Данило Шумук
За східнім обрієм

Радянська армія прорвала оборону і рушила в напрямі Володимира, Сокаля і Бродів. Острізький зібрав своїх шість сотень і вирушив на північ в напрямку Берестя. Я зі своєю групою людей також пішов разом із Острізьким. Відійшовши від Корчина кілометрів сім, ми попали в якесь спалене, ані одної хати, село. Із високих бур'янів тільки то тут, то там стирчали залишки коминів, а ще рідше виднілися курені біля запущених колодязів, а стежки-доріжки, де колись ходили господарі тих садиб і безжурно бігали діти, уже позаростали. Тільки тривожна тиша, наче траур, стояла над згарищами. На душі було моторошно-моторошно. Того дня ми проїхали підряд аж три таких спалених села. Ці села попалили поляки. Аж після обіду ми нарешті, ступили в живе село і там зупинились. Люди того села оповіли нам про ті страхіття, що поляки робили в ті дні, як палили ті села.

У тому селі я прийшов до Острізького у штаб і запитав його :

— Куди йдемо і з якою метою ?

— Крайовий провідник Охрим, будучи тут, велів йти на північ і в районі Берестя перейти фронт. Отож я й виконую його наказ, — сумно сказав Острізький.

— А мені Охрим такого не говорив і я на Берестя не піду. Тоді, як Охрим давав ту команду, можливо, що вона була розумною, а зараз — безглуздою. Йти на Берестя більше сто кілометрів уздовж німецької передової лінії фронту крізь саму гущу німецьких військ — це більше ніж безглуздя, це божевілля.

— Солдат виконує приказ свого командира, а не обговорює його, — сказав Острізький, — я по відношенню до Охрима являюсь солдатом і тому я змушений, всупереч усьому, йти туди, куди мені веліли.

— Тоді я сьогодні ж із своїми людьми йду від вас в напрямку Володимирщини, — сказав я.

— Що ж, ідіть ! Я не маю права тягнути вас із собою. Може вам так і краще буде, — сказав Острізький.

Поки ми зібралися відлучитися від Острізького, до нас зголосилося дві дівчини : Катруся і Марійка.

— Ми також йдемо разом з вами, — сказали дівчата.

— Ви самі прийшли, чи вас направили ?

— Ми попросилися у Острізького і він нас відпустив, — сказала Марійка.

— Тоді добре, ідіть ! — сказав я. — Але чи витримаєте довгі нічні марші ? — запитав я.

— Витримаємо, аби тільки йти в сторону дому, — відповіла Катруся.

І так ми знову рушили в напрямку того ж самого Г...*). Десь біля півночі ми підійшли під село Г..., а з другої сторони Радянська Армія також уже підійшла під Г... і обстрілює село з артилерії і скорострілів. І так ми підійшли впритул до передової лінії фронту. У силу такої ситуації ми вирішили перепочити і обдумати як нам далі бути.

Це було десь під кінець червня. Поля пахли достигаючими хлібами. Пшениця вже налилася, а жито стигло. Ми сіли в пшениці. І раптом почувся плач дитини. Ми замовкли і притаїли дух. Відчутно було, що в цих ланах жита і пшениці повно народу.

Настрій моєї групи був препоганий. Всі задумались про свою долю, про небезпеку завтрашнього дня. Сумно стало і мені. Треба було йти у розвідку, щоб взнати, хто саме в тих житах переховується, і не було кого післати. Кожен був зайнятий своїми роздумами.

— Хомо, підемо з тобою у розвідку, треба дізнатись, хто тут поряд з нами, — сказав я.

— Добре, підемо !

Виявилося, що в ті жита вийшли всі селяни Г... Ми знайшли один схрон. Прислухались біля люка, а там чутно дитячі голоси. Ми спустились в схрон. Там поміщалася одна сім'я із семи душ. Дівчинка по моєму велінню побігла по станичного. Станичний, поінформований тією дівчинкою, відразу зорганізував нам повний великий кошик всякої їжї. Це мене обрадувало, а пізніше підняло на дусі всю групу.

Станичний закріпив за нами одного свого зв'язкового, який підтримував зв'язок між нами і ним. Мої хлопці, поївши добре, знову ожили, в голосі відчутна була радість. Прийшов ранок. Почало сходити сонце. Відступали останні німецькі танки, які стримували наступ радянських військ. Після відступу танків настала тиша. Це була тривожна тиша, яка заставляла нас напружено думати, а що саме думати в таку пору, ніхто того не знав. І що саме таїла в собі та хвилююча тиша, нам також не було відомо. Сонце піднялося від землі на заспів дня. Раптом ми побачили безкінечний цеп солдатів, які йшли один від одного около 7-10 метрів. Вони йшли мірно болотами, лугами, полями і лісами, проглядаючи кожен метр землі.

При наближенні того цепу солдатів, в мене по тілі пробігли мурашки. Це був страх, звичайнісінький людський страх. Тоді я мобілізував усі свої сили, щоб цей страх задушити в нутрі самого себе, щоб його, борони Боже, не помітили мої хлопці. Стрільці боязливого командира так само не люблять, як жінки боязливого мужчину. Цей командир, що хоча один раз на очах у своїх підлеглих злякався, розгубився, більше він уже для них не командир, вони вже рахуватися з ним ніколи не будуть. А я ж тоді для своїх хлопців був командиром, не дивлячись на те, що по суті я рядовий, а вони офіцери.

Згодом пішли всі роди військ. Німці особливого опору не ставили, вони лише стримували наступ, щоб встигнути відступати. На другий день вранці, радянські військові власті розпорядилися, щоб усі селяни поверталися до своїх домів. А тих, що знехтують той їх приказ, будуть розстрілювати там же на місці. Селяни почали вертатися в село. Ми почали готовитись у дорогу, а це була дуже складна і небезпечна справа. Всі дороги були просто забиті всякого рода військом, яке спрямовано спішило на захід, а нам треба було просуватися на схід і тільки на схід. А це явно грозило смертю. Станичному я велів підготовити чотири підводи. Кожна підвода повинна мати сіна трішечки вище драбин. На сіні повинна бути коса і граблі. Оце в те сіно ми поховали свою зброю і всі інші компромітуючі речі. Всі ми пороззувались і переодяглись по-селянському. Першою підводою правив я. Разом зі мною їхала дівчина років шістнадцяти з малою дитинкою. Дівчина з дитиною була мені потрібна для того, щоб випадково солдати не відняли коней під обоз, та щоб не забрали назад коней. Друга підвода їхала на такій дистанції, що можна було б поїхати в сторону, якщо зі мною щось трапиться. Останні дві підводи також їхали на таких же дистанціях. На всіх підводах їздовими були мої люди. Останні босоніж з підкоченими штанами і з закоченими рукавами та з косами на плечах ішли ззаду. Оце в такому порядку ми йшли першого дня, пробираючись у тил від передової лінії фронту. Проїхавши кілометрів сім, ми зупинилися на одному хуторі. Зброю розвантажили у пшеницю, а пізніше й самі залягли там. Всі шляхи і доріжки були забиті військовими машинами. Просуватися далі підводам було неможливо. Ми змушені були ждати ночі. Небо затягнуло хмарами і темнота настала скоріше ніж завше. Зв'язківець-жінка повела нас в напрямку села Турковичі. Хмари згустились і почав падати дощ. Незадовго він промочив нас до самих кісток. На душі було неприємно. Положення наше було не дуже веселе, але віра в те, що все це минеться і настане краще, не залишала нас. І ми йшли в ту зливу чорної ночі через пшениці, вівса і жита все далі і далі на схід. Під світанок ми добрели під село Турковичі. У селі було повно війська. Промокші залягли ми в полеглій від дощу пшениці, а зв'язкову відправили у село на зв'язковий пункт, щоб нас передати турківським зв'язковим. Вранці поблизу нас якийсь дівчачий голос безперервно нагукував мій псевдонім, але недалекий солдатський гомін не дозволяв нам рискувати. І так ми терпеливо пролежали, промокші до кісток, цілий довгий літній день.

Увечорі піднялись і пішли до лісу, який виднівся на схід від села. У лісі біля багаття ми просушились. І раптом нас там знайшла турківська зв'язкова Славка з двома кошиками вареників з вишнями і сиром та всякими ласощами. Це була для нас велика радість. В очах моїх хлопців відразу засвітились веселі вогники, і розмова забриніла веселіше. Славка швидко організувала човни й ми незабаром переправилися через Буг на Волинь, на Литовижські хутори. На ніч ми отаборились у одній хаті під самісіньким молодим і густим сосновим лісом. Спали у клуні. Вранці наші дівчата пішли до хати варити нам сніданок. Пізніше прийшов до хати і я. Раптом відкриваються двері й у хату входить старший лейтенант і сержант. Я спокійно сидів за столом і очима пильно стежив за виразом обличчя лейтенанта.

А вони на мене навіть і не глянули, лише звернулися до дівчат і запитали :

— А де господар дому ?

— Пішов до села, — відповіла Катруся.

І так, не промовивши більше жодного слова, вони повернулися і вийшли.

А в клуні всі мої хлопці були вже у повній бойовій готовності. Вони думали, що двоє військових мене заберуть і їм прийдеться відбивати мене. Тоді я подумав про те, що треба когось назначити комендантом охорони, який мав би право командувати всіма людьми у будь-якій ситуації. Найбільше тягнувся до командування лейтенант Донецький. Отож я його і призначив комендантом.

Звідтіля ми пішли на Горохівщину, по напрямку Стрільча. Хлопців я приютив на одному знайомому хуторі під Стрільчем, а сам пішов до Ковальчуків. Афанасій непривітно глянув на мене і пішов до хати. Побачивши таке вороже ставлення Афанасія, я повернув до їх сусідів. Зараз же за мною прибігла дружина Афанасія і зі сльозами на очах просила мене, щоб я йшов до них, але я не пішов.

3 приходом радянських військ у багатьох хатах утворилося дві « партії », одні члени сім'ї тягнулися до пристосовництва до перемагаючих, хто б вони не були, а другі були готові всупереч без надії, продовжувати боротьбу, не зважаючи ні на що. Із Стрільча ми пішли через Печихвости, Сільце, по напрямку Берестечка. На постій зупинилися у лісі, перейшовши залізницю Львів-Луцьк. Ліс тягнувся у напрямку Лобачівки та Смоляви. Там було вже чоловік біля 30 із куреня Острізького. Серед них я знав чотирьох чотових. Одного з них я запитав :

— А що трапилося з відділом Острізького ?

— Після того як ви від нас відлучилися, Острізький змінив маршрут і також пішов за вами. В одному невеличкому лісочку ми попали між два вогні, — з однієї сторони по нас били німці, а з другої — совіти, а нам що хоч у землю лізь, настільки не було де дітись. І ось нас так розбили, — сказав чотовий.

— А де Острізький, загинув ?

— Ні, говорять, що він прорвався і пішов північною стороною на схід, — відповів чотовий.

Обласний референт СБ Залісний і окружний провідник ОУН Стимид розпорядилися, щоб ті розбитки йшли зі мною далі на схід. І так звідтіль зі мною йшло аж 44 чоловіка. Стир ми перейшли десь поблизу Смоляви. Потім пішли в напрямку села Хрінники. Йшли ми тільки вночі, а вдень відпочивали. За Стиром ми зупинилися відпочивати в якомусь малесенькому лісочку, що прилягав до самого Стиру. На окраїні стояв високий гіллястий дуб. Він служив нам за спостережний пункт. На вершечок того дуба виліз наш вартовий і спостерігав через далековид за всією територією, а під дубом сидів його підручний, який звітував нам про весь рух на території досяжній далековидом. Тут в першу чергу ми добре помилися у Стирі, поснідали і лягли відпочивати. Але спати довелось не довго : вартові розбудили і сповістили про те, що в нашому напрямку їде озброєна кіннота около 16 вершників. Ми всі швидко піднялися і, не доходячи метрів 20-30 до лісової дороги, зайняли оборону. Кожний стрілець заліг біля дороги, на відстані один від одного всього 10-20 метрів і добре у ліщині замаскувались. Завдання було таке, що якщо тільки стрибки зроблять хоча найменший рух у тому напрямку, щоб розпочати з нами бій, то, почувши і побачивши постріл з ракети, відразу кожний повинен стріляти в того стрибка, в якого йому найзручніше і найближче. Всі, затаївши дух, ждали наближення ворожої кінноти. Кіннотники їхали дуже швидко, але під лісом зупинилися, оглянулися, прислухалися, а тоді тихо і обережно почали в'їжджати в ліс. 3 тієї хвилини, як стрибки побачили спрямовані на них цівки наших автоматів, то їм усім у ту ж мить заціпило і вони, не промовивши один до одного ані одного слова, мовчки проїхали і поїхали, ніде навіть і поблизу не зупиняючись.

Чотові з відділу Острізького радили негайно звідтам йти, поки не приїде більше стрибків. Але я чомусь був певен, що ті кіннотники нікому не доповідять про те, що вони нас бачили, тому що за це їх боягузство по голові не погладили б. Так воно і було; ми відпочивали там до самого вечора і більше нас уже ніхто не тривожив.

Підвечір ми вирушили по напрямку села Вовничі. У Вовничі ми прибули вже під світанок. Зв'язківець села Вовничі сповістив нам про те, що на мосту стоять стрибки. А нам через Ікву треба було перебратися ще до світанку. Ми змушені були якнайскоріше спішити на той міст. І ми просто зіґнорували тих стрибків, що охороняли моста, і пішли без всякої передосторожности. Та наша іґнорація подіяла на них так гарно, що вони залишили моста і десь добре сховались, і аж щойно тоді, як ми відійшли від моста метрів 300, вони почали стріляти по нас трасуючими кулями. Із « чемности » ми на їх стрілянину не відповідали. Гратися у війну з ними нам не личило. Нам треба було якомога швидше пробиратися у поліські ліси. Перейшовши через моста, ми повернули ліворуч з таким розрахунком, щоб якнайскоріше потрапити у Боремецький ліс. Це вже було недалеко. Через хвилин п'ятнадцять ми вже були в лісі. Це була територія Острожецького району, а цей район я знаю непогано.

Ми зупинилися на постій серед здоровенного дубового лісу у ліщині. Переспавшись трішечки, хлопці повиймали свої пожитки і почали снідати. Раптом на нас натрапляє якийсь бородатий чоловік з малим хлопцем та з кошиком у руках. Наша варта затримала його і привела в наше розташування.

— Чого це ви так раненько бродите по лісі ? — запитав я бородача.

— По гриби в нас ходять тільки з росою, — спокійно відповів бородач.

— А звідкіля ж ви ? — запитав я бородача.

— Із Городниці.

— Скажіть нам, у яких селах тут немає червоних ?

— А вам куди треба йти ? — запитав бородач.

— По напрямку Великої Городниці, — відповів я, затаюючи дійсний напрямок.

— О, то вам треба йти через Ярославичі.

— Так, так, через Ярославичі, — відповів я і, повернувшись до своїх хлопців, сказав :

— У Ярославичах заберем свої медикаменти.

— Знаєте що я вам би порадив : ви побудьте тут ще з годинку, а я піду додому, принесу вам щось добряче поїсти і одночасно дізнаюсь, де стоять червоні і де їх нема, — сказав бородач.

— О, це ідея, ми будемо вам дуже вдячні, — відповів я.

У бородача очі аж засіяли. Він повернувся і пішов.

— Що ви, друже Боремський, з ним так розговорились, це ж явний аґент ЧК, — сказав Хома.

— Оце тому я так і розговорився, що він аґент ЧК, — відповів я, — не можна ж йому дати відчути того, що ми знаємо, хто він такий і чого сюди прийшов. Аґента треба вміло унешкідливити і, по змозі, зробити його собі корисним, тобто вміло дати йому таку « інформацію », яка б нам не заважала, а навпаки, допомагала. Я йому сказав, що нам треба йти на Велику Городницю, а повернувшись до вас, я заговорив про медикаменти, які треба забрати по дорозі в Ярославичах. Я говорив про ті медикаменти так собі між іншим і до вас, а не до нього, щоб він упевнився в тому, що в дійсності збираємося йти на Велику Городницю. Якщо він ту деталь про медикаменти скаже чекістам, то це їх переконає в тому, що ми йому говорили правду, куди і чого йдемо. І вони всі свої сили кинуть туди на засідки, а ми підемо таким шляхом, про який чекісти і не подумають. Ми підемо найпрямішою дорогою через ті села, де стоять червоні війська, — сказав я.

— Може ви й праві, — відповів Хома, — але нам звідсіля треба якнайскорше забиратися, а зараз день, куди нам дітися ?

— Все буде зроблено так як треба; я тут терени знаю і знайду вихід, — відповів я. — От зараз, щоб підтвердити вірність того, що я говорив з тим бородаєм, ми підемо на Боремецькі хутори і також будемо питати дороги на Велику Городницю. Це остаточно переконає чекістів у тому, що ми таки у дійсності йдемо туди, а це для нас дуже важливо. Ми зараз знаходимося одні-однісенькі в самому лігві ворога, адже ж ми змушені розраховувати не на свою силу, а на свій розум. Нам треба свого ворога направити туди, де нас не буде, а самим піти туди, де нашому ворогові і не сниться.

Незабаром ми вийшли на хутори, попили молока, поїли вареного. Люди приймали нас одні за стрибків, другі за бандерівців. Як одні, так і другі, боялися виявляти своїх як симпатій, так і антипатій. Ми, звичайно, згідно заплянованого, всюди питали про розташування червоних військ та дорогу на Велику Городницю.

Пройшовши з півкілометра в напрямку Городниці, ми круто повернули праворуч у ліс, який немов би буквою Г огинав Боремецькі хутори. У тому лісі ми відпочивали цілий день, а стрибки шукали нас у тих кварталах, де вранці нас знайшов той бородач.

Під вечір ми знову вийшли на ті ж самі хутори, організували десять підвод під маркою червоних і поїхали по напрямку Корита. Свищів ми переїздили ще завидна. По селі всюди грали гармошки, ходили солдати, а ми їхали і, співаючи « Катюші », час-від-часу лаялися російською мовою і в російському дусі. І так ми проїхали Свищів і П'ятки, які були повні набиті червоними військами. Коли в'їздили в П'ятківський ліс, нас зупинив якийсь лейтенант зв'язку і сказав :

— Товарищи, под ночь ехать в лес опасно, там могут быть неприятности с бандеровцами.

— Нам срочно нужно в Олыку и мы вынуждены ехать, — відповів Донецький.

— Ну смотрите, это ваше дело. Желаю вам успехов, — сказав лейтенант і пішов.

Ми виїхали на П'ятківський ліс більше як півкілометра і тоді підводи повернули назад, а самі пішли у напрямку села Корито. Господарі, звільнившись від нас, бистро поїхали своїми підводами додому. А ми вернулися назад під В'юнський ліс на Коритинські хутори.

На цих хуторах я знав одну хату, яка служила зв'язковим пунктом Острожецького району. Оце ж на подвір'я тієї хати ми й зайшли. Розбудивши людей, я з трьома хлопцями зайшов до хати. Нас там прийняли з недовір'ям, але пирогами й молоком почастували.

Тоді якраз у тій хаті ночувала одна дівчина із села Посникова.

— Ніно, ви ж мене знаєте, поможіть мені зв'язатись із районовим або окружним провідником. Мені потрібний зв'язок у Цуманські ліси, — сказав я.

— Ми зараз всіх боїмося і нікому не віримо. І хто ви зараз є, я не знаю. Може ви вже давно почервоніли ? Але що ж з вами робити ? На свою особисту відповідальність постараюсь вас сконтактувати з районовим, — сказала Ніна.

— Добре, я буду вам дуже вдячний, ми ж прямуємо з тієї сторони фронту і нічого не знаємо, що тут робиться.

— Тут робиться таке, хто вчора був з нами, той сьогодні проти нас, тому й ми тепер ставимося до людей з такою недовірою, — відповіла Ніна.

— Оце зараз ми підемо до лісу і там будемо цілий день. Добре було б, коли б ви організували нам щось поїсти, — сказав я.

— А скільки вас ? — запитала Ніна.

— Біля сорока чоловік, — відповів я.

— Добре, зробимо.

Все було зроблено чудово. Людей годували тричі на день досита.

Увечері Ніна повела нас до Посникова, а звідтам до Пітушкова. На другий день у Пітушкове до нас прийшов районовий провідник Острожецького району із сторожовим провідником Олицького району.

— Куди ви пробираєтесь і до кого ? — запитав районовий провідник Острожецького району.

— Ми пробираємось по напрямку Цуманських лісів. Мені потрібний хтось із обласного або крайового проводу, — сказав я.

— Добре, завтра ви підете в Олицький район, а звідтіля просто в Цуманські ліси, — сказав провідник Острожецького району.

У Олицькому районі ми зупинилися у селі Жорнище у одного господаря у клуні. Якраз того дня чекісти проводили у Жорнищах арешти всіх підозрілих в націоналізмі. Всюди було повно чекістів. Вони тоді арештували господаря сусідньої хати і ходили по подвір'ї у нашого господаря, навіть якось уже один раз наближалися до нашої клуні, але Бог милував, мабуть їх і нас, до клуні вони не заглянули.

Увечері ми вирушили з Жорнищ у напрямку Цуманських лісів.

Увійшовши в цей величезний лісний масив, ми аж легше зітхнули. Увійшовши в глиб лісу кілометрів п'ять, зупинилися в розташуванні відділу Орлика.

— Звідкіля і куди йдете ? — привітавшись, запитав молодий, стрункий і красивий чоловік.

— Ідемо на схід. Мені треба бачити когось з проводу, — сказав я.

— А кого саме вам треба бачити ? — запитав Орлик, усміхаючись.

— Найкраще було б побачити Г...**), чи когось із його заступників.

— Г... тут немає, — відповів Орлик і в ту ж мить з-заду підійшов великий і кремезний чоловік. Це був зверхник Орлика, Олег, якого я знав особисто вже давно. За ним з'явився і Володимир із СБ.

— О, вже й ви тут, друже Боремський, — сказав Володимир і потиснув мені руку. А пізніше за руку привітався і Олег.

— Так, і я вже сюди прибув, та ще й не сам. Нас прийшло сюди 44 чоловіка, — сказав я.

— Що ж це за люди прийшли з вами ?

— Одинадцять хлопців і дві дівчини, це ті, що мають іти зі мною на схід, а останні в більшості із відділу Острізького, які відбилися від нього під час переходу фронту, — сказав я.

Сотня і всі інші групки відразу пішли по своїх призначеннях, а я залишився зі своїми людьми біля Далекого. Мені треба було ждати якоїсь сотні, яка мала йти аж за Сарни в напрямку Століна. У міжчасі у Далекого появився Славко Гарасименко і Андрій Мисечко.

Я дуже, дуже зрадів, що знову зустрівся зі Славком. Славко також радів як мала дитина. Зразу ми лише дивилися один на одного і мовчали. Нам тоді було дуже добре мовчати, бо висловити своїх почуттів ми не могли. Несказане в таких ситуаціях завжди незрівняно більше від всього сказаного. Пізніше пішли розпити і оповідання. Славко був одиноким чоловіком із усіх моїх друзів, з яким я міг розмовляти не тільки про громадські справи, але й про свої особисті. Перед ним можна було і хотілося розкривати всі тайники своєї душі. Він розумів, а ще більше відчував, найтонші порухи душі, відчував глибоко душевно й ніжно.

— У що ж ми, Славку, зараз віримо, на що надіємось і куди йдемо ? — запитав я.

— Віримо, Даниле, у благотворну силу прекрасного, у ній заложена вся правда, добро і любов, чиста любов, як дівоча сльоза, як Божа роса. Творім, множмо, поширюймо і удоступнюймо це прекрасне для інших. Ушляхетнити людей, одушевнити, перемінити їх на кращих, ніж вони є, можна тільки через привчення їх сприймати прекрасне. Це може робити, робить і повинно робити мистецтво і релігія, а не політика, — сказав Славко.

— А ти, Славку, віриш у Бога ? — запитав я.

— Вірю, Даниле. Мій Бог, у якого я вірю, — це символ найкращих і незмінних чеснот. Люди є настільки людьми, наскільки вони сприйняли дух цих чеснот, а релігійні ритуали дисциплінують нас у сприйманні їх, — сказав Славко.

— Може й так, Славку, але в скрутні часи всі підпорядковуються політиці. У такі часи хитромудро невтральними чи стриманими залишаються тільки хитруни, опортуністи і шкурники, — сказав я. — Вони долучаються до громадського життя тільки тоді, коли бачать у ньому реальну користь для їх самих.

— Це правда, Даниле, але митці навіть і в політиці повинні робити свою роботу. Мистецтво скращує життя, духовно збагачує нас, освіжує і вдосконалює, — сказав Славко.

— Як же ж ти, Славку, сприйняв рішення Перших Установчих Зборів НВРО ?***) — запитав я.

— Ми, Даниле, всюди і зі всім запізнюємось. І з цією демократичністю також запізнились.

— Мені здається, що постанови залишаються постановами, а в практичному житті ми залишаємось такими, якими ми є. Ніхто ніякої демократизації проводити не буде, — сказав я.

— Звичайно, що все залишиться по-старому. У нас же немає ніякої уяви про демократію, ми не здібні її навіть самоусвідомити. Духовна потреба демократизації насамперед повинна народитися, вирости і дозріти в нашій свідомості, а щойно тоді проявитися у громадському житті, — сказав Славко.

— А як ти, Славку, ставишся до Донцова ? — запитав я.

— Стрункість, цілеспрямованість і гострота думки Донцова мене захоплює, але його антигуманність, антидемократичність — відштовхує.

— Куди ж ти, Славку, зараз прямуєш ?

— Та знову десь будемо організувати редакцію. Роботи в тій області багато. Мені хочеться працювати над своїми задумами, але часу не вистачає.

— А я йду на схід, а що там прийдеться робити, то й сам не знаю.

— Тобі, Даниле, краще було б повернутися назад у суспільно-політичну референтуру, ти там більше дав би користи, ніж на будь-якій іншій роботі, хоча з тебе, мабуть, і організатор був би хороший.

— А як же тепер Мисечко себе почуває, він же раніше був у мельниківцях ? — запитав я.

— Це не має значення, де хто був, важливо який він сам по собі як людина. Мисечко дуже хороший чоловік, здібний як редактор і дуже оперативний на тій роботі, — сказав Славко.

На другий день рано вранці Славко прийшов до мене попрощатися. Вони з Мисечком відходили в напрямку Корця. Це було наше останнє прощання. Більше я Славка ніколи не бачив. Пізніше в таборах мені оповів один мій друг, що Славко із своїм товаришем попав у оточення червоних. Його товариша вбили, а Славко вернувся до свого вбитого товариша і сам застрілився над своїм убитим другом.

Це був чоловік великої душі, сповнений духовною і фізичною красою. Це була зразкова людина, на яку треба було рівнятися всім, але зрівнятися з ним було не по силі.

Незабаром прийшла ждана сотня і ми прилучилися до неї та й відправилися в напрямку Сарнів. Це були суцільні ліси, так що була змога йти серед білого дня.

*)	У рукописі — нечітко.
**)	У рукописі — нечітко.
***)	Народно-Визвольна Революційна Організація.