Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Цілком несподівано для всіх нас, як і для мене, кінчилася наша канальська каторга на меліоративних роботах і не тільки групу йодників, а ще пару десятків людей спішно було надіслано знову на вже нами обжиті Пічуги.

Надійшов, як довідалися ми пізніше, наказ з Кремля — всі ті штабелі дерева, що вже було викочено за кілька літ на берег, ми мусіли привести до ладу, приготувати кошелі і набити їх тим деревом для сплаву.

Була середина жовтня. На Білому морі вже починають в цей час шторми й безперебійно продовжуються, аж доки навколо берегів не сторсуються гори льоду і не візьметься прибережний двадцятикілометровий простір навколо островів льодом.

Та хіба шторми обходять начальство! Плян сплаву в ганебному занепаді, а плян треба виконати за всяку ціну.

І довкола острова, на всіх командировках почалось гарячкове, ударне і зверхударне виконання сплавного пляну. Коли я гірко нарікав на меліоративні роботи, коли я часто лягав з думкою, що на ранок не встану, то тут вже можливість вмерти була, як мені здавалось, — ґарантована.

Вже в перший день нової праці я потрапив опинитись не на кошелі, а під кошелем, дізнався добре, яка на смак вода Білого моря, так що мене довелося добрих півгодини товаришам на березі гойдати, але вмерти мені на тих милих сплавних роботах не пощастило, бо врятували мене від тих робіт мої друзі, що працювали в кошелі.

Завинив в цьому передусім мій любий покійний друг Генадій Садовський, який вжив всіх заходів, щоб мене якими завгодно шляхами але з Пічугів забрали. Начальником Сільгоспчастини островів став тоді Олександр Навроцький, мій старий опікун і друг ще з Морсплаву, і він, дізнавшись про мою безнадійну ситуацію, домігся через УРЧ перевести мене до 3-ої сільсько-господарчої колони у Кремлі, як спеціяліста-зоотеxніка. І, хоча в УРЧ йому показали чорним по білому написане, що я не зоотехнік, він таки переконав УРЧ, що я маю ще й другий, незаписаний в картотеці фах — зоотехніка.

Одного ранку прийшов „чебурдеєць" і сказав, що я з ним маю йти з „вещами" до Кремля. Я був без міри радий, а мої друзі просили, щоб я не забував про них і все, що тільки зможу там у Кремлі для них зробити, щоб конче зробив.

Коли ця новина стала всім відома, мене відкликав старенький, показний на вигляд, з сивиною мужчина, вищесереднього росту, огрядний, з насупленими бровами і сірими, я б сказав, шкляними очима. Досі його я в тій нашій землянці навіть не помічав, на працю він не ходив, бо був інвалідом чи на становищі інваліда.

Він подав мені руку і відрекомендувався Завітневичем, білорусом, бувшим керівником відділу плянування Білоруської Академії Наук у Менську.

Я відразу запитав Завітневича, чи знає він інших білорусів, які прибули на Соловки, він сказав, що знає і що власне він і хотів би саме з ними спіткатися і разом жити у Кремлі. Саме в цьому і полягає у великій мірі справа чому він до мене звертається.

Знаючи тих білорусів, я радо погодився йому всім, чим зможу, допомогти, хоч, очевидно, годі на мене покладати великої надії чи давати якісь серйозні доручення, коли я в цю хвилину ще не знаю, чи справді йду до третьої колони, чи до ізолятору.

Проте, раніш ніж закінчити мої стосунки з Завітневичем, я коротко оповім про групу білорусів на Соловках, про мої з ними зустрічі і про їх становище. Моя пам'ять, на жаль, зберегла тільки прізвище, та й то не всіх, а імена я, звичайно, забув.

Взимку 1933 року я був недалеко від станції Кемь на так званому „Морсплаві" — пересильному пункті, через який ішли етапи на Соловки. Тут я зустрів щойно прибулу групу білорусів з Менську.

Передусім згадаю тут групу так званого „білоруського національного центру", що складалася з білорусів, які повернулися до совєтської Білорусії. Це були колишні члени білоруської „Громади" — організації, що була на терені Західньої Білорусії під владою Польщі. Ця група опинилася в польській в'язниці та згодом була обмінена Совєтським Союзом на польських та білоруських в'язнів, що сиділи в совєтських в'язницях.

3 великим тріюмфом та помпою їхали ці жертви польської сваволі до совєтської Білорусії, до щасливої, незалежної і самостійної соціялістичної совєтської Білорусії. Курорти, санаторії, бенкети, найкращі посади — все було до послуг цих страдників-революціонерів, що їх так мучили „фашисти-поляки". Почалося справді не звичайне життя, а цілковите свято. Рак-Михайловський, Дворчанінов, Мятла, Гаврилик були щасливі надміру.

Та святкова дружня доба тимчасом якось непомітно кінчилася і настали звичайні совєтські будні. Члени „Громади", колишні   посли польського сойму найменше очікували тих буднів та почали здивовано озиратися навколо. А навколо був жах, а навколо був погром за погромом і „громадяни" замислились. Та думати довго не довелось, бо незабаром ті звичайні білоруські будні зачепили їх самих, певних, що совєтська влада — то щастя білоруського народу.

Вони надійшли, ті будні, несподівано, і опинилися ці мрійники в найбільшій в'язниці у Менську, на білоруській, але, на жаль, не своїй землі.

Пізніше, на Соловках, білоруси так тепло згадували польську в'язницю і протиставляли тій в'язниці совєтську тюрму, як суцільний жах з усіма її дикими, жахливими порядками.

Рак-Михайловський, Мятла, Дворчанінов та інші були засуджені за шпигунство на користь Польщі, участь у підпільній націоналістичній організації, у збройному повстанні, у використанні державної трибуни з контрреволюційною метою, у терорі проти представників совєтської влади. А всі ці страшні провини вони учинили ніби в підпільній контрреволюційній організації, що звалася „Білоруський національний центр".

Саме в менському ГПУ ці „возвращенці" зрозуміли, що являє собою совєтська влада і що таке совєтська соціялістична Білорусь. Тут вже були не поляки, проти яких можна було виголошувати промови, улаштовувати атентати, закликати до збройного повстання та морочити голову собі й своїм людям.

— В тюрму їх, гадів, на Соловки, — кричали ті, що так недавно їх вітали, і прославлені герої опинилися в глибоких льохах менського ГПУ.

Але мало було кинути їх до в'язниці. Треба примусити оббрехати себе, написати про себе, що вони справді запеклі вороги большевиків, що вони учинили страшні злочини і ще вони слізно благають помилування. Майже рік сиділи колишні „громадяни", і енкавидистські костоправи з ГПУ не тільки повитягали їм жили, а й декому душі порозчавлювали та затоптали в багно.

Нещасні й жалюгідні прибули на Соловки ці володарі, що стали найупослідженішими рабами. 3 усіх цих найвидатнішим та найбадьорішим був Рак-Михайловський.

Не знаю про його минуле, не знаю й про його діяльність на совєтській Білорусі. Можу ствердити тільки одне, що ця людина справді одверто й без найменшого жалю казала: „Так нам і треба". Мені довелося кілька разів розмовляти з Рак-Міхайловським, і він на мене справив хороше враження. Здавалось, що людина, у якої голова була набита вщерть всяким совєтофільським мотлохом, не може так швидко прийти до пам'яти, але у Рак-Міхайловського цей чад швидко розвіявся. Він рішучо і категорично засуджував усе, у що так сліпо повірив, і картав себе за минуле. На Соловках тримався незалежно, працював на важких фізичних роботах, скрізь і завсіди підкреслював свою ненависть до большевизму, до Москви, і зрештою десь у 1936 році потрапив до одного з соловецьких ізоляторів. Відтоді про нього я не мав жодних відомостей.

Високий, стрункий, з синяво-сірими очима, Мятла був лірично-ніжною, тихою людиною. Я любив слухати, як він розповідав про Польщу, про те, що змусило його стати білоруським комуністом, що привело його до цих страшних, всеупосліджуючих соловецьких тортурів.

Він був хворий на сухоти, кашляв, а працював на важкій, непосильній для нього роботі. Ще на „Морсплаві", стругаючи бруски у деревообробній майстерні, кидаючи рубанок, казав:

— Ні, не витримаю! Якби хоч норми були менші! — і ніколи не виконував норми.

На Соловках довелося копати канави на меліоративних роботах, а внаслідок цього він потрапив до соловецького шпиталю, звідки таємно винесли тільки труп Мятли, а де поховали — ніхто не знав. Ця сумна подія сталася навесні 1936 року.

Блідий, з чорною бородою, трохи згорблений Дворчанінов своєю манерою в розмові нагадував професора. Він ніколи не виголошував промов, як це робив Рак-Міхайловський, і не ставив крапки над і. Ні, він спокійно намагався все зважити, перецінити і знайти забутий вже шлях до власної нації.

На Соловках тримав себе дуже порядно і обертався в порядному товаристві. Працював на початку на так званих загальних роботах, і щодо нього не було якихось вибриків з боку ГПУ, а втім так само і він 1936 року потрапив до ізолятора, а потім про нього нічого більше не було чути.

Гаврилик був типовим селянським вчителем. Високий, русявий, з риженькою борідкою на круглому відкритому обличчі, з трохи кирпатим носом. Від нього аж пашіло міцним білоруським дядьком. Він був милою людиною, трудівником, ретельним і спокійним. Він неохоче вступав у бесіду, а коли вже починав говорити, то говорив довго і пристрасно, ніби боявся, що слухачі не зрозуміють його. А то більше він був одинокий і тільки задумливі його очі вдивлялися кудись в далечінь. На жадному з цієї групи білорусів менська трагедія не відбилася так тяжко, як на цьому вчителеві. Він не міг навіть чути розмови про Менськ, про совєтську Білорусь, про совєтський соціялізм. Так він його ненавидів і так його проклинав. Він нагадував того шекспірівського героя, що казав: „Так, ви мене навчили говорити і я можу тепер вас проклинати". Ця страшна травма, цей всеупосліджуючий жах привів Гаврилика до заперечення самої можливости каяття. Він так казав: „Я — найнещасніша людина, бо не можу, не маю навіть права піднести свою голову до неба й подивитися на зорі з їх вічною і непорушною справедливістю". І ось він, колишній комуніст, щиро і віддано ставав молитися Богу та просив помилувати і простити його, окаянного.

Десь наприкінці 1935 року я востаннє зустрів Гаврилика на маленькому острові „Малиє зайчики", де він був з кількома „штрафними". Хто б з тамтешніх бувальців назвав його „комуністичним монахом". Він був дуже змучений, ні з ким не розмовляв, вечорами виходив з бараку і за дикою сивою замшілою скелею ставав на коліна та довго молився. Вже напівбожевільного забрали його з тих „Малих зайчиків" і посадили до ізолятора, звідки він так і не вийшов.

Лиш Завітневич з-поміж них зажив собі лихої слави. Розмовляючи з ним перед відходом до Кремля, я про Завітневича не мав жадного уявлення, і коли він почав мене благати, щоб я узяв у нього два закриті листи: один на ім'я начальника білоруського ГПУ, другий — на ім'я начальника ІІІ-ої частини, я дуже неохоче зрештою погодився, бо справді становище його було жалюгідне, а в тих листах, як він мені пояснив, було написано: в одному — прохання про те, щоб дозволили йому жити у Кремлі, а в другому — щоб дали йому право листуватися з родиною. Цей білорус, як і всі інші ув'язнені, знав мене за людину інтеліґентну й порядну, отож, очевидно, через це він і довірив мені таку справу. Повертаючись до Кремля з тими листами, я запитував сам себе, знаючи, кому вони адресовані: „Що я несу? А що, як це доноси? А що, як у тих листах таке написано, що в результаті кілька чоловік будуть розстріляні? Аджеж цей білорус людина мені зовсім незнана. Правда, на той час ніхто не говорив про нього, що він на острові причетний до доносів. А з другого боку, як мені, людині інтеліґентній, розпечатувати чужі листи та їх читати. А може там написано щось невинне й конче потрібне, що тільки його та нікого іншого не стосується?

Я довго вагався, але нарешті вирішив одного листа прочитати. Від „чебурдейця" попросився, мовляв для потреби, і, зайшовши у кущі, обережно розпечатав, а коли прочитав тільки перші рядки, мені вже стало ясно, що то за листи. Я, не дочитавши, сунув того листа до кишені і спокійно пішов за конвоїром.

Прибувши до Кремля, я пішов до бараку Рибпрома, і там з моїми друзями Навроцьким, Распоповим і Грибінником разом прочитали ці листи.

В листі до начальника білоруського ГПУ цей „вірнопідданий" доносив на своїх товаришів білорусів-комуністів, що з ними він виміняний був з польської в'язниці — Рак-Міхайловського, Мятлу, Гаврилика, Дворчанінова й інших, характеризуючи їх, як найлютіших ворогів комунізму. У листі до начальника ІІІ-ої частини він доносив на цілу групу політичних в'язнів, наводив їх розмови та поруч не гребував і всілякими побутовими дрібницями, що були заказані для ув'язнених.

Рівно через 10 днів я знову вибрався до тих самих „Пичугів", куди потрапив в ролі фуражера, і знову зустрів цього „писателя". Сказавши йому, що його листи того ж таки дня я вкинув до скриньки ІІІ-ої частини, я також по-дружньому з ним розмовляв, і цей „прожженний политик", бачачи в мені наївного хлопчака, знову попросив мене кинути ще один лист до тої ж самої скриньки. На цей раз я вже охоче погодився і, покинувши „Пичуги", вже не вагаючись, розпечатав той лист. Цього разу були списані в'язні, що перебували на „Пичугах" і описані були так, що в наслідок цього не один з них міг би розпрощатись з життям. Особливо гостро він характеризував Г. Садовського, цього яскравого, безоглядного і трохи необережного ворога ГПУ. Читання цього листа стало для моїх товаришів також цікавою, хоч і небезпечною, розвагою.

Повстало питання, що зробити з цим „вірнопідданим". Звичайно, найкраще було б знищити, але знищити так, щоб ніхто не постраждав. В тих умовах дуже суворого контролю зробити це та ще й на „Пичугах" було неможливо. Розуміється, що після того, як були прочитані перші листи, всіх, кому про це слід було знати, повідомили про те, що являє собою цей „посол польського сойму", але чогось більшого зробити не пощастило.

Нарешті, сталося так, що цей „посол" потрапив на „командировку" в Філімоново. Туди ж попав і Садовський. На Філімоновім тоді поміж іншими в'язнями сиділо кільканадцять хлопчаків-українців за людоїдство в голодні 1932-33 роки. Це були хлопчаки по 12, 13, 14 років. Працювали вони в чоботарні і працювали, як дорослі, по 12 годин. До чоботарні іноді заходив і наш „писатель", а на Філімоновім його вже добре знали і щиро ненавиділи. Так ось Садовський і підмовив цих хлопчаків, а вони його дуже поважали — кинути роботу та вимагати в начальства, щоб їм працювати лише 6 годин, як неповнолітнім, а коли уповноважений ІІІ-ої частини запитав, хто їх цього навчив, хай покажуть на того білоруса-стукача, Завітневича.

Вже наступного дня жаден з хлопчаків на роботу не вийшов, а на третій день приїхав уповноважений шукати „крамолу". Почав „з пристрастием" допитувати хлопчаків, як і що і хто їх навчив. Хлопчаки не кажуть. Та, нарешті, один „признається", що навчив їх отой дід-білорус, а за ним і інші „призналися". Як тільки хлопчаки ті протоколи попідписували, то зараз же уповноважений схопив бідолашного „вірнопідданого", лупив його вже досхочу, забрав з собою та кинув у найтемніший ізолятор під „Білим домом", звідки той бідолаха, трохи дуба не давши, вийшов тільки місяців через три. Та щось недовго довелося йому жити в Кремлі, мабуть ще хтось йому „допоміг" і після того той член білоруської „Громади" вже назавжди залишився в ізоляторі.

Ніколи не забуду видатного білоруського етнографа Гріневича. Зовсім сивий, з невеликою бородою, в пенсне, з постійно привітним обличчям та добрими погаслими очима, такий непосидячий дідок. Як тільки він прибув 1933 року на „Морсплав", то зразу ж почав ходити поміж в'язнями та збирати тих, хто хоче співати. Він був на становищі інваліда, збирав, записував і писав ноти до найрізноманітніших пісень. Коли був вільний час, збиралися аматори-співці і під його диригуванням співали. Через те, що більшість в'язнів були українці, то співали переважно пісень українських, а щоб порадувати діда, ще й білоруської „Как же мне не петь, как мне не гудзець".

На Соловках жив Гріневич, ця жива енциклопедія білоруського народу, у інвалідній команді і, бідуючи, „скитался меж двор". Бути чи працювати в таборових „культурно-виховавчих" установах він не хотів, а ні до якої іншої роботи не був здатний. Був він високо чесною та порядною людиною і такою лишився й до 1938 року, аж поки не покинув Соловки, вибувши невідомо куди після ліквідації соловецької в'язниці.

3 цієї ж категорії вже підсовєтських білорусів слід згадати наркома освіти Адамовича. Щоправда, його я на Соловках не зустрічав, але знаю, що він був у 1937 році в ізоляторі та на „Морсплаві", де обвинувачувано його в якихось смертних фашистських гріхах, і ніби за це дістав він там ще нових десять літ ув'язнення.

На самому острові, на „командировці Філімоново" в 1937 році сидів і білоруський нарком земельних справ. Прізвища його, на жаль, не пам'ятаю. Це був ще молодий, високий і кремезний дядько і, як мені здавалося, малоцікавий, а до того ж ще насичений совєтським мотлохом. Обвинувачувано його за 5-им пунктом 58-ї ст. карного кодексу РСФСР — використання державної трибуни з контрреволюційною метою. Знаю, що писав він довгі листи Сталінові, де з'ясовував свою непричетність до контрреволюції і, звичайно, нас, давніх „контрреволюціонерів" цікавили такі вірнопіддані „діячі".

Чимало було білоруських вчителів. Між ними пригадую двох братів Хомичів, з агрономів пригадую Савича і Лашкевича і, нарешті, сиділо багато звичайних білоруських селян.

Проте, соловецькі білоруси не були об'єднані й сконсолідовані та не мали виразної національної групи, як це було в українців, татар, грузинів, німців чи інших національних групах на Соловках.

Та дехто з білорусів на це нарікав і домагався такої консолідації і відокремлення.

3 цього приводу розповідали мені розмову Рак-Міхайловського з письменником Олексою Слісаренком, який, вислухавши жалі й болі цього визначного білоруського патріота, жартуючи сказав:

— І чого вам, товариші білоруси, так побиватися і страждати за тую білоруську державу. Передайте краще ці турботи нам. Ми вам дамо гімназію, а як хочете, то й дві, та надішлемо вам пару добрячих корпусів української жандармерії — невже вам цього не буде досить?

Присутні сміялися, а Рак-Міхайловський сказав, що він, звичайно, не заперечує проти спілки України й Білорусі, але краще хай білоруси самі будуватимуть свою державу, хоч це й тяжко. А щодо жандармерії, то він переконаний, що в цій справі білоруси зможуть виявити свої таланти краще, аніж в справі консолідації білоруської нації.

Так пікантна історія з Завітневичем лишилася мені в пам'яті, а з нею й світлі імена моїх соловецьких друзів-білорусів.