Данило Шумук
За східнім обрієм

На другий день я поїхав у село Скобелка по свою друкарську машинку, яку залишив там у своїй домівці.

У той же самий час село Смоляву займали червоні партизани Ковпака. Але свою машинку я ще встиг вихватити тільки тому, що ковпаківці ще не встигли туди дійти.

Повертаючись із Смоляви, під Лобачівкою, у лісі дорога була забарикадована поваленими на дорогу деревами; це було зумисне зроблено, щоб гальмувати просування червоних партизанів.

Отож, саме там, я перший раз зустрівся з червоними партизанами. Вони їхали в напрямку Смоляви і змушені були зупинитися перед поваленими на дорогу деревами, а я зі Смоляви. По стилю їх соковитої лайки та їх жаргонів, упевнившись у тому, хто вони такі, я швидко повернувся назад і поїхав у напрямку села Миколаєва в Галичині. На галицько-волинській границі нас зустрів великий дикий кабан. Мене якось була вже шибнула охота застрелити того звіра, але пізніше передумав і залишив його живим. На границі по галицькій стороні біля розкішного хутора Потоцьких стояла одна скромна хатинка. Господарі тієї хатинки мене знали, бо я вже там був. Отож я і тим разом рішив заїхати до них. Там мене зустрів Стимид, окружний провідник Володимирсько-Горохівської округи, із своєю охороною та районовий провідник Берестецького району Данило. Їх також червоні партизани витіснили з їх теренів у Галичину.

— Тут ми затримали трьох людей : двох хлопців і одну дівчину. Вони всі троє одне одного не знають, але всі зсилаються на багатьох наших людей із проводу і в тому числі називають і ваше псевдо. Один, вашого віку, називає себе Стиром, другий, молодший — Вороном, а дівчина назвала себе Бистрою, — сказав окружний провідник Стимид.

— Так, це правда, я їх знаю. Стир це наш літератор з Полісся, Ворон — керівник похідної артистичної трупи, підпорядкований обласному суспільно-політичному референтові, а Бистра робила медсестрою в загоні Сосенка, — відповів я.

— Так, це саме вони, — сказав Стимид і тут же розпорядився привести їх сюди. Незабаром всі троє арештованих появилися у хаті і відразу кинулися мені на шию обніматися і цілуватися.

Стирові й Воронові було повернено їх пістолі і всі папери.

Окружний провідник побоявся брати на себе відповідальність за нас і тому не радив нам переховуватися у його окрузі. Він запропонував нам йти в Галичину. Ми згодилися. На другий день ми вже всі четверо ночували і днювали в Миколаєві. Але червоні партизани всюди сунули слідом за нами. Мандруючи від села до села по Радехівському районі, нас майже всюди на другий день здоганяли ті самі партизани. У селі Павловичах*) ми попали в оточення червоних партизанів. Але завдяки вечірній темряві ми залишили свою підводу і втекли у напрямку Радехова. Після того випадку Стир і Ворон умовляли мене йти в напрямку Карпат. Стира тягнуло в Чехію, бо його дружина з Праги, а Ворона тягнуло в Карпати, бо він сам родом із Карпат. Вони радили мені тікати за границю. Але я не мав наміру тікати і тому вирішив вертатися на Волинь. Вони було вже відділилися від мене і рушили в напрямку Карпат, але зараз же вернулися і наздогнали мене.

Німці за той час кинули цілу армію на галицько-волинську границю. На десять кілометрів вздовж всієї границі в кожному селі стояло по 500-700 німців. Пробиратися через ту смугу було нелегко, але пробиратися треба : з крайнього села, яке було ще без німців, ми взяли зв'язкового, щоб відвів нас до зв'язкового в те село, у якому були німці (німців розміщували в кожній хаті, за вийнятком хати станичного і зв'язкового). На краю села стояли німецькі вартові у своїх білих маскіровочних накидках. Вартових ми обійшли. На вимогу нашого зв'язкового, зв'язковий того села дуже неохоче, але все ж таки відкрив хату і пустив нас до неї (медсестру ми залишили, щоб вона прийшла вдень). Свого зв'язкового ми відпустили, а цей відмовлявся далі нас відпровадити. Його хитромудрі викручування в такій вийнятково тяжкій ситуації мені вкрай не сподобались. Я вийняв свій пістоль і, спрямувавши його цівку до господаревих грудей, сказав :

— Негайно тихесенько одягайтесь обоє зі своєю дружиною і відводьте в напрямку Волині до другого села; якщо тільки відведете нас німцям, то пам'ятайте про те, що першими згинете ви, а тоді вже ми, — твердо і рішучо заявив я.

У ту ж мить примхи господаря щезли. Через хвилин п'ять ми вийшли з хати і тихенько, обходячи всі німецькі пости, пішли до сусіднього села. Снігу було багато, йти важко, але небезпека і мета додавали нам бадьорости. Біля другого села ми зупинилися біля триста метрів від села.

— Ви, — звернувся я до чоловіка — йдіть у село і, самі придумайте, якими способами, привести сюди зв'язкового, бо в противному випадку вам із своєю дружиною прийдеться відпроваджувати нас ще далі. Ваша дружина залишиться з нами, а ви йдіть швидко і приводьте.

— То ми краще підемо вдвох з дружиною, — благально сказав зв'язковий.

— Ні, ні, дружина залишиться з нами, якщо ви боягуз і не повернетесь сюди, то тоді ваша дружина поведе сама нас аж на саму Волинь і вам буде соромно своєї дружини.

У міжчасі ми протоптали собі стежку в снігу і ходили нею метрів десять туди й назад. Незабаром прийшли зв'язкові. Тим разом попав нам у зв'язкові молодий і досить сміливий хлопець, з ним було приємно і весело йти. Слідуюче село лежало вже під самою границею. Зв'язковий завів нас до станичного. Станичний був чоловік літній, років сорок п'ять, гарно одягнений, сидів і грав у шахи зі своїм сусідом. На наше — « Добрий вечір » — він неохоче підняв на нас очі і, відповівши на привітання, знову опустив голову над шахівницею, абсолютно і не думаючи нас питати хто ми такі, звідкіля і куди йдемо. Ми терпеливо стояли хвилин п'ять і слідкували за рухами і виразом обличчя станичного. А він преспокійнісенько вів роздуми над фігурами, що стояли на шахівниці, а про нас, мабуть, і забув, що ми стоїмо в його хаті під порогом. Я, як і завжди стояв спереду, а мої двоє друзів стояли зараз же за мною. Моє терпіння стікало швидко, а нерви накрутились до одказу. Я вийняв пістоль і підійшовши до столу, твердо скомандував :

« Встати ! »

Станичний, зобачивши цівку пістоля, швидко спам'ятався і відразу, зірвавшись на ноги, переляканим голосом запитав :

— Чого вам треба, я зараз все зроблю.

— Негайно запрягайте свої коні і відвезіть нас на Волинь. Зрозуміло !? — різко сказав я.

— Я станичний, я дам вам підводу іншу, — сказав станичний.

— Швидко, в ту ж хвилину запрягай і вези !

Стир і Ворон також витягнули свої пістолі і стояли мовчки.

Господар почав швидко одягатися, а сусіда хотів було йти додому, але я затримав його і велів допомагати господареві запрягати коней.

Через хвилин десять підвода була вимощена і коні запряжені. До границі було всього кілометрів п'ять. Через годину ми вже були на Волині на хуторах. Станичний всю дорогу тільки сопів і мовчав. Я також не вважав за потрібне заводити з ним розмову. На прощання я сказав до станичного :

— Запам'ятай, що все це обійшлося тобі дуже дешево : коли б на Волині так поступив станичний, то йому прийшлося б за це розплачуватись дуже дорого.

— А хіба я знав хто ви такі, — винувато сказав станичний.

— Треба знати, — відповів я.

На другий день вранці ми вже були в Стрільчі в Ковальчуків. Звідти я поїхав на Володимирщину в село Бужковичі, а Стир і Ворон поїхали по своїх напрямках.

У Бужковичах була хороша домівка, в якій іноді я зупинявся. Оцеж я рішив трохи там відпочити. Через декілька днів зв'язковий крайової Служби Безпеки знайшов мене і там, його вислали з терміновою поштою до мене. Володимир писав негайно з'явитися у село Колону. У Колоні мене зустрів крайовий референт СБ Митла і його перший заступник Володимир. Цей виклик був мені загадковим. Але недовго прийшлося озадачуватися ним.

— Де ж вас Бог носив у період тієї червоної навали ? — запитав Митла.

Я оповів йому все, від початку до кінця.

— А де ж зараз ваша машиністка ?

— Я відправив її з пакетом до Галини і вона звідтам не повернулась.

— Вона з вашим пакетом попала не до Галини, а в штаб червоної партизанки. Зараз вона говорить, що ви самі її туди післали. Може хочете з нею зобачитись ?

— Хочу, — відповів я одним однісіньким словом.

Митла вийшов до другої кімнати і розпорядився негайно привести машиністку. Незабаром машиністка постукала і увійшла, але зобачивши мене, вона вже не змогла промовити жодного слова, втратила свідомість і впала. Пізніше прийшла до тямку, але однак, мовчала, опустивши голову до землі.

Боляче було дивитись на ту нещасну дівчину, але допомогти їй я вже не міг.

Машиністці веліли піти на свою домівку. Вона помаленьку підвелась і з опущеною головою пішла.

— Ми її ще не допитували, це вона нам оповідала просто так по ходу розмови. Ми очікували вас. Нам треба було, щоб вона побачилася з вами. Родом вона з Ворошиловградської области. Її батько працював машиністом на залізниці у Львові, а вона вчилась у педінституті на четвертому курсі. У війну евакуювалася у свою область і там працювала свинаркою. Пізніше за завданням комуністичного підпілля її направили до Львова, а звідти на Волинь. Оце коротенько вона сама оповіла свій шлях. Ми їй сказали, що ви випадково зірвалися на міні. Вона рахувала вас загиблим і можливо тому таке наговорила на вас, — сказав Митла.

— А мені все одно шкода її. Вона ж так само, як і тисячі інших молодих дівчат, являється нещасною жертвою тієї безглуздої війни, — сказав я.

— То що ж, по-вашому, ми повинні робити з такими, що самі заплутуються та ще й інших заплутують ? — запитав Митла.

— Пустити, хай іде собі, хай цей гріх за неї беруть на себе ті, що її посилали до нас, вони тепер їй уже не повірять і самі розправляться з нею. Вона ж наївна дівчина.

— 3 вашою сентиментальністю далеко не заїдем. Більшовики нашим не прощають, — сказав Митла.

— Ми ж не більшовики, — відповів я.

— Добре, ми з нею ще поговоримо, — відповів Володимир.

— Що ж ви, друже Боремський, зараз робите ? — запитав Митла.

— Читаю Шопенгауера, — відповів я.

— Ви все в філософії пропадаєте, — сказав Митла.

— А вас захоплює Шопенгауер ? — запитав Володимир.

— Він дуже гарно лає всіх тих філософів, які мислили і писали не так як він. Він визнає лише одного Канта і то ставить його трохи нижче від себе. Його заносчивість не сердить, а навпаки веселить. У нього все це якось дуже кумедно виходить. Але між тією всією його лайливою полемікою є зернята досить ориґінальні і цінні, — сказав я.

— Вам добре живеться, раз ви можете собі позволити таку розкіш, як читанки філософії, а ми от мусимо займатися отими брудними справами, — сказав Митла.

— Кожному своє, видно вам це більше по душі, — сказав я.

— По душі. Треба ж комусь і тим займатися, — прикрим тоном сказав Володимир.

— А де зараз Галина ? — запитав я.

— Галина зараз по тамту сторону фронту, — відповів Митла.

— А Ярослав Мова — Гарасименко де ?

— Гарасименко також по тамту сторону фронту, — відповів Митла, а пізніше додав : — Що ж, ви вільні, можете займатися своїми справами.

Їдучи до Бужкович, я думав про свою бувшу машиністку, про її нещасну долю, про жорстокість тієї боротьби і взагалі про безглуздість людського життя.

— Машиністка прагнула, добивалась від мене лише крихітку моєї уваги, як мужчини, крихітку тепла, любови, я їй того не дав; вона для мене була лише машиністкою і більш нічого. Може це і штовхнуло її на помсту, — думав я сам у собі. А душу розривав біль і чорна печаль.

У Бужковичах на своїй квартирі я застав ту ж саму медсестру Катрусю, яка мандрувала з нами по Галичині. Вона була весела і життєрадісна.

— Як же ти, Катрусю, прорвалась звідтам ? — запитав я.

— О, були в мене пригоди неабиякі. Недалеко границі мене зупинили троє німців, вони обшукали і знайшли в кишені набої до моєї сімки, яку я загубила. Німець, зобачивши набої, аж здригнувся і почав знову обшукувати мене, а тих двох других пильно приглядались до мене і доброзичливо усміхалися, їх усмішки підбадьорювали мене. Мене відвели в бункер. Там розташовувався цілий рій солдатів. А той, що робив обшук, незабаром десь пішов. Це тільки він один між ними всіма і був дійсним німаком, а всі останні були українці з Галичини. Вони розпитали мене, хто я така, та звідки і куди йду. Я оповіла їм все, як було. Я сказала їм і за вас, — розповіла Катруся.

— А що ж ти їм, Катрусю, оповідала про нас ?

— Я сказала їм, що коли б ви на них наскочили, на моїх друзів, то з вас ані один не залишився б живим, — гордо оповідала Катруся.

— А вони що на те сказали ?

— Зразу всі засміялись, а потім один сказав : « Мені подобається ваш бойовий дух, але стріляти нас нема за що, ми такі ж самі українці, як і ви, того ж самого прагнемо, що й ви ».

— А хто ж там знає, чого ви прагнете. Ви ж носите на собі німецьку шкуру і для німців служите, а ми боремося проти них, — відповіла я.

— А вони що на те сказали ? — з цікавістю запитав я.

— Той же самий мені й відповів : « Зараз проти німців нічого боротися, зараз для нас не німці страшні, а он (показавши на схід) — та червона навала страшна і проти неї треба боротися ».

— Для нас всі страшні і з всіма треба боротися, — я відповіла їм, — і знову всі засміялися, а один встав, обняв мене, поцілував у лоб, й сказав : « Якщо в нас, та ще й на Східній Україні, водяться такі дівчата, то Україна здобуде собі незалежність ». — І у нього покотилися сльози по щоках і я також заплакала. Всі останні крізь сльози сміялися від радости і потискали мені руки, обнімали й цілували. Пізніше виділили з-поміж себе двох, які провели мене на Волинь, — закінчила Катруся.

— Оце тому ти, Катрусю, така весела ?

— Може і тому, — відповіла Катруся, — хіба ж немає чому бути веселій, хіба ж тобі не приємно, що все ще є люди, які думають так, як і ми думаємо, і прагнуть до того, до чого й ми прагнемо.

— Звичайно що приємно : є на світі багато людей, які хочуть добра на землі і наче б прагнуть до добра, але якось усупереч своєї волі роблять зло не тільки іншим, а навіть самі собі, — думаючи і говорячи наче б сам до себе, відповідав я Катрусі.

— А ти, хіба ж робив зло ? — стривожено запитала Катруся, не спускаючи з мене своїх великих, сповнених сльозами голубих очей.

— Не знаю, Катрусю, може я і роблю зло, — задумано і тихо відповів я.

— Так ти ж, краще всіх, знаєш чого хочеш і що робиш, ти ж найкращий зразок для нас усіх і раптом таке говориш ! — з явним жалем сказала Катруся.

Я стояв, дивився у вікно і думав тяжку думу про свою бувшу машиністку і взагалі про людську долю.

— Чого ти такий став, чого мовчиш і десь дивишся якимись неприсутніми очима немов би у якусь незбагненну безодню ? — стривожено сказала Катруся і торкнула мене за плече, немов би хотіла упевнитись чи я живий.

— Так, це правда, зараз я дивлюся у невловиму безодню, ті невловимі безодні є скрізь і всюди, і ніхто не знає, коли хто у неї попаде, — таким же самим позачасовим і « причинним » тоном сказав я.

— 3 тобою, котику, щось сталося. Мені страшно робиться дивитися на тебе, — схвильовано сказала Катруся.

— Сталося, із всіма щось стається, тільки не в одну пору, — продовжував я.

— А що саме сталося ? Скажи ! Що ? — благально допитувалася Катруся.

— Не треба, Катрусю, все знати тобі, так буде краще, — відповів я.

— То скажи хоча — де ти оце був ? — таким же самим тоном запитала Катруся.

— Я був у Крайовій Службі Безпеки, — сказав я.

— А... Он воно що !! І тобі щось загрожує ? — стривожено запитала Катруся.

— Їх фах — це завжди і всім загрожувати і одночасно доводити всім і самим собі про те, що вони всіх захищають, що коли б не вони, то взагалі на світі й життя зупинилося б.

— Але ж і насправді, без них не можна бути ? — допитливо запитала Катруся.

— Без них не може обійтися ані один народ, але ті, що самовіддано борються за волю, за незалежність, за добро і правду, повинні б без них обійтися. Вони із всіми своїми діями ляжуть чорною плямою на весь цей визвольний рух. Вони заплямують чисту і святу кров, пролиту за волю і незалежність найкращими людьми, такими як Славко Гарасименко, — з болем у серці сказав я.

— Бачиш, як то воно є, ми, жінки, і більшість мужчин полягаємо все на віру. Кажуть нам, що їх треба, що без цього не можна, що того добро справи вимагає, і ми віримо в те, і нам легше, ми ніби й ні за що не відповідаємо, а таким як ти, гірше і важче, ніж нам. Ви невилікувальні аналітики, ви все зважуєте на своїх аналітичних вагах, міряєте, роздумуєте, за все берете самі на себе відповідальність і мучитесь. Нащо це все, кому воно потрібне ? Та й що ж в них кращого є ? — запитала Катруся.

— О, саме це останнє, що ти сказала, надзвичайно важливе. Оце ж то і все горе в тому, що в нас нічого кращого немає. Ми до кращого не доросли і тому не могли створити нічого кращого. ОУН — це ми, це те, на що ми здатні були спромогтися. Кращого в нас нічого і немає. Чужинці говорять про нас, що ми, як народ, по своєму дусі, найдемократичніший від усіх слов'янських народів, а насправді наша демократичність не державницька і тому вона дуже швидко переростає в анархізм, перероджується з конструктивної в деструктивну. Анархізм в нас — це психологічний результат довговікової неволі, це звульґаризований протест проти рабства, який швидко переростає в руйнівну силу, яка виступає і проти спроб свого народу створити свою державу, — немов сам до себе сказав я.

— Нащо ти говориш зі мною на такому рівні. Я проста дівчина, я всього-навсього медсестра, мені ще тільки двадцять років. Я не хочу потопати в роздумах, я хочу вірити, розумієш ти це, чи ні ? Я хочу вірити в тебе. У тебе я хочу вірити. Ти гарно виступаєш перед авдиторією, ти запалюєш, ти пориваєш людей до боротьби, в твоїх очах блищить така сила вогню, що можна запалити світ, а зараз тут переді мною чомусь став сіяти зневіру, безнадійність, песимізм. Нащо це робиш ? Де ділась твоя сила, на яку спиралося і вірило так багато таких як я. Ми ж без віри жити не можемо. Ми без віри ні на що не здатні. Ми без віри — ніщо. Я вела себе в бункері в німців сміливо тільки тому, що я вірила. Я вірила в тебе, у твою нездоланну силу, — зрозуміло тобі ? — сказала Катруся.

— Катрусю, ти мене зовсім не зрозуміла. Я не песиміст і зневіри не сію, навпаки, я хочу, щоб ти, насамперед, вірила в саму себе і навчала інших тієї віри в самих себе й у свої власні сили. Тоді як ти закріпишся у своїх власних духовних силах, то тобі не буде страшно якщо розчаруєшся в комусь, як ось, наприклад, зараз у мені. Тоді ти вистоїш і сама, не дивлячись на те, в які умови попадеш. Нам не треба рівнятися на стадні народи, яким потрібні вожді. Ми повинні рівнятися на англійців, які в силу необхідности кожний сам собі стає вождем. Нам потрібна нація індивідумів, а не нація вождів і маси. Слово маси — це гидке слово, якщо воно відноситься до людей, це образа свого народу, це образа особистої гідности кожного громадянина. Адже ж, Катрусю, треба мислити кожному, треба зважувати кожне слово, бачиш же сама, в нас вхитрилися з живих мислящих людей зробити масу, а зі слова « маса » створити ідола для тієї самої маси. А для себе щит, за який ховаються « вожді », якщо хтось їх наважиться за щось звинувачувати. Я хочу, Катрусю, щоб ти навчилася любити наш народ не напудрований, не накрашений, а таким який він є насправді — народ « паралітиків », народ « погній » для інших народів. Я хочу, щоб ти, Катрусю, бачила все таким, як воно є насправді і не розчарувалася ним, не перелякалася того і не заразилася самознищуючим почуттям меншевартости, навпаки, скріпла тим самоосвідомленням і приложила всіх зусиль, щоб нам стати кращими, ніж ми є. Націоналісти на словах ідеалізують свій народ, а як тільки заікнутись про демократію, то вони відразу всі в один голос кричать : « Що, нашому народові демократію ? О, ні, з того нічого не вийде ! Наш народ демократії шанувати не буде, він шанує і поважає тільки грубу силу, нагай ! »

— Це правда, я сама чула багато разів, але ж не вірила і не в силах у тому всьому розібратися. Та по правді кажучи, я й не думала розбиратися. Може нам уже хватить. Мені вже голова спухла від того всього. Ти ж сьогодні зі мною якийсь зовсім інший, не такий, як завжди, — сказала Катруся і принадливо усміхнулась.

— Всі ми кожного дня стаємо іншими, кожний прожитий день збагачує нас досвідом і знанням, вкорочує віку і зменшує ілюзій.

— А ти знаєш про те, що народ по своїй психології схожий на жінок і тому він не любить тих, що говорять про його вади, про його недостатки. Щоб прихилити до себе народ, заручитися його підтримкою, треба про його вади промовчувати, а натомість, більше говорити і писати про все те, що є хорошого в нашому народі, зрештою, ти й сам завжди так і робиш, а от сьогодні тільки щось на тебе найшло, — сказала Катруся.

— Це правда, що народ, так як і жінки, люблять те, що возвеличує їх і хвалить. А треба, щоб наш народ був схожий на мужніх мужчин, в яких вистачає мужности терпеливо вислуховувати про їх вади, щоб відразу їм виповісти нещадну боротьбу, — сказав я, — бо по-іншому нам і справді не стати повноцінною нацією. Посилення своїх внутрішніх духовних сил і віра в них повинна увійти в основу виховання підростаючого покоління. Кожний громадянин повинен бути свідомим того, що він є повноцінною частиною громади і на ньому лежить відповідальність за сучасне і прийдешнє всіеї громади, усього народу.

*)	У рукописі — нечітко.