Цим разом бесідник перевершив себе самого. Його слова, неначе сріблясті зграї голубів, крильми фантазії збивали мерехтливий пил мрій перед очима юрби. Він раз кидав їх, наче горіючі головешки на стріхи їхніх душ, то знову метав їх рвучко, як рибалка метає короткі списи в глибоководну рибу. Від того було і болісно, і страшно, і привабливо. Слухачі, заворожені щирістю промовця, й самі запалювалися вогнем від іскорок, що прискали з його віч.

Коли ж він чітко прорік останню фразу — «Рішення залежить лише від вас!» — і рукою, як дороговказом, ткнув у простір над юрбою, Хомі Еміґрантовичу Брутові морозні дрижаки пробігли вздовж хребта. Йому видалось що лише його і особливо його стосуються ці палючі слова.

З залі вийшов він зовсім очманілий від гадок. Десь там за ним час від часу зривалися оплески, немов автоматні черги на бойовищі, а промовець тим же запалом стискав долоні своїх поклонниць і критичних слухачів. У скронях Хоми безперервно стукав дятел мислення, збуджений промовцем : «Конечно треба мати позитивний підхід до сучасної України!»

Авжеж, свята правда це. А то, бач, завзятіші з-поміж еміґрантів добачають лише найчорніші сторінки розвитку суспільства на рідних землях і своєю критикоманією підривають всяку віру в саму українську людину. Посередньо вони допомагають чужоземним шовіністам придушувати українське відродження, бо — як пояснюють нам деякі під'яремні брати — ці шовіністи підхоплюють закиди еміґрантів на доказ свого твердження: «Якщо українство в УРСР навіть нюха табаки не варте, то чому тоді з ним церемонитись могутній всесоюзній партії?...» О, ні! Навпаки, як сказав бесідник: «Україна — як воля і гідність — є в нас самих! Відкрити її зуміє лише той, хто шукатиме позитивних вартостей українського світу й себе самого!»

І згодом, уже по півночі, Хомі не спиться. Перекидається він з боку на бік, бо «дума за думою роєм вилітає », позитивний підхід зганяє йому сон з повік. Врешті не витримав тієї муки і, щоб не розбудити дружину (вона ж, сердешна голубка, теж уранці до праці поспішає), Хома тихесенько, навшпиньках подався вниз, у підвал до своїх любих книг. Звісно бо — думав він — Хома Еміґрантович Брут не Вінстон Черчіл, щоб великі питання в ліжку обмірковувати. Краще вже сидячи між книгами, журналами й часописами. Ці приятелі принаймні людині не перебивають і не споглядають на вас так глузливо, як це роблять навіть найближчі особи...

Потемки, йдучи вниз, міркував Хома Еміґрантович Брут розсудливо, а що з того вийшло — ось його власна розповідь.

**
*

— Є в мене, бачте, комірка така, зараз поряд з просторою кімнатою, що на дозвілля. В бетоні ця комірка вмурована, влітку там прохолода, а взимку, то й поготів. Манюсіньке вікно не для світла, а просто кватирка для продуву. Діти жартома назвали її : «підвал кґб», бо другого виходу з неї немає. Книжок запасних там у мене чимало, бо люблю читати, а старих журналів і газет ще більше, бо громадським і політичним життям нашої нації цікавлюся і все глибоко передумую, переживаю. А тепер фарбував я перед святками дві кімнати, то звідтіль довелося всі книги прибрати. Куди діну їх? Тимчасово — у підвал, або «склеп кґб». Тому їх тепер там стільки, що нема як і повернутись. Стовбичать вони, гейби високі вуличні барикади.

Просунувся я поміж них, сів на ослінчику, розгорнув одну книгу, на другу споглянув та й невідомо коли замислився. Ій-бо, правильно мовив бесідник. Ми ще не вчулися як слід у дійсність того, що (як хвацько окреслив один автор) «сучасна Україна творить десятиріччями нову оперу. Буде вона великою і космічнознавчою...» А хіба ми щиро хочемо бачити позитиви, наявні в теперішній Україні? Гляньте на книги, видані в Києві, Львові, Харкові; на журнали і зразки мистецтва, художні картини... І в мене вони є. І чого там нема!...

Сказав я це голосно сам до себе, патетично і, несвідомо наслідуючи промовця, підніс праву руку вгору та й діткнувся ланцюжка від електролямпочки при стіні. Ненароком потягнув за ланцюжок — і мене огорнула благородна темрява ночі...

— Так, визнайте самі, Хомо Еміґрантовичу Бруте, як розсудлива людина. І чого в нас нема!... Тим часом ви разом з іншими патріотами безнастанно емігрантську легенду торочите. Про русифікацію, про якесь знищування історичних пам'яток, про мітичний тиск на українську літературну молодь... Вже повинні б стидатися після 25 років перебування на еміграції. За дрібними вадами великого в сучасній Україні не бачите; за скреготінням власних зубів (бо ненавидите наш прогресивний лад) ви не чуєте симфонії, що її накручує наша жива Україна.

Оглядаюсь, прислухаюсь. Нікого не бачу. І звідки ці слова? Аж зненацька прозрів я. Дивлюсь і переді мною розвернулась велика площина. Не то Ленінський сквер у Києві, не то площа Ринок у Львові. З довколишніх будинків, над входом до яких подекуди видніють українські написи, виходять дивні постаті — люди й не люди, потвори якісь. На диво всі, зовсім як шевченківські «землячки, чорнилом политі», по-російському цвенькають. Облич не розберу, але всі вони по-державному «сурйозні», а кисленька усмішка заливає те місце, що в людей обличчям зветься. Погляду очей не вловиш — такі верткі вони. І чи так воно справді було, чи може мені так видалось, але вони то йдуть, то знов начебто пливуть навстоячки над землею, тільки усі в один такт — на невидну команду. І не день був та й не вечір, а сутінок якийсь нерозбірливий. А втім, горенько моє! Вони все наближаються до мене і, здається, з не надто дружелюбними намірами.

Бачу бо в одного товстелезна книга в твердій обкладинці тьмяно-кривавого кольору; у другого — різьба, погруддя Леніна; в іншого — картина величенька в дерев'яних рамках; а той, що обходить моє становище від ліва, несе кошик, повен різьблених з дерева писанок, і одною погрозливо грається в правій руці — достоту як вояк ручною гранатою. Інші люто кивають руками і тим, що хто встиг захопити до рук. Всі, мабуть, здорово лаються — бачу відкриті щілини там, де уста, хоч голосу не чути. Хрускіт костей причувається мені, як землякові тому, що ненароком попав на мертвецький Великдень. А може ні, це, мабуть, шелестіння паперів, документів, декретів, присудів несеться від писарчуків якихось, суддів, прокурорів чи інших бюрократів, що збитою колоною висуваються на чоло дивовижної юрби. Від того шум — неначе від хмари сарани, що нависла над сухим степом.

— Ми творимо нову, радянську культуру України! — прочитав мені один гугнявим голосом дячка ще царського государственного режиму.

— Ми різьбимо героїчні постаті України — Леніна, Ватутіна, Щорса, Примакова, Нєстерова, Кузнецова... — мимрить інший.

— А ми пишемо літературні твори українською мовою для 39 мільйонів громадян великої вітчизни СРСР, мовою, яку вони знають, але не вживають у щоденному житті! — сумовито прозвітував якийсь писарець.

— Ми творимо музику радянську, клясичних і легких зразків, щоб українцям стало жити краще й веселіше! — вимахує в'язкою нотного паперу, мабуть, композитор з бляшкою-орденом на грудях.

— Ми репрезентуємо Україну в Об'єднаних Націях і на різних міжнародніх форумах, а посольств УРСР нам не треба, бо це вигадка буржуазних націоналістів! — бундючно заявив якийсь самовпевнений бюрократ з гладкою зачіскою і в добре пошитому одязі.

— Ми будуємо фабрики, житлові будинки і всякі інші государственні учрежденія! — скромно сказала якась визволена молодиця в мулярському комбінезоні та з плякатом, на якому російський напис видніє. Робітник поруч неї — гірнича лямпочка на кашкеті — лише мовчки покивав головою. Колгоспників група похнюплено тяглася за злісним бригадиром, що нагадував ланового з Шевченкового вірша «Сон».

— А ми творимо радянську науку України. З наших об'єктивних праць дізнаєтесь, що Україна була, є і буде повік возз'єднана з Росією, бо звідтіль прийшла до нас уся культурна, матеріяльна і військова допомога! — проскрипів безбарвний чоловічок і насунув на ніс не то окуляри, не то якусь машкару.

— Ми вільна преса радянської України, один з вірних загонів всерадянської преси СРСР. Ми повсякденно і повсякнічно показуємо перед очі наших читачів і слухачів факти, як то ви, Хомо Емігрантовичу Бруте, й подібні вам шовіністи, промовчуєте і знецінюєте здобутки УРСР та безсоромно обпльовуєте прекрасну спілку України з Росією перед очима розтлінного Заходу. Прокляття на вас!

Дивись-дивись, — думаю — який агресивний «інженер людських душ » взявся; ще й кинув чимось у мою сторону. Та не один він такий. Зліва і справа заходять подібні йому кислі усмішки, в ручищах — згортка «Радянської України», «Правди України , «Молоді України», «Патріота Батьківщини», «Райдуги» тощо...

— І ти, Бруте, проти нас! — ревуть запінені, і я розумію їхні слова, хоч звуків не чую.

Спершу отетерів я. Звідки це на мене така напасть узялася? Та ще й на моєму власному подвір'ячку — в домі, що його з таким великим трудом придбали ми з дружиною! Але не встиг я ще розчовпати, що і до чого, як на чоло походу темних тіней висунувся огрядний чоловік середнього росту, голова гладенька, мов коліно (виголена чи лиса) і владно прорік: «Ми — правління України з волі трудового українського люду і всесоюзної партії. Того факту ви, нещасні емігрантські душі, не хочете своїм умом зрозуміти, а може й не спроможні ви в нього повірити, слабодухи... Вітри історії дмуть у наші паруси!»

Справді холодом повіяло, мабуть, з півночі ці вітри історії дмуть. Весь дивовижний люд зашелестів сухими губами, схвально закивав головами і на мить зупинив свій похід у мою сторону, щоб доземним поклоном віддати належне кесареві. — « От і вгріли ви йому, товариш Пйотр Юліанович Щелеп! От, нехай знає цей емігрантський покидьок на смітнику історії!...»

— Ну, ти його!... — обуривсь я, але ніколи слово сказати. Хтось з-поза першої лави перебив мені:

— Товариші! Давай схопимо його з-поза тієї барикади антирадянської макулятури та виведемо його на Україну. Нехай він зблизька приглядається до нашої славної дійсности, нехай на практиці завчить, який повинен бути в нього похід до сучасної України!

— Давай, давай! прошамкотіло все на площі і сіробурий бурун всесоюзних шинель хлинув у мою сторону. Звичайно, я ще й тоді не сподівався, щоб вони справді хотіли вчинити мені лихо, бо прийняв слова їхнього вожатого в прямому розумінні. Але змобілізувало мене слово «барикада» і я почав нашвидкуруч зміцнювати її чим попало. Чому? Сам не відаю.

І незабаром відокремлені стовпці книг я пов'язав у суцільну стіну іншими книжками, щілини поміж ними заповнив згортками часописів і журналів. Щоденна газета «Свобода» стала мені за кулемет на наріжному сполученні двох стовпців, звідки можна тримати під обстрілом всю площу. Згорток річника «Український голос» перетворився в гранатомет для обстрілу поза лінії противника; «Українські вісті» стали за десятизарядку-рушницю. Річники журналу «Сучасність» уклав я неначе заборола і на них примістив «ручні гранати» : окремі випуски «Нашої мети», «Нового шляху», «Вільного слова», «Українського життя » й «Америки». На одвірку високо в кутку прикріпив я в'язку «Гомону України», щоб лякав їх, як бойовий гелікоптер. Напроти дверей, зараз за порогом, розташував я журнали «Український самостійник» і «Нові дні», щоб послужили за дві самохідні полеві гармати. А далі, всередині «підвалу кґб» (біс його бери, ще й назву вигадано, неначе саме для такої оказії!) я уставив тяжку артилерію: видання УВАН і НТШ, «Український історик», публікації Центру Українських Студій в Гарвардському Університеті та різні книжки англійською мовою про Україну, видані Комітетом Українців Канади та приватними видавцями. Не забув я підкласти на самий поріг «Лихо з розуму» В. Чорновола та «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби — по примірникові українською та англійською мовами — немов протитанкові міни. Візирку поміж книгами спостерігати передпілля захистив я Піврічним Звітом Фундації ім. Т. Шевченка в Канаді та Списком жертводавців на Українознавчий Центр у Гарварді. В руках стиснув, немов автомат, згорток «Лиса Микити», бо відомо — гумор і сатира є найсильнішою оборонною і наступальною зброєю на безликих.

— Готово, бойовий прапор розпустили! Побачимо, чия візьме! — силкувався я гукнути на весь голос у їхню сторону. Та ні власного, ні їхнього голосу я не почув, хоч по шелестивих губах пізнаю: лаються справді повсесоюзному, на великі маштаби. «Ач, націоналіст буржуазний, ех, космополіт безродний! Союзник сіоністів препоганий! Диви, яку хвацьку барикаду мигом построїв!... Розметаймо її! Захватімо його живим і назавжди примістимо його в одному з не надто віддалених місць великої Вітчизни радянську дійсність зблизька пізнавати! Ох-хо-хо-хо-о-о!... — реготали людці вишкіреними зубами, — справді, пізнавати Союз наш неісходимий!»

Я забув про вчорашню доповідь, про переконливого бесідника; з тямки вилетіли мої постанови про засвоєння позитивного підходу до нинішньої України. Питання було вирішене тут і в цей момент: дійсність треба нам знати і з ворогом воювати, бо саме слово його не переконує! Я весь пройнявся бойовим азартом — почувся нащадком запорожців, гайдамаків і вояцтва української держави: «Хома Еміґрантович Брут не піддається нікому — ні Гітлерові, ні Сталінові, ні чужоземним капіталістам, ні всеросійським комуністам! Підходьте! Хома воюватиме до загибелі — вашої або своєї; Хома Еміґрантович — вільна українська людина!...»

Посунули вони, попливли вони вперед. Я почав строчити з щоденних газет-кулеметів і тижневиків-десятизарядок; ґранатометами наукових журналів примушував їх шукати прикриття на асфальті, а тоді гримав по них з гармат — огрядних наукових книг, виданих за пожертви емігрантів-патріотів, за гроші, тяжко запрацьовані та подаровані цими трудовиками на захист саме гідности української людини і нації. Не даремно вони трудились — все це пригодилось тут.

Під нищівними ударами тіні знітились, потім перша лава захиталась як туман під дотиком променів сонця, а далі всі інші зблідли і подались назад. Заметушилась і юрба дрібноміщан скалозубих по закутинах, куди не досягала моя скромна еміграційна зброя. Тому що самі вони не брали активної участи в бою, вони скомліли найвиразніше: — Ми ніколи не досягнемо його за цими емігрантськими мурами, що збудовані з логічних аргументів і скріплені цементом почуття національного трудових людей!

— Ага, покуштували козацького бобу? Подалися перед українською правдою? Раз ви не спроможні проявити свого позитивного підходу до української еміграції та не хочете визнати позитивів, що їх вона творить для української нації, то погибайте! — тріюмфував я, забувши про свої давні щирі наміри у всьому і завжди виявляти дружність у зустрічах з людьми з того світу.

— Приведіть Старшого Брата, попросіть Старшого Брата! — лементував хтось в'їдливим словом. — Так, так! Старшого Брата просімо уклінно, нехай допоможе нам, непохитним радянцям, викинути отого мерзенного шовініста з-поза його румовища! — зашамкотіли беззубі і зажвякали зубасті тіні.

І настала глибока тиша. Здавалось, цар-батюшка: святіший патріярх або ще грізніший московський чиновник наближається. Але перед юрбу сторозтерзану вийшов неквапливою ходою дядько, зневажливим поглядом своїх прижмурених (від сну чи перепою) очей змірив місцевих чиновників, що смирненько схилили перед ним свої відповідальні голови, і спинився. Здавалось, що одна «проста радянська людина», що навіть не цікавиться якимось там емігрантом «за рубежем». Тільки дивовижна пістоля — не то козацька плющиха, не то велика дитяча іграшка з пластмаси, «базука ґан», що її кладуть північно-американським хлопчикам під ялинку, — надавала йому вирішального характеру.

— Де він?... Покажіть, а я викурю його цією штучкою... — мугикнув він знехотя, люб'язно попестив ручку пістолі і від того навіть тіні людосарани вкрилися морозом жаху.

— Ціянкалі, ціянкалі! — прошипіли одні. А ті, що були ближче Старшого Брата, підлесливо підказували : — Дайош його так, як Ребета і Бандеру! Прикінчімо його тутечки! Даремно возитися з ним у наш благородний гуманний Радянський Союз!

І сотки, тисячі кістлявих рук піднялись у мою сторону і тремтливо показали: — Ось там він, там! Причаївся за творами Івана Франка, що поряд англомовної «Історії України» Михайла Грушевського, прямісінько на п'ятдесятій паралелі. Ось де він...

Повільно підвелась лапа, закінчена бридкою пістолею, що в свій жорстокий рот тількищо прийняла з лівої руки московського стрільця круглу, сріблисту кулю завбільшки в м'ячик ґольфа.

Зідхнув я тяженько. Ось тобі, Хомо Еміґрантовичу Бруте, практичний показ знищування українських патріотів, у чому ти інколи сумнівався. А тепер не тільки віриш на слово, але наочно бачиш... Чи не краще було тобі, Хомо невірний, у спальні затишній поблизу вірної жіночки сумирно засипати, замість на доповіді потемки ходити, а потім думками про позитивний підхід до сучасної України цінний сон свій збавляти... І то де?... В «склепі кґб» власного домобудівництва і рідного названня застукали тебе, сердешного, за горами книг, читаних і недочитаних, в кімнатці підвальній без другого виходу. Ще б хоч віконечко більшеньке, а то ледве кошенятко протиснеться крізь нього. Сильного продуву тут нема, капсуля сизим димочком прилетить до твоєї голови, згущеною отруйною гадючкою вповзе — проникне в ніс і уста, а ти, Хомо Бруте, лише хлип-хлип — і вже нема... Прощай, Україно, дружино, товариство!... Ні, не встигнеш, Хомо, й словечка промовити після того, як Старший Брат натисне язичок пістолі.

Але що це? Чому нема смертоносного спалаху? Чому простору не роздирає тріюмфальний виск — шепіт юрби в чотири погибелі зігнутих покірних людців на честь неперевершеного Старшого Брата? Чому так тихо-тихо, немов у церкві опівночі?

Піднімаю обережно голову і бачу: щось ніби мріє і не мріє, неначе дніє і не дніє, але помітно ясніше стало на площі. Та й не площа це, а справжній степ зелений за Кахівкою, а може над Інгульцем. Над курганом з самітним деревом чиясь велетенська тінь видніє. А далі — непроглядні тисячі й мільйони дивних постатей ясних ідуть степом, ідуть. Ні, не лише йдуть, бо дехто їде верхи, дехто на тачанці, а то й двуколці степовій... Мужчини, жінки, діти, старі, хлопці, дівчата. Так і здається чую, як ллється пісня розкотиста: «І весела тая, тая доріженька, куди вони йдуть».

Ні! Голосів не чути, ані слів переможних не розберу без допомоги моєї уяви. Все таки від їхньої позазвукової мелодії без слів загрозливі для мене юрби злісних чиновницьких тіней-людців зникають на обрії, як зловісне мариво у сні. Світлі тіні наближаються до мене, нема сумніву. Мені так легко на душі стало. Метушливо розсовую заборола журналів. Ненароком перекидаю гармату — англомовну Енциклопедію Українознавства. Вниз посунулися газети-кулемети, рухнула моя барикада... Так поспішав я відкрити собі вид на моїх рятувальників благородних. Аж тут слова:

— Хомо Еміґрантовичу Бруте! Патріоте український, демократе емігрантський! Ми спасли тебе від тяжкої каторги і може від смерти скоропостижної. Тепер слухай слово правди про нас, між небом і землею поселених братів і сестер твоїх, щоб ти дійсно мав позитивний підхід до України, бо ми — її невід'ємна частина, ми частина живучої України, що страждає, бореться, але не піддається.

Дивлюсь, як повз мою розвернену барикаду проходять, трави не торкаючись, сотні, тисячі, мільйони. В них очі — не очі, а тільки місця, в яких несусвітній біль застиг, як плавуча сталь.

— Ми є ті, що їх закатовано по тюрмах і лагерях прогресивної Росії.

— А ми ті, що добровільно повідрубували собі наші долоні в кисті, бо не сила була переносити знущання на Далекій Півночі, над Єнісеєм, Леною і Об'ю. Нас посаджено на баркаси і за водою вниз пущено, до моря; але недалечко на водному роздоллі вибухли міни, закладені в трюмах, і ми негайно попливли в небесні українські простори. Нині ми під твоєю барикадою німі свідки. Дивись...

І піднялись, немов ліс ратищ, ліві руки без долонь. Ще мить і дивись — попливли на баркасі, що звідкись з'явився на смужці ніби води, зовсім схожої на Молочний шлях у небі за літньої української ночі.

Але задивлятись ніколи. Нова група надходить-надпливає. Мовчазні. Немов скаменілі — одні. Інші — неначе кістяки голодом заморених патріотів Біяфри. Ще інші — руки за спиною пов'язані дротом, а голови прострілені... Так, так... Це — жертви голодного 1933 року, а тії — жертви чистки 1937 в Винниці. Ой, як їх багато...

З-поза них випурхнули, немов пташки, тисячі маленьких дітей : «Ми діти, що мишенятами розбіглись по Україні та всьому СРСР, коли режимники на московський наказ батьків наших погнали прогресивну Росію будувати, Біломорський канал проривати, російську Арктику на подив канадцям розвивати, міста на пермафрості будувати... Де нас примістив, Хомо Еміґрантовичу Бруте, у своїй схемі позитивного підходу? Дай нам пристановище, принаймні у твоєму склепі, що його так дотепно твої діти назвали жартома; для нас він саме впору. Бо ми скитаємось між небом і землею, про нас не згадують ні нюрнберзькі судові акти, ні уряд суверенної УРСР, ані рідні вільнодумні гуманісти, ані чужоземні чоловіколюбці вільного світа... Дай нам місце хоч на твоєму віконечку — ми вмістимось », — лебеділи вони.

« Тю-тю на вас, голуб'ята! До краю розхвилювали мене ви, дітлагани нещасні. Усіх прийму вас, хоч на рамені в мене пристановляйтесь!... — шепочу, ридання так і рве мені горло, але ні голосу, ні сльози я не видобуду з себе. Немов щось тяжке-тяженьке груди придавило. А вони — облич у них майже не видно, самі лише величенькі оченята голодно дивляться на мене, якось не то з благанням, не то з докором, не то з прощенням...

Далебі мало-мало не минувся. На щастя, вид на них закрили мені інші постаті: «Ми — справжні будівники т. зв. прогресивної України 20-го віку, бо ми творили її нашими думами, ділами і помилками нашими. Ми пішли в ногу за Старшими братами проти рідних братів і за це незабаром наше життя нагло обірвалось — одним під стінкою, іншим на мотузці, тим на каторзі, а ще іншим з власних рук. Нам уже ніщо не страшне. Але, Бруте, дай нам місце в твоїй позитивній схемі, щоб ми стали обвинувачами сучасних нам і сучасних тобі руїнників нашої нації».

Не встиг я розгледіти аскетичне обличчя Скрипника і його товаришів, як їх оповив туман забуття і новий легіон тіней майнув повз мою барикаду : «Ми — розстріляне відродження України. Поети, повістярі, драматурги, артисти сцени і кіно, малярі, скульптори, учителі, учені... Тепер ми — лише невиразний туман у пам'яті таких, як ти, Хомо Бруте. Але ми — органічна частина сучасної України. Не забудь нас у своїх мислях і словах, брате!...» І ще хтось окремо : « Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну!...»

Яке це знайоме і близьке! Пригадав, хочу гукнути: «Миколо Гуровичу Куліш! Заждіть хвильку, дозвольте діткнутися рубця вашої світлої одежини і зміцнитися вашою стійкістю в розвиванні національного питання сучасної України, щоб...» Але, горенько! Голос ніяк не прорветься крізь здушене горло. Пробував підбігти за з'явою, але спіткнувся на «Визвольному Шляху», річник якого зсунувся на долівку, а поки встиг підвестися, то сліпуче світло очі білим снігом заліпило... Стало так ясно, як на Страшному Суді. З тієї світлости глянуло на мене обличчя — ні, лише обриси когось величного і могутнього, схожого не то на Шевченка, не то на Франка, а на мить видалось мені, що клячу перед Тарасом Бульбою. Я спробував захопити в другу руку якусь товсту книгу, щоб покласти на полицю, але так і застиг напівсхилений з очима, втупленими в з'явище, що перетворилось у постать Лесі Українки з суворим обличчям Кассандри. І знову слова:

— Позитивного підходу забаглося тобі, Хомо Еміґрантовичу Бруте! Про вигоди матеріяльні землячків своїх в Україні думаєш, а тую Україну, що довкола мене ось тут, волієш забувати й не споминати, на її горю та на її мужності молодих людей після-емігрантського хову лякаєшся вирощувати й виховувати... Невже ти для цього вийшов на чужину, щоб чимдуж нас усіх забути — самітних над розритими курганами в Україні та в Сибіру, у землі під деревами і танцювальними площами, спорядженими над збірними могилками твоїх братів і сестер, багатьох твоїх друзів — патріотів і борців, знищених рукою Старшого Брата і його хохлацьких помічників? В ім'я позитивного підходу, в ім'я поліпшення побутових умов і засобів дозвілля ти очі примикаєш на нівечення української гідности — особистої й національної, на поширення рабства по Україні, на плянове грабування людських ресурсів з української території та заселювання її всеросіянами? Ех, Хомо, Хомо! Невірний ти став, бо ось намагався ти діткнути одежини одного з мучеників наших, щоб пересвідчитися, чи це справді ми — свідки воюючої України — прийшли до тебе. Ні, не дотикайся нікого з нас, бо миттю погибнеш. Дивись на ці хмаринки, що випливають на обрій, немов тії «овечки і баранчики святого Петра », які ти в своєму дитинстві залюбки спостерігав на українській блакиті. Та це не хмаринки, а знищені творчі й здорові сили української нації. Це — автори ненаписаних поезій, драм, повістей, наукових праць, високоякісних газетних і журнальних статтей... А тії дивовижно закучерявлені хмаринки — перлини українського гумору, що його знищено в особах талановитих українців, ще поки вони могли щось створити. А ті чарівні звуки неземської мелодії не є «соняшними клярнетами», але композиціями музичних творів, що їх убито разом з композиторами майбутніми. Та не тільки музики там, а й спів душ тих українських мужчин у силі віку, яких погнали без зброї на німецькі міновані поля прокладати стежки для московських автоматників і танків. І послухай болючі тони співу матерів, жінок і дівчат, які втратили тих мужчин та були примушені йти на три шляхи в чужину-чужинецьку долі шукати... Все це знищені, втрачені й загублені живі сили нації української. Од того такий золотий гомін, хмаринки, голуби і сонце... Досить тобі діткнутися одної такої сріблястої хмаринки, а блискавка її енергії, замкнутої в оковах вічности, перетворить тебе в атомний пил, — пояснює постать і суворим зором мені душу до дна прошиває. Врешті:

— Вже краще нехай я торкну тебе по голові своєю булавою, ачей проясниться твій ум і пригадаєш собі, для чого ти вийшов на чужину. Адже не «дальній рай шукати, куди веде весна крилата», а свідчити про українську справу і нових борців готувати. Тількищо й сам переконався: самими книгами не захистишся. Треба було чуда-дива українського, щоб вийти цілим із зустрічі з темними тінями. Але чудо не трапляється кожної різдвяної ночі. Думай, Хомо Еміґрантовичу, думай, бо вже пізніше, ніж тобі здається!...

І негайно «хмарами, хмарами, хмарами вкрилася блакить ніжнотонними». Закучерявлені баранчики отарами, стадами, зграями мільйонними посунули в мою сторону : українські слова невимовлені, пісні недоспівані, книжки недописані, мелодії недокінчені, кохання нерозцвілі й подружжя незав'язані, почуття непережиті, життя незавершені, мистецькі твори скалічені, думи недодумані, надії нездійснені... Все це зависло наді мною мізерним, коли тільки одної хмаринки досить, щоб змінити мене в атомний пил.

А Той ще як замахнеться над моєю нещасною головою чимось, з чого струменем так і б'є світло — не то булава, не то меч дружинницький, не то шаблюка, від блиску якої прояснилася душа батька у Стефаникових «Синах». І як той батько, я якось внутрішньо прояснів, прийнявши той блиск у мої очі. Закрив я їх рукою, схилився перед Ним готов на все і тільки шепочу : — Простіть ви мене, заблудлого брата, простіть!

Жду на удар, але нічого — всюди тихо. Відкриваю спершу одне око, потім друге і що бачу? Постать залиту світлом, у довгій одежині аж до стіп, голова в короні, а в її правій піднятій руці палає смолоскип! Від того так ясно. Ну, точнісінько: Статуя свободи в нью-йоркському порту. Так і здається зараз почую слова: « Пошліть мені гнаних і спрагнених волі...».

Та не тії слова доходять до моїх спрагнених людського голосу вух.

— Ну, і вигадав поночі в холодному підвалі великі питання обмірковувати! Третя година ранку, а він між книжками клячить, наче мусульманин у піст Рамазану, і муркоче «Простіть заблудлого брата!» Що заблудивсь ти, то правда, але в своїй хаті. Не міг діждатися, коли перенесемо всі ці книги на їхнє звичайне місце... Автім, невже самими лише книгами і словами розвалиш «тюрму народів»? Москва словам не вірить, а книг не шанує : вона лише перед силою поступається... Ну, йди вже, йди нагору та швидко гарячого чаю випий, а то небезпечної простуди не минути тобі.

Це моя дружина. В нічному кафтані, голова в кружальцях для кучерявлення волосся, а права рука ще й досі тривожно смикає за ланцюжок від стінної лямпи над моєю головою. Повеселів я і, протираючи одною рукою очі, а другою коліно заклякле від холодної бетонної долівки, кажу:

— Спасибі, голубонько, що з лиха виручила, як вже не раз у нашому житті... Що правда, то правда. Але якби до чаю так кілька краплин коньячку...

**
*

— А ви постійно переконуєте, що думати нам треба про якнайзручніший підхід до суспільства в Україні. Тимчасом, як почнеш міркувати, як розхвилюєш душу, розхитаєш уяву, немов човник на Онтарійському озері, то після півночі таке наверзеться, що хоч на «живу торпеду» чи українського «каміказе» зголошуйся. Але до кого? — закінчив свою розповідь Хома Емігрантович Брут.

У просторій залі поштового будинку багатолюдно. Всі спішаться чимдуж вислати листи, привітальні карточки й пакунки рідним і знайомим. Передріздвяний настрій усюди. Хома ще раз глипнув на свої листи, перевірив адреси і самовдоволено вкинув їх у поштову скриньку.

— Тепер мені на душі так весело, що й не сила висловити того. Оце послав більшенькі грошові пожертви на фонд Українознавчих Студій у Гарвардському Університеті та на Шевченківську Фундацію у Вінніпегу. Нехай нові книги видають і нашу молодь свого навчають. А тимчасом (і тут Хома Емігрантович Брут нахилився до мене по-змовницькому) — я біжу до студентської домівки на гутірку з молоддю мій різдвяний сон розказати і пояснити їм те, що моя дружина (навіть не знаючи того і без зустрічі з людьми з того світу) висловила: самими лише книгами «тюрми народів» ані не зміниш, ані не повалиш!

Пішов.

Був морозний день. Перед крамницями увихалися жінки, чоловіки, молодь і діти, полагоджуючи побутові орудки, що замінили їм живого різдвяного духа. З електронних пристроїв на святково вбраних байдужих будинках бриніли дзвіночки і лунав музикоспів зі словами, що давно втратили значення і свій чар.

На чужому погідному небі не було ні хмаринки.

Вперше надруковано в журналі «Нові Дні», березень 1971.