«Вогню! Вогню великої сатири!... Полум'яної, прегострої, немов хірургів скальпель! І сміху незліченні канчуки, які батожили б усе, що повзе по землі та гнеться перед лицем чужинців гордовитих!... Вогню, вогню великої сатири!...

«Я знаю. На звук того слівця розв'язане серце хитрого малороса чи добродушного русина негайно скорчиться, немов хробак, що необачно попався на жар. Ще з дитинства пам'ятаю пораду, освячену традиціями : — От, бачиш, той Д. — ледащо, але ти мовчи. Нехай іде біда на чужі руки...

«І ми мовчали, прикидалися, мовляв, усе у нас гаразд, а дещо навіть краще, ніж у сусідів. У душі надію леліяли і ждали, ачей хтось могутній — добродій чужоземний або й сам Бог! — прийде визволити нас від язви, що плетивом цупким дедалі більш обмотувала нас усіх. З часом пліснь зросла на темній стороні будови, приховуючи гниль, її наші мудреці музейною патиною назвали і чваняться: дивіться, он, які давні традиції у нас!...

«Тим часом, як сам знаєш, ніде в світі з такою легковажністю не забуваються історичні пам'ятки і водночас ніде так поквапливо не приймаються псевдотрадиції, як саме в нашому суспільстві. Єдиний лік на цю недугу. — пекучий сміх... »

ВІН говорив до мене й немов не до мене. Та й не говорив він, а кидав з гори у простір відірвані слова, речення-думки, неначе розпалені сонцем камені, що, буває, з гуркотом летять по узбіччях скельного шпилю в темне провалля. Глухим гомоном озивалися вони в глибині моєї душі.

Був один з тих днів, коли здається небо глузує з вас, а будинки, немов живі люди, повертаються до вас своїми гладкими спинами. Сонце шкірило промінні зуби крізь вологі хмари, що погрожували ось-ось скропити рясним дощем зелену гору і відвідувачів на її плятформі та на доріжках її схилів. Мій співрозмовник був одним із відвідувачів. Випадок звів нас знову разом на цій горі після багатьох предовгих років. Ми розійшлися ще в Україні...

ВІН : Не можна не сміятися... Раніше мені хотілося кричати, протестувати, інших закликати до протесту. Тепер я бачу, що доцільніше реготатися сміхом сатири, щоб аж небо почуло і щоб усі наші люди стрепенулися від сміху того. Бо ні по цей, ні по той бік завіси великого мовчання не досягнеш серця української людини нічим іншим так успішно, як словом сатири. А її, на жаль, у нас малувато. Та й не багато в нас людей, які розуміли б потребу її так глибоко, як розумів її драматург Тобілевич, коли майже 70 років тому писав :

«Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей, мимо їх волі, соромиться своїх лихих учинків!»

Я: Чого ж, був у нас Остап Вишня, е його наслідники в Україні, хоча талантом вони йому не рівня. Творчо працюють на еміграції гумористи Степан Риндик, ЕКО, М. Понеділок та Ікер. Є інші автори, не позбавлені почуття гумору.

ВІН : Правда, був Остап Вишня, зглибив бездонний характер чухраїнців, але партія давненько з'їла його талант, а потім ще й затаїла перед читачами частину його творчости. Та й був ще Іван Сенченко, накреслив живий портрет вічно живого українського Холуя, але Москва давно задавила того сатирика. Сьогодні, як у страшні 1930-і роки, нашому суспільству бракує найбільшою мірою авторів, що гострим словом сатири випростовували б хребти своїм землякам. Наші гумористи переважно тільки злегенька — щоб не проти шерсти — чешуть своїх одноплемінників; отак собі, щоб землячі шлунки справніше працювали після ситих обідів. Звісне бо діло: гумор — здоров'я. Але я питаю тебе. Де сатира, яка б не дозволяла українцеві «спати ходячому»? Де палюча публіцистика, яка підривала б на ноги лежачого? Добрячого матеріялу — болючих тем — у нас хоч гать гати. Вистачило б їх і Гоголеві, і Зощенкові, і всім іншим талановитим хохлам на пів їхнього творчого віку, витраченого в добровільних наймах.

Я: Що ж ти радиш випалювати вогнистим словом сучасних Тобілевичів, Самійленків, Маковеїв і Сенченків?

ВІН : Хіба ж мало т. зв. великих проблем в Україні та на еміграції? Ну, от хоча б така ніби велика проблема, як «зустрічатися чи не зустрічатися». До сліз можна було реготатися, читаючи завзяті суперечки емігрантських і крайових Гамлетів про потребу чи зайвість зустрічей між українцями з УРСР і українцями-емігрантами. Понад півдесятка років витрачено на даремні спори, що порізнили дружні родини і навіть приятелів на чужині. В Україні вони спричинили пересунення на чиновницьких постах. Декого відставлено «на вище місце» і позбавлено впливу саме за надто щире здійснювання діялогу між українцями «без належної уваги до ідеологічних різниць». Зате декого там відзначено за зірвання того діялогу. Так, так! Справу потрактовано дуже серйозно. Ще б пак! Адже в українців є тільки серйозні питання, їх не вільно розглядати крізь призму примруженого ока, щоб, бува, не переконатися, яка їм справжня ціна. Саме тому нам усім так тяжко доглянути смішне в наших ніби великих проблемах, а гумористичне — в наших дивовижних позах.

З тією самою серйозністю декотрі емігрантські теоретики снують нині тендітну пряжу т. зв. виключно допоміжної ролі еміграції : збираються вони допомагати українському народові, але тільки так, щоб, бува (як підказує дехто з України), «не збудити великодержавного собаку». Інші навіть поглузувати з офіційної Хохландії не радять, щоб не образити «почтенних земляків» на теплих посадах. Бо, як висловився один добродушний єпископ, «ще не відомо, що діється в душі навіть Корнійчука », мовляв, там все швидко зміняється. Забули добродушні емігранти, що (як писав А. Чехов) «Хохландія — взагалі чарівна країна», і по суті вона майже не зміняється...

Ні, ні, не переконуй мене, що «не той тепер Миргород і Хорол-річка не та», як поетизував колись Павло Тичина. Я спостерігав наших земляків при різних нагодах. І відвідувачів на ЕКСПО-67 у Монреалі; і обмінних студентів та викладачів по різних північноамериканських університетах; і офіційних та приватних відвідувачів по гостинних хатах українських поселенців Канади, США і Франції. Всюди шукав я нової української людини. Однак майже без винятку я бачив перед собою традиційну всеросійську людину, що живе на півдні всеросійської імперії. З розмов з ними я зрозумів, що між радянським українцем і колишнім громадянином царської Росії суттєвої різниці нема. За царату людина офіційно складалася з «душі, тіла і пашпорта». Нині, в суверенній Українській РСР, людина офіційно душі не має, бо партійна антирелігійна доктрина «уневажнила » той складник особи. Пашпорт, щоправда, існує там далі, як офіційна прикмета «російської» людини, прикованої до місця праці, зокрема в хліборобстві; але в українській радянській державі повинен би бути пашпорт тієї української держави, бож є міністерство закордонних справ УРСР і воно мало б виготовляти такі пашпорти для своїх громадян на їхні подорожі за кордон. Поскільки такого документу як складника української радянської людини нема, то залишається лише «тіло». Зветься воно : «радянська людина», але, повторюю, воно має всі ознаки всеросійської людини дореволюційної епохи. Ходить воно на роботу, їсть, п'є горілку, а завзято натанцювавшися гопака і наспівавшися, сумирно відпочиває, як його предки відпочивали колись, і по-традиційному славить Росію.

Тільки порівняно з ними воно більш без'язике за своїх предків, їм, бачте, російська влада бувало навіть пісні українською мовою забороняла друкувати. Зате радянсько-українська людина потопає у зливі брошурок і газет, видаваних українською мовою, а все таки української мови по містах і містечках України не чути. «Ви побувайте в наших селах, там почуєте чисте українське слово», кажуть офіційні й півофіційні супровідники туристам із заморських країн. А в Одесі, почувши від вас українську мову, місцеві люди скажуть вам: «Ви, мабуть, з України, бо такою прекрасною українською мовою розмовляєте». А де ця справжня Україна, їм таки не ясно: на Волині, на Закарпатті чи на Чернігівщині. Точнісінько як за царату, коли то лише на селі та від селян можна було почути українське слово, бо в Києві по-українському розмовляли вдома тільки півдесятка родин — Лисенки, Косачі, Старицькі-Черняхівські та ще дехто, як свідчить про цей факт сестра Лесі Українки...

Ось чому нині в УРСР не вільно друкувати деяких гуморесок Остапа Вишні про українізацію за двадцятих років. Бач, надто багато тривалої правди збереглося, щоб вільно було дати їх радянському читачеві 1960-их років. Читаючи їх, він міг би дошкульніше відчути власну дійсність, і тоді йому зовсім не було б смішно. А саме за таких умов тільки почуття гумору допоможе нам усім зберегти здоровий розсудок, захитаний видом України після її півстолітнього існування під видом Української РСР.

Нині нашій нації загрожує та сама небезпека. Радянсько-російська система витворює подібні кадри дворян, що звуться тепер директорами заводів, головами колгоспів і радгоспів, адміністраторами фабрик і державних підприємств, економістами й політиками. Нова кляса вічноживих малоросіян.

Ось стандартний життєпис кожного з них. Малорос народжується в УРСР чи в будь-якій іншій «невід'ємній частині» всеросійської імперії. Звичайно, він виховується в безбожницькому дусі, але буває охрищений в Російській Православній Церкві. Дитинство він проводить у російському дошкіллі, а юність — у російській школі й комсомолі. Професію він здобуває під наглядом російськомовних учителів, шляхом вивчання російських книг і пізнавання могутности Росії. Найкращі роки свого зрілого віку він витрачає на будівництво всеросійської імперії; нерідко буває русифікатором європейських чи азійських народів СРСР. Брак українського патріотизму він заповнює російською пропагандою, а рідкі прояви неспокою совісти заливає московською горілкою. Минають літа, він старіється і помалу холоне в тіні російських пам'ятників та пенсії за своє служіння. Врешті хоронять його в українську землю і на могилі ставлять камінну плиту, часто з російським написом. Зміст напису по-суті однаковий: «Жил-бил такой то савєтскій челавєк...»

Для України, для українського народу — а втім, для себе самого як гідної людини! — «енко» просто не існував, як не існували для нашої нації всеросійські дворяни й «чорнилом политі» чиновники малоруського роду. Вони — тільки цифрові дані в статистиці українців, але, на жаль, у структурі російської великодержавної будівлі вони були чи є сьогодні твердим камінням.

Якщо залишити наших земляків у спокою; якщо не тривожити їхнього сну словом і ділом; якщо не пригадувати їм потреби активного підходу до життя в епоху національно-визвольних революцій, тоді вони ще швидше і ще вірніше служитимуть захисниками «атєчества чужого». Вони б служили Москві вірно під час найразючіших порушень т. зв. радянського правосуддя. Служили вірно за другої світової війни, в якій Москва виявила себе центром російського націоналізму не гірше за царський Петербург. Наскільки вірніше служитимуть вони московським бюрократам, якщо залишити їх у спокої перед телевізорами та при бочці московського квасу! А якщо й політичні емігранти перетворяться в зажиточних обивателів, тоді, кажу, амінь Україні!... О, ні, друже! Не сміємо допустити до такого нещастя. Якщо всі заснемо твердим сном, то навіть атомні вибухи не збудять нас, окрадених однаково під час миру, як і під час війни.

Три уривки з діялогу Р. Рахманного п. н. «Не словом єдиним», (В-во «Тризуб», 1971, Вінніпег).