Данило Шумук
За східнім обрієм

У той час Січ перемістилась у села Владинополь*), Олеськ і Овлочин Володимирського повіту. Перемістилась туди й лікарня.

Після вишколу Лісовика направили десь у Рівенську область, а мені в письмовому порядку доручено було проробити « Постанови третього Надзвичайного Великого Збору ОУН ». Через декілька днів приїхав Крилач і ми з ним уложили графік зібрань людей зі східніх областей в кожному районі, на яких я мав зачитати « Постанови третього Надзвичайного Великого Збору » і відповідно проінтерпретувати їх. Йшлося про те, щоб люди зі східніх областей мали ясну уяву про те, за що бореться ОУН. Згідно уложеного нами графіка Крилач дав указівки всім районовим провідникам, щоб вони на вказане число підготовили відповідну кількість продуктів та забезпечили домівкою для зборів і явкою всіх наших східняків. Районові провідники вказівки свого зверхника завсіди виконували блискуче. Все було зроблено своєчасно й акуратно. 3 Володимирського району всіх східняків було скликано в село Владинополь до школи. Ідучи до Владинополя, у селі Верба, я зустрів Коршуна, на прізвище Дідух, з Горохівщини. Він якраз їхав з Владинополя. Його тоді зняли з командира куреня за те, що він на власну руку вів « переговори » з Федоровим і відпустив червоним партизанам масло з маслозаводу у підзвітній господарчій референтурі ОУН. До мене Коршун віднісся тоді чомусь вийнятково заграваюче, а я відповів йому байдужою ввічливістю. Схвалювати його цей вчинок, чи гудити я не став. У Владинополі в школі було зібрано щось із 75 чоловіка. Серед зібраних були учительки, агрономи, лікарі, колишні солдати та офіцери Радянської Армії. В більшості слухали вони цей документ з цікавістю, я б сказав, хоча всі добре знали про те, що тим ідеям здійснитись не суджено. Звичайно, в інтерпретацію тих ОУН-івських ідей я вкладав усе свою ідею. У тому якраз таїлась уся суть моєї роботи, що я мав змогу протискати на вишколах, у своїх виступах, вільних бесідах і статтях свої власні ідеї, які зложилися у мене в наслідок досвіду і роздумів. Програмові постанови я читав й інтерпретував два дні по шість годин.

На другий день, ідучи з обіду, раптом, абсолютно несподівано, я побачив підводу, з якої зіскочила та ж сама медсестра, яку я привіз із села Вербичне на Січ й примістив її у лікарні на роботу.

— Де ти тут взялася, Катю, — спитав я.

— Я до вас, — з сумом у очах сказала вона.

— О, цікаво !... А як же ти знала, що я тут ? — весело запитав я.

— Вранці сказали мені хлопці, котрі вас бачили.

— Добре, тоді підемо до учительської і там поговоримо, — сказав я і показав їй дорогу.

— Чи ви знаєте про те, що на неділю призначене моє весілля ? — сказала Катя.

— Та звідкіля ж би я мав знати про такі речі ? — весело відповів я, а тоді додав : — То може ти приїхала просити мене на весілля ?

Катя закрила очі руками й заплакала. Від того плачу мені чомусь защеміло біля самого серця, я став її допитуватись, чому вона плаче.

— Зі мною хоче одружитись, всупереч моєї волі, узбецький командир, — крізь плач сказала Катя.

— А !... Он воно що !... А ти казала про те Сосенкові ?

— Ні, не казала. Вони з Сосенком заодно, а крім того зараз тут Сосенка немає.

— То чого ж ти, Катю, властиво хочеш від мене ?

— А до кого ж мені звертатись, як не до вас ? Ви ж мене забрали з Вербичного й привезли на Січ, ви мене влаштували на ту роботу. У мене ж тут немає ані батька, ані брата, — отож я й задумала звертатись тільки до вас.

— Гаразд, може щось і придумаю. Взавтра увечері я від'їжджаю.

Ми вийшли надвір. Катя сіла на свою підводу й рушила їхати. Аж тут нараз парою розкішних коней появився узбецький командир з трьома своїми узбеками, відразу схопили Катю і пересадили на свою підводу.

Ця картина схвилювала й роздратувала мене. Я став думати не про постанови, яких ще не дочитав, а про те, як забрати Катю. А часу було мало, я мав від'їхати взавтра увечері, і людей у мене під руками не було таких, щоб мені допомогли.

Постанови я дочитав і післав до штабу, щоб мені дали охорону переїхати залізницю Ковель-Володимир, яку стережуть німці.

— Взавтра на Січ їде — Олесь зі своєю охороною, то й ви з ним поїдете. Він буде на вас чекати біля лікарні в селі Овлочин, — сказав секретар штабу загону.

— О, думаю собі, — це ще складніше. Але на подвір'ї біля штабу я зустрів Павленка-кубанця з його товаришем і зразу подумав : а чи не завербувати його на ту справу ? Павленко, побачивши мене, дуже зрадів.

— Що ти, Гриша, тут поробляєш ? — спитав я Павленка.

— Земляків своїх крадькома забираю від німців з Володимира.

— Може взавтра ввечері ви обидва захочете зі мною поїхати в Січ ?

— Як накажете, так і буде, — відповів Павленко.

В Олеську, недалеко від Владинополя стояв Олесь зі своїм відділом. Я був з ним у добрих відносинах. Я й написав йому, щоб виділив мені двох стрільців зі скорострілом в охорону. Два добрих зі скорострілом стрільці на підводі прибули своєчасно. Кубанці теж були готові.

Зі мною їхало двох кубанців і фурман. Олесеві стрільці їхали з-заду за нами. В Овлочині біля лікарні нас зупинили узбеки з усіх боків. Це був так званий Леґіон Узбеків при УПА. Їм було доручено охороняти лікарні, тартаки, млини, маслобойні й мости. Три підводи з узбеками були вже готові від'їжджати. Узбеки хотіли їхати з-заду, але я на це не погодився й вони мусіли їхати поперед мене.

Була вже глибока осінь 1943 року. Дощі йшли безперестанно, дороги розкисли. Я їхав через Ралочки**) і думав про Катю. В кінці села я сказав Павленкові і його другові: злізьте тихенько з підводи, залишіться незамітно з-заду, розшукайте зараз же медсестру Катю і скажіть, щоб вона негайно їхала з вами в село Ревушки. Підводу візьмете у станичного. У Ревушках я буду на вас ждати в школі у Ярослава. Зрозуміли ?

Робіть це все тихо і спокійно. Павленко знає усю ту історію. Недалеко від залізниці (назву того села я вже забув) ми зупинились, щоб довідатись чи можна спокійно переїхати переїзд. В міжчасі ми злізли з підводи і зайшли до близької хати.

— А де Павленко зі своїм другом ? — запитав мене Ташкент.

— Вони залишились в Овлочині, — відповів я. Ташкент відразу здогадався у чому справа і аж на лиці змінився, але більше й слова не промовив.

Десь опівночі до кімнати Ярослава у Ревушках у школі ввійшли Павленко, Катя і його товариш. Катю я велів відправити на хутір за село й наказав їй нікуди не виходити. Вранці Ташкент, зустрівши Павленка, відразу накинувся на нього з криком :

— Де дів Катю ?

— Катю забрав Боремський, а де він її дів, я й сам не знаю.

Вранці я пішов до редакції, якою тоді завідував маґістер Кузьменко. Мене там усі зустріли з загадковими усмішками, а дружина Кузьменка аж сяяла. Збагнув я відразу, що причиною їх піднесеного настрою являвся я, але в чому саме суть, здогадатися не зміг і запитав:

— Чому це ви всі у такому піднесеному настрою ?

— О, ви ж тепер у нас герой дня, — грайливо сказала Кузьменкова дружина.

— Про що це саме йдеться ?

— Ну, хіба ви не знаєте, про що йдеться ? Оце щойно був тут Ташкент і аж тремтів від розпуки і злости, що ви вкрали в нього наречену, — весело сказала Кузьменкова.

— Він уже тут, у Ревушках, усіх оббігав, — додав Кузьменко.

— Я, як женщина, радію з вами, — сказала Кузьменкова. — Ви добре вчинили. Звичайно, що будуть лаяти наші сухі політикани, але це дрібниця. Їм усім здається, що вони багато знають, а вони навіть основного не знають. Вони не знають, що таке любов, а це ж основне, найосновніше у житті людей. Любов скрашує все життя і вона всемогутня.

— Може воно ж так, може й ви маєте рацію, але саме тут, з Катею, йдеться зовсім не про любов, — сказав я і розповів їм усю історію.

— Все це так, але Катя поїхала розповісти вам про це тільки тому, що вона вас кохає, а ви вирвали її з-під самого носа в Ташкента напередодні одруження також тільки тому, що ви її кохаєте, — сказала Кузьменчиxа.

— Якщо воно й так, то я про це довідуюся щойно від вас, бо Катю забрав зовсім з інших мотивів, — жартуючи сказав я, — мотиви... всі ті мотиви мені в порівнянні з любов'ю — ніщо !...

— Ви тими своїми мотивами, як соромлива дівчина прикриваєте любов, яка є найціннішою перлиною у житті людей всіх віків і народів, — зовсім серйозно сказала маґістрова дружина.

— Не тратьте, друже, сили, здавайтесь ! — жартуючи сказав Кузьменко.

Перед обідом до мене на домівку прийшов посланець від Володимира і вручив мені запрошення на обід. Прочитавши, я глянув на посланця і сказав :

— Добре, я прийду.

— Мені веліли прийти разом з вами, — відповів посланець.

— Гаразд, підемо разом, — спокійно відповів я. Цього кремезного молодого хлопця видно було добре натренували, як треба водити арештантів; він увесь час ішов на півтора крока з-заду мене, з лівого боку.

У домівці Володимира хлопець відхилив двері, стукнув закаблуками й відрапортував, що наказ виконано. Володимир вийшов назустріч, і, дружньо привітавшись, запросив до своєї кімнати. Крім Володимира був там іще Залісний. Він теж привітався по-дружньому. Незабаром господиня дому спитала, чи можна подавати. Володимир ласкаво попросив :

— Подавайте !

Обід був поживний і смачний, особливо вареники з сиром, залиті сметаною. Володимир і Залісний тримались вільно й весело, а я весь час був насторожений, знаючи, що поліція ніколи нікого без жодної справи не викликає.  Раз уже покликали і так грайливо себе ведуть та ще й пригощають, знак — що від мене чогось їм треба.

При обіді Володимир, так собі, між іншим, запитав :

— Як там ваші справи, як робота ? Чи ніхто, ніде, не робив вам яких перепон ?

— Цю роботу з « Постановами третього Надзвичайного Великого Збору ОУН » я тільки розпочав і все йде ніби за пляном, — відповів я.

— А що це там у вас трапилось із Ташкентом ? — дуже серйозно спитав Володимир.

Я оповів йому про той весь скандал якнайдокладніше.

— Я боюся, друже Боремський, щоби ви через той скандал не змаліли, — сказав Володимир. — Ташкент нам потрібний, він робить у нас добру роботу, я б йому не пожалів навіть і сестри рідної.

— А я зовсім іншої думки. Як на мене, ми не маємо права розпоряджатися й своїми сестрами, а про чужих сестер і мови бути не може, — відповів я.

— До цього часу я вас вважав за політика, а виявляється, що ви сентиментальний гуманіст-романтик, — сказав Володимир, — а сентименталізм з політикою поєднати неможливо.

— Усе залежить від людей. Якщо ви навіть найкращу, найшляхетнішу справу доручите неохайним людям її реалізувати, то « бруд » їх рук ляже чорною печаткою на ту справу і від тоді вона перестає бути шляхетною. Можуть змінюватись уряди й партії, але як довго не стане кращою сама людина, так довго значимого покращання в суспільстві не настане. А саму людину кращою може зробити мистецтво, література, а не політика, бо це ж царина духа, — відповів я.

— Вам би краще підійшло читати естетику в університеті, а не політику, та ще й у наш вовчий час, — сумно сказав Володимир.

— Це було б чудово, якби мені судилось стати викладачем естетики; на жаль, я не зміг здобути університетської освіти й тому не маю права читати естетики.

— А політику маєте право читати ? — з усмішкою запитав Володимир.

— Політику маю право читати хоча б тому, що я її добре знаю, — категорично відповів я.

— То чого ж ви такої низької думки про ваш предмет ? — запитав Володимир.

— Тільки тому, що я цей предмет знаю. Політика й політики ступенюються. Найбруднішою політикою є політика найвища. І так, по східцях, іде до низу. А взагалі рівень політики в кожній країні визначається культурним рівнем самого народу. Якийсь мудрець давно вже сказав : « Який народ, така у нього й влада». Політики, державні мужі, міністри й президенти не бувають кращими від свого народу — і навпаки, — відповів я.

— А на лекціях ви також ведете такі бесіди ? — діловим тоном запитав Володимир.

— О, це вже питання фахове. Ні, там я читаю лекції й інтерпретую окремі неясні місця в дусі прочитаного офіційного матеріялу, — відповів я.

— Гаразд, робіть, як знаєте, не мені ж вас учити. А все таки було б добре, якби ви не вмішувались у сторонні справи, — на закінчення сказав Володимир.

Залісний увесь час сидів мовчки і з профілю пильно приглядався до мене, ніби він був справжнім психологом. А все ж, хоча в них ерудиція й низька, а поліцейська хватка є, — думав про себе я.

Виїхати з території Січі без перепустки було неможливо. На всіх дорогах і мостах стояли « застави » УПА із узбецького « леґіону ». Перепустку на Катю я взяв і відповідно одягнувши її за стару бабу ввечері відправив підводою на Горохівщину. Узбеки на мосту через Турію за перепусткою пропустили підводу, зовсім і не помітивши Каті.

Із Іванівського***) району мене відкликали на перевишкіл вишкільних груп. Перевишколом керував маґістер Кузьменко. Я, як звичайно, читав політику і геополітику. На тому вишколі жінок від чоловіків не відокремлювали, бо це ж, по суті, був вишкіл інструкторів, які вже до того й самі вели вишколи. Більшість з них мали вищу освіту. Цей вишкіл відбувався в селі Стрільче. У Стрільчі, як і завжди, зупинявся у Ковальчуків. У них була для мене стала домівка на час мого перебування в їх районі. Ковальчуки та Братуні завжди любили зі мною бесідувати, а вірніше — дорікати мені за всі неполадки в свому районі. Тим разом до Ковальчуків прийшли й Братуні, тобто Братунь Андрій зі своєю дружиною. Стіл Ковальчуки накривали досить гарно. При обіді я завжди сидів на почесному місці. Ліворуч від мене сиділа дружина Братуня. Між усіх вона була мені там найближчою, родом з Любомля, з родини Ужвіїв. Випивши по чарці яблунівки, Братунь, допитливо глянувши на мене, спитав:

— Скажіть мені, будь ласка, пане Боремський, чи ви вірите в успіх тієї боротьби, в якій берете участь ?

— Ні, не вірю, — відповів я не замислюючись і на мить.

— 3 тієї пори, як американці й англійці висадились у північній Африці й узяли курс на Сицілію, а згодом і на Італію, стало ясно, що наша боротьба засуджена на провал, — додав я.

— То який же тоді сенс боротися, знаючи, що все це засуджене на погибіль, — немов би сам до себе сказав Братунь.

— Мій сенс боротьби полягає в тому, що боротьбу за незалежність я вважаю боротьбою справедливою. Коли б я до питання боротьби підходив з погляду обивательської логіки, логіки міщанина, то насамперед я б запитався : — а що мені з того буде ? Лавровий вінок, слава, багатство, влада чи може тюрма й смерть ? Але ж я за натурою не міщанин, не обиватель і таких питань собі не ставлю. Для мене основними маяками в житті є правда, добро, краса й любов, — відповів я.

— А чи ви вірите в те, що ОУН носить у собі всі ті перелічені вами чесноти ? — з виразом докору на лиці, прищуливши очі, запитав Братунь.

— Ні, я в це ніколи не вірив і не вірю. Своїм духом ОУН є антидемократична організація. Це тоталітарна організація, зовсім не відповідає моїм духовним потребам і естетичним смакам, та що поробиш, коли в нас кращого немає, — відповів я.

— Невже ж у нашому районі не можна було підшукати кращої людини на районового провідника, ніж оцей Хмара. Це ж ледар !... У школі вчився заледви на трійки і насилу закінчив сім клясів, — з явним докором сказав Ковальчук.

— Я не маю права знімати й ставити районових провідників, це не входить у мою компетенцію, але якщо ви згідні, то я зможу через відповідні канали зробити так, що Хмару знімуть, а на його місце поставлять вашого Стефка, — сказав я.

— О, ні, ні, ні !... Наш Стефко має роботу, він же в нас нештатний шкільний інспектор, — сказав Ковальчук.

— Шкільним інспектором краще б личило бути вам, пане Братунь, а Стефко молодий, міг би бути хорошим районовим провідником, — сказав я.

— Це не по-державницькому, пане Боремський, висувати інтеліґенцію на явний провал. У нас інтеліґенції мало, її треба зберігати для більше серйозних справ. Інтеліґенція мае зайняти свої місця тоді, як буде уже будуватися своя незалежна держава, — важно сказав Братунь.

— Найбільше горе нашого народу таїться якраз у тому, що наша родовита інтеліґенція замість того, щоб самій мислити по-державницькому і своїх дітей до того привчати, вона міркує про те тільки, як би краще пристосуватись до ладу нового загарбника, а коли він пічне охлявати, своєчасно відійти від нього, чекаючи терпляче на іншого. Ось пригляньтеся, скільки нашої тієї родовитої інтеліґенції в 1941-1942 рр. вірно служили німцям, а в 1943 році відійшли від них. І тільки завдяки ОУН-івському рухові їх німці не змогли вивезти до Німеччини. І вони з капустяною мудрістю грають ролю патріотів, а глибоко в своїй дешевій душі готуються служити новим загарбникам, не зважаючи на те, якої вони масті і звідкіля вони прийшли б на наші землі, — піднесеним голосом сказав я.

Братуні і Ковальчук сумно спустили голови і мовчали, ніби і не чули, про що йшлося. Тільки дружина Ковальчука Афанасія аж сяяла від задоволення, а як Братуні пішли, сказала :

— Оце ви їм добре дали. Вони ж самі зустрічали німців з надзвичайною радістю і вислуговувались їм, як тільки могли. Андрій відразу став директором гімназії в Горохові, а тепер він уже проти німців та й на ОУН дивиться звисока. А ось побачите, як тільки прийдуть більшовики, він відразу пристане до них, а коли б прийшли англійці чи навіть турки, міг би з такою самою охотою пристосуватися і до них, лиш би тільки дали йому хоча маленький доступ до корита. Таким самим умільцем була і їх Ростя. У майстерності вислужництва і робленні кар'єри їх ніхто не перевершить.

— А як же він у молодості зважився стати основоположником « С... »****), — запитав я.

— Він у тому « С... » нічим не ризикував, а реальна перспектива стати депутатом до польського парляменту його сильно принаджувала. В КПЗУ то він не піде, бо це небезпечно, можна попасти в тюрму, — сказала Афанасія.

Закінчивши свою роботу на Горохівщині, я поїхав на Берестеччину. Це був мій останній район в 37-й окрузі, в якому я читав « Постанови третього Надзвичайного Збору ОУН ». Люди для прослухання моїх лекцій були зібрані до школи в селі Смолява. Закінчивши свою роботу в Смоляві, я переїхав до села Лобачівки і зупинився в лісі на одному хуторі. Повертатися на Січ було вже неможливо. Січ захопили червоні партизани і рухалися в напрямі Горохова і Берестечка. Відділи УПА безладно відступають. Червоні партизани заняли всю Володимирщину і Горохівщину. Районовий провід Берестецького району під маркою комуністичної підпільної організації відбив від німців 27 казанських татар і 14 грузинів. Німці тих людей навербували серед полонених, і вони служили в німців в охороні кордону між Волинню і Галичиною.

Районовий провід звернувся до мене, щоб я допоміг їм роззброїти тих людей. Я насамперед рішив подивитися на них. Стояли вони на хуторі недалеко від Лобачівки. Татари зробили на мене враження добрих вояків. Були це молоді здорові xлопці. Дисципліна у них була відмінна. Надворі біля їх домівки стояв вартовий зі скорострілом і нікого не підпускав навіть здалеку. Нас він затримав за сто метрів і зараз же викликав свого командира. Командир вийшов назустріч і провів до хати. Було нас троє : районовий провідник із своїм суспільно-політичним референтом і я. Татари взяли мене за якогось високого діяча в комуністичному відділі і мабуть тільки тому бадьоро деклярували свій патріотизм до Радянського Союзу.

Звідтам пішли ми до грузинів. Грузини були трохи старші віком. Не було в них і ознак будь-якої дисципліни. Вони зненавиділи війну і тільки й мріяли про свою Грузію. Від грузинів забрати зброю можна було легко, а за татар треба було добре подумати. Видно було по усіх, що добровільно не віддадуть зброї.

Відділи УПА, які відступали перед червоними партизанами, були всього за яких десять кілометрів від нас. Йшлося про те, щоб татар роззброїти ще до приходу відділів УПА, бо тоді та зброя залишилась би в районового проводу, а особливо пістолети, на які всі гострили зуби.

Я написав до Сосенка командира загону УПА, щоб він вислав на один день у моє розпорядження чоту стрільців, добре озброєну з « максимом ». Сосенко відповів, що він постарається задовольнити моє прохання, але, по суті, він уже не командир, бо він уже находиться під наглядом своєї ж жандармерії.

На другий день прибула чота стрільців, добре озброєна, із « максимом ». Ми розставили ту чоту так, щоб їй був з їх укриття добрий обстріл видолинки, на яку ми заплянували вивести озброєних до зубів 27 татар. Чотовий швидко розставив свою чоту на вказані точки. Уся зброя чоти скерована була на видолинок. Коли все було готово, пішов до татар районовий провідник і сказав їм, щоб вони в повному бойовому порядку з усією зброєю вийшли на той видолинок і щоб командир, вишикувавши їх там, прийшов на хутір і доповів.

Я з районовим суспільно-політичним референтом сидів на хуторі й через вікно дивився, як татари виходили на видолинок. По-військовому, двійками, вони прийшли на видолинок і за командою спинились. Ми з тривогою в душі слідкували за ними. Командир став перед ними, сказав пару слів і бігом побіг до хати, де ми на нього чекали. У хаті був районовий провідник Дідух із села Мислині, районовий суспільно-політичний референт і я. Татарський лейтенант, увійшовши до хати, по-військовому підійшов до столу і ставши струнко, доповів мені, що його солдати чекають на дальші накази.

— Від імени командування Української Повстанчої Армії наказую негайно повернутися до своїх підвладних і дати команду скласти на місці всю свою зброю і зараз же доповісти мені. Інакше ми змушені будемо застосувати силу. Зроблено все так, що опір вам нічого не дасть.

Лейтенант зблід. Рука потяглась до кобура та зразу ж і опустилась. По короткій павзі лейтенант, стукнувши закаблуками, сказав :

— Наказ буде виконано ! — Повернувшись, швидко вийшов з хати і побіг до своїх підвладниx. Затаївши дух, я пильно стежив за лейтенантом і його татарами. Вони стояли непорушно в нервовій напрузі. Лейтенант, добігши до них, виструнчився і хвилин п'ять щось їм говорив. Тоді скомандував і дволава татар повернулася вправо. Лейтенант вийшов перед свою колону, перший зняв з себе пістолета й поклав його на землю. За лейтенантом те саме зробила перша двійка татар, повернулась і перейшла назад своєї колони. Отак у строгому порядку всі склали зброю і знову стали на свої місця. Лейтенант знову прибіг до нас на домівку і доповів, що наказ виконано. Тоді ми всі разом з лейтенантом прийшли до колони татар і дали умовний знак своїй частині, яка вийшла до нас. Татари, зобачивши максима з обслугою й добре озброєну чоту, все зрозуміли. Отже нам дісталось новеньких німецьких 27 пістолетів, 27 автоматів і 2 скоростріли. Лейтенантові ми дозволили взяти свій пістолет. Татар відвели на їх домівку, а пізніше розкватирували по хатах, по двох на хату. Незабаром те село захопили червоні партизани. Командира татарського відділу, за свідченням селян, розстріляли червоні, а решту татар зачислили до червоної партизанки.

*)	У рукописі — нечітко.
**)	У рукописі — нечітко.
***)	У рукописі — нечітко.
****)	У рукописі — нечітко.