Лев Ребет
Світла і тіні ОУН

На другій половині тридцятих років виникли або були керівництвом поставлені цілком нові проблеми. Насамперед слід згадати про великі страйкові заворушення, які стрясли Львовом у 1936 р. В той час усі вулиці Львова були розкопані, бо перед побудовою нових кам'яних їздень відновлювано каналову систему міста. Роботи тягнулися місяцями; вони були найважчі і найменше платні, і стягнули масу безробітного сільського пролетаріяту з підльвівських місцевостей, головним чином українців. Ці люди, здані у великому чужому місці на себе самих, зорганізувалися після кількох місяців спільної праці і оголосили страйк, домагаючися кращої винагороди, їхні домагання не були виконані. Дійшло до демонстрацій, під час яких поліція вжила зброї, забивши одного українця на прізвище Козак. Каналові робітники зорганізували маніфестаційний похорон, під час якого мала група комуністів ухопила домовину з покійним і з комуністичними окликами подалася в бік поліційного кордону, завданням якого було спрямувати похоронний похід прямо на кладовище. В наслідок цього поліція ще раз почала стріляти, поклавши трупом цим разом уже кілька осіб.

Вся преса була повна сенсаційних вісток про комуністичні розрухи. Сучасна большевицька пропаганда ще й тепер, бажаючи вказати на ніби існувале стремління західніх українців приєднатися до УССР, на першому місці називає ці розрухи, вписуючи їх на свій рахунок.

Тим часом правда, як опісля виявили організаційні звіти, була така, що цей страйк і початкові розрухи були стихійні і викликані насамперед соціяльними моментами: робітникам фактично йшлося про підвишку винагороди за важку працю. В цій справі політичне тло грало тільки посередню ролю. А було воно національне, українське.

Як було згадано, пригнітаючу кількість каналових роботників становили українці з периферій Львова, яких зіпхнено до виконання найгірше платних і найважчих робіт. Сталося це великою мірою в наслідок шовіністичної політики польської адміністрації, яка не допускала українців до краще платних робіт, засуджуючи їх на долю найчорнішого пролетаріяту.

Фактом є, що страйковий комітет складався із свідомих українців, між якими знаходився навіть один загублений член організації. Ці люди боролися за елементарні підстави свого існування так, як могли і вміли, без допомоги будь-яких українських політичних кіл, бо до них вони доступу не мали. Це використала непричетна до справи комуністична клітина, що в кульмінаційний момент страйку виступила в силі кількох людей і надала веденій на соціяльному тлі, по суті українській акції комуністичного забарвлення, що здезорієнтована преса і підтвердила.

Весь цей страйк, яким робітники кінець-кінцем не здобули ніяких поступок, розкрив глибоку рану нашого суспільства. У Львові не було ніякої установи чи людини, які б поцікавилися справою цих українських робітників і допомогли їм у їхній недолі. Хоч у Львові існувало українське робітниче товариство «Сила», проте воно не проявляло живішої діяльности. Треба було на цьому відтинку перевести рішучі заходи, і, хоч справами легального життя мали амбіцію займатися залегалізовані перед владою політичні партії, діяльність «Сили» пожвавлено щойно заходами ОУН і до праці серед робітників приділено двох членів організації. Між іншим, перекинено сюди одного інструктора юнацтва з Дрогобиччини, який пішов до чорної праці як звичайний робітник, заробляючи місячно 50 зл. Це «робітниче алостольство» дало згодом також дуже гарні висліди.

Попри питання робітничого пролетаріяту, який поза Львовом не був особливо численний (наприкл., робітники в Бориславському басейні, яких зрештою чимраз більше витискали спроваджувані польською адміністрацією робітники з корінних польських земель, були насправді малоземельними селянами навколишніх сіл, що остаточно ще не зірвали зв'язку з землею), — стояла руба ще справа сільського пролетаріяту, якого доля була подекуди ще гірша від долі робітничого. Винагорода, яку отримували сільські робітники, що працювали в поміщиків, які силою історичних умов були поголовно польської національности, була смішно низька. Особливо слабо були винагороджувані сезонові робітники, спроваджувані на час жнив з хронічно голодуючих гір.

Хоч як було важко зорганізувати цей пливкий і соціяльно слабо вироблений елемент, все таки пробні страйки, зорганізовані на просторі Бережанської округи в 1936 р., дали добрі початкові наслідки. Пропорція снопів — робітники отримували винагороду в натурі, котрийсь там з черги зжатий сніп — пересунулася в наслідок рішучих вимог страйкуючих у гарячий час жнив на користь робітників.

На жаль, рільні страйки не досягли масового розповсюдження. Головна перешкода була в тому, що знавець відносин на Поділлі, що особисто реферував ці справи, був незабаром заарештований, і серед труднощів у наладнанні організаційного апарату ця цікава і в той же час з національного і соціяльного погляду болюча справа не була організацією доведена до кінця.

Як було згадано, від 1935 р. ОУН у Західній Україні перейшла, загально беручи, від тактики голосної масової пропаганди (коли не рахувати Волині) до праці над вихованням організаційної мережі і до підготови зав'язків повстанських збройних відділів. Однієї акції організація одначе не переставала робити. Крім акції проти державних монополів (тютюну і алькоголю), про що вже згадано, були ще неперебійно ведені культ поляглих і сипання символічних могил на честь борців за українську державу.

Культ поляглих героїв дуже закоренився в Західній Україні, і він мав особливо сильну мобілізуючу силу. Святкові походи на Маківку, Лисоню, зеленосвяткові походи на кладовища, церковні відправи на могилах вояків українських армій відбувалися при участі тисяч людей. Як зразок вияву такого культу слід вважати маніфестаційний похорон ген. УГА Тарнавського у Львові. Цей похорон з погляду організації і масовости був на ділі політичною маніфестацією українців у столиці Західньої України.

Тоді як у церковно-обрядових походах брало участь усе українське громадянство, підпілля плекало цей культ, організуючи сипання символічних могил. Майже не було села, де не було б такої могили з хрестом. Поліція довго вела боротьбу проти цього, руйнуючи могили і усуваючи поставлені хрести, чим ображала, попри національні, і релігійні почування. Не диво, що акція сипання могил знаходила живу підтримку всього українського населення, і вона була, поруч з протиалькогольною, однією з акцій, заініційованих ОУН, і йшла справді неперебійно. Руйновані поліцією могили за ніч відновлювано, ставлено нові хрести. Спроби влади усунути могилу алярмували все село, що збігалося на місце блюзнірства. Бували випадки, коли в могили клали зімпровізовані бомби, вибухи яких карали блюзнірів.

В середині тридцятих років виринув важкий конфлікт між організацією в Україні і проводом за кордоном, і ця проблема в різних варіянтах актуальна ще до нинішнього часу.

Перший привід до конфлікту дало переказане Ст. Бандерою з тюрми підозріння, що хтось із закордонного штабу, найправдоподібніше Я. Барановський, діє як польський провокатор. Підозріння це базувалося на тому, що, як переказував мені брат Ст. Бандери, повернувшися з побачення з ним, три особливо таємні деталі зв'язку, який ішов з краю за кордон через Тєшин, були польській поліції відомі. Через місто Тєшин переходив польсько-чеський кордон, і це дуже полегшувало, як тепер кордон секторів у Берліні, нелегальний перехід з однієї держави до другої. Ці умови організація використала, як і умови, які давав Данціґ, для втримування зв'язку, і певні дрібні, але важливі таємниці цього зв'язку, відомі тільки кільком членам організації, знала, як переслухання виявило, також польська поліція. Тому що один із тих, хто ці деталі знав, був Я. Барановський, підозріння у зраді впало на нього.

Хоч в атмосфері загального заламання центру організації в краю і її зв'язків легко могли постати підозріння, що хтось зрадив або виконує ролю провокатора, проте для засади цю справу треба було потрактувати серйозно. Неясностей одначе було безліч. Вони походили не тільки з того, що дехто з провідних членів, охоплений атмосферою загального провалу, склав широкі свідчення перед поліцією про діяльність організації, і не тільки в наслідок того, що поліція систематичним слідженням краківської групи членів ОУН, зайнятих між іншим зв'язком через Тешин, знала багато про їхню діяльність, але і з того, що весь архів ОУН, який був у Празі, чеська поліція видала ще перед замахом на Перацького польській владі. Зрозуміло, що заарештовані провідні члени не могли зорієнтуватися, що поліція знає із зізнань, що з свого слідження, що з згаданого архіву, а що у наслідок провокативної діяльности здогадного зрадника.

Треба взагалі дивуватися, що в цьому хаосі виникло так мало підозрінь. Випадок хотів, щоб єдине підозріння впало на. Я. Барановського, брат якого, на жаль, дійсно відограв ролю провокатора в кінцеву добу існування УВО.

Автор цих спогадів переказав зміст і причину підозріння за кордоном першій особі, яку зустрів. Це була згадана А. Чемеринська, відданість якої боротьбі була неоднократне випробувана. Справу ускладнювало те, що А. Чемеринська була нареченою Я. Барановського, і важко було вимагати, щоб вона, будучи певною, що підозріння безпідставне, не сказала про нього Барановському. Заперечуючи якнайрішучіше можливість зради з боку Я. Барановського, А. Чемеринська вказала на відомі мені зрештою безпосередньо персональні джерела недовір'я Ст. Бандери до особи Я. Барановського, які, коли вони були, нехай і малою мірою, дійсно мотивом підозріння, показували б, до якої драматичної безодні можуть довести неопановані людські пристрасті.

Справа Я. Барановського була кілька разів з'ясована полк. Коновальцеві, насамперед мною, а далі покійним 3. Коссаком і Я. Стецьком. В усіх випадках полк. Коновалець заявив, що підозріння безпідставне і що він має повне довір'я до Я. Барановського, який є його головною підпорою в оперативних справах.

Що це підозріння не було переконливе, показав зрештою факт, що в 1940 р., коли всі в'язні зустрілись і коли можна було розібратися в усіх неясностях, підозріння супроти Я. Барановського було доведене не аргументами з 1936 р., а таємними записками польської поліції, що ніби були знайдені в польських архівах після упадку польської держави.

Знаючи всю історію закидів проти Барановського, автор цих рядків не мав сумніву, що ці поліційні нотатки були зфабриковані оточенням Ст. Бандери в ході внутрішньої боротьби, яка в 1940 р. йшла на еміграції і в наслідок якої ОУН розбилася на два відлами. Це переконання знайшло несподіване підтвердження на початку 1947 р. Недавно перед тим, з кінцем 1946 р., автор цих рядків гостро запротестував, як генеральний суддя ЗЧ ОУН, перед усім тодішнім проводом ЗЧ ОУН проти того, що середовище АБН, за яке відповідав Я. Стецько, і редакція організаційного органу «Визвольна Політика», що його редагував І. Вовчук, у своїх публікаціях представляли Ст. Бандеру як творця УПА, хоч відомо, що Ст. Бандера перебував під час війни в концентраційному таборі. Така поведінка не тільки компромітувала наш визвольний рух, але була неморальною супроти дійсних творців і командирів УПА.

У відповідь на цю критику з боку оточення Ст. Бандери пішла нагінка на підписаного, мовляв, критика Ст. Бандери — це розкладова робота, не відомо, в чийому інтересі вона ведеться, хто за цим стоїть і т. д., з виразними нотками про енкаведівську провокацію. В цей час, на початку 1947 р., до автора цих спогадів зголосився один член штабу Ст. Бандери з краківських часів і заявив, що коли така нагінка буде продовжуватися, тоді він публічно буде свідчити, як були препаровані «докази» зради Я. Барановського.

Цими кількома словами правди про цю сумну справу вона напевно не вияснена до кінця. Хоч Я. Барановський, може, і мав прогріхи супроти ОУН (насамперед, разом з усім оточенням полк. Коновальця, а потому полк. Мельника, він прагнув за всяку ціну до того, щоб втриматися при «владі»), але певно не ті, які йому закидали.

Прокляттям ОУН було вже тоді, як і тепер, боротьба за керівні пости, за впливи, за людей. Сліди цієї боротьби сягають до початків ОУН. Як було вже згадано, між керівними колами ОУН у краю і закордонним проводом взаємини були формального характеру і сфери впливу були фактично досить чітко розмежовані. Показником цього був факт, що представники краєвого проводу (Ґабрусевич, Кордюк), опинившись за кордоном, не потрапили до складу центрального апарату, а опинилися на позиціях підрядних. Тим часом психологічне відчуження між краєвою і емігрантською частиною ОУН поступало з кожним роком далі, і тільки особистий авторитет полк. Коновальця запобігав назріваючій внутрішній кризі. В той час, як на еміграції давали провід люди старшого покоління, старшини української армії і давні члени УВО, в краю до голосу приходили представники молоді, що несли на собі не тільки весь тягар безпосередньої боротьби, а і самостійно ставили політичну проблематику свого терену.

Це відчуження і майже недовір'я (яке з погляду стихійно назріваючої боротьби за владу було, може, і зрозуміле) виявилося між іншим у справі плянованого викрадення Ст. Бандери з тюрми.

Засуджений на досмертну тюрму і перевезений в глибину польської території, Бандера отримав несподівано можливість утечі. Від членів організації, які перебували разом із ним у тюрмі і після відбуття свого присуду вийшли на волю, стало відомо, що серед тюремної сторожі знайшлася людина, яка запропонувала С. Бандері допомогу при втечі з умовою, що його родина отримає певну суму грошей (щось 20 чи 30 т. золотих) і що він сам подасться разом із Ст. Бандерою за кордон.

Цю справу звільнені з тюрми члени організації трактували як цілком певну і настоювали на тому, щоб якнайскоріше підготовити справу втечі. Цю справу я негайно зреферував за кордоном, насамперед Барановському, який виконував функції зв'язкового до полк. Коновальця, а опісля йому самому. Ішлося насамперед про гроші для родини тюремника. Ніхто не казав, що грошей нема або що не треба цієї втечі організувати. Одначе великого переконання щодо справи не було. Барановський з свого боку сугерував навіть думку, що вся справа з утечею режисерована польською владаю на те, щоб Бандеру при нагоді втечі вбити. Цю можливість, звичайно, треба було брати на увагу, але коли б польська влада мала дійсно такі пляни, то вона могла б їх здійснити і без цієї режисерії втечі — так, як це вона зробила перед тим із сотн. Головінським, просто вбивши при нагоді якогось транспорту і оголосивши, що Бандера втікав. Я пропонував, щоб полишити рішення самому Бандері, бо риск несе насамперед він сам.

Кінець-кінцем гроші мали бути переслані, але цілими роками їх не пересилали, незважаючи на пригадки. Перед вибухом самої війни були зроблені, як я чув (1939 р. керму ОУН у Західній Україні я передав мґр. М. Турашеві), гарячкові заходи, щоби справу прискорити, через Данціґ їздили кур'єри за кур'єрами, але плян не був здійснений до самої війни.

Мені було ясно, що оточення полк. Мельника, який від 1938 р. формально керував Проводом на еміграції, не бажало прибуття Ст. Бандери за кордон. Там перебував уже викликаний ще полк. Коновальцем Я. Стецько (щоб підготовляти конгрес ОУН), і прибуття Ст. Бандери, безперечно, скріпило б тиск «краєвиків» на емігрантський Провід.

Наскільки цей Провід заїло боронився перед приходом нових людей з краю, показує теж факт відмови «азилю» з його боку для мене. Як уже було згадано, під час арештів організаційного центру у Львові, в наслідок вимушеної тортурами зради організаційних таємниць, поліція вже в 1937 р. отримала на Волині натяки на мою причетність до керівництва ОУН. Про це заарештовані на Волині попередили мене за посередництвом адвоката. Від цього часу поліція пильно слідкувала за мною, бажаючи знайти насамперед підтвердження вимушених зізнань, а далі вислідити евентуальні нитки зв'язку до інших провідних людей.

Становище було досить складне. В перші роки після виарештування провідного активу взагалі не було мови про якусь зміну, бо не було ким заміняти. Хто не сидів у тюрмі або в Березі Картузькій, той залишився в глибокій провінції і не рухався. До провідної роботи мало хто лишався. Згодом люди почали виходити з тюрми та концентраційного табору, але спроби їх активізувати не були прості.

Організація потребувала насамперед членів, придатних до організаційно-виховної роботи, людей, здатних будувати організаційний апарат і керувати ним на високому і середньому ступені. З-поміж звільнених з тюрми членів не всі надавалися до практичної роботи. Дехто просто відмовлявся від дальшої активности в організації, прикриваючись потребою відпочинку та розконспірованістю і, отримавши платну роботу в якійнебудь редакції чи установі, «статечнів». Щойно після війни, вийшовши на еміграцію, вони зактивізувалися як націоналісти. Були й такі, що без давнішого середовища Академічного Дому, в якому вони як націоналісти діяли, не були в силі знайти для себе місце.

З усіма цими людьми треба було переговорити і перевірити їхній психічний і політичний стан. Це вимагало багато енергії та зусиль і було досить ризикованим підприйняттям. Доводилося довго ключити вулицями і полями, йдучи на таку стрічу, поки тайні агенти поліції, що йшли назирцем по два-три, не губили сліду. Впродовж однієї розмови треба було людину притягнути до роботи і, оцінюючи її дотеперішню позицію, вирішити про її дальше організаційне призначення.

В перші роки справа йшла труднувато. Людина насамперед цікавилася персональним складом керівного апарату, узалежнюючи від цього свою причетність до дії, або просто не бачила перспектив для підпільної роботи і своєї участи в ній. Остання категорія людей бодай ставила справу ясно і одверто. Натомість перші ставили її в площину, неможливу до прийняття, в площину, яка навіть могла викликати підозру. В обох випадках треба було відмовлятися від співпраці.

Важко було також (поминувши деякі вийнятки) із учасниками давнішого середовища Академічного Дому, які почували себе добре тільки в «штабовій» роботі, тобто в атмосфері головокружних і сп'яняючих дискусій про «стратегію і тактику революції», яку вони будуть плянувати, а «організаційні низи» будуть виконувати. Вони кінець-кінцем знайшли деяке пристановище біля створеної, мабуть, у 1938 р. студентської харчівні, коло якої почало автоматично відновлятися студентсько-націоналістичне середовище в стилі тридцятих років.

Це середовище (самозрозуміле, пов'язане з усією організацією) особливо ожило в наслідок загального піднесення, яке викликали події в Закарпатській Україні.

Одначе керівництво організації, в склад якого ввійшли люди організаційної практики, не було автентичне з цим середовищем, і коли опісля, напередодні війни, в березні 1939 р. все це середовище було поліцією виарештуване, краєвий провід ОУН, до складу якого я вже не входив, назагал цими арештами не був охоплений.

Як було згадано, центр організаційного апарату складався з людей практики. До нього не ввійшли навіть видатні люди, як, наприкл., пок. Коссак, який радо брав участь у нарадах загальнополітичного характеру, переговорював з відомими йому людьми в справі їхнього приступлення до праці в ОУН, їздив за кордон на зустріч з полк. Коновальцем тощо, одначе до керування якоюсь конкретною ділянкою, де треба було зустрічатися з більшою кількістю людей, не зважувався. У висліді керма апарату опинилась у людей, що мали організаційний досвід у низовій роботі і відважилися взяти на себе відповідальність та риск.

Кінець-кінцем щойно в 1938 р. вдалося створити надійне, досвідчене керівництво, і тоді я поставив перед представниками закордонного центру справу свого відходу від відповідальности. А було це вже після смерти полк. Є. Коновальця, в жовтні 1938 р., і на зустріч у Данціґ прибули Я. Барановський та О. Сеник. Останній поводився як зверхник, тоді як Барановський вдоволявся ролею щось на зразок адьютанта. Я поставив як перше питання справу наступства після полк. Коновальця, пропонуючи, щоб цю справу вирішила спеціяльна конференція, в якій у відповідній пропорції була б представлена ОУН в Україні.

Як другу справу, поставив я питання свого відходу з поста, вказуючи, з одного боку, на те, що я кожного дня можу бути заарештований, а, з другого боку, на те, що апарат уже настільки справний, що може без мене обійтися.

Відповідь на обидва питання дав Сеник. Він насамперед сказав, що справа наступника по полк. Коновальцеві вже полагоджена і відповідно до волі, вірніше, заповіту полк. Коновальця, провід ОУН перебрав полк. Андрій Мельник. (З уривків розмови між Я. Барановським і Сеником я набрав враження, що полк. Мельник саме в цей час переїздив з Галичини через Данціґ за кордон). Пропозицію якоїсь спеціяльної конференції в справі головування в ОУН Сеник назвав проявом бунту і запевнив, що кожна спроба бунту буде здавлена залізною рукою.

Із способу, в який ця заява була складена, я не мав ніякого сумніву, що вона не була порожньою погрозою, і мене охопив страх за організацію. Це було щось зовсім несподіване і в своїх наслідках необраховане. Залізною рукою втримуватися при кермі організації, побудованої на добровільній, ідейній відданості членів — це було таким абсурдом, що я побачив перед ОУН безодню. Від того часу я не раз спостерігав цю «залізну руку», і кожний раз її поява віщувала нещастя, незалежно від того, хто проти кого цією «рукою» користувався.

Після такого поставлення справи Сеником у питанні обрання голови ОУН я прийняв як цілком самозрозумілу його заяву в своїй справі: Сеник сказав, що я маю лишатися до кінця на своєму посту, що ми в краю маємо завдання саме боротися, і на фронті нема місця на втечу від небезпеки, інакше всі повтікали б. Якщо я буду ув'язнений, то поділю долю багатьох, що були ув'язнені передо мною і будуть ув'язнені після мене.

Мені було ясно, що Сеникові насамперед ішлося про те, щоб я не перейшов за кордон. Одначе далі перебувати на «посту» я таки не міг, і коли наприкінці 1938 р., тобто незабаром після розмови з Сеником, мґр. Тураш під час однієї наради мені сказав, що людей охоплює паніка тому, що я, бувши виявлений перед поліцією три роки тому, досі не заарештований і що дехто побоюється, чи не криється за цим якась провокація, наприклад, Барановського, здогадно ладного охороняти мене від арешту на те, щоб при моїй допомозі мати ключ до крайових справ, — я зважився передати керму в руки Тураша, до організаційного досвіду якого я мав повне довір'я, спостерігаючи його працю кілька років.

Так тінь назріваючого конфлікту між краєм і закордоном ходила за нами, хоч ніхто не припускав, що першою, посередньою чи безпосередньою його жертвою стане саме дуже дисциплінований Тураш, за яким менше, ніж за рік, і слід пропаде.

Коли я, бувши в наслідок умов поставлений підозрами в прикре становище, зважився спокійно чекати на ув'язнення, що на весні 1939 р. таки наступило, і перебував у тюрмі до розвалу Польщі, хоч мав нагоду разом з кількома членами організації втекти, — Тураш кинувся у вир конфлікту між краєм і закордоном, що, хто знає, чи не поглинув його. Вліті 1939 р. він виїхав — як мені опісля оповідали — нелегально за кордон (при допомозі зфальшованої туристичної перепустки) на побачення з полк. Мельником, перед яким він мав ще раз поставити вимогу усунути з проводу Барановського і Сеника. Перед виїздом Тураш склав код, яким мав написати з-за кордону на одну адресу в Данціґ про наслідок розмови. Після якогось часу дійсно прийшов до Данціґу лист, закодований умовленим способом, із вісткою, що все в порядку.

Але лист не був написаний рукою Тураша. Він же сам не повернувся в Галичину, хоч мав це зробити негайно. Не було його теж, як після упадку Польщі виявилося, за кордоном. Люди, з якими Тураш зустрічався, заявили, що він поїхав у бік польського кордону в Карпатах; вони думали, що Тураш пішов у край. Виходило б тоді, що поляки схопили його на кордоні і, як підозрілого розвідника, з вибухом війни розстріляли, не повідомивши ні словом рідню.

Ця можливість була б правдоподібна, тільки... Тураш не повернувся по свої польські документи, необхідні для його повороту. Відповідальні за кордоном за його долю особи сказали на запит у цій справі, що Тураш так спішився з поворотом у край, що не мав часу вступити по свої документи, що були заховані в іншому місці. Це знову виглядає не дуже правдоподібно, бо це була б крайня легкодушність з боку Тураша. Не повертаючись по документи, він міг виграти одну добу часу, найбільше. Чи треба було йому задля цього ризикувати і йти без всяких документів? Над усією справою висить серпанок таємниці, на яку падає посередня чи — не хотілось би думати — безпосередня тінь згаданої «залізної руки».