Буває в житті достоту так, як висловився О. Олесь, що «з журбою радість обнялась...»* Подібне трапилося у столичному місті України Києві на 49-ому році від Жовтневої революції, на 36-ому році від колективізації та на 25-ому році від Великої Вітчизняної Війни. (На якому році від встановлення суверенної держави УРСР — не відомо, бо й радянські юристи ще не вирішили, котру суверенність вважати справжньою: скрипниківську, ленінську, сталінську, хрущовську чи колеґіяльну?).

Тож доводиться сказати просто: влітку 1966 року Київ уперше вітав у себе Всесвітній Конґрес і Міжнародню Виставку з Птахівництва. З промовою до учасників конгресу — до речі, 13-го з черги — виступив заступник голови ради міністрів УРСР Н. Т. Кальченко: «Проведення Конгресу і Міжнародньої Виставки з Птахівництва у Києві ми сприймаємо, як визнання ролі нашої країни в розвитку співробітництва учених всього світу... »

Говорив він, очевидно, по-російському, а мав на мислі (як видно з тексту промови) не УРСР, але Радянський Союз, коли казав «нашої країни». Понад триста фірм та об'єднань з 20 держав демонстрували там своє птахівництво. Найбільшим на виставці був, очевидячки, павільйон СРСР, «де значне місце відведено птахівництву України», звітувала київська преса, видавана українською мовою.

Але чи тому, що конґрес мав злощасне число «13», чи так воно якось склалося, радість мешканців України притьмарилася загадочним випадком. Перед закриттям виставки у «значному місці, відведеному для птахівництва країни», несподівано зчинився між свійськими птахами шум, гам і галас, а трохи перегодя — на горе українським птахівникам — загинуло кільканадцять племінних курей.

Причини їхньої скоропостижної загибелі не виявлено, хоча ветеринарі й куроводи ретельно провели свої досліди. Дехто із партійних тузів, старою звичкою, бурчав: «Саботаж... робота українських націоналістів... » Але їх ніхто не слухав, хоча органи новоутвореного всесоюзного міністерства правопорядку притримали декого з туристів, а декілька місцевих юнаків та дівчат мусіли поясняти міліції, чого це вони так підозріло реготали, некультурно спершися на клітках з птицею.

Та це не важливе, бо ні вони, ні туристи, ні українські націоналісти тут ні при чому. Нема в тому нічого таємничого, складного чи саботажного. Адже на тій невід'ємній частині СРСР, що зветься Українська РСР, подібних випадків чимало: покищо бракує лише другого Гоголя, який описав би їх по-гоголівському і відкрив би людям очі на українську дійсність, повну дивних див.

Спробуємо відтворити, акт за актом, розвиток тієї курячої драми.

Була виставка. Приходили відвідувачі. Лунали промови. Чванилися всі. Двадцять держав хизувалися своїми курми, гусьми, качками, індиками й інкубаторами, а то й торгівлею птахівничими продуктами.

Кореспонденти часописів, радіо і телебачення України совісно все оглядали, всьому прислухались і точно все записували. А що «радянському журналістові притаманне почуття правди» (вислів «Радянської України»), то вони з захопленням описували... чужоземні паівільйони. Польський, угорський, канадський, голляндський, чехо-словацький, американський... Спецкор київської «Літературної України» Тарас Мигаль тепло розписався про павільйон канадського птахівництва. Обслуговуючий канадець подарував, прямо з інкубатора, неопірене курятко українській дівчинці — відвідувачці павільйону. Мигаль створив з того деталю прямо епічну картину. Ось, мовляв, «повертається на батьківщину... правнучка» одної з українських курок, що їх повезли з собою в Канаду українські емігранти. Немов розкаяний націоналіст «на Батьківщину». Хіба не зворушливо, не патріотично?

Зате птахокореспондент «Радянської України» В. Галега вихваляв «птахівництво польських друзів». Як видно з спеціяльної карти і пояснень Анни Незабитовської в польському павільйоні, Польща широко торгує курятиною з багатьма країнами.

Тільки про досягнення України в цій галузі мовчали птахокореспонденти. Ні, не з традиційної української скромности. Та й не із-за бажання догодити москалям (як напевно твердитимуть українські націоналісти) вони промовчали павільйон суверенної УРСР. Ні! Вони не згадували про павільйон птахівництва України на Міжнародній Виставці в Києві просто тому, що його там не було. Звичайно, демонстровано теж свійську і дику птицю з українських птахофабрик, колгоспів, радгоспів і заповідників, але у всесоюзному павільйоні з російськими написами, російськими інформаторами і як продукт великої російської землі всесоюзної.

Бачили це й чули закордонні гості, спостерігали це кияни і винничани, українці з Криму і Закарпаття, тверді чернігівці та завзяті донбасці. Дивились, слухали, чухали чуби, а грузини кивали головами на ту випробовану майстерність москаля-чарівника.

Навіть комсомольці з різних міст і сіл України відчували ніяковість на разючий вид присвоювання «старшим братом» сільсько-господарських досягнень України без збереження принаймні національної форми.

Але глибоко вразили їх щойно слова в інтерв'ю спецкора «Радянської України» з керівником польської фірми експорту птиці Здзіславом Райзером. Тому що українського павільйону не було, він вирішив «і ...обов'язково скупатися в Дніпрі. Не все ж киянам ходити до нас у польський павільйон у гості, треба і нам віддавати візити...» Ось так води вірного Дніпра виконали ролю павільйону УРСР, прийняли відплатний візит ввічливого чужинця.

Всетаки ні той пригноблюючий випадок, ні захалявні листи-протести, передавані з рук до рук відвідувачами на виставці, не захитали стійкости малоросійських позицій компартії та уряду УРСР. Українська свійська птиця далі репрезентувала обласну продукцію СРСР, — так, немов би УРСР була не державою — республікою, але одною з птаховиробничих фірм.

Саме за такої обстановки трапилася пташина пригода. Звичайно, кури (а втім усі свійські птахи, за винятком хіба гусей) не грішать великою розсудливістю. Однак і серед них попадаються кмітливіші зразки, що вміють поглянути далі зерна чи макухи перед своїм дзьобом та інколи схоплять навіть соковитого хробачка.

Цим разом вони клюнули всеросійського, великодержавного... Знехотя прислухаючись до розмов відвідувачів радянського павільйону і чуючи похвальні завваги чужинців про «хороших племінних російських курочок » з Полтави («трулі Рашан»), червоногребенастий півень з Яготинської птахофабрики (він же полтавської породи!), мав того досить і зарепетував :

— Ну, що воно діється на нашому білому світі? Ми ж українська свійська птиця, виведена в українських інкубаторах, вигодована українськими птахівниками на українських кормах, а тут усякий знай торочить: «Російська птиця з російських птахофабрик! » Тю на них! Подуріли вони чи що?

— Бо ми розташовані в одному з кутків російського чи пак всесоюзного павільйону, а не українського, бевзю ти, макухою годований! — покрикнула на нього одна з його жінок, зозуляста курочка-полтавочка. — Ти далі свого корму і курячого хвоста світа не бачиш. Хіба позакладало тобі? Не чув, як не то чужинці, а й наші люди — українські хлібороби, робітники, зоотехніки і трудова інтеліґенція насміхаються з нас, «всесоюзних? »

Яготинського півня-гайдамаку озлобила різка (хоча, на його думку, правильна) репліка його зозулястої і він став думати-гадати. А відомо (як твердить один письменник братнього народу) горе постає найчастіше від ума, цебто від мислення. На цю пору, випадково, один парняга — електротехнік з Дніпропетровська, оглядаючи яготинця і зозулясту, сказав глумливо ніби до себе, ніби до свого товариша: «Ач, як курочка-хохлушка і чубатий півень-запорожець славно репрезентують Велику Русь, ха-ха-ха!»

Нарешті зглибивши суть колоніяльного становища української свійської птиці на Міжнародній Виставці в столиці України, півень спершу почухав дзьобом праве крило, потім ліве, а тоді стрибнув на дротяну мережу клітки, немов на сусідський тин і на весь голос загорлав:

«Нехай сміються чужоземці! Нехай глумляться з нас всесоюзні недруги! Але якщо з нашої недолі глузують теж українські хлібороби, робітники, техніки, партійці та бюрократи, то я вам скажу по-простому й відверто: — «Чого ви чванитеся, ви, сини нещасної України? Що добре ходите в ярмі? Не чваньтесь!...» Ось у 1967 році відбудеться в Канаді Всесвітня Виставка. Ваша суверенна держава УРСР е членом Міжнароднього Виставочного Бюра, але свого павільйону вона там не матиме. Буде лише всесоюзний — російський, а для вас теж буде «відведено значне місце...» І тоді не мені, але вам червонітимуть вуха за те, що українські продукти, машини, книги, вишивки, тканини й килими демонструватимуться там лише як частина всеросійського виробництва. Та й самі ви будете виступати там, як одне з руських племен, що їх «повік об'єднала Велика Русь». Тоді не ми — свійська птиця — але ви, сини й дочки України, під всесоюзну музику заспіваєте і затанцюєте на втіху чужинцям. Вони подивлятимуть вас у Монтреалі так, як нині подивляють нас у Києві: «Гляньте, яка хороша відміна, оті колоритні совєто-росіяни!... »

На ці слова всі клітки (у «значному місці, відведеному для птахівництва України в павільйоні СРСР») озвалися несамовитим реготом — ігіянням, кукуріканням, кваканням, ґелґанням, воркотінням і свистінням. Свійська і дика птиця України реготала на всі лади. Статечні півні, прижмуривши одне око, хитрющо хихикали, немов після закуски. Дебелі кури-несучки лукаво реготали, як молодиці за весільним столом. Молоді курочки дзвінко кудкудакали і тріпали крильцями. Гуси (всупереч правописові Академії Наук УРСР) замість гегати різко ґеґали. Качурі-сапуни басисто всім підтакували. Пелікани клапали довгими дзьобами. Півники-скакуни метко підстрибували на одній ніжці та немов хлопчаки передражнювали відвідувачів : «По формі — ви українці, а по змісту — росіяни!...»

Над клітками Яготинської, Старинської, Одеської та Кримської «Південної» птахофабрик і заповідника «Асканія Нова» лунав сміх, нечуваний в історії птахівництва Української РСР. Здавалося на мить : відродився давній український гумор.

Сміх — основа здоров'я, якщо його породжує радість життя. Однак від сміху, породженого досадою та одчаєм, можна захворіти. Того не знали кури (вони ж не люди) і не стямились, як, загубивши мірку, досміялись до кольок. Деякі з них на місці одубіли. Такий гіркий був їхній сміх з одчаю на вид республіки без павільйону і держави без посольств.

Очевидець того небувалого випадку — не якийсь там київський бурсак баляндрасник, але завзятий комуніст України (червона фарба так і капала з його слів!) — свідчився правдомовною радянською пресою і впевняв, що від себе він не додав ні словечка до цієї несамовитої історії. І далебі, розповідаючи її, він ні разу не посміхнувся.

То ж добре, що сміються принаймні колгоспні кури; гіркий їхній сміх, бо вже й вони зрозуміли колоніяльне становище України. Тільки керівники УРСР і «вірні помічники партії» — журналісти до того ще не доміркувалися.