Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Багато мені довелося побачити і почути на Анзері, бо коли на Великому Соловецькому острові все ж яке не було начальство, і туди могло час від часу наїздити начальство з центру, Анзер був відданий у всевладне розпорядження маленькому місцевому тиранові в особі начальника острова. І хоч вони часто мінялися, але від цього в'язням не було легше, бо покидав острів поганий, а на його місце приходив ще гірший тиран. Найбільше терпіли жінки. Розповідали мені про одного начальника-садиста, що мав дику пристрасть насилувати трупи тільки но вбитих жінок.

Гарну дівчину чи жінку цей садист садовив у глибокий льох під головним будинком Анзера, приходив до льоху вночі, вбивав її і гвалтував ще теплий труп. Все це він проробляв з його помічником, командиром ВОХР, який перед забиттям тої жертви знущався над нею, а вже потім приходив начальник острова. На ранок вже був підписаний ними обома акт про те, що така то ув'язнена була запроваджена до ізолятора з мотивів безпеки і при спробі втекти, була вбита.

Звичайно в мій час до такого не доходило, і жінок тих, що не бажали прийняти ласки від начальства не вбивали, а лиш по ізоляторах і на правіжах, на тяжких і найобразливіших для жінки роботах поступово доводили їх до свідомости, що для них виходу немає іншого, як тільки вдовольняти всі найцинічніші бажання тих дрібних тиранів і лишитись живими.

Але були й непереможні. Одні з них ставали інвалідами, інші від знущань і тяжкої праці занедужували і вмирали, ще інші самі собі вкорочувли життя.

До таких належала Амалія Гартнер — молода, дуже зваблива, струнка бльондинка. Вона була фінського походження, якийсь час прожила в Ленінграді, а потім в Москві, належала до високих партійних кіл з Комінтерну і засуджена була на 10 років за шпіонаж. Була вона горда і непоправна комуністка. Охоче говорила з інтеліґентами-в'язнями, добре була обізнана з історією робітничого руху, прекрасно орієнтувалась в ситуації, до сталінського курсу в Комінтерні ставилась вороже і пророкувала безсумнівну загибель большевицького режиму і торжество комунізму. На питання хто ж би мав те торжество комунізму здійснити, — відповідала, що то мало б статися в наслідок оновлення цілого комуністичного руху і очищення його від спекулянтів. Ніякі найрозумніші арґументи на Амалію не робили враження, вона все намагалася відкинути, а що не могла відкинути, розцінювала як арґументи клясового ворога і ретрограда.

Гарна, незалежна і горда, вона не могла пройти непоміченою начальством і „гражданин начальник" — Янович від самого початку кинув на Амалію оком. Від того часу, як з'явилася вона на Анзері, він взяв її убиральницею до свого кабінету. І вона без жадного спротиву пішла мити підлогу.

Але вже на третій день з убиральниці кабінету її надіслано убиральницею коровника, за якийсь час убиральницею свинарника, далі її надіслано на роботу до асенізаційного обозу, і вона мусила примітивним черпаком наливати нечистоти у великі відкриті діжки й вивозити той фекалій у поле, виливаючи на кучугури торфу з гноєм для підготовки компосту, як добрива на поля.

В черевиках „Москва-Мінськ", в тілогрійці і штанях, з вонючим черпаком на плечах, супроводила Амалія діжки з фекалієм на торфяні кучугури, спираючись одною рукою на „Меридіяна" — манюсенького старого перистого коника, яким возили фекалій.

Я не раз і не двічі бачив, копаючи на тому ж полі канави, як Амалія ніжно гладила „Меридіяна" і виймала маленький кусень хліба з-за пазухи, гостила свого мабуть єдиного безсловесного друга — трудяку. Над Амалією явно знущалися, а вона мовчала і тільки іноді на кучугурах фекалія, щоб ніхто не бачив, брала маленьку, стару розумну голову Меридіяна в свої руки й ридаючи говорила:

— Меридіяне, скажи Меридіяне, старенький трудяка, за що нас з тобою ті злі тирани так мучать? За що?

Але Амалія була наївна. Янович дізнався, що і в ролі асенізатора Амалія нездоланна, і кинув її на сплавні роботи. Не допомогло й це, і він її кидає в знаменитий льох під головним будинком. Кілька день Амалія провела в льосі. В'язні пошепки говорили про це. Через стукачів Янович пустив чутку, що Амалія хотіла тікати. Всі з цього тільки сміялися. За якийсь тиждень бліда і змучена Амалія з'явилась на подвір'я. Був початок вересня — день відпочинку. Чи була це неділя, не знаю, бо день відпочинку це зовсім не неділя, а день, може бути він один раз на місяць, день що його визначило начальство за день відпочинку.

В цей день люди голяться, латають штани, перуть білизну, пишуть листи, а по обіді виходять з бараків і гуляють навколо озера — гарного озера анзерського.

Це був початок золотої осени 1934 року. Теплої, сухої, погідної. Вже перед дванадцятою годиною було зовсім тепло, і в'язні без бушлатів, лише в тілогрійках, поголені і святково одягнені, гуляли навколо озера — бездонного здавалося, чистого, оточеного навколо рябинами, червоні грона яких спускалисядо води. Над самим озером наш звичайний степовий рогіз і трава серпувата, а в рогозі великі клітки вкопані в землю і хитромудрі пастки. Це для ондатр. Соловецькі острови мають понад чотириста озер, всі ці озера прісні, з доброю водою і поживною в більшості рослинністю.

За часів каторги сюди з Америки були завезені спеціяльні щурі-ондатри, шкіра й міх з яких високо ціняться, і на Соловецьких островах спеціяльно їх вирощували. Були підготовані спеціяльні кадри робітників-в'язнів, що дбали про тих щурів, підносили до озер спеціяльні підкормки, бо щурі жили у великих норах на берегах озер, а коли наступала осінь, тоді всі озера обставлялись пастками, коло пасток клалася навколо свіжа морква як приманка і так виловлювали тих щурів, далі вбивали, здіймали шкіру, вичиняли і вже готове хутро відправлялося з островів.

В мій час на чолі питомника соловецьких ондатрів стояв голова раднаркому Татарії, прізвище якого я забув, але знаю, що він прибув на Соловки разом з Султан-Галевим — секретарем татарської компартії, що висунув таке саме гасло як Микола Хвильовий на Україні: „Геть від Москви!"

Так, гуляючи в той день над озером, споглядаючи ондатр, рябинові ґрона і голубу трохи зеленувату глибінь озера, ми, замучені тяжкою працею й неволею, не звертали уваги на вежі з кулеметами, що зовсім недалеко від нас височіли і кожен поринав думками далеко туди, далеко за прокляте Біле море, що нас молодих і творчих замкнуло там на тих Богом забутих островах.

Сонце й тепло, погідна година не тамувала, а підносила тугу і біль, і кожен з нас там, на крайній межі, відчував всім єством душі і тіла безнадійний, смертельний голос тоски. Не радувало сонце й Богом створена краса того озера анзерського.

Та враз всі гуляючі зупинилися. Від головного будинку, резиденції начальника, почувся душу роздираючий крик. Всі ми кинулися чимдуж в бік будинку, а назустріч простоволоса з розпанаханою блюзою і оголеними грудьми бігла Амалія, гістерично ридаючи й приказуючи:

— Гади, бандити, звірюки!

За яких метрів десять від нас раптом зупинилась, випросталась, вхопила себе за оголені груди, ніби бажаючи прикрити їх руками, круто повернулась, шугнула в рогіз, вискочила на камінь:

— Прощайте, товариші! — і вхопившн довгі біляві коси в обидві руки, напруживши м'язи, вигинаючи стан кинулась в бездонну голубу глибину.

— Царство небесне, царство небесне, упокой її душу Господи, — замолов старичок священик, що майже поруч був з Амалією і, швидко-швидко знявши шапку-вушанку, христився і кланявся.

— Рятувати, а не царство небесне, стара шкапо, — налетів на бідного дідуся прожогом Іван Барило, що на ходу встиг вже лишитись в одних кальсонах і з усієї сили турнувши старичка, плигнув з того самого каменя в озеро.

— По каме-ерах! — гукав щосили командир ВОХР'а. І конвоїри з ґвинтівками напоготові гнали нас до бараків.

За хвилин десять біг, дрижачи і цокаючи зубами, Барило до бараку. Амалію не знайшов. Надвечір сіткою піймали її труп і поклали в мертвецьку. Яновича викликали в Кремль. Замість нього прибув через пару день новий начальник острова Анзер. Яновича призначили начальником 3-го таборового пункту біля Медвежої Гори Біломорсько-балтійського табору.

Начальник острова змінився, а порядки лишились ті самі, з тою різницєю, що береги озера стали територією заказаною, і ніхто з в'язнів, крім ондатроводів, не мав права наближатись до озера.

Та швидко минули погідні дні й ніхто за озером не тужив.

Предметом розмов, що точилися у в'язничних камерах, була Голгота, так звалось урочище з високим горбом у центрі, а на тім горбі свого часу ще у XVIII столітті, монахи збудували церкву й скит, назвавши все разом Голготою в пам'ять розп'ятого за нас Ісуса Христа. Свого часу спасались там подвижники-ченці, молилися за людей чи власні гріхи відмолювали, а в наш час в тій церкві-Голготі оселено було 275 бабусь, молодиць і дівчат українок-людоїдок. Очевидно ж, що темою розмов не було те, що ті жінки були людоїдки, нікому й до голови не приходило якось оцінювати цей факт масового людоїдства 1932-33 р. р. в країні квітучого соціялізму. Факт людоїдства на Соловецьких островах нікого не вражав, бо власне на островах людоїдство було постійним явищем від 1929 року, тому такого порядку тематика нікого не цікавила. Такі справи як убити і з'їсти собі подібного за 65 паралелею поступово входили в побут і розглядалися лише як більш-менш ориґінальний спосіб здобування харчів, але не більше й не менше.

Від 1929 року з часів так званого „произволу" на Соловках було зареєстровано десятки людоїдських справ, а з 1932-33 р.р. сотні, ще ж більше їх лишилось утаємниченими, нереєстрованими. Аж від 1934 року щодо цього було вжито рішучих заходів, а головне — без конвою від 1934 року ніхто майже не ходив.

Інакше виглядала справа на островах раніше, коли цілі групи кримінальників тікали з пунктів, де вони оселені були, чи з різних ізоляторів і не тікали з острова, а залишались в лісах і нетрях, творили бандитські ватаги, і ці ватаги, власне засуджені на голодну смерть в лісі, коли не могли здобути нічого іншого, — ловили в лісі кожного смертного і без особливих церемоній з'їдали. Я зустрів багато з тих героїв живими і здоровими вже, правда, на материку, які цілком спокійно розповідали, як вони свого часу всяких „штимпів" і „осмадєєв" розкурочували і піджарювали.

Ото ж саме тому в наших бараках ніхто не шукав моральної оцінки суті того, що становили ті 275 українок-людоїдок. Це було явище навіть не екстраординарне на Соловках.

А розмови точилися лише в пляні, як би дістатися до тих дівчат, як би з ними переспати і т.д. Починали ці розмови переважно ті, що вже обжилися на Анзері, що не копали канав чи ліс не рубали, а ходили коло коней, свиней, корів і т.д.

Тисячі правдивих і вигаданих історій розповідалося про ту недосяжну Голготу, але оповідачі ніколи не відбігали від головної теми, і я, вже знаючи, про що буде мова, не прислухався до оповідачів.

Як тільки з'являвся до бараку кучер начальника острова Яновича, як відразу ж до нього:

— Що, Альоша, й сьогодні їздив?

— Да езділ, єзділ, штоб на нем медведь єзділ, — говорив флегматичний Альоша Кацапчук, якого так всі називали і про його прізвище ніколи не згадували.

Фактично Альоша приносив відомості про всі пригоди Яновича, розповідав він все це своїм вірним приятелям, а від них вже знав цілий барак і табір.

3 тих оповідань було ясно, що як Янович, так і уповноважений третьої частини та командир ВОХР'а мали на Голготі спеціяльну резиденцію, куди приїздили пити горілку в товаристві дівчат-людоїдок.

Іноді вони їздили на Голготу разом, іноді поодинці. Як тільки з них хто приїздив, всіх дівчат і молодиць до 30 років вишиковував Побєдоносцев — єдиний мужчина, бувший жандармський офіцер, хворий на пасивну педерастію, якого було призначено на Голготі начальником Колони — цей начальник вишиковував у великій залі молодиць і дівчат, і „пани" вибирали собі для втіхи по одній, по дві чи навіть по три різного віку, вроди й кольору очей і волосся людоїдок.

Між людоїдками було п'ятнадцять неповнолітніх дівчаток від 10 до п'ятнадцяти років, деякі були з мамами, тітками, сестрами, чи бабусями.

При кожній визиті панів, Голгота тихо ридала. Ридала тихо, бо хто смів піднести голос, той був немилосердно катований Побєдоносцевим, який з звірячою злістю ненавидів жінок, будучи сам пасивним педерастом. Жалітися було нікому.

Один раз я мав нагоду бачити Побєдоносцева. Мені його показали спеціяльно, щоб я знав, як виглядає цей євнух гарему наших представників революційної законности і перековки на Анзері.

Більш як півтораста молодиць і дівчат були предметом втіхи тих трьох псіхично звихнутих садистів-начальників, і тільки одна з-поміж тих всіх непокірна Настя Плескань зламала це зачароване коло, і ці оргії стали відомі після самогубства Амалії, в скорому часі по Яновичу відкликано і його друзів, полишено лише Побєдоносцева, але про Настю буде мова окремо.

Вже й тоді, коли по кількох тижнях по смерті Амалії всіх українок-людоїдок перевезено було з Голготи на остров Муксольму, в наших бараках розмови про Голготу не припинились.

Але на одну з них звернув я увагу.

Сашка Інтеліґент — Олександр Семьонов, спеціяліст жіночого взуття, „професор-сапожник", як говорив Сашка, одного разу запротестував і заявив, що він не має жадного інтересу до тих українок-людоїдок, і коли б хтось з присутніх мав щастя їх приймати, як привезли їх на Соловки, — він ніколи в світі не наважився б пригорнути жодну з них, хоч би вже вони нині й стали писаними красавицями.

— Реб'ята, — говорив Сашка, — як би ви бачили їх. Я, братці, вже мабуть п'ятнадцять літ по тюрмах і таборах, а таких привидів бачив уперше.

Сашку попросили розповісти і Сашка, скрутивши цигарку, сплюнувши як тільки плює його соціяльно-близька категорія, почав оповідати.

— Ви ж, звичайно, всі пам'ятаєте, як минулого року восени почали в нас ходити „параші", що на Соловки „баб" везуть. Всім відомо, що кожний з нас завсіди за те, щоб...

— Тільки без вступу, Сашка, — хтось перебив його.

— Не хочеш слухати, вкрийся бушлатом, — огризнувся Сашка і продовжував.

— Так, словом, ми не проти живого м'яса. І як говорили, так воно й сталося. Я тоді бригадиром був вантажної бригади в порту — мав сорок хлопців і жив, ну, самі знаєте, правильно жив — мішок „направо", ящик „налєво", з матросами зв'язок мав. Братці, два ящики горілки під електростанцією сховав, тільки що з нашими ,штимпами" каші не звариш. Скажу вам, братці, по правді — нема людей. Фраєр пішов ані тобі той, ані придержати, а кожна свиня у жуліки преться. Украде пайку хліба і вже „паханом" себе іменує!

— Словом, не довелося мені довго бриґадіром бути, та й у порт мене ні за які коврижки не пускали, але отих красавиць ще довелось вивантажувати.

— Скажу вам по совісті, що як зайшов нарядчик та як крикнув: „Сашка, давай з бригадою в порт баб приймати", — так мені серце тільки тьох-тьох. А хлопці, як змії. В три хвилини вже на „Сєверних воротях" були і не йшли, а бігли до порту.

— Прибігаємо. На причалах „Ударник" стоїть, на палубі Іван Іванович, начальник третьої часті, словом, всі шишкомотателі. Тихо кругом, так ніби не людей, а картоплю привезли.

— Іван Іванович ходить по палубі, щось говорить, чуємо сердиться, а другий за ним по п'ятах і щось доводить.

— Давай на корабель!

— І ми всі вискочили на палубу.

— А Іван Іванович до нас: „Так що, хлопці, вам доведеться розвантажити трюм, тільки обережно — цінний товар нам надіслали" й зареготав, а ті, що з ним були, аж лягали зі сміху.

— А з трюму, братці, чую, тягне страшним смородом. Я вже догадався. Лізу першим, а за мною і хлопці мої. Братці, що я там побачив, ну, словом, ми вже бачили всякого, але такого, нащо в мене серцє камінь, а як глянув, ах ви гади, думаю, вам реготати, хєвра вонюча. Не люди, братці, — трупи, мерці! Мерці, як один. Сплошна загибаловка. 3 Архангельська їх виявилося везли — десять день у трюмі з-під вугілля. Чи люди, чи чурки з очима!

— Беру першу в якомусь дранті, підійняти хочу, аж бачу мертва і чую від живих і хлопців, що по трюму розсипались, що в трюмі мабуть більше мертвих, як живих!

— Хутенько підіймаюсь на палубу, а начальство далі, аж під кормову частину від виходу з трюму відійшло — сморід їм не до смаку, кричу до їх гадів:

„Начальнички! Передусім мертвих, чи живих виносити?"

— Живих, — каже Іван Іванович, мертвих хай везуть туди, звідки привезли. І хлопці почали носити. І такий, братці, сморід з корабля пішов, в цілому порту дихати немає чим.

— Всі майже вони були хворі на дезинтерію, все обгаджене, а в такому лахмітті всі були, що ні за що не пізнати хто й що вони.

— Троє з наших плюнули й не стали носити. Всі блювали. Не було сил триматися п'ять хвилин у трюмі, а їх бідолах десять діб там тримали.

— Я сам двічі у „ригу" їздив, але скажу вам, що таки й сам не знаю чому до них у мене такий жаль виявився, що як побачив, як двоє з моїх по-свинськи поводиться з тими, що виносять, підійшов і сам при начальству обом з'їздив по пиках, аж кров'ю хлопці заюшились. А це й побачив Іван Іванович та до мене. А хлопці ні звуку, одержали й побігли до трюму.

— За що ти їх, каже, Семьонов?

— Щоб, кажу, з людьми по-людськи поводилися! А він, братці, блимнув на мене, сплюнув та й каже: „Тоже мені людей знайшов ти, Семьонов", — і пішов з палуби.

— Триста п'ятдесят живих винесли, з них було 275 жіночого полу і 75 чоловічого. Хто з них були молоді, хто старі, ба навіть діти, трудно було тоді пізнати. А сто одинадцять, братці, не знаю вже якого вони були полу — було мертвих. 3 тих, що винесли, може пару десятків сяк так ногами пересувалися, а всі інші, як дрова лежали.

— Виносили ми їх, клали прямо на вози і возами везли до лазні, а як всіх вже винесли, то Іван Іванович нам подякував і наказав видати кожному по пайці хліба і по пачці махорки за ударну роботу. Махорку з корабля видавали, а хліб в Кремлі, і як бригада пішла, а я лишився чекати на ту махорку, то чув як з начальником конвою Іван Іванович трохи не побилися.

— Начальник конвою з „Ударника" вимагав, щоб Іван Іванович забрав мертвих, а Іван Іванович казав, що він накаже перевірити живих і тих, які швидко помруть приєднає до мертвих, і хай забирається з усім тим товаром під чотири вітри. І таке, братці, між ними пішло, що ось-ось за петельки візьмуться. Тоді Іван Іванович, як визвіриться, як крикне: „Начальник УРЧ, повернуть всіх на пароплав, я відповідаю!"

— Ну тут вже, братці, начальник конвою зразу на півтона взяв і за якісь півгодини „Ударник" з мертвими замість Архангельська до Кемі пішов, а я з махоркою до Кремля.

— У лазні ще п'ятеро мужчин і дві жінки померли, а всіх останніх у Кремль, у 1-шу роту, під лазаретом оселили, а вже десь у жовтні, як ви самі знаєте, перевезли жінок на Голготу, а чоловіків на Зайчики.

— Так-то, братці, — закінчував Сашка, як я згадаю про тих наших людоїдок, то не те, що з ними спати, чи цілуватись, а мене від одної згадки на ригу верне, бо не можу забути, якими були вони.

— Ну, положим, Сашка, — хтось обізвався.

— Ні, таки не положим, а факт. Якби ти понюхав, що я винюхав біля тих бідних створінь, то дурниця з голови вилетіла б.  Тьфу, — смачно сплюнув за улюбленим звичаєм Сашка і почав крутити козину ніжку.

Так починали соловецьку кар'єру українки-людоїдки, що саме тоді були перевезені з Голготи на Муксольму.