Данило Шумук
За східнім обрієм

До Сарнів ми помаленьку просувалися три дні. Між Сарнами і Клесовом понад залізницею горів ліс і всюди було повно червоних. Ситуація була не легка. Ми вирішили перейти залізницю на передмісті Сарнів попід самими військовими казармами. Там ми зустрічали солдатів, зупиняли їх, розпитували про бандерівців, лаяли їх і йшли далі « переслідувати бандер »; а пізніше досхочу сміялися з того, що нам так легко вдавалося обхитрити ворога й пройти без жодного пострілу. Звідтам ми повернули на північний схід в напрямку Томашгорода. За весь період німецької окупації в Томашгороді таборилися червоні партизани. За німців бандерівці там не бували. Мене дуже цікавило, як тепер у тому ж самому Томашгороді приймуть нас. Під самим Томашгородом ми зупинилися. Сотенний дав команду, щоб через Томашгород пройти військовим маршем і заборонив брати від населення будь-які продукти, навіть молоко. Після відпочинку сотня військовим маршем увійшла в село. Люди повиходили із своїх хат дивитися на бандерівське військо. Жінки і дівчата несли глечики молока, яйця, а мужчини давали самосад. Але сотня йшла, згідно наказу, і навіть не дивилася на ті пожитки. Тільки сотенний дякував людям за гостинність і йшов далі з боку сотні. Декілька жінок, вертаючись з глечиками молока, розчулились і почали плакати. Всі були приємно вражені дисципліною і порядком сотні. Сотенний сіяв.

Від Томашгорода ми направились по напрямку села Залав'є, але вже було темно і ми зупинились на ночівку.

На час відпочинку виставляли вартових. На трьох кутках варту виставляла сотня, а на четвертому — ми ставили свого вартового. Вартові пости вночі під час відпочинку перевіряв черговий підстаршина, цебто хтось із чотових. На світанку командир сотні з чотовим привели до мене мого вартового і заявили про те, що він спав на посту.

— Це правда, друже Полтавський ?

— Правда, — відповів він.

— А ти знаєш, що за це роблять в УПА ? — запитав останній.

— Знаю, — дивлячись неприсутнім поглядом, відповів Полтавський.

— Вам ясно, друже Боремський ? — сказав останній.

— Ясно.

— Зараз я вистрою сотню, зачитаємо вирок суда і там же перед сотнею ви самі, друже Боремський, його розстріляєте власноручно, зрозуміло ?

— Ні, того не буде, я стріляти його не буду і вам не дозволю, — сповнений рішучости відповів я.

— Як, за спання на посту ви не будете стріляти?!! — закричав сотенний.

— Ні, не буду, — впевнено відповів я, — ви можете на мене жалітися кому хочете, а я стріляти не буду і вам не дозволю стріляти моїх людей, зрозуміло ?!

— Якщо так, то ви далі зі мною не підете, а за порушення уставу будете відповідати перед Верещакою. Він з вами буде розмовляти іншою мовою.

— Я й не збираюся йти далі з вами.

Згідно свого маршруту сотня пішла далі на північ, а я, не доходячи 4 кілометрів до села Залав'я, зупинився у лісі на острові серед болота. Раніше на тому острові таборилися жиди, ті, що повтікали від німців. Постійний зв'язок я підтримував із сотенним села Залав'я. Його господарчий постачав нам м'ясо, картоплю, крупу і сіль. М'яса в нас було вдосталь і то свіжого, молодого. Кухар був свій. Ми із сіна і гілляк поробили собі курені і жили цілих два тижні, очікуючи пошти від Верещаки. Але відповіді на мого листа від Верещаки я не діждався і вирушив далі на сxід.

Над бувшим польсько-радянським кордоном у селі Сновидовичі ми зупинились, і звідтам увечері вирушили в Житомирську область.

На східніх областях України організаційної сітки ОУН тоді не було; ми якраз і йшли туди для того, щоб її організувати, або хоча вивчити можливості для відповідної організаційної роботи. По Житомирщині прийшлося іти без зв'язкових. Голови колгоспів і бригадири тікали від нас із тих сіл, у які ми заходили.

У районі Білокорович на околиці лісного масиву біля галявини, ми зупинилися відпочивати. Всі були втомлені і відразу поснули твердим козацьким сном. На варті стояв Одеський. На світанку Одеський вистрілив із своєї десятки. Всі зірвалися. Я зірвався також, але мене відразу обстріляли з автоматів. Нас обхопили підковою так, що ми змушені були тікати на галявину. Вибігши на галявину, я побачив, що одна групка моїх людей побігла ліворуч, а друга, більша — праворуч. Позаду другої групки метрів 150 бігла Катруся, а я опинився метрів сто позаду Катрусі. Стрибки зосередили свій огонь на тих моїх двох групках. Вони були всього метрів 30 від мене, але по мені не стріляли. Можливо тому, що я був одягнений по-цивільному і вони могли рахувати мене також за стрибка. Я боявся, що якщо мої люди добіжать до лісу і скриються у ньому, то тоді весь огонь зосередиться по мені і тому я повернув праворуч, щоб скоріше добігти до лісу. Катруся, оглянулася на мене, також звернула направо і ми разом з нею побігли до лісу. 3 краю лісу було болото. Катруся у болоті загубила одного чобота і почала плакати. Не зважаючи на суцільну стрілянину і крик стрибків, я змушений був вернутися, розшукати в болоті чобота, вилляти з нього воду, взяти Катрусю і, взявши її за руку, тягнути за собою. Це була дуже ризиковна « любов », але по-іншому я вчинити не міг.

І так ми з Катрусею ішли лісом цілий Божий день. Аж щойно під вечір почулося десь близько село. Ми зупинилися, повернули праворуч і лягли відпочити. Підійшла темна ніч. Ми встали і обережно пішли до крайньої хати. У хаті ми застали трьох жінок. Там нас нагодували, а тоді запитали :

— Куди вам треба йти ?

— Проведіть нас, ми в дорозі скажемо куди нам треба йти, — відповів я.

Одна жінка зібралася нас проводити. На подвір'ї я їй сказав, що нам треба обійти їхнє село на ту сторону під той ліс.

— Добре, я вас проведу туди, у мене там є рідня, то я там і заночую, — сказала жінка. Село обійшли без пригод. 3 другої сторони села, під лісом зайшли до однієї великої хати. Там було дві жінки, дівчина і на підлозі спало троє xлопців.

— Що це за люди ? — запитав я господарки.

— Це з нашого села хлопці прийшли на вечоринки, то вот і зосталися ночувати, — відповіла господарка. Я розпитав відстань до всіх околишніх сіл. Господарка дала нам вечеряти, а тоді запитала :

— Ви будете ночувати в нас ?

— Ні, відповів я, — ми зараз підемо далі.

— А ніч же, і темно, як же ви підете ? — доброзичливо сказала господарка.

— Підемо й вночі, — відповів я і велів господарці розбудити xлопців.

Хлопці вже міцно спали молодим сном і неохоче пробуджувались.

— Одягайтеся, хлопці, і зараз нас проведете кілометрів п'ять навпростець через ваш ліс, — сказав я.

— А куди вас провести ? — запитав найстарший.

— Швидко одягайтесь, я скажу куди.

Через кілька хвилин ми вийшли на подвір'я і пішли до лісу.

— Ви, хлопці, навпростець через цей ліс проведете нас по напрямку села Гарти, — сказав я.

— А може ми вас проведемо тільки через ліс, до тих хатів, що за лісом, — сказав найстарший хлопець.

— А що це за хати там за лісом ?

— Та там всього тільки дві хати, це дуже щасливі хати, вони війни не бачили.

— Як це війни не бачили ?

— А так : наступали німці — їх обминули і відступали — також туди не потрапили, а также і наші ніколи туди не заходили, — відповів хлопець.

— Ну, раз так, то хоча ми зайдемо до них, — відповів я.

І так ми ввійшли в ліс. У лісі було темно, темно, хоч око виколи. Я чомусь побоявся, що ті хлопці скористаються з темноти і повтікають від нас, і тому зупинив їх.

— Катрусю, візьми свій чистий носовий платочок і розірви його на три частини.

— А нащо це тобі потрібно ?

— Побачиш, скоріше роби те, що я тобі сказав і шукай голки з ниткою.

— Вже все готове, — відповіла Катруся.

— Оце бери і попришивай цим хлопцям з-заду ці клаптики хустини, — сказав я, — показуючи в сторону хлопців пістолетом. Коли вже все було зроблено, я сказав до хлопців :

— Ось бачите ці білі лоскутки хустини, оце так і йдіть один за одним. Якщо тільки будь-хто з вас задумає тікати, то так і стрілятиму вище цих лоскутків, — сказав я.

— Ні, ми вас не залишимо самих у лісі, навіть коли б ви і не мали чим стріляти, ми не такі люди, щоб у горі людей залишати, — сказали всі втрьох.

— А звідкіля ви взяли це, що ми в горі ?

— У !.. Ми відразу здогадалися, що це ви з тих, що вчора вранці по ту сторону села в лісі розбили наші стрибки. Вони на вас сонних напали, правда ж ? — запитав найменший.

— А за кого ви нас числите ?

— За кого ж ми вас можемо числити, як не за бандерівців, — сказав найстарший.

За лісом, і справді, стояло дві скромні хатинки. Ліс обвивав їх з трьох сторін. Двоє хлопців я направив у напрямку хати, а тоді на відстані ста метрів за ними йшли ми. Раптом, біля хати почулася команда : « Стій, хто йде ?!! » Ми швидко поступились назад і на околиці лісу зупинилися під столітніми дубами. Через хвилин п'ять почувся гомін на тому ж самому подвір'ї, і чутно було, що ціла група людей направилася в напрямку лісу. Ця подія виглядала мені дуже загадковою і тому ми терпеливо чекали і наслухали, що ж з того всього вийде. А невідома група жваво гомоніла і вже наближалася до лісу. Ми перемінилися у слух.

— Друже Боремський ! — почувся знайомий голос Хоми.

Я відкликнувся і вийшов з лісу. Хлопці радісно оповідали мені про те, що вони всі в повному зборі, що всі живі, тільки один Одеський легко ранений у руку під пахву. Я також радів, а Катруся просто сіяла від радости.

Виявилося, що я хлопцям перебив вечерю, вони якраз підкріплялися картоплею з кислим молоком. Катруся тут же, відразу Одеському зробила перев'язку.

Звідтіля до Гартів було ще два кілометри. На світанку ми вирушили в напрямку цього села Гарти — це була станція і тартак та з десяток хат. Все це було в лісі. Ми перейшли через Гарти і пішли далі в напрямку сходу. Це був суцільний ліс.

В обід ми зупинились у хаті лісника. Самого лісника не було вдома. Його мобілізували ловити нас, а ми тим часом обідали в його хаті і відпочивали.

— Мого чоловіка забрали ловити вас і ніяк не можуть зловити, а от до мене ви і самі прийшли, — сміючись, сказала дружина лісника, а тоді мовила : — я вас нагодую, але ви за те хоч в мого чоловіка не стріляйте.

— Ми нікого не стріляємо, — відповів я, — наша мета зовсім інша.

Під вечір ми були вже на краю лісу під селом Чмель*) Хмільченського**) району. У Чмелі ми рішили трохи відпочити, підвечеряти і з тією метою на околиці села ми розійшлися по хатах.

— Якщо можна, то дайте нам трохи чогось поїсти, — сказав я до господарки.

— Поїсти то я вам можу дати, але раніше я повинна вам сказати, що в нашому селі стоїть ціла вантажна машина стрибків. Вони тут чекають вас уже цілий день, — сказала господарка. І раптом на вулиці зчинився шум. Ми вискочили з хати. Наша група була вже у повному зборі. Стрибки десь далеко кричали і стріляли.

— Давайте, друже Боремський, ми їм покажемо, як нас зачіпати, — з гумором сказав Хома.

— Ні, не треба, це нічого доброго нам не дасть, та ще й як на біду, могтимемо того лісника вбити, а оце його жінка давала нам обідати, — також з гумором відповів я. Ми, не спішившись, відступили до лісу. Стрибки стріляли і кричали. Недалеко лісу ми зайняли оборону. Вони зупинились, замовкли і перестали стріляти.

Темрява згущувалася. Стрибкам по всій правдоподібності не дуже хотілось нас переслідувати. Ми потихеньку піднялись і пішли до лісу, а стрибки повернулись до села. Відтоді кожного Божого дня стрибки під керівництвом чекістів робили на нас засідки, але нам по топографнічній карті було видно, де саме вони повинні робити засідки. І тому ми завжди успішно їх обхитрювали. Гірше було нам з переходом залізниці й шосе, які йшли з Коростеня до Житомира. Там смуга лісу переривалася аж на 27 кілометрів. Не тяжко було здогадатися, що саме там чекісти приложать усіх зусиль, щоб нас не перепустити у Чеховецькі***) та Калинський ліси, які смугою тягнулися аж за Тетерів, у суцільний лісний масив на північній Київщині. До перериву тієї смуги ми дійшли ще завидна десь недалеко села Ставище. На околиці лісу ми добре відпочили й оглянули територію, а ввечері пішли до прилягаючих до лісу хат вечеряти.

— Нагодувати то ми вас нагодуємо, але, мабуть, вам тут прийдеться туго. Стрибки вас уже ждуть два дні, їх зібрали сюди із всього району, — сказав господар.

— Добре, хай собі ждуть, ми ж не дурні виходити з лісу, і йти 27 кілометрів там, де вони нас ждуть. Ми найдем таке місце, де їм не сниться, що ми туди підемо, — відповів Хома.

А я, повечерявши, вийняв топографічну карту і зорієнтувавши її по компасу, в голос до своїх хлопців говорив про те, як ми зараз підемо на північ під самий Коростень і там перейдемо залізницю і шосе. Все це я показував на карті і говорив тільки до своїх хлопців на повному серйозі так, що навіть хлопці повірили в ту мою затію. А чекісти були, мабуть, уже переконані досвідом, що ми проходимо не там, де найкраще можна пройти, а там, де найменше вони сподіваються, що ми туди підемо, і повірили господареві у ту затію. І тому їм прийшлося бистро машинами перекинути свої сили на північ. Все це виявили мені дівчата, вони частенько служили нам за розвідниць. І тут ми були змушені йти на великий обман, щоб розрив між лісами переходити у найвужчому місці, щоб ще затемна в селі Стариках перейти Іршу і скритися у лісі. Зайшли ми на ту дорогу успішно. Перед світанком ми вже були в селі Стариках. 3 правої сторони від соснової посадки бігли до нас якісь люди. Вони, не добігаючи до нас метрів 50, також зупинилися і закричали : « Пароль ! » Ми залягли.

— О, то їх тут багато, — почулися голоси, і повернувшись, знову побігли до сосника, тільки сумки з набоями побряжчали. Ми піднялись і пішли далі. Біля села перейшли Іршу і відразу натрапили на хати, заховані в лісі. Там ми поснідали і пішли далі. Десь біля півдня, ми зупинились тому, що нашу лісову смугу перерізали на метрів 400 проруби. Нам було ясно, що тут нас ждуть. І ми були вимушені ждати до вечора. Увечері малими кущами перебралися на ту сторону і зайшли у хату лісника, яка стояла під самим лісом. Нам знову там, як і завжди, сповістили : « Вас тут ждали цілий день озброєних чоловік сорок, а ввечері поїхали в село Старики ». Жінки заходилися чистити картоплю, хлопці взялись допомагати їм, а шість пішло по хуторах організовувати хліба. Чотири принесли кілька буханців хліба, а двоє молодих привели двоє літніх чоловіків. Василь, молодший, 20-літній хлопець із крісом у руках, готовим до стріляння, йшов з-заду арештованих, а Петро, 17-літній бувший стрибок, ніс два їхні кріси. Оба вони йшли з перевішеними через плече навхрест стрічками набоїв.

Одному з них, директорові заготсіна, було около 45-ти років, а другому — около 35. Мені було просто забавно дивитись, що ті два моїх юнаки зуміли взяти цих пожилих збагачених життєвим досвідом людей.

— Де і як ви їх взяли ? — запитав я.

— Ми прийшли до хати просити хліба і застали їх за столом біля чарки самогону. Питати їх — хто вони було лишнім, бо оці їх тасьми з набоями говорять про них все. Я в ту ж мить скомандував їм : « Руки вгору ! » Вони слухняно підняли руки. Тоді ми розглянулися за їх крісами і, виявилося, що кріси стоять у кутку біля печі з-заду нас. Оце ж Петя взяв кріси і ось так ми їх і привели сюди, — оповів Василь.

— Так було, чи ні ? — запитав я арештованих.

— Так, — відповів старший.

— Хто ж ви такі будете і кого ви були намірені стріляти ?

— Ми на фронт не пішли по броні, тому нас час-від-часу забирають на операції проти бандерівських банд.

— А що це за банди ? Що ви про них знаєте самі і що вам говорили ті, що вас брали на ті операції ? — запитав я.

— Ми самі про них нічого толком не знаємо, бо їх ще не бачили, а взагалі, говорять, що вони людей вбивають, відрізають язики, вуха, виколюють очі, — сказав молодший.

— А як ви думаєте, що та « банда » зробить вам, тим, що зі зброєю в руках охотяться за тою « бандою » ? — запитав я.

— Ми знаємо, що живими з ваших рук нам уже не вийти, — перелякано сказав старший.

— Ось бачите, як воно в житті складається : ви йшли нас ловити, а вийшло так, що самі попали нам в руки. Коли б я попав вам, то ви могли б мене вбити, могли б віддати в тюрму, або могли б пустити, а в нас тюрми немає, а вам залишається тільки два вибори і з тих двох, один такий, якого я ніколи до нікого не пристосовував. Я ніколи нікого з вас в своєму житті не бачив, і ви мені нічого поганого не зробили, так як і я вам, отже ж — за що нам один одного стріляти ?

Ми не бандити, дорогі мої. Ми боремось за незалежність свого краю, свого народу, ми боремось за волю для всіх людей на землі. Ми не хочемо і не будемо вас убивати, ми вас відпустимо цілими і здоровими, але ви тоді в силу обставин станете живим фактом, який переконливо свідчитиме про те, що ми не вбиваємо і тоді як зловимо, адже ж ви самі собою заперечите всій своїй тій видуманій чекістській пропаґанді про « наші звірства ». Ось із-за того вони вас арештують і будуть звинувачувати в тому, що ніби ви переступили до нас у аґентуру. Ви самі скоро переконаетесь у тому, яка в нашій країні справедливість. Ви йшли ловити і стріляти націоналістів, а вийшло так, що вас самих будуть звинувачувати у співпраці з націоналістами. По-іншому, послухати вони не схочуть, бо тоді руїна для їх пропаґанди, спрямованої проти нас і їм ніхто не віритиме в те, що ми бандити і вбивці. Загородити вас від того лиха на довше не можемо, адже навіть коли господарка оповість будь-кому про нашу розмову, то її певне посадять за націоналізм.

Націоналісти убивці і грабіжники їм не страшні, такі націоналісти укріплюють їх пропаґанду і допомагають їм мобілізувати проти націоналізму весь народ. Найстрашнішим ворогом для них є культурний гуманізм, шляхетний націоналізм, бо проти такої ідеї їм нема чого протиставити, — сказав я.

— Так ви нас відпустите ? — радісно і недовірливо запитав старший.

— Так, ми вас відпустимо, але ще декілька годин вам прийдеться побути тут з нами, — сказав я.

— А коли б вас, друже Боремський, ось так десь прихватили чекісти і, протримавши днів два, випустили, щоб тоді з вами зробили ваші друзі, чи може б повірили вам у вашу чесність ? — запитав мене Хома та хлопці.

— Друже Хомо, краще не ставте таких питань, це дуже слизькі і неприємні питання, — усміхаючись, відповів я Хомі, а сам про себе подумав про те, що зі мною було б значно гірше, ніж з тими людьми, що ми їх затримали. Мене замордували б, і мені раптом стало моторошно і гидко. Жорстока і брудна та підпільна боротьба. У такій боротьбі недовір'я й смерть завжди разом у одній парі ходять і тому ніколи не знаєш, де і що тебе підстерігає.

На вечерю господарка подала нам картоплю із шквареним салом і кисле молоко. Після вечері ми полягали спати просто на підлозі, застеленій соломою. Тільки один вартовий стояв біля дверей. На світанку ми піднялися і почали збиратися у дорогу.

— Що ж, друзі, йдіть додому й готуйтеся у тюрму за співпрацю з « українськими буржуазними націоналістами ». Бачите як воно виходить : ми, буржуї, не маємо абсолютно нічого, а ті, що вас посилають проти нас, мають усе і вони « пролетарі ». Безглуздя, одне безглуздя, вся та політика. Нема гидкішої спекуляції, як спекуляція ідеями.

Затримані оглянулися один на одного і чомусь боялися зрушити з місця. Їх кріси ми поперебивали напополам і викинули в ліс. Пізніше пішли і ми.

Того дня ми йшли, відносно, дуже бистро. Бажано було якнайскорше пробратися за Тетерів, у суцільний лісний масив. Малин ми минули ще завидна і підвечір підійшли під село Бедіровку, а звідти у село Бедрик. Село Бедрик кинулося нам в очі своєю забудованістю. У тому селі всі хати були нові і виглядали як чепурні ляльки. У Бедрику ми вечеряли в господарів. Люди там жили відносно непогано.

— Коли це ви всі тут так зразково забудувалися ? — запитав я господаря.

— Це так, всі ці наші хати побудовані ще за комуни. Ще до колективізації в нашому селі організували комуни, оце тоді і побудували ті хати.

— А як же вам жилося в цій комуні ?

— У комуні нам жилося б дуже добре, коли б весь час субсидіювала держава, щоб не треба було працювати. Комуна обезличує людину, віднімає ім'я, ініціятиву, стирає особистість і тому в людей нема ніякого бажання працювати, — сказав господар.

— А ви хто будете за фахом ? — запитав я.

— По спеціяльності я агроном, але зараз тут не працюю, — відповів господар.

Звідтам ми пішли через луки до річки Тетерів. Річку перейшли просто вбрід. На лівій стороні річки направо нам була Біла Криниця, а наліво Михалка. Ми пройшли поміж тими двома селами углиб лісного масиву. По дорозі ми наткнулися на декілька хат, розкиданих між лісом. Там ми і рішили перепочити. Це були хати робочих, що працювали на видобутку торфу. Ми розійшлися по дво-трьох хатах з метою підкріпитися. Раптом десь недалеко почулася стрілянина. Ми повибігали на вулицю і зійшлися у домовленій хаті. Стріляли біля крайньої, на відшибі хати. І тих трьох людей, які туди пішли, уже не повернулися. Будучи втомленими до краю, ми змушені були просуватися далі на схід в напрямку Києва. На відпочинок зупинилися на південь від села Майданівка. На території сіл : Майданівка, Забучиння****), Макарівська Буда і Корда, ми перебували більше тижня. Там до нас прибув зв'язківець від Верещаки. Він мав зв'язати нас з однією сотнею, яка була тоді там в рейді, з метою, щоб та сотня забезпечила нас продуктами на зиму. Той зв'язківець, по псевдоніму Погребний, був з нами вже кілька днів. У міжчасі з сотнею я зіткнувся зовсім випадково і таким чином зв'язався з нею сам без участи Погребного.

На зустріч з сотенним я пішов на домовлене місце ввечері тільки з одним Летуном. Після зустрічі ми пішли, згідно домовленості зі своїми хлопцями, до одної нам відомої пустої хати, в якій колись, мабуть, жив лісник. Нас там чекав Хома з Погребним. Мені треба було написати листа до Верещаки і з тим листом відправити Погребного. Але я був сильно втомлений. Мені настільки хотілося спати, що я вже ледве дійшов до тої хати-пустки. Там ми поїли навареної Хомою картоплі, змащеної жареним салом і лягли спати у тій же пустці прямо на підлозі. Відразу у ту ж мить я заснув неймовірно міцним сном. Десь біля півночі мене пробуджує зрив. Я, інтуїтивно відчуваючи вибух ґранати, відразу щільно притиснувся до підлоги. І в ту ж мить послідував другий, дуже сильний, вибух. Летун застогнав і замовк. Настала мертва тиша. Дихання людей закінчилося, закінчилося навіки-вічні.

Я поворушив своїми ногами і руками, ніби для того, щоб упевнитися в тому чи я ще живий. І я залишився живий, один тільки я. В момент вибуху мені на живіт впав якийсь вантаж. Я в ту ж мить схопив його рукою. Це була склянкоподібна ґраната. Ложечка ґранати була ще на бойовому спуску. Я інтуїтивно притиснув її до ґранати і так тримав у лівій руці весь час, а в праву взяв пістоль і піднявся на ноги. Густий запах вибухівки душив за горло. Я швидко почав собі усвідомлювати, що сталося.

« Ага, — думав собі я, — значить нас оточили і кинули одну ґранату, а зараз ждуть, чи ще хто підніметься із нас живий, чи ні. Що ж робити, ждати поки ще кинуть одну, чи пройдуть автоматами ? Ні, треба прориватися і тільки прориватися ». Я легенько відхилив двері.

Надворі тихо і пусто. Я вийшов, озирнувся навкруги. Всюди панував нічний спокій. Метрів 30 від тієї хати-пустки стояли рівні, як свічки, і високі-високі сосни із невеличкими кронами на вершечках. По небі зрідка пропливали хмаринки, то закриваючи, то знову відкриваючи таємне обличчя місяця.

« Невже ж це все я оце бачу останній раз... Невже більше для мене не світитиме місяць, не пливтимуть хмаринки і не стоятимуть у спокійній задумі оці сосни », — думав собі я і рушив у напрямку сосон. Між лопатками в плечах тривожно лоскотало, здавалося, що от-от черга автомата влучить саме туди, між лопатками і в потилицю. Суцільна нічна тиша панувала непорушно, а я йшов. Дійшовши до першої сосни, я зупинився, став за сосною і оглянув хату смерти з віддалі 30 метрів, а тоді, подивившись на свій пістоль у правій руці і ґранату у лівій, я подумав за тих своїх друзів, що залишилися в хаті. Невже ж для них уже все скінчилося ? Невже ж люди приходять із небуття у буття і відходять із буття у небуття отак безглуздо ? Ні, з небуття не може народитися буття і навпаки з буття не можна перейти в небуття. Тут скрита якась тайна тайн. Мабуть, небуття немає взагалі, а є різні види буття — однією миттю промайнули у голові оті клаптики філософських роздумів і щезли. А я почав поволі переходити від сосни до сосни, все далі і далі від тієї хати смерти, у якій вийшов останній віддих моїх друзів тієї небезпечної мандрівки.

Дійшовши до густого лісу, я пішов далі спокійно в напрямку « постою » своєї групи. У густому дубовому лісі біля болота попереду мене почувся хід. Я зупинився і перетворився у слух. На моє щастя, це був не чоловік, а якийсь звір. Пройшов ще кварталів три, завиднілося багаття — це було місце постою моєї групи. Зобачивши мене з ґранатою і пістолем в руках, мої хлопці раптово перервали свої веселі розмови і спрямували сповнені тривоги очі на мене. Спитали: « Що трапилося ? » Я оповів усе, як було. Все це було загадковим для нас усіх. Всім було ясно, що коли б хата була оточена, то мені б звідти не вийти живим, а хто кинув ґранату, розгадати було неможливо.

Після недовгих тривожних роздумів всієї групи, я запитав : — Що ж, хлопці, підемо вранці до тієї хати забрати трупи своїх друзів, чи ні ?

— Підемо ! — твердо відгукнулися всі разом.

— Добре, — відповів я, — рано вранці ми будемо наступати на ту ж хату з усіх боків. Якщо це хтось один із співпрацівників ЧК підслідив нас і кинув ту ґранату, то завтра приведе сюди цілу ватагу їx. Отже нам треба забрати усіх своїх трупів якнайскорше, похоронити їх і вицофатися звідсіля.

Рано-вранці ми оточили ту самотню хату смерти й у бойовій готовності прямувати до неї. На диво, у хаті ми застали не три трупи, а тільки два : Летуна і Хоми. Хома, біля якого спав Погребний, лежав без годинника й автомата. Тоді нам стало ясно, що Погребний прибув сюди не від Верещаки, а від ЧК.

Трупи ми забрали, перенесли на свое місце постою, а тоді, принісши з хутора дві лопати, на перехресті лісних кварталів викопали яму і на шинелях спустили в неї трупи своїх друзів. Я сказав відповідну до ситуації промову. Всі ми, поплакавши гіркими сльозами, востаннє попрощалися зі своїми відійшовшими від нас бойовими друзями, засипали могилу і почали збиратися в дорогу. Я вийняв топографічну карту і позначив хрестиком місце тієї могилки. Тоді покликав своїх дівчат і показав їм на карті напрямок у сторону Боярки.

— Оце, дівчатка, в оту сторону на Боярку, — показав їм рукою, — пробирайтесь і то зараз же, а звідтам підете до Києва, а з Києва найдете дорогу додому. Вас везли на роботу в Німеччину і ви втекли з вагона і жили в селі на Холмщині. Зрозуміло ? — сказав я.

— Зрозуміло, — відповіли дівчатка і з сльозами на очах почали прощатися з нами. І так нас залишилося тільки вісім, ми зачали відходити на захід, але було вже запізно. Чекісти догнали нас підводою з півдня і тиснули в напрямку залізниці Коростень-Київ. А на залізниці були вже виставлені їх застави. Витворилася дуже скрутна ситуація. Нас стиснули з трьох боків прямо на залізницю, шум, крик і стрілянина з автоматів згущувались і швидко наближались до нас. Ми змушені були відступати в напрямку залізниці, і там нас чекали скоростріли, спрямовані проти нас. « І цим разом ми попали у такий ріжок, з якого прорватись не можна », — думав собі я сам про себе. Але на наше велике щастя спокій нас не залишав. Ми спокійно приймали удари нашої долі і завжди були готові на найгірше. Ми міркували підповзти до скоростріла і, розбивши його ґранатою, в ту ж мить кинутись на зрив цієї ж нашої ґранати і таким чином прорватися на ту сторону кільця.

Але, підійшовши до залізниці, прийшлося свій плян змінити. Ліворуч до самої залізниці тягнувся густий і здоровий ліс, а праворуч під саму залізницю заросле торфове болото.

Ми рішили розстрільною піти у те болото і, потихеньку підтягнувшись аж до залізниці, виждати там. Під вечір кільце зімкнулось. Ті, що заганяли нас на залізницю, злучились із тими, що ждали з скорострілами на залізниці. Всі вони були всього-навсього 60-70 метрів від нас. Ми чули всі їх розмови і лайки. Незабаром вони все ж таки надумались щільно простріляти наше болото із усіх кінців. Стріляли дуже низько, так що ми змушені були, затаївши дух, попадати просто в воду. Після цієї стрілянини вони пішли залізницею в напрямку Києва. А ми, почекавши там хвилин з десять, також піднялися і пішли на південний захід. Відійшовши звідтам кілометрів два, ми зайшли до однієї хати перевізників і там посушили свій одяг і повечеряли.

Перейшовши Тетерев, ми швидко пробирались на захід. Малою групкою, виявилось, значно легше пробиратись, ніж великою. А нас залишилося уже тільки вісім чоловік. В районі Ч...*****) в хаті візника я запитав господарки :

— Як же там живуть директор заготскота і бухгалтер заготсіна ? — жінка засміялася, а потім сказала :

— Їх посадили.

У одній хорошій шовковій посадці ми примостилися відпочивати. Перед собою поставили свого « Дігтяра »*****) і спрямували його на Захід. Незадовго на квартальну просіку всього біля сто метрів від нас почали виходити солдати у червоних пагонах. Це були чекісти. Їх вийшло тоді з лісу чотирнадцять чоловік і вишикувалися всі в один ряд.

— Дозвольте, друже Боремський, я їх нараз усіх « сипну » — з гумором сказав Одеський, — це ж вони на нас полюють.

— Ні, не треба.

Червонопагонники порозмовляли собі й пішли у протилежну сторону від нас. А ми піднялися й пішли в ту сторону, звідки вийшли вони. То тут, то там нас обстрілювали серіями, але ми на їх стрілянину не звертали уваги. І так ми вернулися на Ровенщину без особливих пригод.

Перейшовши старий польсько-радянський кордон, ми попали в село Дерть. Це село заховалося у ліс, який тягнувся аж у Житомирську область. Життя населення села Дерть нагадувало татарське лихоліття. На краю села день і ніч на високому дубі сидів із далековидом вартовий, а внизу під дубом чергував вершник з конем. І ось як тільки десь на горизонті появилися червоні, то вартовий із дуба сповіщав про те свому вартовому під дубом вершникові. Вершник у ту ж мить сідав на коня і гнав з усіх сил до церкви і дзвонив у всі дзвони на тривогу. На цей, відомий всьому населенню сигнал, всі селяни швидко забирали свої пожитки і забігали до лісу цілими сім'ями у свої курені, вмисне зроблені для тієї мети. Худобу також забирали із собою. У селі Дерть ми прожили два тижні, поки не пов'язалися з Верещакою. За цих два тижні нам дуже частенько приходилося разом із всіма селянами скриватися у лісі від наїздів істребительних батальйонів (стрибків).

— Що ж ті стрибки роблять у селі, як нема людей ? — запитав я одну бабуню.

— Стрибки, синочку, обстрибковують усе, що тільки попаде їм під руки : сало, масло, самогонку, одяг, кури, усе, усе — за те ж вони й називаються стрибками, — сказала бабуня.

— А ось два кілометри від вашого села у Житомирській області вони того не роблять.

— А кому ж вони будуть робити там, як у них усі стрибки. Вони ж усі голодні і там нема чого брати, — відповіла бабуня.

— А до війни, за Польщі, у вас комуністи були ? — запитав я. Але на те моє питання поспішив з відповіддю син тієї бабуні. Він сказав :

— За Польщі ніде не було. Ми ж наочно весь час бачили цей рай. І тому люди тут, більш ніж будь-де, ненавидять комунізм.

— А ось у тих, що жили в тому раю, немає такої ненависти до комунізму, як оце у вас, які тільки збоку дивилися на цей рай, — сказав я.

— У них є ще більше ненависти, ніж у нас, але там за ті роки знущань вбили віру у будь-які зміни на краще і тому вони, знеможені, примирилися зі своею долею, — відповів господар.

Нарешті прибув спецзв'язківець від Верещаки із засургучованим листом до мене (листи такі тоді називали грижою). У тому листі Верещака пропонував мені з тим зв'язківцем переміститися у село Чабель. У Чаблі я зупинився при підофіцерській школі у лісі. У тій школі було більше ста курсантів. Всі вони жили в куренях. Посеред табору містився невеличкий курінь, у якому жили інструктори і начальник школи. Начальником школи був бувший мельниківець Орел, якого я знав з тої пори, як він попав до бандерівців. Крім його, я знав там ще одного інструктора, який був за Польщі директором семирічної школи в Довгошиях, а за німців — інспектором шкільного відділу. 3 ним я був у найкращих стосунках. Це була добре вихована, хороша, гуманна людина. Одного разу я запитав Орла :

— А де ж ваші друзі, з якими ви тоді перейшли від мельниківців ?

— Невже ж ви, друже Боремський, не знаєте про те, що їх розстріляли, — із сльозами в очах відповів Орел.

— Хто розстріляв ? — з обуренням запитав я.

— Болісно мені оповідати про те, — відповів Орел, — а тоді додав : — Нам довго прийдеться страждати із-за того, що ми вбиваємо один одного тільки за те, що нестерпно відносимося до інакше мислячих.

Звідти ми вирушили на південь. Йшли декілька днів і зупинилися аж на хуторах села Сторожів, Корецького району. У Сторожові я зустрівся з Верещакою, Далеким і суспільно-політичним референтом (його псевдонім я забув). Він був братом крайового референта господарки Омелька. Мав закінчене право у Віленському університеті.

— Розкажіть, будь ласка, нам, де ви були, що бачили і які у вас враження та міркування по відношенню східніх областей, — запитав мене Верещака.

Я оповів їм усе, за всі свої пригоди і за все те, що бачив і чув.

— А які ваші міркування по відношенню організаційної роботи на Сході ? — конкретно запитав Верещака.

— Висилання із відсіля групок і засаджування їх на організаційну роботу — це безглуздя.

Вони всі троє сконфужено перезиркнулись між собою і після короткої паузи Верещака запитав :

— Якщо ви такої думки по тому питанню, то що ж тоді ви пропонуєте робити зі Сходом ?

— На мою думку, треба перейти на злеґалізовану діяльність. Треба нашу найкращу молодь, яка живе леґальним життям, направляти в середні спеціяльні школи і вищі учбові заклади. Треба, щоб наші люди стали найкращими фахівцями в усіх галузях виробництва, науки і культури. Тільки тоді, коли ми матимемо тверду опору у всіх тих ланках, можна буде висувати свою думку по суспільно-політичних питаннях і обстоювати її. Оце таку роботу, закроєну на широку скалю і на довгі роки, якраз і треба вже починати. Бо цими групками, які ходять з лісу в ліс, від однієї якоїсь крайньої хати до другої, ми нічого не зробимо. Людина, що не має ніякої точки опору у суспільстві, голодна, холодна, брудна і не обіпрана, не здібна займатися організаційною роботою. Вони в очах суспільности являються неповноцінними людьми, безглуздими і жалюгідними фанатиками. Оце така моя думка щодо того питання, — сказав я.

Верещака, слухаючи цей мій виступ, аж корчився з нетерпеливости. Далекий вдумливо слухав. А суспільно-політичний референт аж сіяв від захоплення і весь час мені підтакував.

— Ви, друже Боремський, дуже довге життя пророчите совітській владі. Мені дуже скучно вас слухати, — невдоволено сказав Верещака і глянув на Далекого. А Далекий все мовчав і щось думав.

— А я цілком поділяю міркування друга Боремського, — сказав суспільно-політичний референт.

Далекий повернув свою довгу бороду у напрямку суспільно-політичного референта і допитливо подивився на нього.

— А все ж таки вам, друже Боремський, прийдеться знову йти на схід. Крайовий провід призначив вас провідником округи « Б », до якої входить уся Житомирська область і північна частина Київської области аж до Дніпра, — сказав Верещака, — ось завтра прибуде сюди Микола і він почне передавати вам ту округу.

— А чому мене призначували на цей пост без моєї згоди і присутности ?

— Ви ж самі бачите, які у нас тепер умови. Коли б ви були не пішли самовільно на схід, то вони б вас покликали і порозмовляли б з вами, але вас же не було тут, — відповів Верещака.

— Я самовільно не йшов на схід, мене туди призначили ще до переходу фронту, — відповів я.

— На схід вас призначили, але ж вам ніхто не визначав тоді ані терену, ані посади, — відповів Верещака.

На другий день Верещака представив мені Миколу і сказав :

— Оце той друг передасть вам округу і тоді займетеся організаційною діяльністю у тій окрузі. Крайовий провід на вас, друже Боремський, покладає великі надії, — сказав Верещака.

— Це парадокс, я ж фактично не є навіть членом ОУН, я ніколи не приймав присяги і офіційно не вступав у ту організацію, і раптом мене роблять провідником такої великої округи, — відповів я.

— Це не моя справа, — сказав Верещака, — їм видніше що і як робити, та кого, куди і на який пост назначати.

Микола був добре збудований, років тридцяти п'яти чоловік. Досить розумний, зрівноважений і розсудливий. Бувший студент політехніки. У 1941 році був комендантом поліції міста Хоростова. Одружився з медичкою із Маланського району Житомирської области. А яке було його дійсне прізвище, я не знаю і сьогодні.

— А куди це вас, друже Миколо, переводять ? — запитав я.

— Я нічого не знаю, друже Боремський. Два тижні тому я тільки що втік з Житомирської тюрми, — відповів Микола, — а моя дружина сидить дальше.

— Вас арештували разом з дружиною ? — запитав я.

— Разом, — відповів Микола. Я глянув на Миколу і мені стало страшно за нього і жаль.

— А ви давно вступили в ОУН ? — запитав я.

— У 1937 році, — відповів Микола. Я просто дивувався з того Миколи, що він не догадується про те, що з ним задумали зробити. « Справа ясна, що йому ніхто не вірить у те, що він утік із тюрми. Його заставлять признатися до того, що йому організували втечу і дали якесь велике завдання, а дружину, яку він дуже кохає, залишили у тюрмі, як закладницю », — думав я сам собі.

Через декілька днів Далекий прислав мені дві дівчини із східніх областей. Одна працювала учителькою, а друга лікпомом. Але я, маючи вже досвід, що це є жінка в поході, рішив відправити їх додому самих просто із Сторожева. Одного дня рано вранці ті дівчата приготували для нас усіх по десять вареників із сиром. І ми тільки що почали ласувати ними, як раптом на сусідньому хуторі, метрів триста від нас, на квартиру Верещаки напали стрибки. Почалась стрілянина, і нам прийшлося перервати свою рідкісну трапезу, залишити смачні вареники і швидко відступати в напрямку села Д...******). Тоді був убитий обласний провідник Ворон. Його тіло ми похоронили на цвинтарі у Д... і поставили великий дубовий хрест. Через декілька днів на нас знову напали стрибки. І цим разом вони підсунулись до нас дуже близько і наскочили на сонних. Я тоді залишився у живих тільки тому, що знову був у цивільному, а вони стріляли лише на тих, що були по-військовому одягнені і мали повну зброю. Тоді у нас загинув лише один вартовий. У мене тоді було старої « кадри » всього тільки сім чоловік. Отже Верещака виділив мені ще сім чоловік.

*)	У рукописі — нечітко.
**)	У рукописі — нечітко.
***)	У рукописі — нечітко.
****)	У рукописі — нечітко.
*****)	У рукописі — нечітко.
******)	Ручний скоростріл.
*******)	У рукописі — нечітко.