«Я не сатирик, але бачу пекучу потребу на сатиру в нашому національному житті», — застерігається Роман Рахманний у своєму діялозі «Не словом єдиним». Однак той його діялог багатий на сатиричні удари по слабких місцях характеру нашого суспільства.

Наша вибірка нарисів Романа Рахманного, яку даємо до рук читачів на еміґрації та в Україні, є доказом того, що й інші писання цього автора не позбавлені вістря сміху, іронії та сатири. Яскраво сатиричний характер цих нарисів унаочнює ще один аспект писань автора, який по-сучасному зформулював обов'язок вільних українських журналістів і послідовно здійснює його на практиці.

Почуття гумору було колись притаманне українцям. Час від часу воно проявляється в деяких наших авторів. На жаль, великих гумористів і сатириків ми втрачали і мабуть далі втрачаємо на користь росіян. В цитованому діялозі Романа Рахманного є ряд натяків на цю трагічну обставину, але водночас там яскраво підкреслено пекучу потребу відродити традиції українського гумору, бо це — «найкраща оборонна і наступальна зброя».

Вибіркою сатиричних нарисів Романа Рахманного хочемо привернути увагу читачів «по цей і по той бік сонної української греблі» саме на гумор і сатиру, як на українську зброю в боротьбі з росіянами, русифікаторами та їхніми служителями — малоросенками. Спрямовані своїм вістрям проти найяскравіших недоліків українського суспільства в Україні та закордоном, нариси Романа Рахманного ґрунтуються в українській духовості творів Миколи Гоголя. Автор цінить його високо, але не знаходить виправдання навіть для нього: «От, мистець великий був, сатирик — неоціненний. Шкода тільки, що й сам він — теж лише один із породи хохлів».

А поскільки «нині ця порода володіє неподільно Україною і плекає ті самі горляно-шлункові традиції» (як пише Р. Рахманний у своєму діялозі), то нам конечно застосувати гумор і сатиру в боротьбі, що вимагає вживання різноманітного слова і різновидної зброї. Якщо над Києвом та іншими містами й містечками України дедалі голосніше лунатиме «червоний сміх » — сміх, що викликатиме рум'янець сорому на обличчях наших земляків та апоплектичний багрянець на лицях ворогів, тоді неминуче колись спалахне червона заграва національної революції і спалить усіх гнобителів разом з їхніми негідними помічниками.

Тому поклик «Вогню, вогню великої сатири!» є мобілізуючим покликом незламних духом українців 1970-их років.