Данило Шумук
За східнім обрієм

У грудні 1944 року, із села Сторожів Корецького району, я з чотирнадцятьма людьми знову вирушив на схід. На другий день, із-над Случа всі сім верещакових людей повтікали назад у Ровенську область. А я із своєю старою кадрою пішов далі. Тим разом ми вже ніде не реклямувалися націоналістами. Рішили краще проходити дезертирами. І тільки тому чекісти не стали нас переслідувати. Ми пройшли без всяких пригод майже до Фастова. Під Фастовом на хуторі Вечорі ми рішили зайти до однієї хати з метою погрітися і трохи поспати. Комендант моєї охорони, Павленко, постукався у вікно і раптом з вікна послідувало три постріли. Павленка смертельно ранили. Хлопці закричали : « Спалити хату і всіх вбити, до одного ! » Я в ту ж мить категорично заборонив це робити. Сучок вийняв ґранату і вже намірився кидати її у вікно. Але я своєчасно схопив його за руку і відняв ґранату. Павленка віднесли у ліс і він там помер. Похоронивши Павленка, я рішив розпустити свою групу по домах. На другий день вранці я виступив перед своїми хлопцями і сказав :

« Дорогі мої і вірні друзі ! Дальше наше блукання по цих лісах є зовсім безкорисним, як для нас, так і для тієї справи, для якої ми стали на цей шлях. За вийнятком мене і Василя, ви всі з східніх областей, отож ідіть і влаштовуйте своє життя, хто як зуміє. Але ніколи не забувайте про те, що ви українці. Любіть свій рідний край, любіть свою рідну мову, ця найдорожча скарбниця нашого народу зберігає у собі і славу нашого народу, і ганьби його смути, і добро, і зло. Постарайтесь розібратись у тому всьому. Розкрийте самі причини тих смут. І найдіть, у чому таїлась сила наших предків за Володимира, Ярослава Мудрого і Мономаха. Все шукайте самі і зважте все те своїм власним розумом. Якоюсь особливою пропаґандою у користь націоналізму займатися не треба. Засновувати організації також не треба. Хай краще ваше особисте життя, ваша поведінка між людьми, сама по собі стане пропаґандою у користь сили і слави нашого народу. Не треба нічого навмисне демонструвати, не треба робити із себе показухи. Найбільше ціниться скромність, сміливість і чесність. Отож і будьте ви такими, щоб до вас тягнулися всі хороші люди, оце й буде найкраща організація, яку ніхто ніколи не розкриє і вас за ту організацію ніхто ніколи не засудить. Тільки ніде не проговоріться про свою участь в УПА », — сказав я і побажав їм щасливо добратися до своїх рідних. Хлопці подякували й зі сльозами на очах потиснули мені руку. Я також плакав. І так хлопці розійшлися у всі сторони. Кожний повернувся лицем до своїх рідних земель і мовчки пішов. А ми з Василем повернулися на південь і пішли на південну Київщину.

— На захід вам, Василю, вертатися нічого. Ми повинні десь роздобути якісь надійні документи і тимчасом виїхати на Донбас. А якщо нам там удасться десь закріпитися на роботі і зробити собі хороше ім'я, то треба буде пробувати десь поступати вчитися. Оце наша мета.

— А як організація ОУН на це подивиться ? — з сумом в очах запитав Василь.

— Зараз ми самі для себе організація. Ми повинні робити так, щоб бути лише в згоді зі своєю совістю, а все останнє — дурниця.

— А де ми візьмемо документи ?

— Оце суттєве питання. За документи буду думати я.

За Білою Церквою ми зупинилися у однієї вчительки, яку я у свій час відправив з Волині додому. Ми там прожили п'ять днів. Я говорив з нею про документи, але вона в тій справі нічого не могла нам допомогти.

Звідтам ми пішли на захід, у Сквирський район, у село Самгородок, до тих людей, у котрих я перебував деякий час за німців. Нас там прийняли наче б і непогано, але на другий день туди прийшов голова сільради з якимсь чиновником і розпорядився, щоб ми з ними їхали до сільради. Цей поворот нашої долі мені зовсім не сподобався. Я одягнув пальто і сказав до Василя :

— Що ж, Василю, поїдемо до сільради.

Василь допитливо подивився мені у вічі і пішов за мною. На вулиці нас ждала підвода. Чиновник з портфелем, в окулярах сів на підводу першим. Тоді сіли і ми з Василем. Підвода рушила, а голова йшов з-заду за нею. Але підвода повернула не в напрямку сільради, а в радгосп, де чергувала міліція.

— Куди ж ви нас везете, це ж не сюди до сільради ?

— Знаємо куди, — задиркувато відповів голова сільради.

Я тоді швидко скочив з підводи і пішов у протилежну сторону. Василь завагався, але як я крикнув на нього, тоді скочив і він.

Голова сільради став серед дороги і почав кричати : « Ґвалт, бандити !!! » Але до нас не наближався. Ми пішли за село Березанку в поле, а тоді ввійшли в маленький ліс, шириною метрів двісті і довжиною метрів сімсот. Весь цей час нас переслідувало чотири чоловіки : двоє ішли справа на відстані метрів 200, а двоє зліва. У лісі вони почали стріляти. Але на наше щастя лягла густа мряка і ми зуміли вислизнути їм з-під рук.

І так ми знову повернулися до тієї ж самої учительки.

Учителька зустріла нас насторожено.

— Що трапилось, Марійко ? — запитав я.

— Того ж самого вечора, як ви пішли від мене, до мене прийшли робити обшук і заглядали у всі куточки, — відповіла учителька.

Тоді ми переночували у неї тільки одну ніч, і то вже не в хаті, а в сараї, і пішли в напрямку Богуслава. Ішли ми в основному вночі, а вдень десь відпочивали. Іноді нам щастило попасти до хороших людей і добре відпочити, а іноді приходилося дуже туго — ми цілими днями на тридцятиградусному морозі тупцювали десь у невеличкому клаптичку лісу. Кожного дня нас переслідував голод, холод і неймовірна втома від неспання. Було дуже вогко. Недалеко Рокитна над Россю, уночі ми обходили село Острів і на полі наткнулися на молотарку. Біля молотарки був сторож, який сторожив обмолочений хліб. Він зустрів нас дуже радісно. Ця його радість мене просто озадачила. Зразу я не міг розгадати її причини. Але ждати на розгадку довелось недовго.

— Хлопці, ви, мабуть, їсти хочете, еге ж ?

— Ви вгадали, поїсти ми не проти, — усміхаючись, сказав я.

— Так ось піддайте мені цього мішка на плечі, я віднесу його додому і заодно прихвачу вам щось поїсти, а ви тим часом посторожуйте за мене тут, — сказав сторож.

— Гаразд, — відповів я. А Василь миттю завдав сторожеві мішка з пшеницею, і він пішов, а ми залишилися за нього « сторожувати ».

Через годинку почулася чиясь хода. Ми відійшли від молотарки, і перетворилися у слух і зір. Недалеко бовваніла якась постать. Ми пішли назустріч. Це йшов цей самий сторож і ніс нам макітру дряпанки, коржі, сало і хліб.

— Оце, хлопці, ряжанку з коржами поїжте тут, а хліб із салом візьмете собі на дорогу, — а я тимчасом ще зроблю одну ходку, — сказав сторож.

Сторож швидко загорнув пшениці собі у мішок. Василь хвацько піддав йому, і сторож пішов. Коржі з ряжанкою нам тоді були просто неймовірними ласощами. Ми наїлися досхочу. Незабаром повернувся сторож. Ми роздякувалися і пішли. Але це вже було майже на світанку. Далі йти степом було небезпечно. Ми змушені були повернути ліворуч, перейти Рось, і там у Пруському лісі зупинитися на цілий день.

Розіклавши добре багаття у дубовому лісі і намостивши собі дрібних гілячок, ми примостилися спати. Заснули дуже швидко і спали міцним молодечим сном. Раптом десь недалеко почувся постріл. Ми прокинулись і миттю хотіли зірватися на ноги, але нам це не вдалось, — ми не могли відірватися від землі. Виявилося, що вода від розталого під багаттям снігу підплила під нас і пізніше, як багаття погасло, схопив двадцятисемиградусний мороз і ми примерзли до землі. Прийшлося нам поволі, сантиметер за сантиметром відривати свої пальта від льоду. Коли піднялись на ноги, мені здалося, що весь мій правий бік — це суцільний лід, від якого холод переходить і на лівий. Пальці на руках і ногах ворухалися, але мляво і безвідчутно. Лівою рукою я обдубив весь свій правий бік і пересвідчився, що він був мертвий. І так ми з половиною свого живого тіла рушили в дорогу. Рушили тільки тому, щоб зовсім не задубіти.

Прокопавшись на снігові у лісі кілометрів три, я почав відчувати, як кров і тепло поволі поступає на мій правий бік. Підвечір уже нормально кров циркулювала по всьому тілі. За другу ніч ми добралися до Богуславського району, у село Саварку. Там ми зайшли до однієї хати на хуторі недалеко маленького гаю з метою відпочити. Це було на світанку. Господарка дому вже поралась по хаті, а син ще спав.

— Тьотю, дозвольте нам у вас відпочити, ми з дороги, втомлені, — сказав я.

— Та я, синочки, вам дозволила б, але ж у мене син є, — сказала господарка. І в ту ж мить з постелі почувся голос синка :

— Хто ви такі, звідки ? Зараз я встану і розберусь із вами, — погрозливо сказав син.

Я глянув через відкриті двері другої кімнати. Здоровий, відгодований син уже підводився з ліжка. На стільці лежала його військова одежа й пістоль. Ми швидко вийшли з хати і почали поспішати до гаю. Біля хати почулись постріли і крики, але погоні за нами не було.

— Друже Боремський, нащо ми носимо зброю, якщо ми нею ніде не користуємось ? — запитав Василь.

— Твоє, Василю, питання резонне, зброю носять для того, щоб нею користуватись. Цього ми легко могли б прострелити і спокійно піти, але, по-перше, ми взяли б на себе гріх на душу, по-друге, ми унещасливили б його добру маму, і, по-третє, ми б тим убивством свого положення не покращили, а навпаки, ще більш ускладнили б і загострили проти себе переслідування і ставлення населення, — відповів я, — а зброю носимо у всякій мірі по привичці і для поваги. У кожні часи озброєних людей поважають, а на беззбройних дивляться, як на менше вартісних.

Цей цілий день ми провели в гаю дуже сумно. Розкладати багаття там було просто неможливо, по-перше, і дров не було там, а по-друге, багаттям у тому гаї ми видали б себе, де ми саме находимось.

Із-під Саварки ми пішли у напрямку Писайківки. Це було якраз під Водохрищі 1945 року. Ще удосвіта ми вийшли з Мисайківського лісу, який тягнувся попід берегом Росі, й пішли на перший найближчий вогонь, який спокійно світився у якійсь невідомій нам хаті. Люди прийняли нас досить гостинно.

— Чи не могла б ваша донечка сходити до Богуслава до моїх знайомих і занести їм листа від мене ? — звернувся я до господаря.

— Чому ні, може сходити. А на якій вулиці живуть ваші знайомі ? — запитав одночасно господар. Я назвав йому вулицю і номер дому.

— Доню, оце зараз одягайся і сходиш до Богуслава, — розпорядився господар.

Я написав коротенького листа і, вручаючи його дівчині, сказав адресу.

Через півтори години дівчина повернулася з Богуслава з якоюсь незнайомою молодою красивою дівчиною.

Та дівчина сміливо підійшла до мене і привіталася зі мною так, ніби вона вже давно знайома зі мною, і тихо сказала :

— Сестри немає вдома, я буду вам служити за неї. Збирайтесь, зараз підемо до нас.

— Гаразд, — відповів я, — а скільки часу я могтиму бути у вас ? Скільки днів я могтиму бути у вас ?

— Скільки хочете, — усміхаючись, сказала дівчина.

— Може, господарю, цей мій друг побуде у вас чотири дні, поки я вернуся ? — звернувся я до господаря.

— Добре, хай залишаеться у нас. А куди йому іти ? — відповів господар, — буде нашим гостем на Водохрища.

По дорозі до Богуслава Зіна оповіла мені, що сестра виїхала у Львівську область і там десь працює вчителькою; що вона їй поручила зустрінути мене й приютити; що у неї вдома є ще мама і тато.

— А що ви, Зіно, скажете своїм батькам про мене ? — запитав я.

— Ви тим не клопочіться, я знаю, що їм сказати. Ви тільки менше з ними розмовляйте, а особливо з татом, — сказала Зіна.

— Як же ж я могтиму менше чи більше розмовляти з ними ? Це ж не від мене залежатиме.

— Я вас проведу через кухню і одну кімнату в світлицю, і туди крім однієї мене, більш ніхто не буде заходити, — відповіла Зіна.

— Гаразд, буду все робити так, як ви накажете, — жартуючи сказав я.

— Отож і робіть так, як вам говорять старші, — кокетливо відповіла Зіна.

На кухні мене привітно зустріла мама, але Зіна не дала їй допитувати мене, хто я такий та звідки взявся, і швидко провела мене через одну малесеньку кімнату у світлицю. Світлиця мала приблизно 20 квадратних метрів. У кутку стояв розкішний креденс, біля протилежної стіни стояла шафа на одяг. Посередині стояв круглий стіл. Крім того, там було ще два гарно засланих ліжка.

Словом, із тих жахливих умовин, де я буквальним чином примерзав до землі, я попав у рай.

Зіна швидко організувала теплої води, принесла одежу, балію, чисту хорошу білизну і веліла мені добре помитись.

— Оце, — думаю собі я, — перед Різдвом мився у Катрусі, а зараз уже у сам день Водохрищ вимиюсь тут у Зіни. — І почав швидко роздягатися.

— А спину помити кличте мене, я тут ждатиму, — прихиливши двері, сміючись сказала Зіна.

— Добре, — сказав я і зачервонівся від сорому, бо я уже був голий.

Мився я довго. Це була одна розкіш.

— Що ж ви так і не покликали мене спину мити ? Як ви могли ? Я зараз принесу чистої води і поллю на вас, щоб ви сполоснулись, — сказала Зіна і швидко десь зникла. За мить вона повернулась з двома відрами чистої теплої води і, сміючись, сказала :

— О, я вас не бачу, — на мить заплющивши очі.

— Зіно, Зіночко, я сам сполоснусь, не треба, — благально просив я її.

— Ну, якщо ви так гарно просите, то я вийду, — сказала Зіна і, сміючись, зачервонівшись, вийшла.

Витираючись, я собі думав : « Коли і де вони взялися, такі сміливі дівчата. Вона ж на цілих десять років молодша від мене, а така смілива. Може це війна їх такими поробила ».

Зіна принесла мені весь прибор для гоління і, поставивши на стіл, сказала :

— Голіться, а я тим часом винесу воду і витру підлогу.

Поголившись, я глянув у дзеркало і аж зрадів. Я посвіжішав і помолодшав щонайменше на років сім. Після всіх тих туалетних процедур Зіна принесла хороший, поживний і смачний обід. Все було зроблено і подано гарно і чистенько.

— Оце у ваше розпорядження ліжко, лягайте і відпочивайте, — сказала Зіна, а сама зібрала посуд і вийшла.

Я ліг і наче сам собі не вірив, що я попав у таку розкіш.

Незабаром прийшла Зіна і, усміхаючись, сказала :

— Оце ми вже і впорались, тепер відпочивайте. Ви у нашій хаті проходитимете як наречений моєї сестри, добре ?

— Отож з мамою і з татом розмовляйте тільки про сестру, а зі мною можна говорити про все, я все знаю і чим зможу, допоможу, — сказала Зіна і, пересівши зі стільця на моє ліжко, погладила мене по лиці. Мені стало лоскотно і я весь затремтів, але стримався, думаючи, що в гостях дівчат зачіпати не годиться.

— Нам, Зіночко, треба якісь такі документи, щоб ми з ними могли десь влаштуватись на роботу, хоча б навіть і в Донбасі, — сказав я.

— Добре, я подумаю, а тоді ми ще поговоримо про те.

І так я, як у Бога в раю, прогостив у тих хороших людей цілих чотири доби. Всі вони були до мене дуже хороші, а зокрема Зіна і її мама. Мама — це було просто одне добро. На дорогу вони мені наготовили цілий пакунок всіляких ласощів. 3 Василем я зустрівся, так як і було домовлено, в Мисайлівці. Звідти ми пішли через знані села Дибенії в Ісайки. Під вечір ми вийшли з лісу до однієї хати. Там жило двоє літніх людей. Вони приняли нас дуже радо і дуже, дуже добре нагодували. Ми оповіли їм, хто ми такі і звідкіля.

— А ми, — сказав господар, — родом самі ж з села Медовина. В період колективізації залишили свій хороший цвітучий Медовин і виїхали в Запорізьку область. Нас там захопило голодування 1933 року. Голод клав людей по селах і дорогах, як женці кладуть снопи в полі. Того страхіття і не розказати, і пером не описати. Ми врятувалися від голодної смерті, знаєте чим ? Мишачими та ховрячими норами. Ото ходили по полю, розкопували ті нори і віднімали від тих тваринок їх запаси. І так тільки врятувались, — сказав господар.

— А власть не ходила по полі видирати від тих тваринок їх пожитки ? — жартуючи, запитав я.

— Ні, наша власть, по відношенню до тваринок гуманна, вона їх не чіпала. Наша власть була і є жорстока тільки по відношенню до своїх людей.

— Так, так це ж наша власть, а не власть чужа, вона ж нами завойована.

— Та наша ж, наша, — підтверджуюче сказав господар.

У тих хороших людей ми були цілу добу. Звідти ми пішли в напрямку села Дмитренок. По дорозі зупинилися у якомусь лісгоспі недалеко Шинявської дороги. У лісі нам з'явилися три хати, в яких жили ті сім'ї, що працювали в лісгоспі. Поряд з ними жив і лісник. Ми потрапили до такої хати, де жили самі жінки. Вони радо нас прийняли, лише просили, щоб ми зайшли і до тих других двох хат і до лісника.

— Тоді ми будемо всі однакові і не буде кому на кого доносити, — сказала жінка.

Ми зрозуміли в чому річ, бо нам уже таке траплялося не один раз і зробили так, як вони нас просили. У всіх тих хатах нас приймали добре. Лісник почастував нас заячим ґуляшем. Він для нас був вийнятковими ласощами. У тих жінок ми відпочивали цілу добу. Звідти пішли до Дмитренок. У Дмитренках нас обстріляли стрибки, і нам довелося знову ночувати при тридцяти градусах морозу у лісі під відкритим небом. Голод і холод переслідували нас більше, ніж чекісти. Удень у Дмитренських лісах ми знайшли порожню лісничівку. Там ми усередині розклали багаття і переднювали. Звідти ми знову повернулися до Вовчок*), до тих же самих хороших людей. Там я залишив Василя, а сам пішов, до Богуслава, до Зіни. Зіна і її мама прийняли мене дуже радісно, але бажаних нам документів не дістали. Це засмучувало їх не менше, ніж мене.

— Оце в нас побудете декілька днів, відпочинете, а пізніше я поїду ще до Києва до своєї рідні, може там щось дістану, — стурбовано сказала Зіна.

Через три дні я повернувся до Ісайок і ми пішли знову під Дмитренки до порожньої лісничівки. Їсти в нас було що. Там же пробули ми дві доби, а на третю туди навідалися якісь хлопці-підлітки по років шістнадцять, і ми звідти знову пішли до Ісайок, але тим разом наші хороші знайомі чомусь завагалися відчиняти нам двері. Але після короткої наради, вони таки відчинили.

— Вас уже шукали у нас і цілими ночами караулять нашу хату, — сказала господиня, — якщо вас ніхто не бачив, то йдіть на горище, там також тепло, бо в хаті вже небезпечно.

Ми полізли на горище і ще одну добу перебули там.

На другий день пішли до Розкопанець під самий Богуслав. Це було вже 28 лютого 1945 року. Я залишив Василя в одній хаті в Розкопанцях, а сам знов пішов до Богуслава з приводу документів. І тільки я відчинив двері до кухні, Зінина мама аж руками сплеснула і сказала :

— Втікай, сину, в нас тут їх повно в тій кімнаті, де ви жили, вони зараз запивають.

— А Зіна вдома ? — запитав я.

— Ні, вона в Києві, — відповіла мама. Я хутко вийшов і пішов назад до Розкопанець. У господарів ще світилось. Василь сидів і розмовляв з господарем. Я оповів Василеві про ту свою пригоду. Господарка дому постелила нам під грубкою у теплі, а сама пішла десь до сусідів. Ми лягли й міцно заснули. Раптом мене сильно щось штовхнуло в ногу. Я прокинувся. Над нашою постіллю стояло сім людей, один із них, з орденами на грудях, направив свій автомат на нас, а другий стояв із пістолем, скерованим до моєї голови, і скомандував мені не ворушитися. Третій почав шарити під подушкою і витягнув звідти мого пістоля і ґранату. Потім обшукали наш одяг і з великою радістю схопилися за мою планшетку, а вийнявши з неї топографічні карти всяких масштабів і всіх областей України, вони аж руками сплеснули. Цей з орденами сказав:

— О, то ми впіймали крупну рибу !

Списки багатьох груп, які виправлялися на схід, і летючки їх не цікавили, вони із захопленням дивилися тільки на одні карти.

— Тепер, що ж, голубчики, піднімайтеся, — самозахоплено сказав орденоносець.

Звідти нас запровадили в Розкопанецьку сільраду. У сільраді орденоносець сказав до одного із своєї групи :

— Їдь до Богуслава і негайно розшукай майора Новікова і доложи йому про те, що ми впіймали тут крупного шпигуна, а я тим часом займуся ними.

Василя посадили в куток, а мені веліли сісти перед столом. 3 важною міною за стіл сів п'яний орденоносець. Розкривши свою папку, він витяг звідти аркуш паперу, взяв ручку і тоді з поважною міною переможця, постукуючи ручкою об стіл, сказав :

— Ну, тепер оповідайте, хто ви такий, звідкіля і чого сюди прийшли, по якому завданню ?!

— Ми прийшли сюди з Волині від організації НВРО, — відповів я.

— Це так називається ваша шпигунська організація ? — запитав орденоносець.

— Ні, це не шпигунська організація, це Народно-визвольна революційна організація, — відповів я.

— Не мороч, голубчику, мені голови, ти у мене вже не перший, мені не такі речі повідали. Оті жарти явно свідчать про це, що ви — шпигун.

— Я вам говорю правду і пишіть про те, що я говорю.

— Ну ладно, розказуй, за те своє НВРО.

— Отож ми йшли групою у числі восьми чоловік. Біля Фастова нас розбили і вбили нашого командира Павленка і оце звідтам ми йдемо вже тільки вдвох.

Орденоносець, потіючи, старанно все записав і тоді знову запитав :

— І куди ж ви йшли ?

— Ми просто блукали без всякої мети. Думали їхати на Донбас, на роботу, але в нас нема ніяких документів. Оце ж ми і промишляли, де б нам взяти якісь документи, з якими можна було б влаштуватись десь на роботу.

— О, стійте, я почав писати протокол допиту, а прізвища вашого й всього іншого, де і чому родилися, то я не записав, — схилившись, сказав орденоносець і, витягнувши другий листок паперу, запитав :

— Як ваше прізвище та ім'я по-батькові ?

Я відповів йому на це питання і одночасно додав :

— Допишіть зараз же біля мого прізвища мій псевдонім. По псевдоніму мене звуть Василенком. Назвавши цей свій « псевдонім », я глянув порозуміваючо на Василя.

Орденоносець все записав, що я йому говорив і був дуже задоволений із себе.

Нарешті приїхав майор Новіков п'яний, п'яний, як дим, і замість привітання сказав : « Чорт вас побери, у вас не було іншого дня ловити шпигунів, лише оце у день Красної Армії ?!! Ви ж мене із-за стола зірвали », — напівжартуючи, напівсерйозно сказав майор Новіков.

— Дивіться, гражданін майор, він уже в мене признався, — показуючи Новікову протокол допиту із самовдоволенням сказав орденоносець. Майор пробіг очима цей протокол і тоді, глянувши сердито на орденоносця сказав :

— Хто вам доручав їх тут допитувати ? — крикнув майор.

— Але ж гляньте, він у мене до всього признався, — тичучи протокол під ніс майорові, белькотав орденоносець.

— Болван ти, розумієш це чи ні ? — сказав майор до орденоносця і розпорядився відвести нас до Богуслава в КПЗ**).

Із Розкопанець до Богуслава в міліцію біля п'яти кілометрів. Ми їхали туди саньми. Нас конвоювали три стрибки. Руки нам скрутили назад і туго зв'язали. Мороз був сильний. Руки задубіли відразу. За Розкопанцями старший стрибок, ніби із запитанням, звернувся до свого підручного :

— Ти знаєш, де те провалля, у якому майор велів їх пошльопати ?

— Знаю, це он ліворуч до Росі, — кивнувши головою в сторону провалля, сказав стрибок до свого начальника.

Василь раптом зблід і тихо запитав:

— То це нас везуть розстрілювати ?

— Їм би самим голови позривали, коли б вони нас постріляли. Ми їм потрібні живі, а не мертві, — вголос відповів я Василеві.

— Ти бачиш, який він пройдоха, все знає, — сказав старший стрибок.

У Василя відразу розпогодилось обличчя і очі заблищали життям.

У КПЗ нас розв'язали і посадили в камеру. Там було всього дві камери. В одній сиділи жінки, а в другій мужчини. В камері було дванадцять чоловік, всі вони спали на нарах. Нам, як новачкам, прийшлося спати на підлозі. Як усі вже добре позасипали, тоді я Василеві сказав :

— Оце, Василю, ти чув, як ті йолопи мене допитували, отож запам'ятай собі добре, що мій псевдонім не Боремський, а Василенко, і я не провідник, а простий стрілець із УПА, якого призначили в охорону Павленка. І що пістолет та планшетка також не мої, а Павленкові, у якого я забрав, як його прострелили під Фастовом. Нас у Києві розлучать і тобі будуть говорити, що я вже признався до того, що я командир групи, але як довго вони будуть тобі говорити про мене як про Василенка, так довго ти повинен знати про те, що я до нічого не признався, бо коли б признався, то тоді вони з тобою говорили б не про Василенка, а про Боремського.

— Добре, друже провідник, я їм не скажу більше ані одного словечка крім того, що ви оце їм говорили у моїй присутності, — відповів Василь.

— Я вірю тобі, Василю, ти мужній і відданий хлопець.

— Дякую, друже провідник, — із сльозами в очах схвильовано відповів Василь.

— Я, Василю, зараз тобі вже не провідник, ми вже рівні.

Вранці нас, як новачків, почали розпитувати, хто ми, звідкіля і за що попали до тієї камери.

Вислухавши мене, найшустріший з них сказав :

— О, то ви, оказуєтеся політичні ! У нас також є один політичний, — сміючись, сказав цей шустряк.

— А хто ж то тут у вас політичний ? — запитав я.

— А вот він, — кладучи свою лапу на плече якогось дядька, сказав шустряк.

— За яку ж то це політику вас звинувачують ? — жартівливим тоном запитав я.

— Та я не за політику, це вони сміються наді мною, — сором'язливо відповів дядько.

— Розкажи ж чоловікові сам, за що тебе посадили, а він, видно, чоловік розумний, не такий як ми, розбереться, чи по політиці, чи ні, — глумливо сказав шустряк.

— А й справді, розкажіть, що це таке з вами трапилось ! — лагідно звернувся я до дядька.

— Та це моя жінка встала вранці і розповіла свій сон, що нібито на нашому комині стояв якийсь великий півень і кричав, що Гітлер щезне разом зі своєю властю і Сталін щезне, а після тієї об'яви голосно кукурікав і знову об'явив це саме. Оце й уся політика. А я, старий дурень, пішов і в сусідів оповів той, лихо його мамі, сон, і оце за той сон посадили мене і мою жінку, — сказав дядько.

— Правда ж це антисовіцький сон ? — глумливо запитав мене шустряк.

— Я сказав би, що то був тільки сон, коли б це було насправді, то тоді і того півня посадили б на лаву підсудних, — сказав якийсь дідок.

Всі весело засміялись і почали розвивати фантазії про того півня, кожний на свій лад. Коло години десятої майор Новіков викликав мене на слідство.

Заповнивши персоналію, майор розпочав допит. Я буквально повторив усе те, що в Розкопанцях сказав тому орденоносцеві. Майор записав і потім вголос зачитав мені.

— Можу підписати вам цей протокол, — відповів я.

— Я знаю, що ви цей протокол підпишете, — сказав майор і зараз же додав :

— Ось бачите, як люди лізуть не в свою справу і псують усе. Тому йолопові з орденами захотілося погратися у слідчого і ось зіпсував усю справу. І псують усе. Правда ж ?

— По-мойому, він нічого не зіпсував, а навпаки, допоміг вам. Самі ж бачите, як вам зараз легко допитувати по готовому, — сказав я.

— Ага, легко, — багатозначно зиркнувши на мене, сказав майор.

Після мене майор покликав Василя. Але Василь добре вже знав свою ролю і все вийшло так, як треба.

На третій день нас закували в кайдани і саньми повезли 20 кілометрів у Миронівку на станцію. На станцію поприходили офіцери міліції і почали питати наших конвоїрів, кого це вони привезли.

— Оце старший, — показав на мене, — політрук націоналістичної української дивізії, а молодший — його адьютант, — гордо відповів старший нашого конвою.

— А, то це ви самостійники ? — глумливо вишкіривши зуби, сказав лейтенант міліції.

— Так, ми самостійники, і гордимося тим, що ми самостійники, а от ви не самостійники, чого хизуєтеся своїм холуйством ? — запитав я.

Лейтенант з люттю вишкірив зуби і копнув мене ногою. Начальник конвою вхопив лейтенанта за руку й відвів у сторону.

— Слабі на голову — завжди міцні в ногах, — сказав я услід лейтенантові.

— Заметно, что комиссаром был, — сказав другий лейтенант.

*)	У рукописі — нечітко.
**)	КПЗ — Камера Предварительного Заключения (Камера попереднього ув'язнення).