| Попередня сторiнка | "ЗА СХІДНІМ ОБРІЄМ" | Наступна сторiнка |
У Малих Стиднях на зв'язковому пункті нас відділили від сотні й примістили на квартири кожного окремо. На третій день мене викликали на подвір'я. Там на мене ждав якийсь незнайомий мені, старшого віку, чоловік.
— Це ви Боремський ? — запитав він мене.
— Я.
— А я Горбенко, — сказав незнайомий і подав мені руку.
— А де Галяпа ?*) — запитав я.
— Галяпа зараз далеко звідси і його не зможете побачити. Я можу його замістити, — сказав Горбенко.
— Це мене посилають на Схід ? — запитав я.
— Ні, вас прислали сюди, а тут буде видно, куди вас направити, — відповів Горбенко.
— От розкажіть мені про свою роботу, а вірніше, розкажіть насамперед як ваше здоров'я, як забезпечена сім'я, а тоді вже про роботу. Я оповів йому все як про себе, так і про свою роботу,
— Ось ви оповідали, що буваєте по куренях і сотнях, що разом із сотнею спали та їли. Це добре ! Але чи ви колись дивились на білизну стрільців, і чи питали їх, скільки разів на місяць їм організовують лазню та міняють білизну ? — запитав мене Горбенко.
— Ні, і в голову мені таке ніколи не прийшло, — відповів я.
— А як самі регулярно миєтесь і міняєте білизну ? — запитав мене і одночасно кинув оком мені на шию.
— Ні, не регулярно, як доведеться, — відповів я.
— Ото ж то й наше горе. Як приходимо до людей, маємо мову про високі ідеї, а на людину, таку людину, що стоїть перед вами — забуваємо. Ми усі повинні цікавитись, найменшими дрібницями, бо стрільцеві, якщо навіть черевик тисне, то й то він уже виходить з ладу, а буває й так, що не тільки ногу тисне, а й душу. Адже ж ми повинні вміти і в душу людині заглянути, пізнати її переживання, — сказав Горбенко.
— Про все те, що оце ви говорите, у нас досі ніхто й не думав.
— А які у вас відносини зі східняками ? — запитав Горбенко.
— Вони у розпачу.
— Чому ?
— Вони говорять, що тепер вишукують з-поміж них і розстрілюють офіцерів, а незабаром будуть стріляти всіх полонених. Найбільше їх турбує доля майора Солов'я і капітана... та головного лікаря Січі.
— Так, друже, у нас не все виблискує і ще не скрізь і не все робиться так, як треба, але публічно обурюватись з приводу того і виявляти свої емоції не треба. Ви мене зрозуміли ?
Їдучи назад до Колок, я довго думав про самого Горбенка і те все, що він говорив, та як говорив. Він зробив на мене враження дуже мудрої, вдумливої та проникливої людини. Тоді я про нього ще нічого не знав. Згодом мені стало відомо, що Горбенко — це Волошин Ростислав, член Президії центрального Проводу ОУН, що він на Волині й Поліссі займає посаду відпоручника центрального Проводу по нагляду за діяльністю Крайового Проводу ОУН. І що центральний Провід змушений був установити такий нагляд тому, що крайовий провідник Охрим, він же і Головнокомандуючий УПА-Північ під псевдом Клим Савур, вийшов з підпорядкування Максима Рубана, себто Лебедя Миколи, і перестав йому звітувати. Охрим не звітував і перед Горбенком. Але перед Горбенком звітували всі члени Крайового Проводу і всі його поважали, в першу чергу як розумну й хорошу людину. Про це все першим мені оповів полковник Ступницький. Він вийнятково з великою повагою ставився до Ростислава, хоча сам не був членом ОУН.
Повернувшись до Колок, я залишився без призначення й роботи. Штаб військової округи перемістився до ...**). Федір десь поїxав. Галини також не було. Отож я мріяв трохи відпочити на своїй давній квартирі в Колках, не даючи нікому нічого знати про себе. Через кілька днів до мене на довідку прийшов якийсь молодий гарно зложений брюнет. Він був озброєний у німецький автомат і пістолет.
— Це ви Боремський ? — запитав мене.
— Так.
— Вас просить Володимир, щоб ви зайшли до нього, — сказав брюнет.
— А хто ви такий ? Як вас зовуть ? — запитав я.
— Зовуть мене Куком, я районний референт СБ, — гордо відповів Кук.
— Добре. А куди йти ? — запитав я.
— Підемо разом, — відповів Кук.
Господарка дому й її донечка тривожно з співчуттям подивились на мене.
У великому приміщенні якоїсь установи мене зустрів Володимир і потиснув мені руку. Він тоді був першим заступником крайового референта СБ. Родом з Піддубець — Анатолій Козар. Володимир провів мене в обширну кімнату. Там стояло два ліжка, письмовий стіл і вісім гнутих стільців. На столі лежала папка.
— Я вас, друже, попросив сюди, щоб ви зазнайомились он з тією папкою, — показав кивком голови на стіл.
— Добре. Якщо ви вважаете за потрібне, я познайомлюсь.
— Тому то я вас сюди й покликав, що вважаю за потрібне, щоб ви самі познайомились з тими документами, — сказав Володимир.
— Я піду, а ви спокійно й уважно прочитайте все, а тоді поговоримо.
Це були протоколи допитів сімох осіб зі східніх областей на чолі з головним лікарем загону, що був на постої в Колках. (Я того лікаря не знав). Всі протоколи були надруковані на машинці, лише покази лікаря були написані власноручно олівцем. У тих протоколах йшлося про підпільну комуністичну організацію в загоні УПА та про її шпигунсько-диверсійні пляни. В основному « сипав » ту організацію лікар, а всі інші на очній ставці підтверджували й продовжували « сипати ». Покази лікаря написані власноручно ним самим, гидко було читати. Читаючи всю ту його гидоту, мені й той чоловік став гидким.
Через декілька годин прийшов Володимир і допитливо подивившись на мене запитав :
— Прочитали ?
— Прочитав, — відповів я.
— Зараз я покличу сюди доктора й ви самі розпитаєте його, як це сталось, що він дав такі покази, — сказав Володимир і вийшов.
Через декілька хвилин відчинилися двері й увійшов Володимир з доктором.
— Оце наш доктор, з яким ви хотіли побесідувати, — сказав Володимир і вийшов.
Доктор був уже літньою людиною. Обличчя його було якимсь не справжнім, наче б маскою, за якою таїться переляканий сам себе чоловік.
— Я не з СБ, я з суспільно-політичної референтури. Мене цікавить, як це сталось, що ви власноручно написали такі покази.
— Хіба це я погано для вас зробив ? — на питання відповів питанням.
— Не про те йдеться. Мене цікавить, чи били вас, чи може якимись іншими засобами заставили говорити, а пізніше — писати. Це якраз найважніше, що ви самі писали, — сказав я.
— У мене тут у Колках дружина й двоє дітей. Я ж хочу жити ! — відповів доктор.
— Ага, зрозуміло, — сказав я.
Більше розмовляти з тим доктором мені не було охоти. Незабаром увійшов Володимир і бистро глянув на лікаря, а тоді перевів погляд на мене і сказав :
— Ви, я вже бачу, поговорили ? — запитливо і ствердно сказав Володимир.
— Так, уже ! — сказав я.
— Ви можете йти ! — сказав Володимир докторові.
Доктор вийшов.
— Оце бачите, яка в нас робота. Я покликав вас сюди, щоб ви самі переконалися у безсумнівній непевності тих людей, яких ми арештовуємо.
— 3 того, що ви мені показали, то я бачу, що це великий негідник, але про тих, на кого він сипле, я того сказати не можу.
— Там-ті ще гірші, — відповів Володимир.
— Цей говорить правду, там-ті видають по одному чи двох справжніх винних, а до них прищібають по три-чотири наших найкращих людей, та й ото зорієнтуйся в отій плутанині : хто винний, а хто не винний. Отож тому іноді терплять і безвинні хороші люди.
— А як же ви їх розкрили ?
— Один з них, по псевду Нуль, — вербував одну нашу дівчину у свою сітку. Дівчина ця із східніх областей. Її батька чекісти розстріляли в 37 році. Батько її був академіком. Отож та дівчина доповіла про це свому зверxникові. Після того їй сказали погодитись співпрацювати з ними. Вона погодилась. Тоді їй дали завдання розвідати, коли й де він ночує. Оце на тому й закінчилась її « співпраця » з ними. Ми взяли Нуля, він видав лікаря, а лікар — останніx. Вони мали доручення викрадати наших провідників і відводити в штаб Медвєдєва, або в крайньому випадку вбивати їx. Зв'язок з Медвєдєвим тримав один колківський комуніст ще з польських часів. Він устиг утікти, — оповів Володимир.
— Тяжкі і тяжкі всі ті справи, дуже тяжкі, — сказав я.
— Але хтось же мусить тим поратись, — немов виправдуючись, сказав Володимир.
— То так !... У всіх державах є поліція і у всіх державах є злочинці, а в нас держави ще нема й невідомо, коли вона буде, а поліція вже є, — сказав я ніби жартуючи.
— Добре, мені треба ще йти. Ви, друже заночуйте в нас. Я прийду, то ми ще поговоримо, а взавтра вранці підете... Ви ж однаково зараз без роботи, — сказав Володимир і пішов.
Я ліг на ліжко — довго лежав і думав про все, тільки одне мені не приходило в голову, що якраз тоді в тому самому будинку вирішувалась моя доля : чи ходити мені далі по білому світу чи ні ?
Володимир прийшов пізно, я вже спав. Вранці під час сніданку Володимир мене запитав :
— Чим ви, друже, зараз зайняті ?
— Дочитую « Силу волі » (« Воля моци ») Ніцше, — відповів я.
— О, це має бути хороша річ ?... Тією працею Ніцше захоплюються всі, але я сам її ще не читав, — сказав Володимир.
— Я не знаю, хто чим захоплюється, але мені філософія Ніцше не підходить, — категорично заявив я.
— Цікаво... Чому ж саме ? — здивовано запитав Володимир.
— Ніцшівська надлюдина по суті є антилюдиною, тому кожна шануюча людей і себе людина ставиться до антилюдей з огидою. На ту антилюдяну філософію Ніцше фашисти сперли свою ідеологію. А практичне застосування її в житті — це є злочин. Гори розстріляних і спалених людей — це філософія Ніцше, наочна дія тих ніцшовських « надлюдей » — сказав я.
— А в Луцьку, у тюрмі, без слідства й суда розстріляли тисячі людей також антилюди ? — з докором сказав Володимир.
— Так, це зробили також антилюди, — сказав я. — І в Домінополі розстріляли поляків такі ж самі антилюди. Нормальні люди такого робити не можуть.
— Якщо з усіх боків людину оточують антилюди, то щоб вижити, вона також змушена стати антилюдиною, — сказав Володимир.
— Узаконювати за будь-якими мотивами ту ніцшовську надлюдину, — це стати на шлях деґрадації роду людського, це патологічна психологія, — сказав я.
— Ну, добре... Доведеться самому прочитати того Ніцше, — сказав Володимир і попрощався зі мною.
— Так, неодмінно треба самому читати і самому думати, — сказав я.
Господарка дому, зобачивши мене, аж ойкнула, аж руки заломила:
— Ой, Боже, як добре, що ви вернулись, а ми вже думали, що ви не вернетесь...
— А чому б це я мав не вернутися ? Мої ж речі залишилися у вас... — зовсім спокійно сказав я.
Господарка дому сумно похитала головою, а тоді додала :
— Кого забирає цей чоловік, який забрав вас, то ті люди більше вже ніколи не повертаються додому.
— Я цього не знав, чую це вперше, — щиро сказав я.
— О, це страшні люди, страшніші навіть від Ґестапо й Чека, — додала господарка.
— А УПА ви так само боїтеся ?
— Ні, тих ми не боїмося, це хороші хлопці. Вони у нас на квартирі стояли, то це золото, а не хлопці, а тих СБістів, чи як там вони називаються, вони також не люблять, — відповіла господарка.
Надвечір я пішов у лазню. Помившись, лежав у теплій воді і думав : тіло то легко помити, а душу очистити від усіх тих брудів, що всупереч волі начіплялись до кожної людини, — значно трудніше. — Мені ж хотілося знайти таку партію чи організацію, яка б очищувала людей, робила їх ліпшими, а вийшло навпаки — я забрудився в тих партіях притаманним їм брудом, — думав собі я. Пізніше потішав себе тим, що ті партії чи організації — це ж активніша частина нашого народу, це організовано діюча частка. Отже ж не можна допустити до того, щоб там не було гальмуючої сили, яка б не допускала до повного морального падіння. Треба ж, щоб якась сила і тих відьомських нелюдів стримувала. Нелюди між людьми завжди були, але відкрито вони ніколи не виступали, вони прикидалися і навіть зараз прикидаються людолюбами. А Ніцше їх узаконив, звільнив від гальм моралі і вони стали виступати відкрито. Перестали не тільки соромитися своїх антилюдських вчинків, а навпаки — гордяться ними.
Днів через п'ять, рано вранці, до мене ввійшов якийсь незнайомий, узброєний в пістолет і сказав :
— Вас просять на вулицю.
— Хто ? — спитав я.
— Зобачите, ви їх знаєте, — відповів незнайомий. Я вийшов. На дорозі стояла підвода, на якій сиділи Володимир і Залісний. Зобачивши мене, вони здалеку поздоровились зі мною. Я підійшов до підводи.
— Швиденько збирайтеся, поїдемо на Січ. 3 Колок будемо евакуюватися, — сказав Володимир.
Через хвилин десять я вже їхав з ними. Володимир сидів поруч, а Залісний напроти.
— Німці до Цумані стягнули багато війська. У своєму розпорядженні вони мають літаки й танки. Отже встояти перед ними в откритому терені ми не зможемо і тому змушені евакуюватись, — сказав Володимир.
— А чому ж вони не нападають на Медвєдєва ? — запитав я. — Медвєдєв же ближче.
— Так, він ближче, червоні партизани такі ж голі й голодні, як і німці, а в нас — склади, у нас — хліб, сало, масло і м'ясо, тому-то вони минають червоних, а йдуть на нас, — сказав Володимир.
— Може як німці нападуть на Колки, то червоні з-заду вдарять на німців, а одночасно займуть і Цумань, — сказав я.
— Ні, червоні того не зроблять, навпаки, вони, коли б їм було зручно, скорше разом з німцями напали б на нас, — пояснив Залісний.
Їхали ми тихо; по дорозі спинялись з невідомих мені причин. Залізницю Ковель-Луцьк переїздили вже затемна. Дорогою я подрімував. Переїхавши залізницю, я раптом зоглядівсь, що моєї течки з документами й літературою немає. Це мене дуже занепокоїло, я ж їхав на вишкіл, а тут конспекти пропали. Тоді я насправді повірив у те, що моя течка впала з підводи увечері, як ми дрімали. Лише через декілька місяців, як Залісний зацитував одне речення, яке було в моїй чернетці особистого листування, я зорієнтувався, що мою течку вкрали тоді Володимир і Залісний. Вони думали, що в течці знайдуть якийсь матеріял проти мене. Але сподівання їх не здійснилися, у течці нічого крамольного не було. У Р...***) нашвидкоруч довелось виготовити нові конспекти. Цього разу ми читали лекції на вийнятковому вишколі. Це був спецвишкіл районних референтів СБ. П'ять невідомих нам інструкторів читали їм спецлекції, на які нас не допускали й близько. Ми лише у визначені нам години приходили читати свої лекції суспільно-політичного й гуманітарного змісту. На вишколі було 56 молодих, красивих і здорових xлопців. Всі вони були добре зодягнені й задоволені самі собою. Цілий місяць я ходив читати їм по дві годині вдень політику й геополітику. Тоді саме я мав змогу добре приглянутися, кому організація доручила вирішувати жити чи не жити тим або іншим людям. Це були ніби навмисне підібрані найтупіші люди. На попередніх вишколах ані серед мужчин ані серед жінок таких тупиць не траплялось. Серед 56 чоловіка всього навсього п'ятьох засвоювали матеріял і розуміли про що йдеться, а решта, як то кажуть : ані в зуб поїси ! Читати лекції на такому вишколі було зовсім нецікаво, а проводити бесіди з тими людьми було абсолютно неможливо !... Вони просто не здатні були мислити. Але це все їм зовсім не шкодило думати про себе, що їм уже нічого вчитись, що вони свою роботу добре знають і бездоганно її виконують. Цей вишкіл був для мене найтяжчим випробуванням. У міжчасі я, випадково, зустрівся з Ящуром і, відчуваючи до нього якесь особливе довір'я, запитав :
— Чому це в СБ, наче навмисно, підібрані всі здорові, красиві, добре зложені, але дуже тупі й обмежені люди ?
— А де ви бачили, щоб поліція була мудра, мисляча й розсудлива ? Таких у поліції не треба, — просто зплеча відповів Ящур, а після павзи додав : — Я у свій час настоював на тому, щоб в ОУН ввели вивчення марксизму й ленінізму, доводячи, що не можна ефективно боротися з ворогом, достеменно не знаючи його. За це мене хотіли викинути з організації, але все скінчилось тим, що зняли з окружного провідника й направляють на якусь іншу роботу десь аж на Крем'янеччину. Отаке то в нас діється !...
| *) | У рукописі — нечітко. |
| **) | У рукописі — нечітко. |
| ***) | Назва місцевости в рукописі нечітка. |
| Попередня сторiнка | "ЗА СХІДНІМ ОБРІЄМ" | Наступна сторiнка |