Данило Шумук
За східнім обрієм

Через декілька днів після роззброєння татар і грузинів на мою домівку в селі Лобачівка прийшло чотирьох стрільців УПА. Ті хлопці були добре озброєні й чисто зодягнені у військову форму. Привітавшись зі мною по-військовому, їх старший запитав :

— Ви хто такий будете ?

— Мене називають Боремський, я інструктор.

— Що з вас за інструктор, як ви зодягнені по-цивільному ? — зневажливо сказав старший і додав :

— Ото ж, пане інструкторе, негайно вибирайтесь із цієї домівки, її займе наш командир.

— А як же звати вашого командира та де він ?

— Він зараз сюди прийде, але краще б вам звільнити домівку до його приходу, — багатозначно сказав старший.

Раптом увійшов полковник Гончаренко (справжнє його прізвище Ступницький) і зразу ж весело та по-дружньому привітався зі мною. Командант почоту почав було звітувати, але полковник Ступницький підвівши руку, сказав :

— Не треба, ми з другом Боремським помиримось і на одній домівці. — Комендант стукнув закаблуками й вийшов з усім почотом.

Полковник Ступницький виявився чоловіком дуже веселим, дотепним, з великим почуттям гумору, Він багато, уміло й дотепно оповідав про Кавказ і побут тамтешніх народів.

— Ви, пане полковнику, дуже гарно оповідаєте. Може б ви розказали, як ви й ваші друзі у першу світову війну сприйняли лютневу революцію та знімали царя з престолу, — запитав я.

— Це питання дуже широке й об'ємне. Вичерпно відповісти на таке питання я не зможу. Вістка про лютневу революцію й зняття царя застала мене в Одесі. Ми там формували полки, що мали йти на фронт. Серед офіцерського складу було процентів вісімдесят українців. Більшість з них добре володіла рідною мовою і були свідомі свого походження. Серед рядових українців було ще більше. Всі ми тоді відчули, що, нарешті, прийшов час самим вирішувати свою долю, але ніхто не знав, що саме треба робити нам конкретно в цей вирішальний період. На неофіційній нараді офіцерів-українців ми вирішили вислати розвідку-делеґацію до Киева з завданням розвідати, що думають і що збираються робити в Києві. Наша делеґація-розвідка, повернувшись, доповіла, що в Києві зорганізувалась Центральна Рада, яка виконує функції українського тимчасового уряду. Центральна Рада розпочала організувати українську армію і що нам в Одесі теж треба організувати українські полки. Тоді-то ми й стали обмірковувати, як саме творити ті полки. Хтось із офіцерів подав думку вишикувати полки й просто скомандувати: « Усі воїни-українці відійдіть праворуч ! » — А тоді з тих воїнів творити українську армію. На тій примітивній пропозиції ми й зупинились. Призначеного дня було вишикувано всі полки. Але пропозиція виявилась невдалою. На цілий полк знайшлось усього тридцять три солдати, які на заклик полковника відійшли праворуч. Решта тривожно переглянулась, а відійти праворуч не зважилась. Ця перша невдача у формуванні українських полків пригнічуюче діяла на весь наш командний склад. Усі мовчали. Раптом до кола полковників підійшов капітан, і ставши струнко, сказав : « Пани полковники, дозвольте мені відділити українців від решти солдатів ». «До полку має звертатися полковник, а не капітан », — сказав якийсь полковник, а тоді додав :

« Краще ви, пане капітане, скажіть як би ми це зробили ? » « Я сказав би : — Хахли, відійдіть праворуч! І тоді з того полку залишилось би приблизно стільки, скільки тепер відійшло ». Ту пропозицію взяли ніби за жарт, а все ж таки провели її в життя.

— І що ви думаєте ! — сказав Ступницький. — Увесь полк, не вагаючись, виступив наперед, а тоді повернув праворуч. Залишилось на місці всього декілька солдатів. Настрій у нас зразу піднісся, відтоді все пішло як по маслу. Із українців сформували українські полки, а решту відпустили, — сказав Ступницький.

— А все ж таки зараз наша самосвідомість вища значно, — сказав я.

— Так, це правда, самосвідомість вища, але будь-яких шансів на перемогу, менше набагато, ніж тоді, — сумно сказав Ступницький.

— А чому саме менше шансів ?

— А тому, що тоді наші вороги більшовики починали з нічого так, як і ми. На Україні вони були незрівняно слабші від нас. І тоді за кордоном нас визнавали нарівні з більшовиками. Центральна Рада містилася в столиці, ми контролювали майже всю Україну. А зараз ми в порівнянні з тими часами — ніщо ! Нас ніхто не визнав, на нас ніхто не зважає. У найкращі часи ми контролювали життя тільки однієї Волині і частково Галичини. І то тільки села, коли не брати такі районні центри як Колки та Камінь-Каширський. Росія має сильних союзників і по стороні Росії воює незрівняно більше українців, ніж у відділах УПА. І ті українці знають уже, що вони українці, а не якісь хахли, але це не перешкоджає їм винищувати нас, як підсобників німецького фашизму. ОУН у свій час дуже наївно Німеччину вважала своєю союзницею і це лягло плямою на увесь цей рух, — сказав Ступницький.

— Якщо вони на Україні були слабші і починали з нічого, як і Центральна Рада, то чому саме Центральна Рада не перемогла їх ?

— По-перше, тому, що на наші землі прийшли чорні сили Муравйова з Росії. А, по-друге, — тому, що наш нарід ще не державницький нарід. Ми ще не вміємо по-державницькому мислити. Ми не вміємо наші соціяльні інтереси поєднувати з державними. Центральна Рада вважала себе неправомочною розв'язувати наболілі соціяльні питання, як, приміром, земельне питаня та цілий ряд інших. І юридично це було вірно. Такі питання вирішують після завершення боротьби парляменти, вибрані народом. Але наш народ не розумів того, що найважливіше своя незалежна держава, а все останнє — це внутрішні питання всього народу, які вирішуються в рамках своєї держави в мирних обставинах. Ленін, натомість, все це вміло використав. Він без усякого парляменту розкидав кличі з усіх наболілих питань. Ось, приміром, кличем — « Грабуй награблене ! » — він мобілізував до боротьби всю чернь, лихотерію, а кличем — « Земля селянам, — а фабрики й заводи — робочим ! » — мобілізував до боротьби селян і робітників. Він просто говорив : « Беріть самі, це все ваше, тільки допоможіть нам взяти владу в свої руки ! » Отже лихотерія, воюючи за більшовиків, воювала за безвладну можливість грабувати. Малоземельні селяни, воюючи за більшовиків, воювали за землю без викупу. А робітники, воюючи за більшовиків — воювали за власність на фабрики й заводи та за прибутки від них. А боротьба за українську незалежну державу була для нашого громадянина якимось абстрактним поняттям. Він не знав, що саме це йому дає і взагалі чи йому від того буде легше, як Україна стане незалежною державою. Довговікова неволя придушила найсвятіші духовні почуття незалежности, а на їх місце розвинула низькі утилітарні інтереси. Ото ж Центральна Рада не змогла знайти повного контакту зі своїм народом. Для Центральної Ради питання державності було основним питанням. А для громади основним були їх утилітарні інтереси. Ото ж саме цей розрив між народом та його урядом Ленін блискуче збагнув. Для Леніна, як і для Центральної Ради, основним було здобуття влади і встановлення свого державного ладу, але він це вміло поєднав з інтересами не тільки робітників та селян Росії, а й інтересами всіх народів російської імперії. Він завжди кидав такі кличі, які допомагали йому залучити до боротьби за свою владу якнайбільше народу. А здобувши владу, більшовики з бігом часу, все поставили на свої місця так, як вони того хотіли. Влада була вже в їх руках, і тоді вони вирішували долю селян і робітників самі, як їм хотілось. Воля кожного більшовика була законом для всіх безпартійних. У період громадянської війни вони говорили — « Беріть панську землю, беріть заводи — це все ваше », а після війни слова « це все ваше » підмінили словами — « це все наше » і почали віднімати від тих же самих селян все надбане ними за період НЕП-у, у тих самих селян, що завоювали їм владу. Ось у тому шахрайстві таїться вся « геніяльність » Леніна і його партії. А М. Грушевський на таке шахрайство був нездатний, і тому програв, — піднесено скінчив Ступницький.

— Отже виходить, полковнику, судячи з ваших слів, що зло, обман, шахрайство сильніші від добра, справедливости й чесности ? — запитав я.

— Ні, зло не сильніше від добра, справедливости й чесности. Справа ось у чому, — Зло ніколи не виступае відкрито як ЗЛО, воно дуже майстерно маскується під личиною ДОБРА; воно назовні носить усі ознаки добра, а в самих глибинах свого єства, своеї сутности є підступним злом найгіршого ґатунку. Чесна людина нездатна захищатися перед підступною хитрістю зла, перед обманом і тому часто попадає в тенета злих сил, — сказав Ступницький.

— Отже, сила зла таїться в хитрощах та підступності ?

— Так, — відповів Ступницький.

— Отже ОУН кинула правильний клич : « 3 більшовиками по-більшовицькому ! »

— Ні, я не прихильник таких кличів. Тоді зникне сенс боротьби : ми уподібнимось до тих, з ким ведемо боротьбу. Японський філософ Утімура писав : « Істина божественна і проголосили її зовсім не ради держави. Якщо ми невсилі спасти державу, нам залишається тільки докласти усіх сил, щоб спасти істину. Якщо ми збережемо істину, то держава хоч і згине, може відродитися знову; якщо ж зречемося істини, то держава, навіть коли буде процвітати, врешті загине. Любов до батьківщини містить у далеко більшій мірі вірність істині, ніж вірність державі », — на підкріплення своїх тез зацитував Ступницький.

— Чудово ! — сказав я і попросив дозволу записати ту цитату.

— Я радий, і то дуже радий, що ви так думаєте, — схвильовано сказав я, — але практично ми все ж таки простуємо до організації тоталітарного типу.

— Так, це правда, ОУН тоталітарного напрямку, але на сьогодні вона єдина здатна вести боротьбу з окупантами і тому ми змушені співпрацювати в ній. Крім того, працюючи на ОУН, ми одночасно змінюємо її дух, її обличчя. Ми вносимо в неї « свіжу кров » і це все колись дасть свої наслідки, — ствердно сказав Ступницький.

— Як на мене, ми також не повинні нехтувати соціяльні питання, усім же нам треба їсти, зодягатися, користуватися транспортом і всякими іншими послугами, а це все належить до соціяльних питань.

— Так, це правда, над соціяльними питаннями пораються всі, але не всі роблять з них ідола. Ми ж люди, а не дикі звіри, і не можемо, не маємо права соціяльні справи вважати самоціллю людського роду. Людство відрізняється від усього тваринного світу своїм духовним життям, тією своєю частиною інтелекту, яка працює не для інтересів тіла нашого, а для інтересів духу. Оскільки люди являються панівними істотами на нашій плянеті, остільки й дух панує над матерією. Матерія служить лише формою прояву сили й краси духу. Успішне упорядковання соціяльних справ є лише сприятливий засіб у відвічному стремлінні до духовних вершин, — з урочисто духовним виразом очей закінчив Ступницький.

— А чи комуністична ідея позбавлена духовного елементу ? — запитав я.

— Ні, комуністи також на свій примітивний лад є ідеалістами і тільки тому вони іноді ідуть безстрашно на смерть за свої ідеї. Як філософія пантеїзму Спінози обожнює природу, так і матеріялістична філософія обожнює матерію і таким чином приписує духовні якості, іменуючи їх кожного разу « надбудовами », — сказав Ступницький.

— Комуністи « надбудови » вважають вторинними, до первинного відносять економіку та чомусь це « первинне » практично завжди підпорядковують « вторинному » і таким чином « вторинне », ота саме « надбудова », являється основною метою, самоціллю, а те « первинне », економіка, служить лише засобом для осягнення мети, — сказав я.

— О, більшовики це чудово розуміють, вони, як ніхто ніколи, це своє « первинне » — економіку — всеціло підпорядкували своїй « вторинній надбудові » — політиці. Вони свою тоталітарну систему в усій тоталітарності довели до небувалої досконалости. Підпорядкувавши політиці всю економіку, всі засоби виробництва, весь транспорт і всі засоби інформації, — змусили увесь нарід, а зокрема своїх ідеологічних ворогів, працювати на них.

В некомуністичному світі, в економіці, існують тверді економічні закони, яких ніхто не може порушувати. А в більшовиків, які з політекономії зробили науку всіх наук, в економічній політиці не існує ніякого закону. В економічному житті в Росії панує безмежне свавілля уряду. Він може підвищувати ціни в середині країни на який завгодно товар і наскільки йому забагнеться відсотків. Політика цін в Росії нероздільно находиться в руках уряду. У більшовиків не діє живий закон ринку « попит і постачання », та й не береться під увагу собівартість товару. Їм на все це наплювати. Скільки їм треба, стільки й здеруть. Отому-то в Росії всі промислові товари дорожчі, ніж у західньому світі, у три-чотири рази. І це тому більшовики можуть собі дозволяти в сфері економічного життя на всякого роду безглузді експерименти, їм збитки й провали не страшні, спина колгоспника витримає все, лиш би політика була у твердих і надійних руках.

У некомуністичному світі в політичному житті існує свобода думки, свобода слова і свобода дії, а в економічному — панує твердий закон цін, визначений самим економічним життям. Там собівартість продукта визначає риночну ціну товару. Хто з підприємців не в силах укластись у таку норму цін, той банкротує. Коли б існував всесвітній вільний ринок, то Росія, як підприємець, вже б давно збанкротувала. Вона вижила тільки завдяки злиденному житю свого трудового народу і строго закритому внутрішньому ринкові, — говорив Ступницький.

— Мабуть, не тільки із-за того, руський нарід живучий, експансивний і по-переможницькому мислячий. Руський солдат може воювати в таких умовах, у яких не зміг би воювати солдат ні одного европейського народу, — сказав я.

— В тому, що ви сказали, друже Боремський, є багато правди, але тут грає ще й другий бік медалі. Руський солдат, або вірніше сказати, ціла армія РОА, з такою ж самою виносливістю воювала по стороні гітлерівської Німеччини проти Росії, себто — комуністичної Росії, а це вже красномовний доказ слабости тієї системи. Серед полонених англійців німці не змогли знайти навіть і одного англійця, який би зголосився воювати проти Англії, хоча ті народи споріднені схожістю мови, культури та ще й в обох тих народів капіталістичний лад, а з руських полонених організували цілу армію, яка воює краще від німців проти більшовицької Росії, — сказав Ступницький.

— Це також правда, але РОА воює, по суті, не проти Росії як такої, а тільки проти комуністичного ладу в Росії.

— Теоретично то воно може й так, а практично вони воюють таки проти Росії, бо іншої Росії немає, — сказав Ступницький.