Лев Ребет
Світла і тіні ОУН

Напередодні війни вирішилася проблема правильности політики українського підпілля і помилковости дії леґальних партій.

Як було з'ясовано, розходження між цими двома таборами лежало по суті в тому, що ОУН твердила, що в польській державі не можливо вести боротьбу демократичними методами і що на політику заперечення національно-державних прав сімох мільйонів українців з боку польського уряду слід відповісти тотальним запереченням польського володіння західньоукраїнськими землями.

В практиці протиставність цих двох таборів була велика — не з уваги на основні ідейні та політичні розходження, а з уваги на тактику: легальні партії не зважувалися не те що на революційну, але ні на яку гостру боротьбу, тоді як підпілля бачило в боротьбі єдині можливості успіху на довшу мету. З уваги на таке поставлення справи організація старалася головним чином про широкі можливості впливу на загал і з цього погляду вона багато перевищувала всі леґальні партії, що були зорганізовані слабо і не вели (поза принагідними, головним чином передвиборчими вічами) масової політичної діяльности.

З цього погляду організація зударилася несподівано тільки з церковними колами, які виступили з пляном масової організації молоді, побудованої на конфесійному принципі. Заснуванню цієї організації мала передувати маніфестація у Львові під гаслом: «Українська молодь Христові», і перед ОУН виникло питання, як до цього поставитися. Відбувся ряд розмов між представниками націоналістичного світу і колами св. Юра. Організація поставилася до свята негативно. Причиною цього було, як офіційно зформульовано, те, що на маніфестацію мав бути запрошений папський нунцій у Варшаві, а тоді з уряду мусів бути присутній, як представник польської держави, львівський воєвода. Таким чином дефіляда молоді у Львові перед прапором Христа мимоволі перетворилася б у чолобитню перед чужою владою, і це було політичною причиною негативного наставлення ОУН до згаданого свята.

Одначе не можна виключити, що тодішнє крайове керівництво організації керувалося по суті теж іншими мотивами, може, не здаючи навіть собі з цього справи. Ішлося про те, що масова українська католицька маніфестація мала бути скапіталізована на рахунок нової організації молоді, що мала постати. Тому було зрозумілим побоювання в проводі ОУН, як ця організація поставиться до визвольного руху і чи не буде вона конкурувати з ОУН у боротьбі за впливи на молодь.

У маніфестації, на якій, до речі, папського нунція не було, взяло участь коло 50 т. молоді, замість 200 т., які, як сподівалися, на цю маніфестацію прибули б, якби націоналістичне середовище дало їй свою підтримку. А створена після цієї маніфестації виховна організація «Орли», що її очолив полк. А. Мельник, виявилася корисною установою, хоч у її проводі були також особи, неприхильно наставлені до націоналістичного руху. В багатьох місцевостях, де не було ніяких організацій молоді культурно-виховного характеру або де вони були владою розв'язані, ця організація згуртувала молодь і дала їй можливості культурно-спортової діяльности.

Значить, ця проба сил ОУН не була конче потрібна, хоч треба підкреслити, що цей малий зудар постав не з якихось справді засадничих причин, а тільки з тактичного розрахунку. ОУН у своїх заложеннях взагалі не ставилася вороже до національно-політичних груп і установ, трактуючи їх як запільні ланки національного фронту, що його творить з українського боку підпілля, а з другого боку ворожий державний апарат і шовіністичне польське суспільство. По середині цього фронту, духово віддані ідеї визволення, як такій, але практично наставлені на розмови з ворогом, стояли всі леґальні партії і проводи господарських та культурних установ, ставлячи добро цих установ на перший плян.

Так найповажніша галицька партія — УНДО зважилася на співпрацю з польським урядом, який брав чимраз гостріший тоталітарний курс, і уклала з ним 1935 р. домовлення про «нормалізацію» українсько-польських взаємин.

Суть цієї «нормалізації» полягала в тому, що УНДО зобов'язалося припинити принципову опозицію проти уряду і опісля вірно голосувало за урядовий бюджет, а уряд з свого боку обіцяв провести відповідну кількість послів і сенаторів з рядів цієї партії до польського парляменту у виборах, які цілком були під контролею уряду. Ця «нормалізаційна» політика не принесла ніякої зміни відносин. 1938 р. польська влада провела на Волині ще одну масову терористичну «пацифікацію» українського населення, на Холмщині відібрано від вірян і знищено багато православних церков, а протести українських парляментарисгів були цілком безуспішні: польська політика переслідування і винищування українського народу не припинилася.

У висліді «нормалізація» перетворилася напередодні війни на капітуляцію, не зважаючи на добрі наміри української сторони. Ніякої ролі не відограв тоді й табір т. зв. «тежнаціоналістів», тобто група, яка послуговувалася націоналістичною фразеологією, але у практичній роботі стояла на лінії інших легальних партій, з тією різницею, що всіх їх критикувала. В 1938 р. ця група оформилася в партію під назвою «Фронт Національної Єдности» і разом з усіма іншими партіями після вибуху війни перестала існувати. Наскільки вона не мала солідного ґрунту під ногами, показує факт, що вона не віджила вже більше навіть після війни, коли на еміграції наново відродилися всі старі партії і створилися навіть нові.

Між двома полюсами, які визначали стан польсько-українських взаємин, між польською адміністрацією та українським підпіллям виринали і час до часу самостійно діяли, крім легальних партій з «тежнаціоналістами» включно, деякі маленькі відламки націоналістичного фронту.

Сюди треба насамперед зарахувати появу видавництва «Дешева Книжка». Це видавництво, поставлене кількома членами організації в час перебою організаційної справности в наслідок виарештування центру в 1934 р., було побудоване на комерційній базі. Але оскільки воно друкувало брошури політичного змісту, мало марку націоналістичного видавництва і при кольпортажі користувалося членами і симпатиками організації, виринуло питання, як трактувати цю по суті політичну діяльність кількох членів організації. У наслідок розмов, які провадив покійний Зенон Коссак, власники підприємства, можливо, тільки побоюючися втрат, які постали б, коли виявився б їхній зв'язок з ОУН, а імовірно і з власних політичних, може, ще не зовсім ясних для них самих плянів, — не схотіли вбудувати свою роботу в систему організації і відмовилися координувати, інформувати, плянувати і вести її в пляні роботи всієї організації. Отже, коли це видавництво бажало бути приватним не тільки фінансово — що не викликало ніяких застережень, — але й політично, то не лишалося нічого іншого, як поінформувати організаційний апарат про те, що ОУН не несе за згадане видавництво абсолютно ніякої відповідальности. У висліді воно, бувши ізольованим від середовища ОУН, не відограло тієї ролі, яку могло б виконати при іншій настанові. Одначе воно не спричинило й ніякої шкоди.

Натомість безумовно шкідливо відбився на всьому прямуванні націоналістичного табору вплив теж відірваної від ОУН публіцистичної діяльности Д. Донцова, який, хоч завжди стояв осторонь ОУН, вважався проте ідеологом націоналізму. В той час Донцов виступив цілком виразно як пропаґатор тоталітарного націоналізму, випустивши брошурками життєписи представників цього напрямку (Муссоліні, Гітлера та інших) з перекладом «Князя» Макіявеллі включно. На додаток до цього, незадовго до війни появилась у «Віснику», що його редаґував Д. Донцов, дивна стаття з інтерпретацією відомого місця з «Майн Кампф» Гітлера про Україну як німецький колоніяльний простір. В цій статті за криптонімом чи ініціялами схований автор доводив, що в XX сторіччі колонії взагалі не виплачуються, а далі — що Україна має для німців хібащо вартість торговельного партнера, і тільки так треба розуміти зворот Гітлера про колонії Німеччини на Сході Европи.

З якого надхнення Донцов взяв такий курс і таку статтю вмістив, годі сказати. Одначе, що такий курс Донцова мав у дальшому негативний, присипляючий вплив на стиль політики ОУН, це певне. Сугестивний вплив його був незаперечний, хоч і не безпосередній.

Тоді як противники ОУН в українській суспільності і нездекляровані політично середовища напередодні війни тратили ґрунт під ногами, ОУН переживала свій ренесанс. На це склалися дві причини. Насамперед був відновлений організаційний апарат, а далі прийшло піднесення, викликане подіями на Закарпатті. Те, що ця найменша і найпізніше національно пробуджена частина України буде, як здавалося в 1938 р., найближча до здобуття державности, діяло дуже підбадьорююче, і все населення Західньої України палало захопленням.

Піднесення охопило і членів організації, і багатьох із тих, що в 1934 р. зневірилися і відстали від підпільної роботи. Тепер вони масово зголошувалися в ряди організації, сподіваючися дальших корисних для нас змін, учасниками яких кожний тепер хотів бути. Багато з них висловлювало бажання і прохало дозволу перейти на Закарпаття, щоб допомогти в політичній роботі і державному будівництві, покликаючись на те, що вони й так розконспіровані перед поліцією і небагато зможуть зробити на землях під Польщею.

Одначе інструкція з закордонного центру організації забороняла масовий перехід членів на Закарпаття, посилаючись на те, пю Закарпаття забезпечене і без того достатньою кількістю організаційних кадрів, які зрештою можна ще скріпити людьми з Европи, і що не можна оголювати Галичини і Волині, бо тут теж чекає організацію важка проба. Як виявилося згодом, Закарпаття абсолютно не було забезпечене як слід досвідченими і випробуваними людьми, і жменька тих членів, що без дозволу подалися на Закарпаття, виконала там велике завдання. Інша справа, що багато з тих, які пішли на Закарпаття тому, що, будучи розконспірованими, почували себе загроженими, попали там незабаром ще в гіршу небезпеку, і не один із них поляг на Закарпатті головою.

Для підтримки українських прав на Закарпаття і з метою протидіяти виявам проугорських симпатій польського уряду та суспільства, ОУН на західніх Землях зорганізувала вуличні демонстрації. Вперше в історії ОУН такі демонстрації відбулися не тільки у Львові, але і в повітових містах, як Дрогобич, Стрий, здається, Бережани і, мабуть, ще деінде.

Ядро демонстрацій у Львові творили студенти. Кілька сот учасників однієї з цих демонстрацій встигло пройти під вигуки на честь Закарпаття з площі св. Юра, де похід зорганізувався, до Академічної вулиці, біля якої містився чеський чи угорський консулят — мета походу. Щойно там з'явилося змоторизоване поготівля поліції і гумовими палицями стримало і розпорошило похід. Відносно швидка поява цього поготівля заслуговує на особливу увагу, коли пригадати брак будь-якої реакції поліції при частих у ті часи побоях євреїв на вулицях і погромах їхніх склепів, що залюбки робило польське шовіністичне студентство.

Ще більше враження викликали демонстрації в повітових містах. Вони були зорганізовані в ярмаркові дні, головним чином за допомогою селянської молоді. Демонстранти ішли там під повітове староство, і ці походи мали виразне протипольське вістря. В усіх випадках доходило до зудару з відділами поліції, які були завчасу стягнені адміністрацією для протидії. З цього виходить, що поліція була попереджена конфідентами про плановані виступи підпілля.

Зудар демонстраційного походу з поліцією викликав у місті переполох, поліція в погоні за демонстрантами кидалася з палицями на ярмарковий натовп, столи з крамом переверталися, досвідчені в таких випадках євреї закривали склепи.

Пам'ятні були дні цих демонстрацій. Присутні на ярмарку люди широко і дуже прибільшено розповідали про них по селах, теж і сумежних повітів.

Одначе найважчу пробу пройшла ОУН з вибухом другої світової війни. Швидкий марш німецьких військ на території Польщі не дозволив ширше розгорнути дію підпілля; але впродовж трьох тижнів війни все таки вдалося зорганізувати малі партизанські відділи, які збройно виступили в обороні мирного населення, тероризованого спеціяльними «пацифікаційними» відділами польського війська. Дійшло, як мені відомо, до боїв біля Стрия (тоді спалено поляками частину села Дуліби) та біля Миколаєва, де ворог також попалив людські оселі. Можна думати, що до зударів дійшло і в інших місцевостях.

Ці виступи, очевидно, не можуть дорівнювати пізнішим акціям УПА. Час для організації відділів був закороткий, воєнне зрушення замале, а до того багато провідних членів перебувало в тюрмах і в Березі Картузькій. Перед організацією стояло більше завдання, яке вона ще мала здійснити, і властива проба сил наступила з хвилиною німецького походу на Схід.