Бувають різні ювілеї. Серед т. зв. емігрантів — аж надто багато різних ювілеїв. Дехто в ім'я успішности свого ювілею готов запродати навіть свою душу тим, хто протягом багатьох років зневажав його і далі зневажає. Тому про більшість цих ювілеїв краще забути.

До нечисленних ювілеїв, які варто відмітити щирим, теплим словом, належить доволі неювілейна дата: П'ятнадцятиліття журналу гумору й сатири — «Лис Микита», що виходить у Дітройті (США) у редакції Едварда Козака.

Неювілейна ця дата саме тим, що 15 років — це ще не ювілей. А втім, треба було б збільшити це число, бо Едвард Козак був двигуном ряду журналів гумору й сатири на українських землях і поза її межами. Всі ми — за винятком тих, що виросли поза межами України після другої світової війни — пам'ятаємо найбільшою мірою журнал «Комар», що виходив у Львові в тридцятих роках.

Незважаючи на свою мікроскопійну назву, той журнал був справжнім батогом в українському громадському й політичному житті. Церковні діячі теж могли бути певні, що «Комар» не пожаліє їх, якщо вони не дбатимуть про справи української церкви та українського народу, як годиться таким відповідальним особам.

Щоб ми не забули

Хто може забути славетні карикатури ЕКО на таких радикальних ворохобників національно-громадського життя того часу, як Стах Слонів? Хто не пригадує собі карикатур на «мудрих» політиків, які організували коекзистенцію з поліційним режимом Пілсудського ( в Польщі) саме в час, коли українських революціонерів засуджувано на смерть і досмертні тюрми? Хто не радів тим, що тоді принаймні «Комар» своїм жалом дошкульно мстився на кедринах, які всупереч українській націоналістичній тезі про потребу «політики власних сил» пропагували цинічну тезу: «Власними силами можна лише повіситися»! І хто може забути, як «Комар» громив т. зв. хрунівство, що в ті часи називалося офіційно: «нормалізація», а не «коекзистенція».

Польська цензура дуже часто конфіскувала окремі дотепи й карикатури роботи ЕКО. Наші друкарі та працівники книжкової переплетні на Руській вулиці у Львові час від часу, потайки, постачали мені примірники «Комаря» перед конфіскатою. Наприклад, випуск з карикатурою на польську державну позику :

Пілсудський переливає «з пустого в порожне» одну краплину з порожної бочки в іншу — теж порожню. Або карикатуру на українського діяча культури, що в польській шапці — конфедератці їде верхи на свині, а під тим напис: «На цьому коні поїду далеко...»

Або...

Та годі вже пригадувати польську державу — «моцарство», що лопнуло протягом 14-тиденної війни. Ми — сантименталісти, а сатира — не перина. Надходили інші часи, але не змінялася людська вдача, повторювалися людські помилки.

Тож навіть під німецьким нацистським терором не зм'якло жало сатири ЕКО. Як проречисто промовляли слова Т. Шевченка, достосовані до одної з карикатур Е. Козака на українських гореполітиків, що в 1939 році розв'язали свої партії, залишили народ і пішли на чужину свій патріотизм зберігати. Опір большевицькій Росії за них ставили середнєшкільники і студенти... ЕКО намалював карикатуру на цих політиків у березні 1940 року і оздобив її словами Шевченка: «...і дурень, і мудрий нічого не знає».

Опісля, таборова система на території окупованої Німеччини теж знайшлася під обстрілом карикатуриста в нововидаваному журналі під зміненою назвою «Лис». Водночас міжнародна політична ситуація та державні діячі інших народів становили вдячну тему для цього українського сатирика. В 1947-49 роки я не мав ніяких труднощів збудити зацікавлення редакторів голляндських, бельгійських, французьких, чи норвезьких часописів українцями, як людьми: я показував їм окремі, кращі випуски журналу «Лис».

Чужинці не мали слів захоплення оригінальністю українського сатирика й карикатуриста. Доказом щирости їхніх висловів були численні передруки цих карикатур з поясненнями, хто такий автор, з якого журналу взято їх і хто такі українці. При допомозі сатири, багатої на глибоку думку і на людяний підхід до людських проблем, мені було значно легше встановляти зв'язки з чужоземними публіцистами й політиками, ніж при допомозі шумних пропагандистських статтей і брошур, з якими мене вислано в дану країну Західньої Европи «пропагувати українську справу».

Давній сміх на нових землях

«Лис Микита», що появляється в Дітройті вже 15 років, не втратив нічого на свіжості думки, на гостроті сатири, на умінні ЕКО побачити суттєве серед сміття життєвих дрібниць і дурниць.

Коли «балканізатори» викликали відьомський танець довкола штучно створеної проблеми т. зв. зустрічей, той сатирик вдаряв по патентованих патріотах нещадно і показував на їхню нікчемність. Ось наприклад, редактор, який у Львові пропагував деякий час радянофільство, а потім домовлення з режимом Пілсудського, появився на сторінках «Лис Микити» під видом собачки-ямника в окулярах та з костомахою в зубах. Підпис під карикатурою: «От, песик! Завжди нам якусь кістку (незгоди) принесе!»

Для українців, проживаючих у народовладних країнах Заходу, сатирик ЕКО висловлював серйозну пересторогу в ряді карикатур на політиканів, що проповідують «мир вам », а готують сокиру; що обіцяють народові кілька свобід, а власному українському оточенню навіть на одну не дозволяють; що видають накази й укази для суспільства, а самі — «без голів ».

Над усіма цими гумористичними й сатиричними поміченнями володіє глибока думка громадського мислителя, який добачає саму суть справи. Гриць Зозуля — персонаж з журналу «Лис Микита» — з філософським спокоєм історичного українця віднотовує таку ж історичну правду, яка була актуальна в кожній епосі історії України: спостерігаючи якийсь поточний спір в українській громаді, він каже — «Така файна сварка йде, а наші діти навіть не дивляться в той бік...»

На сторожі української гідности

Протягом 15-ти років служив українській громаді за океаном «Лис Микита» під редагуванням Едварда Козака. В минулих десятиліттях нашу громаду супроводила його кмітлива сатира. Жалко тільки, що не збережено тяглости тієї сатири під одною назвою журналу. Але брак тяглости — зв'язку між минулим і сучасним — мабуть типовий для нашого суспільства в усі періоди життя.

Тому радіймо принаймні тим, що двигуном на занедбаній ділянці українського гумору й сатири був і трудиться один і той самий чоловік — людина благородного характеру і з почуттям відповідальности за український підхід до українських справ.

Він дійсно стояв і стоїть на сторожі української гідности і правди. Бо — дозвольте укласти мою власну парафразу —

Сатира правду чеше,
Ніколи не бреше,
Картає лож і провину —
Ублагороднює людину.

Тому, дозвольте читачі, сказати «Щире спасибі!» сеньйорові української сатири Едвардові Козакові та його співробітникам за те, що вони сміливо стояли і стоять на сторожі української правди та гідности української людини! Їхньою зброєю був і є щирий український гумор, якого в нашому громадсько-політичному житті аж до болю надто мало.

Стаття появилася вперше у тижневиках: «Наша Мета» (Торонто, Канада) і «Українське Життя» (Шікаґо, США), 25 квітня 1965 року. Передрук цієї статті здійснюється саме в 20-ті роковини існування «Лис Микити» під редаґуванням Едварда Козака.