Данило Шумук
За східнім обрієм

Десь через днів п'ять чи шість ми приїхали до Тайшета Іркутської области. Звідтам нас направили на Ерацьку трасу в лагер 05. У тому таборі було чотири довгі бараки, їдальня, лазня і медпункт. В одному з них жили інваліди-політв'язні. Вони всі носили ще номери на всьому одязі спереду і ззаду. Всі ті бараки були із поґратованими вікнами і на замках. Словом, там ще царствували старі беріївські порядки. Поселившись у лагері, ми в першу чергу пішли до старовиків того лагера, інвалідів, і почали їм говорити, що вже ніхто ніде із політв'язнів номерів не носить і що ґратів та замків також уже ніде немає. Старожили-інваліди слухали і дивились на нас зі страxом.

— Адміністрація нашого лагера вже декілька днів проводила з нами бесіду з приводу вашого приїзду. Вони нам говорили : « На днях сюда приедут бериевцы, они может быть, будут вас провоцировать на неповиновение администрации. Вы должны не поддаться их провокациям и все их проделки докладывать нам », — сказав один похилий інвалід із Волинської области. Такі ж самі історії оповідали й усі інші інваліди того лагера.

Цей нахабний наклеп лагерної адміністрації на нашу адресу розлютив нас усіх. І ми в ту ж мить зірвали з усіх інвалідів номери і повиривали з усіх вікон ґрати, а з дверей замки. Інваліди з переляком дивилися на ту нашу операцію.

До тих інвалідів ми привели заступника начальника лагера і при ньому допитували інвалідів про те, чи це він говорив їм на нас, що ми беріївці. Заступник начальника лагера трясся зі страху, а інваліди мовчали. У ті часи лагерна адміністрація не була певна свого завтрішнього дня і тому старалася убаюкати нас, ідучи на дрібні поступки у нашу користь. У двох бараках двопід'їздних поселилися українці і литовці, а в третьому однопід'їздному — росіяни, латиші і всякі інші меншості. Ітееловці-ватажки встановили свій штат у їдальні. Адміністрація лагера визнала цей штат і відповідальному за їдальню видала відповідні продукти. І так розпочалося наше життя в абсолютно нових для нас обставинах. Тоді я ще не був байдужим до людей і тому з великим зацікавленням приглядався, вивчав і знайомився з видатними людьми невідомих мені до того часу ітееловських лагерів. Деякі прізвища, овіяні всякими леґендами, мені були вже відомі від Семенюка Мелетія, Романова Степана і Воротняка Андрія. Найлеґендарнішими людьми серед ітееловців були : Степанюк Герман Петрович, Горошко Євген і Щур Євген — їх імена були тоді найпопулярнішими серед усіх політв'язнів-ітееловців.

Розглядатись довго не довелося. Незабаром до мене і Таращанського підійшов Романів Степан і сказав:

— Ходіть, я зараз вас познайомлю з Германом Петровичем.

Ми, сповнені цікавости, пішли за Романовим. У кутку на нижніх нарах сидів невизначеного віку, не старий, середнього зросту, з рижою бородою в окулярах, на вигляд енерґійний чоловік із захованими за скло окулярів здивованими очима.

— Знайомтесь, оце Герман Петрович, а це Шумук і Таращанський, — сказав Романів. Ми потиснули руку Германові і по його прозьбі сіли напроти нього. Романів миттю повернувся і пішов.

— Ви з третього каторжанського лагера ? — спрямувавши скла своїх окулярів на нас, запитав Герман Петрович.

— Так, ми з третього каторжанського, — відповів я.

— Так от, у мене для вас залишилося дуже мало часу. Ви ж самі знаєте, що я весь час сидів у тюрмі і оце зараз кожний хоче зі мною поговорити, попросити порад і тому я не встигаю всіх вислуховувати і давати відповідні наставлення. Коротше кажучи, завтра ви йдіть у перший барак і там прочитайте хлопцям « Гайдамаки » Шевченка. Зрозуміло ? — сповнений самозакоханости наставницьким тоном сказав Герман Петрович і піднявся з місця. Ми також піднялися, попрощалися з « вождем » і пішли на вулицю.

— Як вам сподобався цей леґендарний « вождь » ? — запитав я Таращанського.

— Мабуть, він через свої окуляри добре не розглянув і тому прийняв нас за юнаків, — відповів Таращанський.

— Якщо всі ті леґендарні « вожді » такі як Герман, то це буде дуже сумно, — сказав я.

У перші дні нашого перебування на 05 Герман Петрович і справді зустрічався із десятками різних людей і, дивлячись на його таємничий вираз обличчя і очей та наставницько-владне розмахування своєю рудою бородою, не важко було здогадатись, що він із всіма розмовляє зверхньо і явно в наставницькому тоні. Другого дня до мене підійшов молодий стрункий красивий хлопець і дзвінкою хлоп'ячою скоромовкою вибачився і запитав :

— Це вас звуть Данилом ?

— Так, мене.

— Дуже приємно, а мене звуть Горошком, будемо знайомі, — простягаючи мені руку, сказав Горошко, — нам треба якось зробити так, щоб люди знали когось одного і одного слухали. Ми об'їздили багато лагерів і ми всі між собою знаємось, тільки ваші каторжани нікого не знають і тримаються осторонь.

— Якщо каторжани тримаються осторонь, то це дуже добре. Раніш ніж когось слухати, треба його добре знати, а тоді вже, зваживши все, вирішити, чи варто його слухати чи ні, — відповів я.

— В нас такі справи вирішуються за один вечір, — відповів Горошко.

— А в нас такі справи вирішувалися роками.

— Я вас познайомлю з одним старшим гостьом, членом крайового Проводу ОУН, може ви з ним краще до чогось договоритесь.

— Гаразд, я радо познайомлюся з таким чоловіком.

— Зараз я піду до нього і порозмовляю по тому поводу, а тоді познайомлю вас з ним, — сказав Горошко і хутко пішов. В абстрактному пляні я тоді ще ставився до вищих чинів УПА і ОУН з відповідним респектом і тому мені хотілося познайомитися з тим військовим крайовим референтом Галицького краю. Підвечір Горошко запросив мене в барак і сказав :

— Ось бачите, — кивнувши головою праворуч печі, — це сидить Лука Степанович, оце з ним зараз я вас і познайомлю.

Підійшовши до нар Луки Степановича, Горошко постукав у нари і запитав :

— Можна ?

— А, прошу, прошу, заходьте, — піднявшись, увічливо усміхаючись, сказав Лука Степанович.

— Познайомтесь, Луко Степановичу, це Данило, з третього каторжанського лагера, — сказав Горошко.

— О, дуже приємно, дуже приємно, мені вже про вас оповідали, — потискуючи мені руку, сказав Лука Степанович. Горошко вклонився і відійшов. А Лука Степанович запропонував вийти на вулицю. На вулиці ми ходили і розмовляли біля трьох годин. Я оповів, якою роботою займався у підпіллі, як попав у неволю та про події у каторжанському таборі. Лука Степанович вислуховував мене без особливого зацікавлення. Про себе Лука Степанович оповідав багато. Перераховував усі свої пости, які він займав у ОУН. 3 вийнятковим смаком оповідав про військові справи, гордо демонстрував свої знання Клявзевіца.

— А як у п'ятому лагері пройшов страйк ? — запитав я у Луки.

— Я, пане Шумук, останніми часами на волі злеґалізувався і працював директором середньої вечірньої школи у Львові, отже тому у лагері особливо не втручався у всі ті справи. Тут є один чоловік, який був у підпіллі до п'ятдесятого року, то вже він найбільше компетентний у тих справах. Може пізніше ви з ним познайомитесь, то тоді він сам вам оповість про всі ті справи, — сказав Лука.

— А я думав, що саме ви, пане Павлишин, повинні були бути відповідальним за п'ятий лагер.

— Ні, у нас відав всіма тими справами той, що я вам казав, — відповів Павлишин. — До речі, я і вам би радив когось молодшого із своїх каторжан познайомити з Горошком і хай би вони самі порядкували серед молоді.

— Бачите, пане Павлишин, ми, каторжани, довгі роки жили строго ізольовані, отже нам треба раніше роздивитися, вивчити для нас нові обставини, а тоді вже вирішити, як до чого ставитися, — відповів я.

Після тієї розмови ми любовно попрощались і розійшлись. Відразу збагнути діловий стан було неможливо. У тій секції, де жив Павлишин, Степанюк Герман Петрович і Горошко, з наших каторжан був тільки Бухало Іван. Бухало родом із відомого села Дермань. Це був хлопець високий, гарно зложений, дуже чемний, вихований, розумний, з природними завдатками інтеліґенції. Я визвав Івана Бухала на вулицю і, відійшовши у підходяче місце за лазнею, запитав його :

— Ви, Іване, досить кмітлива і спостережлива людина, тож розкажіть мені, будь ласка, про наших людей, серед яких ви зараз живете. Хто з них найбільше вам подобається і чому саме, і хто між ними користується найбільшим авторитетом ?

— Ми всі живемо тут лише декілька днів, тож за цей короткий час достоменно вивчити людей неможливо. Я можу лише сказати свої перші враження. Ось гляньте на тамтих двох людей, що ходять біля четвертого барака. Зліва це Марушко Михайло, а зправа — Столяр Іван. 3 Марушком я їхав у одному вагоні, він видався мені розумною людиною. До нього у вагоні всі відносилися з незвичайною повагою. Він умів спокійно, розумно і розсудливо розмовляти. Столяр веде себе дуже стримано, замкнуто і наче б то сторонньо від всієї лагерної суспільности, він здібний зосередитись над книжкою навіть серед найбільшого гамору і крику. До Марушка з респектом ставляться всі в нашій секції, його поважає не тільки Горошко, а навіть і Павлишин Лука Степанович, Степанюк Герман Петрович і всі інші.

— А як він до них ставиться ?

— До Горошка явно зверхньо, а до Луки і Германа трішечки серйозніше, але також зверхньо.

— А до Столяра ?

— Із Столяром він себе веде, як рівний з рівним.

— А як всі інші ставляться до Столяра ?

— Його всі наче бойкотують, а він їх просто іґнорує.

— А як веде себе Щур Євген ?

— Щур не визнає ані Луки, ані Германа, ані Горошка, ані Марушка, а Столяра він чомусь аж ненавидить.

— А як вписується у те коло Грицак Євген ?

— Грицак найбільше розмовляє з Павлишиним, а всі інші на нього не звертають уваги.

— А як ставиться до них Роню Євген і Старий ?

— 3 Марушком і Горошком вони рахуються, а Германа, Луку і Столяра не визнають.

— Важко розібратись у тому всьому кошмарі.

— Це правда, що важко, але найбільшим авторитетом серед них є, мабуть, Марушко.

Після тієї розмови з Бухалом я вирішив порозмовляти про всі ті справи з Таращанським і Семенюком Степаном.

— Які у вас витворились враження про тих, нових для нас, людей ? Як і чим живуть люди у ваших секціях, — запитав я.

— Серед того хаосу нелегко розібратися. Нас сюди звезли з багатьох лагерів, найбільш неудобоваримих для чекістів. Мені здається, що в усіх тих лагерах, за вийнятком нашого, каторжанського, панувала дика стихія. У тій секції, що я живу, поселилася група молодих здорових хлопців на чолі з Роню і Старим (це його кличка). Вони ведуть себе точнісінько так само як і блатні, тільки що блатні розмовляють російською мовою і ніколи ніде не підкреслюють своєї національности. А ті парубки з широкої дороги розмовляють українською мовою і, на превеликий жаль, ще й зараховують себе до політичних діячів, — сказав Таращанський.

— Але ж у вашій секції живе не тільки група на чолі з Роню, там же живе багато інших людей, — сказав я.

— Живе багато, але всі останні пригнічені свавіллям тієї групки, бо єдиною організованою силою є тільки та група. Біля них групується майже вся молодь із усіх бараків.

— Основна маса тієї групи живе у тій секції, що й я, — сказав Федір, — їх там біля 30 молодих здорових xлопців. Всі вони озброєні добре виточеними ножами. Крім Горошка і Роню, вони не визнають більше ніяких авторитетів. На Павлишина і Германа Петровича дивляться звисока. Вони рахуються тільки з тими, які здібні володіти ножем, так як вони, або й краще.

— Ми перемогли велику, відгодовану чекістами банду колишніх слуг фашистського ґестапо, бриґадирів і нарядчиків третього каторжанського лагера. Ми мужньо вистояли в очній скорострілів і автоматів, направлених проти нас озвірілим полком беріївських опричників. В тій ситуації все було чітко визначено. А тут нам доводиться зштовхнутись зі свого роду « п'ятою колоною », яка розмовляє тією самою мовою, що й ми, і наче б визнає ту саму « віру », що й ми, і карається за те саме, що й ми. Огнуздати ту банду і перебороти той кошмар, створений ними, прийдеться не легко, — сказав я.

— А як на це все дивиться Павлишин та Герман Петрович ? — запитав Федір.

— Виявляється, що Павлишин і Герман Петрович — це пусте місце для них — вони їх мають за ніщо. Крім того, на догоду тих банд, вони скоріше виступлять по їх стороні як їх апологети, ніж на стороні нашій, — сказав я.

— Вони вже і декотрих каторжан залучили до своєї групи, — сказав Федір.

— А кого саме вони залучили ?

— Та ось у нашій секції Іван Довгий десь з ними по цілих ночах пропадає.

— А може ти, Федоре, там рядом поручиш Якимчуку, щоб приглянувся за Довгим, де він пропадає ?

— Гаразд, ми з Юрком постараємось вияснити ту справу.

Через декілька днів до мене прибіг Романів Степан і схвильовано сказав :

— Що ви робите ? Ви не знаєте, з ким ви займаєтесь. Ви знаєте про те, що зараз до вас можуть прийти і збити до півсмерти або й зовсім убити !!! — кричав Романів.

— Ти скажи мені толком, про що йде мова ?

— Ви не знаєте про що йдеться ? Вони говорять, що ви розпорядилися дивитися за Іваном Довгим і оце я насилу вговорив їх, щоб вони вас не чіпали, а от уже Федора і Якимчука Юрка я не зміг обстояти і їх зараз візьмуть, — сказав Романів.

Я вийшов на вулицю і, зустрівши Федора, оповів йому все те, що говорив Романів.

— Це погано. Може ти йди до Павлишина і поговори з ним про те все.

— Добре, я піду, але він не має ніякого впливу на ту шайку.

— Він має вплив на Горошка, а вони з Горошком рахуються.

Тільки що я почав оповідати Павлишинові про все, що мені оповів Романів, як раптом перед нашими вікнами появився Федір, а з-заду чотири здорових хлопці із шайки Роню.

— Оце вже повели, — сказав я до Павлишина.

— Я вам нічого в цьому не можу допомогти. Коли б тут під руками був хоча б Горошко, то він може і міг би ще щось зробити, — сказав Павлишин.

Я, не сказавши більше жодного слова, піднявся і хутко пішов навздогін тій шайці, що повела Федора. Біля третього барака, до якого повели Федора, мене наздогнав якийсь незнайомий мені чоловік і, зупинивши мене, сповнений тривоги і переляку, сказав :

— Не йдіть туди за ними, не йдіть, я вас благаю, це страшні люди, вони вас уб'ють і пізніше будуть всюди хвастатись, що вбили крупного сексота. Вони це вміють робити дуже майстерно. Вони і свідків знайдуть, які вголос ствердять, що ви — сексот. Вони ж уже вбили бувшого члена центрального Проводу ОУН Куця-Горбенка з Луцька і петлюрівського полковника Мороза і багато інших. Це страшні люди, в них немає нічого святого, вони без вагань убивають усіх, хто тільки насмілиться стати їм на заваді в їх чорних справах. Вони страшніші навіть від ґестапо і ЧК, вони підступніші від самого сатани, — сказав незнайомий.

— А кого це ви маєте на увазі, хто це саме такий страшний ?

— Найстрашніший і найпідступніший з них усіх Щур Євген, але Роню і Старий не набагато відстають від Щура, — сказав незнайомий.

— Як же це зрозуміти, вони ось так просто викликають і вбивають ?

— О ні, вони так просто не роблять, вони це чорне діло роблять зверхпідступно. Якщо їм треба вбити вашого товариша, то вони під загрозою смерти примусять мене вбити вашого товариша, а вас заставлять іти в оперативний відділ і взяти це вбивство на себе, ніби це ви вбили свого товариша внаслідок якихось ваших конфліктів. А тоді як вас осудять, то вони постараються і це використати. Вони будуть збирати гроші серед роботяг для вас у тюрму. Вони прославлять вас за те, що ви вбили крупного сексота, а зібрані гроші проп'ють. Ось так діє та чорна банда. Я надіюсь, що ви зробите собі відповідні висновки і про цю нашу розмову ніхто не буде знати, — сказав незнайомець.

— Гаразд, я все це врахую. Дякую вам за пересторогу і інформацію.

— Мене звуть Петром, — подаючи мені руку, сказав незнайомець і пішов назад до другого бараку.

Поки цей Петро оповів мені про все те зверхстрахіття, то група Роню випустила зі своєї кабінки Федора. Я хотів було зараз же його розпитати про те, як там вони з ним обходились, але Федір вийшов від них зовсім зламаний і на мої питання тільки мовчки махнув рукою, щоб пішов геть від нього. Мені стало дуже, дуже прикро, що Федір так легко зломився під погрозами тієї банди.

Пізніше виявилось, що та банда в третьому бараці в лівому під'їзді робила підкоп і що Івана Довгого вони також залучили до роботи в підкопі. Отже ж вони звинувачували Юрка Якимчука і Федора за те, що вони, слідкуючи куди щезає Іван Довгий, слідкували за їх роботою над підкопом, а по суті про підкоп ми нічого не знали і не цікавились такими справами. Нам шкода було тільки Івана Довгого, що він дався завербувати в ту банду.

Незадовго моє ставлення до тієї банди і їх до мене стало відоме майже всім політв'язням у нашому лагері. То тут, то там окремі люди почали підходити до мене і оповідати про жахливі злочини тієї банди. Один чоловік підійшов до мене біля їдальні і сказав :

— Он гляньте на того чоловіка, що йде в сірому кашне, це німець з Наддніпрянщини, оце вчора з нього зняли чоботи.

— Хто зняв з нього чоботи ? — з обуренням запитав я.

— А ви підійдіть до нього і самі спитайте, — відповів незнайомець.

Я відразу підійшов до показаного мені німця і, відкликавши вбік, запитав :

— Хто у вас відняв чоботи ?

Німець допитливо глянув на мене, подумав, а тоді сказав :

— Я ж вам не оповідав про те, що в мене відняли чоботи.

— Ні, але мені про це інші сказали.

— Знаєте що, біс з ними із тими чобітьми. Я тих людей знаю давно, а тому я радив би вам обходити їх десятою дорогою і не розпитувати мене про ті чоботи, так буде краще як для вас, так і для мене, — сказав німець.

— Коли вони вас усіх встигли отак сильно стероризувати, чому у всіх такий переляк ?

— Коли б ви побули з ними хоча б один рік, то тоді б узнали, де береться страх, — відповів мені німець і перелякано розглянувшись кругом, швидко відійшов від мене. Із їдальні вийшло троє каторжан і, підійшовши до мене, сповнені обурення, сказали :

— Що це робиться ? Вчора нехватило цукру, сьогодні не дали смаженої риби. Ми зверталися до старшого повара з цього приводу, а він нам відповів :

— Я б вам радив не піднімати шуму за ту рибу і цукор, бо це може погано кінчитись для вас. Зрозуміло ?

— Добре хлопці, я зараз буду розмовляти по тому поводу з ким потрібно.

Боже, Боже, а якої я високої думки був про ітееловські лагери в Норильську. Я ж думав, що там значно кращі люди, ніж ми, каторжани, і що в них все поставлено краще, ніж у нас, а воно все йшло навпаки — їм ніколи не зрівнятися з нами ні під жодним оглядом, їх страйк, це короткотривалий хаотичний бунт. Вони не зуміли цей бунт підхопити і направити у відповідне русло. Вони не зуміли цей буйний стихійний прояв гніву і обид перетворити в організовану розумну і культурну громадсько-політичну силу. І там же були колишні члени крайових, обласних і окружних проводів ОУН з вищою і незакінченою вищою освітою, з довгорічним організаційним стажем.

Після тих тяжких роздумів я зустрівся з Горошком і з обуренням накинувся на нього, як за ті чоботи, що відняли у німця, так і за те, що грабують їдальню. Горошко не відмовлявся від того, що я йому говорив, і не заперечував мені. Він лише доводив, що той німець десь там в інших лагерах грабував наших людей, а тут лише від нього відняли награбоване. А про їдальню Горошко сказав, що йому нічого не відомо, що йому завжди дають їсти так як і всім, що він нічийого цукру та риби не бере.

— Коли б у того німця відняв чоботи їх власник, то тоді я пішов би і сам тому німцеві набив би морду, але у нього відняли чоботи зовсім інші люди, я категорично вороже ставлюся до лозунга : « Грабуй награбоване ». Цей дикунський лозунг дає право всякому збродові живитись працею чесних трударів. Коли б ви відняли в цього німця чоботи і віддали їх тому чоловікові, в якого їх відняв німець, то це було б чудово, але ж ви їх забрали собі, отже ж ви поставили себе на той самий рівень, або й нижче від того німця. Ви зняли з нього пляму і наклали її на себе, та й не тільки на себе, а й на всіх політв'язнів-українців — розуміете ви те чи ні ?!! Це ж непростимий злочин, заподіяний усім політв'язням-українцям і всьому народові, — піднесеним тоном сказав я.

— Я не віднімав тих чобіт, у мене є свої власні, — відповів Горошко.

— Я знаю, що ви їх не віднімали, їх відняв і носить Старий, але ви являєтесь ватажком всієї тої галайстри і пишаєтесь тим, а тому я з вами про це й розмовляю.

— Коли б ви тільки зі мною про це розмовляли, але ж ви про це говорите зі всіма. Ви настроюєте проти нас українців із східніх областей, ви обзиваєте нас бандитами. Коли б тут не було мене, то з вами вже давно покінчили б. Ви не знаєте, з ким ви зв'язались, — сказав Горошко.

Горошко був одинокою людиною із всіх вожаків тієї галайстри, з якими можна було ще розмовляти. На 05-му він був, до певної міри, гальмом серед тієї банди і, правду говорячи, він стримував її, щоб вона не накинулася на мене з ножами. Атмосфера наелектризовувалась з кожним днем все більше і більше. Роню, Старий, Миколишин дивилися на мене чортом. Всі з їх шайки явно гострили ножі на мене. Марушко, Степанюк Герман Петрович, Павлишин також косилися на мене, а до ватажків тієї шайки побожно посміхалися і не тільки їм потурали в їх злочинах, а іноді навіть заохочували і схвалювали їх вчинки. Лише тільки один Столяр тримався в стороні від будь-яких контактів з тією бандою.

Через тижнів три Бухала Івана відправили в центральну лікарню. Він тяжко захворів на туберкульоз хребта. Каторжани нашого лагера зібрали йому відповідну суму грошей, продуктів і сповнені щирою співчутливістю провели його до воріт. На місце Бухала переселився жити я. Через одне місце від мене жив Павлишин, а за Павлишином — Горошко і Герман Петрович. 3 другої сторони жили Столяр, Марушко, Грицак і Щур. Словом, це була секція української « еліти ». Там жив тоді і Дружинський та багато інших, менше значних « елітаристів ». Із каторжан жив там тільки Панасюк Василь, Шевчук Степан і я. Ми спали і їли разом. Вся та « еліта », як пізніше мені стало відомо, бігала раніше в інших лагерах один за одним з ножами. Щур підслідковував з ножем Столяра, Герман Петрович раніше був на стороні Щура, а потім виступив проти Щура і Столяра, Павлишин не ладив ні з Столяром, ні з Щурем, Горошко не ладив і з Столяром, і з Щурем, так як і Павлишин, а раніше не ладив і з Германом. Щур косо дивився навіть і на Марушка, і це було не так собі, це не були розбіжності в поглядах, ні, це була війна « за пріоритет, за корито » (мається на увазі їдальню). Але поява каторжників взагалі, а мене зокрема, об'єднала їх майже всіх проти мене. Щур, бачучи те ополчення проти мене, намагався нав'язати зі мною контакт, але відчувши мою неприхильність, відстав і також став у позу воюючого проти мене. Один лише Столяр тримався невтрально по відношенню до мене. Грицак і Дружинський там тоді ніким не брались до уваги. Що ж собою представляли ті люди ?

Павлишин, це коренистий, добре зложений середнього росту чоловік 1907 року народження. Цей інтеліґент добре засвоїв прийнятий в Галичині на той час бонтон. Він добре знав, коли і до кого як посміхнутися і уклонитися, щоб підняти акції свого престижу в громаді, на якій йому в той час залежало. Особливою ерудицією не визначався. Любив багато говорити про військові справи, а зокрема про теорію і тактику партизанської стратегії Клявзевіца. По своїй натурі — він м'якохребетний панок, який любить почесті, а найбільше добре поїсти і приємно « забавитися ».

Марушко — вище середнього росту, добре зложений, здається — 1922 року народження, син сільського війта із Станіславщини. Студент четвертого курсу медицини. Особливою ерудицією не визначався. В ОУН працював в окрузі. Він володів вийнятковим « талантом » посварити всіх між собою кругом себе, а самому виступати в ролі судді між ними. Таким чином він добивався у лагері центрового положення і він безпристрасно підтримував зв'язки з усіма ворогуючими між собою людьми і групами.

Герман Петрович — вище середнього зросту, родом із східніх областей, мав закінчену фінансово-економічну освіту. Свій фах, мабуть, знав непогано. У лагері із своєрідною притаманною тільки одному йому бундючністю, ставав у позу крупного політичного діяча і пускав про себе всякі хвалькуваті версії, що він ніби член УГВР. Він не мав ніякого організаційного хисту, але дуже по-мистецькому вмів необізнаним в організаційних справах людям пускати туман в очі і викликати враження про себе, як про великого організатора.

Столяр Іван вище середнього зросту, стрункий, десь двадцять першого року народження. Бувший студент четвертого курсу медицини. В ОУН правдоподібно працював у референтурі зв'язку при центральному Проводі ОУН. Столяр був вийнятково усудчивим. Вмів зосередитись над книжкою. Медицину він знав добре. В організаційних справах знався краще від усіх інших. Добре знав ідеологію ОУН і був вірним її принципам. Столяр був найбільш вольовим і найбільш принциповим та ерудованим від усіх окружаючих його людей.

Щур був низького зросту, коренастий і дуже мускулятивний. Мав закінчених шість кляс народної школи. Його минуле — це якась чорна тайна. Про його ерудицію не може бути навіть ніякої мови. Це чоловік дуже підступний і завжди готовий на найстрашніші підлості. Але про нього буде мова пізніше.

Горошко — стрункий красивий xлопець. В організаційному житті ще не встиг ніде утвердитись, а по своїй натурі дуже славолюбний. У лагері він набув славу безстрашного ватажка українських груп, які у свій час, у п'ятдесятих роках, виступили проти свавілля і зсучених бувших ворів і всякої іншої наволочі. В основному та боротьба точилася за « корито », за безконтрольний доступ до їдальні, хліборізки, старшинство у лагері. Оволодівши лагерним життям, все поставили на свої місця. Ті, що прийшли на місце розбитих ними, стали не кращими від них. Тамті сиділи на шиї у мирних трударів паразитами, заставляли важко працювати і брали данину із зарплати, й ті так само заставляли тяжко працювати і брали данину з зарплати та ще й обзивали глухарями і вимагали поваги до себе, як « визволителів » — оповідали про це все прості трударі.

Але розбиті ними їх попередники були явними цепними псами лагерної адміністрації, а ті стають у позу мучеників за справедливість і прикриваються національними кольорами. Тамті не клали і не могли покласти свого чорного п'ятна на якусь націю, бо це були виродки із усіх національностей, а ці кожним своїм брудним вчинком клали чорну пляму на свій народ. У ролі апологетів тих банд виступав Герман Петрович, Марушко і Павлишин. В опозиції до них стояв лише один Столяр. Для нас, каторжанів, все це було незбагненне і непередбачене. Вести боротьбу з прямими і явними ворогами всього людського незрівняно легше, ніж з тими підступними виродками нашого народу, які безлично видають себе за мучеників, а фактично було все навпаки.

Одного разу трьох каторжан прибігли до мене сповнені обурення і сказали :

— Ми мужньо два місяці вистояли перед дулами чекістських скорострілів, ми пройшли через вогонь автоматів і дегтярів*) та зриви ґранат, а тут нас б'ють по лиці якісь Горошки. Вистояти перед натиском сваволі ЧК у них не вистачило духу, а на нас вони кидаються сміло, знаючи про те, що ми в силу своєї моралі не піднімемо руки на своїx.

— Скажіть толком, що сталося ? — запитав я своїх друзів по каторзі.

— Ми стояли ось там, на дорозі біля ларка, і якраз на ту пору під'їхала підвода з продуктами до ларка. Ларочник попросив нас розвантажити підводу. Ми розвантажили і відразу першими купили собі по кілограму масла і цукру, а Горошко в міжчасі встановив свою чергу, а нас побив за те, що ми без його дозволу купили першими.

— Битися з ними ми не станемо — це було б дуже низько для нас. Битися за безконтрольний доступ до корита, до їдальні та хліборізки і за чергу біля ларка можуть тільки вони, а ми собі це дозволити не можемо, це нижче нашої гідності. Навпаки, на слідуючий раз, як привезуть товари до ларка, ми, каторжани, ані один не підійдемо навіть і близько до ларка, ми стояли і будемо стояти вище шлункових інтересів і тих всіх нещасних рабів своїх шлунків, — відповів я. У другому проході, всього метр від нас, сидів Павлишин Лука Степанович з Германом Петровичем і слухали всю ту нашу розмову.

Незабаром від мене пішли скривджені каторжани. Пішов десь і Павлишин з Германом Петровичем. Через хвилин десять після тих розмов, до нашої секції прийшло шість молодих високих здорових лоботрясів тільки в рубашках з закоченими рукавами на чолі з Роню Євгеном, Палючою і Миколишиним Василем. Всі вони групою важно пройшлися по секції і зупинившись на мить біля мого проходу, де я жив, владно подивилися на мене, так як дивляться кати на свою жертву, і пішли назад. Вимовність тієї демонстрації була більш ніж ясна. Після того інциденту зі мною перестали здоровкатися всі апологети тієї банди, тобто : Герман Петрович, Павлишин і Марушко. Горошко, Роню і Миколишин поглядали на мене і скреготали зубами. Щур, Гула і Свистун трималися тоді у стороні, поглядаючи скоса на всіх, уважаючи, що їх черга ще не прийшла вступити в гру.

У міжчасі тих внутрішніх інцидентів прийшов ще один маленький етап з Володимирської тюрми. Всі ті люди були з воркутинських лагерів. В тюрму попали за страйк у воркутинських лагерах.

Найбільш колоритною фігурою серед них був Пащак Славко. Пащак середнього зросту, щуплий, віком біля 33 років, арештований з останнього курсу французької філології Чернівецького університету. Добре знав французьку, німецьку, українську і польську мову, слабше знав англійську. Дуже добре знав історію України й історію католицької Церкви. Непогано знав математику. Старий член ОУН. Працював у 1941-42 рр. в обласному і міському Проводі ОУН у Вінниці. Родом з Лемківщини. Його відразу підхопили і залучили до свого кола Марушко і Столяр. Час від часу його вихвачував Павлишин і прогулювався з ним.

Семенюк Степан жалівся на своє здоров'я і просив мене, щоб я допоміг йому виїхати в центральну лікарню. Через знайомого мені лікаря-жида я вдовільнив його прозьбу. Напередодні від'їзду Степана в центральну лікарню Горошко сказав :

— Я не ручаюсь, чи його випустять живим з лагера. Зараз ніхто нікуди не повинен виїжджати взагалі, а Степан зокрема, тому що він живе у тій секції, з якої робиться підкоп, і він про цей підкоп давно вже знає.

Ту грізну пересторогу я зіґнорував, Степана вирядив у центральну лікарню. І так банда Роню не наважилась убити Степана.

Росіяни жили у першому бараці. Центрове положення серед них в основному займали сини російської знаті, яка ще в першу світову війну, або, вірніше кажучи, у революцію, виеміґрувала в Японію, Манджурію і Китай. Наймудрішим, найбільш тактовним і вихованим серед них був майор японської розвідки Савельєв. Всі вони думали категоріями свого еміґрантського кола. Адже у зв'язку із відірваністю від свого рідного краю і народу вони не здібні були реально мислити і тому дійшли до такої абсурдности, що на повному серйозі влаштували вибори царя всієї Росії. Кандидатами на царя було висунуто трьох кандидатів (так що це було ще досить демократично), двох полковників і одного майора. Всі вони мали своїх прибічників. По своїй ерудиції двоє з них були рівносильними і однаково впливовими, а один був слабшим і менш впливовим. Отже в силу такої невизначеної ситуації тих двох сильніших згодилися підтримати кандидатуру найслабшого і найменш впливового, а вони обидва мали фірмувати окремі партії. Словом, все сталося так, як і завжди буває — царем став дурніший серед мудрих. Після вибору царя і сформування уряду, росіяни також взялися до підкопу. Царювати в старому порохнявому бараці в далекому Сибіру було нецікаво. Підкоп на волю треба було робити близько 30 метрів. Робота надзвичайно важка. Із цинкових тазиків вони зробили щось на взірець човника і написали на ньому великими буквами « КОВЧЕГ "СВОБОДА"». Оце тим ковчегом вони витягували землю із того підземного хода. А зі старих халяв зробили міх для нагнітання повітря довбаючим у тій норі в лежачій позі землю. Росіяни все це робили з відповідною символікою, вони схильні до помпезности. А для нас все це виглядало забавним і сміxотворним.

Павлишин їм говорив : « Ви генерали без армії, а вот у нас є генерали, є і армія ». Звичайно, себе Павлишин вважав генералом, а всю ту горошкову когорту — своєю армією. Одначе горе таїлося у тому, що та « армія » ніколи не визнавала Павлишина своїм генералом. Вона визнавала своїми генералами Горошка і Роню і то постільки, поскільки вони схвально відносились до її свавільних вчинків.

Підкоп українців чекісти розкрили на 26-му метрі, а росіян — на 24-му. І тоді той самий символічний ковчег « Свобода » виплив наверха і удостоївся фото. Внаслідок розкриття підкопів, біля тридцяти чоловік забрали в центральний ізолятор у Тайшет. У ту групу попав і Павлишин, Герман Петрович, Горошко, Грицак, Дружинський, Сахаров Юрко (шахматист з Києва), Варава (математик) і багато інших, менш відомих. Із росіян також забрали багато в ізолятор. Росіяни там видали декілька номерів журналу (редаґування того журналу ЧК пізніше приписало мені і записали в мою характеристику). На другий день після тієї події, Марушко підійшов до мене і сказав :

— Мабуть, пора вже і нам познайомитись.

— Може й пора, — відповів я.

І так ми, насторожені, сповнені недовір'я в щирість один до одного, перший раз порозмовляли між собою. Міркування виявились у нас з приводу того, що було і є в лагері, в кожного інші. Дійти до якоїсь спільної думки ми не змогли. Марушко віддавав перевагу грубій фізичній силі над розумом. Він вважав за нормальне якщо сила диктує свою волю розумові. Після тієї розмови мені стало ясно, чому вони всі, за вийнятком Столяра, стали апологетами чорних дій всіх тих українських лагерних банд. Через кілька днів забрали в центральний ізолятор мене, Таращанського і Федора з каторжан, а з ітееловців — Марушка, Роню і ще декількох людей. Мене посадили в ізоляторі в одну камеру з Марушком і якимсь Білецьким. Білецький був з групи Роню і Горошка. Під час будь-яких розмов у камері, Марушко завжди із всією категоричністю схилявся на сторону Білецького і його колеґ по чорних справах.

Вікно в нашій камері було відкрите, отже під час прогулки під наше вікно до Марушка підходили на розмову Герман Петрович, Столяр і Павлишин, а до мене — Таращанський і Федір. Одного разу Федір сказав мені, що йому передали з центральної лікарні, що на тій трасі в якомусь лагері сидить Горбовий, той, що захищав Бандеру і весь центральний Провід ОУН на варшавському процесі. Це була для мене перша відомість про те, що Горбовий знаходиться у неволі на Тайшетській трасі. Тоді я ще чомусь вірив, що основоположники ОУН стоять незрівняно вище від тих, що їх я зустрів тут, і в мене з'явилося бажання зустрітися з Горбовим.

Через кілька днів оперативна група Управління « Озерлага » розпочала слідство з приводу підготовки втечі і підкопів. На слідстві я заявив, що з приводу підкопів і підготовки втечі я не буду давати жодних показів, бо це мене зовсім не стосується. У силу відвічної моралі невільник не повинен мішати іншим невільникам втікати з неволі, а навпаки, повинен сприяти їм, а я не сприяв і не заважав і не хочу про це вести з вами розмови. Вам держава платить добрі рублі за те, щоб ви берегли, а ви й це хочете перекласти на плечі в'язня, щоб в'язень в'язня беріг. Слідчий викликав ще двох оперативників і написавши свідчення про це, що я відмовляюся давати покази про втечу, підсунув мені підписати ту шпаргалку, але я відмовився підписувати, тоді почали мені загрожувати тюрмою, але й це нічого не дало.

Після двох місяців, мене, Таращанського, Роню і ще кількох людей відправили назад на 05, а всіх останніх близько 40 чоловік вивезли в іркутську тюрму.

У лагері на 05 дуже радісно мене зустрів Пащак Ярослав.

— Ой, що тут робиться, оце останніми часами почав діяти Щур. Недавно пограбували каптьорку, у якій наші інваліди зберігали свій чистий одяг і продукти з посилок. Зараз всією тією бандою верховодить Щур і Шкурський Іполіт. Він не дуже давно приїхав сюди останнім етапом. Зараз нам треба вже якось триматися разом, — сказав Ярослав Пащак.

— Добре, я дуже радий вами, будемо триматися разом. Зараз до них долучиться ще і Роню, — відповів я. — А чому ви, Славку, боялися зустрітися зі мною раніше ?

— Марушко сказав, щоб я краще з вами не зустрічався. Вони мене зразу так опутали, що я не міг жодного кроку ступити без них.

— А чим же вони мотивували свою відразу до мене ?

— Про це мені вони ніколи нічого не говорили, лише одного разу у другому бараці, в кабінці, в присутності Павлишина і Столяра та мене, Марушко сказав : « Треба було б якось каторжанів підпорядкувати, а то вони нікого не визнають, крім свого Шумука ». У відповідь на це Павлишин, усміхнувшись, сказав : « Я говорив з ним про те відразу при першій зустрічі, але це нічого не дало ». А я сказав, що я по тому поводу нічого не можу сказати, тому що я того чоловіка не знаю. А Столяр мовчав. Тоді, після короткої павзи, Марушко сказав : « Я думаю, що треба послати хлопців, щоб одлупили його, а битий авторитету не матиме, і тоді його ніхто не слухатиме. А наші хлопці дуже радо зроблять те ». Павлишин на це тільки посміхався і поглядав на Столяра. Столяр мовчав.

— Що ж їм завадило це зробити ?

— Не знаю, бо вони більше вже ніколи про це не розмовляли в моїй присутності.

— Оце все, що робить та банда, в першу чергу лягає чорною плямою на їх, на Марушка і всю його компанію.

Я жив у одній секції з Щуром. Таращанський жив в одній секції з Роню і Старим. А Пащак жив у тій самій секції, що й Шкурський Іполіт. По їх стороні було декілька десятків молодих здорових хлопців, які тільки і вміють володіти ножем. Проти них були всі останні, — не десятки, а сотні, але ті сотні були пасивні й стероризовані тією бандою.

Підходили перші роковини кривавої розправи над страйкуючими третього каторжанського лагера. Каторжани рішили відзначити той день. Утворилась ініціятивна група по відзначенню тієї кривавої трагедії і вшануванню пам'яти загиблих у тій нерівній боротьбі.

Гроші на ту мету дали всі сімдесят каторжанів з лагера 05. Всю підготовку до тих роковин проводили строго засекречено, щоб випадково не довідалась про те банда Щура. А програму роковин ми з Таращанським тримали в абсолютній таємниці перед всіма. Кожний знав лише своє конкретне завдання.

4 серпня 1954 року, в лагері 05 усім політв'язням було оголошено, що як почують дзвін у рейку, щоб усі негайно зараз же йшли до своїх бараків. Таємницею тієї об'яви всі були заінтриґовані і нетерпляче ждали, коли ж нарешті задзвонять. Рівно о 12-й годині один каторжанин підійшов до підвішеної рейки і вдарив її кільканадцять разів. Дзвінка луна розкотилася по всьому лагері. Адміністрація і вартові на вишках стривожилися. Всі політв'язні миттю побігли до своїх бараків. Чи з цікавости, чи з якихось інших міркувань, тому сигналові підпорядкувався Щур, Роню і Шкурський.

У кожній секції призначений нами чоловік скомандував « Струнко ! » (і тій команді також підпорядкувалися всі до одного), а тоді сказав :

« Сьогодні минає рік, як наші кращі друзі впали від куль беріївських опричників і лягли трупом у вічну мерзлоту під горою Шміта. Вони безстрашно зложили свої молоді голови у нерівній боротьбі із оскаженілим ворогом всього людського. Вшануймо ж їх славну пам'ять двохвилинною мовчанкою ».

І в ту ж мить все завмерло, навіть і Щур не дозволив собі ворухнутися. І так, перша точка нашої програми була здійснена блискучо по всіх секціях. О сьомій годині вечора, в їдальні з культурно-естетичним смаком були накриті столи за рахунок каторжан на 270 чоловік. Кожний стіл прикрашали два букети живих квітів. Всі 270 чоловік отримали офіційне запрошення і своєчасно прийшли. Прийшли й непрошені гості в чекістських погонах, але на них ніхто не звертав уваги. У першу чергу відбувся траурний мітінґ, а пізніше вечеря. На ту вечерю ми запросили всі нації, лише банду Щура і Шкурського не запросили. Все було зроблено на найвищому рівні. Німці, естонці й латиші з сльозами на очах потискали нам руки.

Після того всього один німецький журналіст сказав до мене : « Мені дуже дивно, що ваш народ породив таких хороших людей, як оце тут ви усі, і таких поганих, яких ви сюди не запросили ».

— Ваш народ також народжував не тільки одних Бетховенів і Штравсів, він народив і Гітлера та Гімлера зі всіма їх опричниками, — відповів я.

Першу річницю загиблим від куль беріївських опричників відзначили дуже гарно, і це утвердило простих політв'язнів-українців перед політв'язнями інших національностей. Відтоді до нас почали ставитися всі політв'язні зі значно більшою повагою, ніж до того часу, а банду Щура і Шкурського стали явно зневажати. А та банда почала лютувати ще більше, ніж до того часу. Одному хлопцеві перебили хребет тільки за те, що він за ограбування інвалідів назвав їх бандитами. Пелех відколовся від їх банди. Почала дуже швидко відчуватися дуже важка атмосфера. Напруження зростало з години на годину. Задумувалося вбивство Пащака, Шевчука і мене. Йшлося тільки про те, як це вбивство звершити.

Одного дня я прийшов до Пащака. Напроти Пащака жив Шкурський. До Шкурського зійшлося біля чотирьох людей з числа його шайки. Вони накрили стола і запросили Пелеxа. Він категорично відмовився сідати з ними за стіл. Тоді вони кинулися його бити. Але Пелех виявився здоровим і добре вмів битися, так що вони уп'ятьох не могли йому дати ради і тому послали за допомогою. Через хвилин десять до бараку увалилося коло тридцять з фінками в руках бандитів і всі накинулись на неозброєного Пелеxа. Кровожадний бандит Козій з Бурим Семеном заатакували Пелеха всього два метри від мене і Ярослава. Чотирьох бандитів з ножами в руках стояли біля нашого проходу і ждали нашого вмішання у ту їх бійку. Раптом Пелех схопився обома руками за бік і тяжко застогнав, і в ту ж мить всі бандити розбіглися. Із санітарної частини з носилками прийшли санітари і забрали Пелеха. І в той же самий день відвезли в центральну лікарню. Ту криваву подію бачило біля ста людей. Про все це добре знала і лагерна адміністрація. Але по всій правдоподібності для адміністрації була дана відповідна вказівка зверху, щоб адміністрація не перешкоджала тим бандитам розправлятися зі своїми противниками, і адміністрація ретельно виконувала ту вказівку. 3 приводу тієї кривавої розправи над Пелехом адміністрація навіть і слідства не заводила. А судячи по тому, що через кілька днів нас відправили в лагер строгого режиму н. 307, а тих бандитів у звичайний лагер під н. 26, то адміністрація не то що не переслідувала тієї банди, а, навпаки, заохочувала їх до кривавої розправи з нами. Однак, для того щоб не дати нам спокійно жити на 307-му, разом з нами направили туди Щура, Свистуна і біля семи їх приближених, а Шкурського, Роню і Старого з кількома десятками їх підвладних вивезли на 20-й, а одного з них, Білецького, призначили комендантом лагера.

На 307-му адміністрація почала примушувати ходити на роботу. Першим пішов на роботу Щур зі своєю шайкою, а потім пішла на роботу і частина хороших людей. Адміністрація почала пробувати формувати бриґади, але з того нічого не вийшло. Люди не підпорядковувалися наказам адміністрації і в сформовані нею бриґади не пішли — кожний жив, де хотів, і працював, з ким сам хотів, але не з тим, з ким призначала адміністрація. Але адміністрація примиритися з таким станом не хотіла і почала шукати винних, а підказати їй, хто саме винен у тому всьому, було кому. Щур не гребував такою службою. Він тоді вже давав покази навіть і на своїх колишніх друзів, які сиділи в Іркутську в тюрмі під слідством за підготовку до втечі. Словом, Щур став уже явно працювати на опергрупу ЧК.

В останніх роках всі національності в лагері почали святкувати свої народні свята і запрошувати на ті свята гостей з інших національностей. Отже, одного вечора восени 1954 року в лагері 307 латиші запросили до себе в секцію на народне своє свято мене і ще одного зі східніх областей — каторжанина. Своє народне свято латиші відзначали дуже весело, жваво і дотепно. Все проходило гарно, але раптом до секції увійшов оперуповноважений і, вийнявши блокнота, почав крайнього з нас питати прізвище. У ту ж мить хтось вимкнув світло і сказав : « А тепер заграємо в "тёмную" ». Оперуповноважений не сприйняв того жарту за черговий святковий номер і рвонув так, що в секції залишилася тільки його папка. Після того інциденту адміністрація виготовила список на 14 чоловік і кожного дня почали по сектору викликати тих людей на вахту. Однак на той виклик ніхто не реаґував. Забрати силою було неможливо, бо ніхто з адміністрації не знав нас у лице. Аж врешті-решт адміністрація на територію лагера ввела свої озброєні війська і наказала нам усім виходити за зону лагера. Мороз був тоді більше 40. Ми не хотіли, щоб через нас цілий день морозили всіх людей і тому я підійшов до начальника лагера і сказав : « Якщо вам йдеться за тих людей, що викликали, то ми готові вийти самі, лише тільки не тривожте через нас усіх людей ».

— Так би й зразу сказали, — відповів начальник і в ту ж мить припинив дії своїх військ і дав команду вийти із зони лагера. А ми забрали свої речі і вийшли за зону. За зоною на нас ждав уже « воронок ». Звідтам нас « воронком » відвезли на 15-й лагер в ізолятор. В ізоляторі тріщав мороз такий самий, як на вулиці. Піч розвалена. У тому страшному ізоляторі ми були 15 днів. Там я простудив голову до такої міри, що мало не збожеволів від болю голови взагалі, а тройного нерва зокрема. Болі не вгавали півтора року.

Звідтам нас відправили в Тайшет, а з Тайшета у Володимир у тюрму. У тій нашій групі було 5 українців, 4 німців, 3 латиші і 1 росіянин. У постанові, на основі якої мене відправили в тюрму, написали багато всяких небилиць, яких зараз я вже не пам'ятаю. Правдою було лише одно, що я не виходив на роботу. Для оголошення постанови мене закликали разом з одним німцем. У мене і в того німця один абзац звучав ідентично : мене і його звинуватили за організацію « волынки » в норильських карних лагерах. Німець, прочитавши той абзац, сказав : « Цікаво, як же ж я міг організувати "волынку" в норильських лагерах, як я навіть ніколи й близько Норильська не був ». Начальник ізолятора подивився тоді на мене і на того німця довгим поглядом і почав листати його особисту справу, і упевнившись у тому, що справді той чоловік ніколи не був у Норильську, сказав : « Да, зто произошла маленькая ошибка, ну ничего. Сейчас мы это вычеркнем и придумаем что-нибудь другое ».

Що саме йому придумали, зосталось для нас таємницею, бо його більше вже не викликали знайомити з їх постановою. А у Володимир у тюрму його все ж таки повезли.

У Володимир у тюрму їхалося нам весело. Всю дорогу німці пригощали нас добротними продуктами з посилок, які вони отримували від німецького « червоного хреста ». А посилок останнім часом вони отримували дуже багато. У Володимирі в тюрмі їх посадили в окрему камеру і незабаром, згідно договору, відправили їх у Західню Німеччину. 3 Володимирської тюрми тоді в 1955 р. відправили в Німеччину біля 20 німців. По дорозі до Володимира і у Володимирі в тюрмі я відчув у собі якусь чарівну душевну зміну. Всі лагерні справи раптом почали від мене віддалятися, а їх місце в голові і серці займала туга за донечкою і рідним краєм. У Володимирі я нав'язав переписку з дочкою і сином. Син писав мало, а дочка частіше. Дочка перший раз вислала мені своє фото. Тоді вона вже була дорослою розцвівшою дівчиною, сповненою краси, свіжістю і всіх дівочих принад. На це її фото я дивився по кільканадцять разів на день і тайком, іноді пишучи або читаючи листа, плакав.

У Володимирі я тоді просидів цілий 1955 рік. Багато прочитав добірної літератури. Адміністрація тюрми ставилася до нас досить гарно, а в порівнянні з лагерною адміністрацією, то можна сказати — чудово. Так що тоді Володимирська тюрма для мене була не карою, а відпочинком від всієї тієї остогидлої лагерної суєти. Однак продовжити своє перебування у Володимирській тюрмі було неможливо. Довелося їхати знову у лагер на ту саму Братську трасу на « удільне князівство » відомого полковника Євстегнеєва.

*)	Ручний кулемет конструкції Дегтярова.