таку постанову я виніс, по-перше, тому, що це вже було недоцільним, а, по-друге, я відчув у собі втому і сильну спрагу за рідним краєм і за донечкою.

Каторжани з Норильська відразу ввели мене в курс усіх лагерних справ. Виявилося, що на 308-му існують дві антагоністичні групи. Група Столяра (якого тоді вже там не було) і група Медведя та Миколишина. Група Столяра притримувалася організаційних норм поведінки, а група Медведя і Миколишина керувалася лише своїми дикими інстинктами користолюбства та властелюбства. Та група була виводком щурівської банди. Крім тих двох груп існувала ще і невтральна українська інтеліґенція. Українська інтеліґенція, пересвідчившись у безглуздій і ганебній поведінці тих груп ще на Воркуті, поставила себе поза всякими угрупуваннями, хоча між собою також не дружила, але в них це робилося на вищому рівні.

Я поселився у тому бараці, де жила українська інтеліґенція і група Медведя та Миколишина. У тому бараці жив шахматист Сахаров, письменник Патрус-Карпатський та ще чоловік дванадцять інтеліґентів. Група Медведя та Миколишина займала більшу половину барака, їх було біля 20 чоловік. Із групи інтеліґенції я знав тільки одного Сахарова, а з групи Медведя знайомим мені був лише Миколишин.

Вільне місце у тому бараці було тільки одне на верхніх нарах над хлопцями з групи Медведя.

Миколишин працював тоді в нарядній і, мабуть, відразу не встиг своїх проінформувати про мене і моє ставлення до таких груп як їхня. Отже завдяки того його промаху, я мав змогу, лежачи на своїй постелі, слухати їх розмовлаху. Для мене це було цікаво і корисно. Одного вечора у вихідний день, розташована піді мною група медведівців почала перегружувати та пересипати нафталіном свої гузики у валізах і хвалитися ними.

— О, а де ти взяв такого чудового светра ? — запитав мій сусід унизу свого сусіда.

— Та це у того німця майора, — спокійно відповів йому сусід.

Ось, приблизно, такого змісту розмови велися досить одверто.

— А як же на це все реаґував старий Пришляк ? — запитав хтось із тих, що не були на Воркуті і не брали участи у тому награбуванні.

— Про це все Пришляк дізнався на другий день і мовчки примирився з тим, що сталося, — зачулася відповідь.

— І після того всього він з вами підтримував такі ж самі хороші стосунки як і раніш ? — запитав хтось знову.

— А де ж він дінеться без нас, — почулася чиясь відповідь, а зрештою — що ж ми такого поганого зробили ? Стільки грабували наш народ і вивозили до Німеччини наше добро, а ми ж лише відняли в них всього 20 костюмів, светрів та туфель.

— Так то воно так, але все ж таки нам краще, коли б німці, виїжджаючи в свій рідний край, завезли за нас хорошу думку, ніж погану, та й крім того, це дуже негарно перед чужинцями і навіть перед адміністрацією, — сказав якийсь незнайомий голос.

— О, може й ти, Степане, вже пошився у « дипломати » ? 3 твоєї розмови чується дух наших « дипломатів », нашої гнилої інтеліґенції. Плювать нам на те, що думатимуть про нас чужинці. Латиські батальйони в німецькій « шкурі » грабували і громили наші села так само як і німці, а адміністрація, що нам адміністрація ? Вона ж сама весь час живе життям паразитів за рахунок в'язнів, та й крім того Совітська Армія у Німеччині грабувала не менше, ніж німецька на територіях Радянського Союзу, — почулася спокійна відповідь.

— Якщо ставити своєю метою зрівнятися з найстрашнішими грабителями, то ви праві, але ж не всі перед собою ставлять таку мету, багато людей думають по-іншому, — відповів той же самий невідомий мені Степан.

— Ягня між хижими вовками довго не проживе. Між вовками треба бути вовком і по-вовчому вити, — знову почулася спокійна відповідь.

— Що ж, як вам приємно бути вовками, то будьте собі, а я вовком не стану, — також спокійно відповів Степан і, піднявшись, пішов.

— Ну і живи ягнятком, поки тебе ще не зломали, — сказав йому вслід той же самий вовк.

Я найбільше часу проводив з Патрусом-Карпатським. Як людина, він нічим особливо не виділявся, але мене до нього тягнуло його знання. Він знав добре літературу, етнографію і бував за кордоном, бачив життя інших народів, отож саме ті його знання і тягнули мене до нього.

Пробувши місяців два на 308-му, я тяжко захворів і мене поклали в лікарню, а пізніше, просто з лікарні пішки через тайгу перевели разом з багатьма політв'язнями на 307-й лагер. Цей лагер « особо строгого режима » був схований від сторонніх людей далеко в тайгу.

На 307-му я знову зустрівся з Ярославом Пащаком і разом з Грицеляком поселився біля нього. Разом з Пащаком жив Вітошинський Володимир і Вінтоняк. Цих двох інтеліґентів об'єднувала любов до музики і тому вони трималися трохи окремо. Найбільше часу там я проводив з Пащаком і Грицеляком.

Наближалася незабутня весна 1956 року, весна внутрішнього політичного потепління. У всі лагери політв'язнів Радянського Союзу виїхали комісії з уповноваженими Президії Верховної Ради СРСР розглянути судові справи всіх політв'язнів і коло 80 % звільнити з ув'язнення. Про ті небувалі в історії Радянського Союзу чутки заговорили всі політв'язні. Одні вірили, інші не вірили, але говорили всі.

— Життевий досвід показав, що якщо ізолюватися від усіх тих банд, які я перший раз зустрів на 05-му в 1954 році, і зовсім не звертати на них уваги, то вони самі розділюються на окремі групки і починають перегризати горло один одному. Це тільки на 05-му ми своїм активним виступом проти їх бандитизму об'єднали їх усіх проти себе. У всіх інших лагерах вони різалися самі між собою, але як на 05-му ми ту їх різню назвали бандитизмом, то вони відразу забули за свої внутрішні чвари і об'єдналися проти нас. Їм усім стало прикро, що ми, каторжани, їх бандитизм не визнали за героїчну політичну боротьбу і не тільки не вклонилися їм і не схотіли платити данини, а ще й привселюдно заплямували їх бандитами.

— Я бачу, що вас це все більше вразило, ніж мене, — відповів Славко.

— Так, це мене страшно сильно вразило, я навіть і не сподівався, що серед нашого народу є такі виродки.

— А ви думаєте, члени центрального проводу далеко кращі від них ? Я був у 1940-41 рр. у Кракові. На моїх очах відбувся розкол на мельниківців і бандерівців і я бачив, як вони билися між собою по мордах, обзивали одні одних найгидкішими словами і друкували одні на других всяку гидоту. У центральному Проводі тримають гору також найнахабніші, — сказав Славко.

— На волі я тільки двічі зустрічався з Ростиславом Волошином із центрального Проводу і він видався мені дуже хорошим як людина і розумним політиком, — сказав я.

— При двох ділових зустрічах людину не впізнаєте, якою вона є насправді; люди при таких зустрічах показують, а якщо навіть і насправді Ростислав був хорошою та розумною людиною, то він не в силах зробити хорошу погоду в центральному Проводі. Всюди бере гору наглість.

— Я можу бути незгідним з ідеологією ОУН, я можу бути незгідним з філософськими основами тієї ідеології, але я нікому не повірю в те, щоб усі в центральному Проводі були поганими людьми, хороші люди є всюди, оце тільки вірно, що погані, заздрісні і властолюбиві завжди обдаровані наглістю, а хороші — скромністю, а в наші часи наглість бере зверх над скромністю.

— Наглість, хитрість і підступність — це велика сила.

— У інших народів також не все блищить, ось з нами до Володимира в тюрму їхали 4 німці. У Володимирі в тюрмі їх посадили в окрему камеру. Через місяців два вони почали битися між собою і писати мені один на одного всякі гидоти та просити мене, щоб я не був проти, як вони впросять начальника тюрми, щоб він їх перевів до нашої камери. Це писали обидві ворогуючі між собою двійки. Так що і в державних народів не все гаразд.

— Якщо сваряться між собою ті, що мають свою державу, то це не страшно. Розкол був у всіх партіях. Російська соціял-демократична робітнича партія також розкололася на більшовиків і меншовиків. Але вони одні одних не стріляли, поки одна з них не здобула влади. А ми, ОУНівці, розпочали стріляти одні в одних відразу після розколу. У 1940 році делеґати від ОУН із всієї Галичини, Буковини, Закарпаття і Волині тайком переходили кордони і дружно спішили до Кракова, на Другий Великий Збір, а після Збору, розколовшись, бандерівці поспішили у прикордонну смугу раніше, ніж мельниківці, і в прикордонній смузі почали їх стріляти. Замість того, щоб разом боротися за незалежність, ми стріляли один одного, — сказав Славко.

— Це правда, більшовики меншовиків не стріляли, поки не здобули влади, але зате, здобувши владу, дали собі волю, а після закріплення її, почали розстрілювати і більшовики більшовиків.

— Найкраще не займатися політикою.

— Коли б наш народ мав свою державу, то я б ніколи не займався політикою. Але як я зрозумів, що польські діти відносилися до нас, українських дітей, ще в початковій школі, як до неповноцінних, тільки тому, що ми не мали своєї держави, що це їх держава, а не наша, оце ж їх презирство і спонукало мене до боротьби за незалежність, а така боротьба є політичною, і мета такої політики благородна, але ж мабуть нічого на землі немає настільки святого, щоб люди не могли зогидити. Брудні руки забруднюють усе, чого тільки вони торкнуться, так що сама суть добра і зла таїться не в ідеологіях, а в людях. Жодна ідеологія не здібна очистити брудної людини, а брудна людина зовсім легко занечищуе навіть і найчистішу ідеологію.

Прийшла весна, і, нарешті, в Озерлаг приїхала довгожданна комісія Президії Верховної Ради СРСР і розпочала свою роботу. В'язні з надзвичайною жвавістю скрізь і всюди почали розмовляти про роботу комісії. Люди почали мріяти про волю, про зустріч з рідними, близькими і знайомими. Але ж ми були на « особо строгому », адміністрація управління нас не спішила направити на комісію. Люди хвилювалися все більше й більше. Бажання і сумніви постійно переплутувались між собою. Бажання породжувало сумніви, а сумніви загострювали бажання. У місяці того психічного напруження одні люди замикалися в собі, а інші просто розчинялися у слухах і розмовах про різні слухи. І так минали дні, тижні і місяці. Аж щойно в перших днях серпня адміністрація 307 особого режиму веліла нам усім здати постіль і забрати свої речі з каптьорки. Це вже була явна ознака, що нарешті прийшла черга і на нас.

Після обіду нас усіх вивели за ворота і в ту ж мить ворота впали на землю. Всі загомоніли: « Це добра ознака ». Піхотою до залізниці ми йшли через тайгу кілометрів сім. На залізничній зупинці ми сіли на відкриті плятформи і відправилися на одинадцятий лагер. 3 11-го кожного дня по чоловік 25 брали на комісію. Комісія працювала в будинку лісництва. Туди треба було йти кілометрів три. Увечорі після комісії майор у своїй конторі зачитував рішення комісії. 3 кожної групи комісія звільняла в середньому біля 20 чоловік. Деяким знижувала покарання на половину, а небагатьом залишала все без змін. Але таких було дуже мало. Славко попав на комісію на один день раніше від мене і його звільнили. На другий день покликали і мене. У лісництво на подвір'я прибігли нас зустрічати майже всі ті, яких комісія звільнила попереднього дня. Очі в них світилися радістю, вони почували себе щасливими.

— Влодку, а де ж Славко ? — запитав я.

— Славко в абсолютному зосередженні дуже щиро молиться, і тому ми не наважились його турбувати, — відповів Влодко.

Через хвилин п'ятнадцять появився Славко.

— Вас, Даниле, вже викликали на комісію ?

— Ні, ще не викликали.

— Оце я весь ранок молився Богу за вас, Даниле, щоб вас звільнили.

— Дякую вам, Славку.

І в ту ж мить мене покликали на комісію. У перші хвилини я xвилювався. Серце закалаталося дуже сильно, але поки прийшов до кабінету, все стало в нормі.

У досить просторому кабінеті за столом сидів інтеліґентний, досить приємного вигляду, середнього віку мужчина. Це був голова комісії, член ЦК КПРС, з правої сторони сидів із незадоволеним виразом обличчя, сповнений недовір'я і підозри прокурор із ген. прокуратури. А з лівої сторони — якийсь літній генерал з добрячим виразом обличчя і очей. Ввійшовши до кабінету, всі вони спрямували свої очі на мене.

— Добрий день! Моє прізвище Шумук Данило Лаврентійович. Осуджений Військовим Трибуналом на вищі міри, але Верховний Суд замінив вищі міри 20 роками каторжних робіт. Осудили мене в квітні 1945 року.

— За що ж вас осудили ? — запитав голова комісії, перегортаючи мою судову справу.

— За участь в українському націоналістичному русі, — спокійно відповів я.

— Що ж вас спонукало піти на той шлях ?

— У минулому по переконанні я був комуніст у повному розумінні того слова. Я з надзвичайною активністю діяв у комуністичному підпіллі на Волині. Польський суд у 1935 році засудив мене за комуністичну діяльність на вісім років тяжкої тюрми. Я йшов на всі ті страждання із гордо піднятою головою. Для мене тоді навіть і муки за комуністичні ідеї були солодкими. Але після визволення західніх областей України радянськими військами 1939 року, я почав розчаровуватись в політиці комуністичної партії Росії. Я не міг примиритися з духом формальної чиновницької партійщини. Я був противником примусової колективізації і репресій. Бездушні лозунґи, зарозумілі виступи на мітінґах і зборах партійних чиновників мені були гидкими і я, по переконанні комуніст, що страждав за ті ідеї, соромився за ті їх виступи.

Як солдат Радянської Армії, будучи на фронті в Житомирській та Київській областях в 1941 році, я зустрівся з нечуваними злиднями селян-колгоспників. В Чернігівській і Полтавській областях селяни оповіли мені про страхіття штучно створеного голоду в 1933 році та репресії 1937 року. Оце все і відвернуло мене від комуністичної партії Радянського Союзу.

До українського націоналістичного руху я прилучився у березні 1943 року у силу обставин. Переді мною питання стояло так : або їхати в Німеччину на каторжні роботи, або прилучитися до українського націоналістичного руху, який уже на той час охопив усе населення Волині. Усупереч своїм переконанням, я вибрав то друге тільки тому, що на той час націоналістичний рух Волині був одиноким рухом, який, виступивши проти грабіжницьких дій німецьких окупантів на Волині, об'єднав круг себе весь народ нашої области.

Керівних постів у тому русі я не займав. Ніяких убивств я не виконував і в ніяких боях участи не брав, — сказав я.

Надзвичайно уважно вислухали мене всі члени комісії. Після короткої павзи голова комісії, повернувшись до генерала, запитав :

— У вас, товаришу (називаючи по імені та по-батькові), є якесь питання ?

— Ні, немає.

— А в вас ? — звернувся голова до прокурора також по імені та по-батькові.

— Ні, немає.

Після їх відмови ставити мені питання, я відчув на душі полегшення, бо це був явно обнадіюючий признак.

Але голова комісії, відклавши в бік мою судову справу і розкривши зелену папку, сказав :

— Судова справа у вас, це чепуха, я дивуюся за що вам дали були вищу міру, або навіть двадцять років каторги, але от в лагерях то ви натворили багато, — показуючи мені на зелену папку, сказав голова комісії.

— Що ж я саме такого страшного натворив там ? Я вважаю навпаки, що не я, а лагерна адміністрація звершувала в лагерах злочини.

— Ось слухайте, я вам зачитаю про все те, що ви творили, — відповів голова комісії і почав читати характеристику, дану на мене лагерною адміністрацією. Характеристика виявилася дуже довгою, мабуть сторінок 15. По суті це була не характеристика, а страшний звинувальний акт, на основі якого можна було б знову дати вищої міри. У тому « акті » звинувачували мене за зруйнування ізолятора на третьому каторжанському лагері в Норильську. За видавання брошур та підготовку і керування забастовкою у Норильську. І за редаґування підпільного журналу на 05 по Тайшетській трасі та підбурювання в'язнів проти адміністрації і т. д.

Закінчивши читати цей « акт », голова комісії запитав :

— Що ви скажете з приводу цієї характеристики ?

— Мені самому соромно за вашу адміністрацію, що вона наважилася усі ті свої вигадки безсоромно представити такій високопоставленій комісії. Всі зачитані вами вигадки нічим не підперті і ніким не підтверджені, але це все свідчить про те, що держава витрачає народні гроші на тих трутнів зовсім дурно, якщо вони не в силі довести те, що оце вам преподнесли.

Із свавіллям цих « удільних князів », які офіційно називаються начальниками управлінь спецлагерів, і їх опричників я боровся відкрито. Я вважаю святим обов'язком кожного чесного громадянина боротися скрізь і всюди проти всяких проявів свавілля, не зважаючи на те, хто б їх не чинив.

Після моєї відповіді голова комісії, вийнявши з папки мою скаргу, яку шість місяців тому я писав в ЦК партії, почав пробігати очима підкреслені червоним олівцем місця і показувати їх генералові і прокуророві. А після цього, тихенько перемовившись між собою, голова комісії сказав :

— У нас уже до вас нема ніяких питань, можете йти.

Я вклонився і вийшов. На вулиці з нетерпінням ждав мене Славко Пащак, Влодко Вітошинський і Вінтоняк. Я почав був їм оповідати про все, як було з найменшими деталями, аж раптом з-над лісництва вибіг посильний і знову покликав мене в будинок, де засідала комісія. Для мене це було загадковим, бо двічі комісія нікого не кликала.

— Ми вирішили вас звільнити із зняттям судимости та позбавлення в правах. Треба було б, щоб ви затримались тут разом з нами і допомогли нам розібратися у тій своєрідній лагерній плутанині, але ми не маємо права вас затримувати. Отож у нас є одна просьба до вас : оце в такому пляні, як ви писали цього листа в ЦК партії, — взявши в руку того листа, сказав голова комісії, — напишіть все детально про весь період свого перебування в лагерах і вишліть комісії при Президії Верховної Ради СРСР у Москві.

— Добре, постараюся зробити все, що зможу.

— Бажаємо вам щасливо доїхати і добре влаштуватись, — сказав голова комісії.

— Дякую.

Назустріч вийшов Славко Пащак і з тривогою в очах запитав:

— Що вони ще хотіли ?

Я оповів усе як було. Славко і всі інші мої друзі з любов'ю потиснули мені руку. Мислями і душею я був уже поза лагером. Мені не треба було ждати, поки майор зачитає результати рішення комісії. У той день комісія звільнила 18 чоловік. П'ятьом зняли до половини, а двом залишили у силі їх покарання.

Ті люди, яким комісія нічого не зняла, були злі на всіх на світі, в тому числі й на нас. На другий день нас викликали на вахту. Вахтар відкрив ворота. Черговий офіцер, згідно рішення комісії, по формуляру викликав нас і сказав йти за ворота. У душі клубився приємний лоскот. І так ми перший раз пройшли крізь ворота без конвою і їх пронизуючих злістю поглядів і погроз. За воротами нас ждала вантажна машина. Із 11-го нас перевезли у пустий лагер на Віхоровці. Там ми перебули два дні, поки оформили всі документи і одержали пашпорти.