Лев Ребет
Світла і тіні ОУН

Ворог перейшов до рішучого наступу, щоб дощенту знищити ОУН в Україні. Попри фізичне винищування в Березі Картуській і тюрмах (в які саджали, п'ятикратно загострюючи виміри судових кар у порівнянні з 1930-1933 рр.), ворожа адміністрація вжила заходів, щоб цілком заламати зосталих на волі членів та симпатиків ОУН і підірвати довір'я народу до організації. З другого боку, вона завзялася, йдучи слідами всіх поліцій у світі, захопити в свої руки керму зацілілих від розгрому клітин при допомозі підставлених нею людей-провокаторів з-посеред перекуплених симпатиків ОУН.

Щоб зламати зацілілих в організаційних низах людей і знищити вплив ОУН серед населення, ворожі кола постаралися широко розповсюдити перекладені українською мовою свідчення, складені організаційним референтом КЕ ОУН перед ворожою поліцією. Ці свідчення були помножені циклостильним способом і вони були розповсюджувані у великій кількості серед громадянства. Наскільки можна було ствердити, ці зізнання (чи були вони автентичні і повні, годі сказати) поширювали партійні апарати залеґалізованих перед ворожою адміністрацією українських партій. Робили це вони, виходячи з хибних заложень, що, відвертаючи молодь від революційної роботи або, як вони казали, від «самоспалення», вони чинять корисне і патріотичне діло. Тим часом об'єктивно, не зважаючи на свої добрі наміри, вони помагали польській владі нищити рух спротиву насильницьким і антидемократичним методам експлуатації та поневолюванню західньої вітки українського народу, який природним порядком речей прагнув до свободи і незалежности.

Ще більше рафінованою була спроба поліції захопити зв'язки до незнищених клітин організації при допомозі провокаторів. Польській адміністрації здавалося, що в порожнечі, яку створив розгром львівського центру, можна буде впустити свої «втички» в ОУН на найвищому ступені і звідти мати повну контролю над тим, що діється в середовищі організації.

На щастя, у висліді рисковної і небезпечної інтервенції А. Чемеринської, виконаної з доручення полк. Є. Коновальця, відносно скоро у Львові утворилася під проводом згаданого вище молодого студента клітина, яка була авторизована наладнати зв'язки з зацілілими фрагментами організації. Незабаром ця клітина зіткнулася в своїй дії з фактом, що незалежно від неї ще якісь особи шукають зв'язків до незнищених гуртків членів ОУН у Львові і на провінції, покликаючись при цьому на доручення полк. Є. Коновальця.

Було безсумнівним, що це діють якщо не провокатори, то авантюристи-самозванці. Скоро було виявлено, хто це є. З боку авторизованої зв'язкової клітини були вжиті заходи, щоб усунути цим самозванцям чи провокаторам (а були дані, що це суміш одного з другим) ґрунт до підривної роботи. Їхнє оточення було кількакратно перестережене перед небезпекою і посередньо згадані авантюристи також отримали пересторогу. Головний винуватець дістав навіть формальний усний наказ припинити будь-яку підпільну роботу. Одначе він, хоч знав або повинен був знати, що значить не виконати такий наказ, відмовився його виконати перед людиною, яка ризикувала собою, йдучи на побачення з непевною особою, щоб без зайвих трагедій зліквідувати справу.

Автор цих рядків загально знав про небезпеку, яка висіла над організацією, і доручив ужити всіх заходів, щоб уникнути конфліктів, коли вони не є абсолютно конечні. Одначе в обличчі цілого ряду даних про провокативну роботу на тлі безспірно злочинного самозванства, згадана авторизована клітина центрального зв'язку була нагло примушена взяти на себе повну відповідальність за впорядкування справи і цілим рядом пересторог, які до адресатів цілком певно дійшли, а в кінцевій стадії навіть розмовою віч-на-віч виконала своє завдання з якнайбільшою сумлінністю.

Проте вся справа була і осталась дуже болючою. Але лад на західньоукраїнських землях був збережений. Перед керівництвом постало завдання якоюсь мірою відновити організаційний апарат у Західній Україні. За допомогою давніх організаційних знайомств та студентських контактів удалося порівняно скоро нав'язати зв'язок до окремих округ. А було їх усіх десять: Коломийська, Тернопільська, Станиславівська, Бережанська, Сокальська, Львівська, Стрийська, Перемиська, Луцька і Рівенська.

Одначе цей апарат був спершу слабий, як у централі, так і на провінції, бо, з одного боку, багато людей було виарештувано, а, з другого, багато з зацілілих були застрашені провалом централі, знеохочені і зневірені. Вони відмовлялися, бодай тимчасово, від активної участи в організаційній роботі, мовляв, вони розконспіровані і їхня участь у ній зашкодить і організації, і їм особисто.

Ці аргументи були великою мірою правдиві. Тільки в тому самому становищі знаходилися майже всі члени ОУН, і при такому ставленні справи всіх членів організації вся підпільна діяльність була б завмерла. На щастя, не всі ухилялися від дальшого виконання своїх обов'язків, і в усіх округах (і далі вниз) удалося збудувати зв'язки екзекутив або бодай встановити уповноважених, які мали втримувати існуючі і нав'язувати загублені організаційні зв'язки.

В парі з цим важко було влити в людей віру, що організація не зліквідована. З цією метою в 1935 р. були розкинені листівки під час Зеленосвяткових урочистостей, що зробило на маси приявних велике враження. Ці листівки були розповсюджені всупереч побажанням полк. Є. Коновальця, який у приватному листі до полк. А. Мельника, що безпосередньо мав можливість контакту до централі організаційних зв'язків, дав інструкцію припинити всякі публічні виступи. Полк. А. Мельник відчитав відповідні уступи з цього листа представникам центрального організаційного апарату, одначе вони все ж таки рішилися на цей Зеленосвятковий виступ, бо йшлося про знак життя організації, яку ворог і чимала частина громадянства вважали зліквідованою.

Другим важливим досягненням у той час треба вважати поставлення тижневика, який мав виконувати — очевидно, наскільки це в явній пресі було можливе — ролю речника політичних позицій визвольного руху. Тоді вдалося перенести провінційний тижневик, що під назвою «Рідний Ґрунт» почав появлятися в Коломиї, до Львова і, полишивши номінальну власність у руках його основника, ввести в редакцію своїх людей. Поява його стала для багатьох видимим знаком існування підпільної сили, оскільки тон коментарів і загальний напрямок статей показував, що газета знаходиться під впливом націоналістів.

Значення цього тижневика було тим більше, що в загальному пляні паралізування впливу організації на кивок згори чужа і своя преса перестали писати про будь-які прояви діяльности ОУН, бо дотеперішні пресові замітки про це посередньо робили велику пропаганду на користь ОУН.

Використовуючи весь дотеперішній, головно останній, дорого окуплений досвід, встановлено загальні напрямні організаційної роботи. Щоб унеможливити концентрацію детальних відомостей про організаційну мережу в руках однієї людини і щоб вилучити небезпеку катастрофи у випадку зради всіх людей цією людиною, як це сталося недавно, організаційний реферат поділено на чотири інспекторати, при чому кожному інспекторові приділено керівництво кількома округами. Цей захід був корисний теж з уваги на те, що «Академічний Дім» і притаманна попередньому періодові ставка на студентські зв'язки не існували. Управу «Академічного Дому» перебрали католицькі кола і вони запровадили в ньому бурсацький режим, який виключав будь-яку конспіраційну діяльність у його стінах. Зрештою і без того — з огляду на цілковите розкриття ролі «А.Д.» в діяльності організації — поворот до використання його і перебуваючих у його мурах студентів як централі ОУН був неможливий.

Спеціяльний натиск на розбудову центрального організаційного апарату був диктований також мотивами більше стратегічного характеру. Бо показалося, що — інакше, як автори ідеї т. зв. перманентної революції собі уявляли — без існування організаційної мережі самі ідеї визвольної боротьби, хоч вони були, без сумніву, відомі, не здатні організувати народ до боротьби. Рішальне значення цієї мережі накладало обов'язок будувати і вишколювати її з найбільшою дбайливістю, бо від цієї мережі залежала дальша доля визвольної боротьби. Обов'язком згаданих організаційних інспекторів саме і було зайнятися разом з інструкторами юнацтва, що працювали тільки на відтинку молоді, вихованням і вишколом організаційних кадрів.

В парі з інтенсифікацією праці над членами організації проведено засаду індивідуалізування зовнішньополітичних виступів організації. Ішлося про те, що, наприкл., масове і загальне дзвонення, вивішування прапорів, розкидання летючок і т. д. хоч і викликали загальне піднесення патріотичних настроїв, але не закріплювали тривкіше впливів ОУН. Тільки побудована на базі цього піднесення мережа забезпечувала контролю терену організацією і тільки підпільна мережа була джерелом сили ОУН на довшу мету.

З огляду на це переведення ефектовних акцій було доцільне тільки на ще неопанованих, вірніше, слабо опанованих просторах і було стосоване головно на Волині, де в цей час впливи ОУН особливо поширилися. Туди йшла в більшій кількості підпільна література, розмножувана у Львові, там роблено пропаґандивні виступи в стилі тих, які були практиковані на початку тридцятих років у Галичині.

На теренах, де вже існувала організаційна мережа і де ідеї ОУН були відомі, масові виступи не могли вже дати більших наслідків, ніж ті, які вже були досягнені. Зрештою після 1934 р. керівництво організаційних клітин знаходилося всюди в руках більше чи менше здеконспірованих людей, які при будь-яких проявах своєї активности, а зокрема з появою летючок, мандрували до тюрми або до Берези Картузької. З огляду на це доводилося економити людьми і вести роботу так, щоб не допустити до цілковитого винищення існуючої організаційної мережі.

Як головне завдання, поставлено було цій мережі підготову до збройного виступу на випадок війни. Розрахунок на скинення чужого панування, що мало відбутися в кінцевій стадії «перманентної революції», не виправдався, бо масові політично-революційні виступи автоматично завмерли з надщербленням підпільного апарату. Було ясним, що їх наново може зорганізувати і перевести тільки відновлена мережа. Вирішено було готуватися не до пропаґандивних розрухів, а до збройної акції, що в обличчі тодішнього становища в світі ставала щораз актуальнішою.

Плян приблизно такої діяльности ОУН у Західній Україні був з'ясований полк. Коновальцеві в 1935 р., і він його схвалив.

Проте і такий плян було важко виконати. Головний резервуар людей, на яких у початках можна було спертися, становили насамперед львівська клітина центрального зв'язку, а далі дотеперішні співробітники автора цих рядків в ОЕ. Згодом до співпраці втягнено людей з Бережанщини і Тернопільщини. На жаль, перша клітина центрального зв'язку була незабаром поліцією зліквідована. Члени її попали в тюрму на Волині, куди в той час ішла найбільша експансія організації, їх заарештовано у зв'язку із спробою пачкувати підпільну літературу на совєтський бік, що спершу вдавалося робити. Одначе справа впала в руки польської контррозвідки. Цей факт коштував заарештованим дуже багато.

До волинської тюрми також попав заарештований у Львові давніший співробітник автора в ОЕ, який якраз перебрав був частину організаційного реферату в свої руки. Приблизно впродовж одного року забрали туди і його наступника (бережанця), так що щойно третій склад людей, перекинених до Львова (серед них були мґр. Тураш і Тимчій), втримався на позиціях працівників організаційної референтури до вибуху війни.

Очевидно, постійне нововлаштування людей у Львові, відшукування перерваних зв'язків і т. д. доводилося робити не без труднощів та перебоїв. Одначе мережа густішала поволі і систематично, організаційна справність росла, хоч утрати, які принесли арешти на Волині, були великі.

При всій пережитій трагедії досвід з Волинню показав, яким правильним було заложення, що форсування пропаґандивних виступів доведе, особливо в умовах масового здеконспірування, до такої катастрофи, яку пережила ОУН у 1934 р. Волинські «всипи» досягли також і автора цих рядків; але, мабуть, тому, що ворожа адміністрація не мала підтвердження їх з іншого боку і одночасно сподівалася простежити дальші зв'язки, його заарештовано щойно в березні 1939 р. і справу передано відомому слідчому судді для надзвичайних справ — Валіґурському. Цей арешт не мав грізних наслідків для організації, бо, не зважаючи на пильне слідження поліції, їй не вдалося нічого конкретного виявити: зустрічі з членами з правила відбувалися тільки вночі, на відлюдних місцях, після кількагодинної мандрівки по різних дільницях Львова. Зрештою під час арешту автора керма організацією спочивала вже в руках сл. п. Тураша...

Не зважаючи на дошкульні втрати, праця на Волині була дуже ефективна. Курйозумом для польської політики, яка, як відомо, зберігала т. зв. сокальський кордон, тобто давній царський, не пускаючи на Волинь українського друкованого слова, було те, що саме туди продіставалася націоналістична преса. На Волині, що під господарським поглядом знаходилася в кращому становищі, ніж перенаселена Галичина, був великий голод на українське друковане слово. Склалося так, що в той час у Львові почав виходити тижневик «Нове Село», в редакцію якого випадково ввійшло двоє членів організації. Цей тижневик став «волинською» газетою і в великій кількості поширювався на Волині, частково при допомозі організації, системою таємного кольпортажу.

Наслідки праці на Волині ми бачили під час війни. На Волині бо постали перші відділи УПА, там насамперед появилися повстанські «республіки», і Волинь склала велику данину жертв у визвольній боротьбі того часу.